Контракти.ua

Так, режим, який там встановився у період відносної незалежності, не викликав жодних симпатій. Але він певним чином відображав волю тамтешнього населення. Замість ізолювати його, та позбавитися численних «метастазів», які він пустив по всій Росії у вигляді чеченської мафії, Кремль вогнем та мечем приборкав бунтівну республіку. Результат? Росія значно відкотилася від демократії на усіх рівнях, змушена платити велику данину у якості відкупу від бунтівників (класика «суспільного порядку з обмеженим доступом» за Нортом, Воллісом та Вейнгастом), і зберегла у своєму складі чужорідне тіло. Саме той факт, що воно докорінно відрізняється за культурою від решти країни, серед іншого, робить демократію у цілій країні майже неможливою. Тому ми і відчуваємо фальш та непослідовність, коли російський демократ говорить «Кавказнаш».

Росія, як імперія, що живе ресурсами, виправдовується тим, що, мовляв, якщо відпустити Чечню, то завтра відділиться Дагестан, потім підуть усі інші, на чолі з Ханти-Мансійським та Ямало-Ненецьким автономними округами, звідки основна частина багатства верхівки (та й значна – усієї країни) походить. Утім, це, по-перше, неправда, бо навіть в абсолютній більшості національних «автономних республік» корінне населення складає незначну меншість, і навіть тоді не завжди прагне відокремлення. Зокрема, у Сибіру нема кому відокремлюватися. Та й, по-друге, нема куди. Навіть Татарстан, при усій своїй незалежності, не має кордонів ні з ким, окрім тієї ж РФ. Тож нічого особливого не сталося б, якби Чечні дали йти своєю дорогою. Хоча тоді б Путін, напевне, не став президентом. Точніше, він ніколи не став би президентом країни, яка таке допустила б. А ось президентом Росії – став, і міцно тримається при владі ось уже скоро 15 років – до брежнєвських 18-ти недалеко залишилося…

Зараз подібну ситуацію має Україна з Донбасом. Цей регіон (окрім Північної Луганщини, яка культурно належить скоріше до Слобожанщини) має дуже істотні відмінності, підтверджені багатьма соціологічними дослідженнями. Більшість населення там сформувалася у період індустріалізації, а чималу частину взагалі склали колишні в’язні. При чому, оскільки індустріалізація за радянських часів проводилася домодерними методами, то і культура, яку вона несла, була у багатьох вимірах ще дальшою від справжнього підприємництва і свобод, ніж навіть аграрна. Дані вказують на те, що у той час, коли більша частина України за цінностями нагадує скоріше Південну Європу, Донбас докорінно відрізняється: він є частиною так званого «русскаго міра». Зокрема, усій Україні притаманна доволі «інклюзивна» політична та управлінська культура – з правом «вето» для меншості, з намаганням вирішити суперечки мирним шляхом, тощо. А на Донбасі панує принцип «переможець отримує усе», і компроміс вважається ознакою слабкості. Це одна з причин кримінальної історії цього регіону у 90-ті роки, яка була на порядок суворішою за будь-яку іншу частину України, за виключенням, можливо, Криму – який, за тими ж даними, теж є нетиповим, причому у тому ж самому сенсі.

Тож, чи варто боротися за те, аби Донбас залишався у складі України? Відповідь залежить, по-перше, від мети; і по-друге – від ціни питання.

У першому вимірі треба відокремити дві споріднені, але не тотожні проблеми.

Перша – це зупинити Путіна. Це є імператив не тільки наш, але всесвітній, особливо актуальний для Заходу. Адже йдеться не просто про огидну особистість, а про дотримання принципів, базисних правил гри, при чому вигідних насамперед розвиненим країнам (хоча і іншим – теж). Тому тут можна розраховувати на співчуття та підтримку. Звісно, коли ми самі будемо опиратися. Питання у тому, де і як зупинити агресора.

Наразі доволі очевидно, що зупинити його саме на Донбасі, де не заслані провокатори, а прості місцеві мешканці щиро готові блокувати пересування військ та підгодовувати «зелених чоловічків», буде принаймні дуже важко. Звісно, легко списувати це на пропаганду, вважати людей обдуреними – можливо й так, то що далі? Це реалії, хай сумні, але на сьогоднішній день об’єктивні. Якщо б був час на кропітку роботу з роззомбування, просвіту, та перевиховання, то напевно був би шанс на успіх – але наразі невідомо, наскільки великий.

Далі постає питання: припустимо, Путіну вдалося відколоти чи приєднати до себе Донбас. Чи зупиниться він на цьому, чи цей шматок «застрягне у горлі»? Наразі відповіді немає, питання відкрите. З одного боку, тиран займає весь доступний йому обсяг, і чим більше він захопив, тим більше хочеться ще. До того ж, захоплені території можна використати як плацдарм – сьогодні таким є Крим. З іншого боку, з кожним кроком ціна росте, а «прибуток» падає: якщо Крим дуже багато росіян з давніх давен вважали «своїм», тож його анексія була довгоочікуваним подарунком, то Донбасу зрадіють вже набагато менше. А чим далі на Захід, тим більше буде до Путіна питань на кшталт «а за яким бісом ти туди поліз? Що ми там забули?». Отже, якщо ближча до істини – перша версія, то зупиняти ворога треба на дальніх рубежах, якщо друга – то, можливо, треба будувати оборону на іншому принципі. Далі фантазувати не буду, бо це вже чисте аматорство, нехай вирішують професіонали.

Але до певної міри незалежно від цього питання існує друге: що робити з Донбасом? Якщо, припустимо, від Путіна його вдасться врятувати, то що далі? Під якими гаслами мають воювати наші «анти терористи», аби мирні місцеві мешканці їх сприймали саме як визволителів, а результат не нагадував Чечню? Як зробити, аби захищаючи «територіальну цілісність» Україна не почала перетворюватися на Росію? Однозначних відповідей наразі теж немає. Але суспільна дискусія буде плідною, якщо вона структурується навколо певних ґрунтовних питань.

Спочатку, що виграє Україна від наявності Донбасу у складі єдиного державного простору.

По-перше, звичайно, на тлі описаних вище культурних відмінностей там-таки поруч живуть нормальні люди. Є відносно незалежний бізнес, інтелігенція, були навіть невеличкі але важко навіть уявити собі наскільки відважні Євромайдани. Хоча, будемо відверті, більшість із таких людей вже у Києві та інших містах решти України – бо бал на Донбасі давно правлять іншого ґатунку персонажі. Відбувся своєрідний природний відсів. Утім, не зважаючи на це, як кажуть знаючі люди, тренд був, принаймні в останнє десятиліття, все ж таки на зближення з рештою України. Тож, є надія, що принаймні за десятиліття чи кілька десятиліть Україна зрештою «перетравила» би «чужорідне тіло» - регіон став би, хоча і специфічним у культурному відношенні (включаючи, можливо, і мову, і звичаї), але українським – і, відповідно, на той час європейським – за базовими цінностями. Точніше, була така надія, допоки не настав момент істини. Ну, хоча б помріяти можна…

По-друге, якби вдалося хоча б, як мінімум, переконати жителів Донбасу у європейському виборі, то Україна могла б скористатися з одного з наріжних європейських принципів «сила у різноманітті!». Адже відомо, що, скажімо, подружжя стає особливо міцним та успішним, коли партнери доповнюють одне одного: мовчазний – балакливого, емоційний – виваженого, тощо. Так само, Схід має певні традиції та властивості характеру, яких бракує на Заході, і навпаки; а разом вони можуть більше ніж поодинці. Але, так само, як і у випадку подружжя – тільки тоді, коли обидві сторони поділяють певні базові цінності. В іншому разі вони не можуть дійти згоди навіть у дрібницях, жорстко протистоять одне одному у фундаментальних питаннях, і витрачають більшість сил на боротьбу одне з одним. В такому разі краще розлучитися. Тож питання №1: чи є розбіжності Донбасу з рештою України фундаментальними? Чи, все ж таки, за сприятливих умов і відсутності зовнішнього фактору їх можна було б з часом подолати?

Третій, суто економічний, фактор, який часто наводять є насправді теж неоднозначним. З одного боку, Донбас дає відчутну частину валюти. Але добре це чи погано? Звісно, коли чи не усе імпортується, то будь-який дефіцит валюти (що тягне за собою девальвацію) сприймається болісно. Утім, саме тому воно і імпортується, що є приплив валюти від експорту. Менше буде чого експортувати – менше буде за що імпортувати. Ті вітчизняні виробники, що наразі конкурують з імпортом, здихнули б з великим полегшенням, якби притік валюти зменшився. Зрештою, за якийсь час економіка стала б тільки здоровішою. Утім, наразі невідомо, на скільки саме. Бо через Донбас іде експорт металу, який виробляється з руди – а її родовища на Полтавщині і Дніпропетровщині. Аби оцінити вклад власне виробників, треба було б прорахувати усю їхню економіку, виходячи з світових цін на сировину. Не знаю, яким би вийшов кінцевий результат, це питання теж потребує відповіді. Принаймні Донбас точно не «годує Україну».

Про роль донецького вугілля у енергетичній незалежності годі й говорити. По-перше, і левова частина енергозалежних підприємств теж там розташовані. По-друге, вугілля, на відміну від газу, можна імпортувати (при чому, дешевше!) звідки завгодно, світ великий. От, хіба що сланцевий газ Донеччини не завадив би… Але хто б дав його видобувати, коли місцеве населення масово дивиться російські канали, а Газпром добре вміє давити конкурентів інформаційно? Натомість, за деякими оцінками без Донбасу Україна могла б обійтися газом власного видобутку. Оце була б справжня енергетична незалежність! Утім, це – дуже попередні оцінки, потрібні ретельні підрахунки.

Що ж ми платимо за ці (умовні) переваги?

По-перше, це, звісно, бюджетні гроші: обидві області годуються за рахунок бюджету. При чому, субсидії на вугільну галузь – це ще не усе: регресні позови, пенсії працівникам шкідливих виробництв, вкладення в інфраструктуру… Утім, цифри наводити передчасно. Адже підрахунок, який базується виключно на балансі податкових надходжень та зустрічних трансфертів з центрального бюджету неповний. За таким методом, в Україні тільки декілька областей є донорами, усі решта – реципієнтами. Це пов’язано з великою часткою непрямих податків у бюджеті, насамперед ПДВ, який є податком на внутрішнє споживання. Експортери його не сплачують, бо їхня продукція споживається поза межами країни; натомість, сплачують імпортери. А місце продажу часто не співпадає з місцем виробництва чи розмитнення товару, тому майже усі області дотуються за рахунок загальнонаціонального ПДВ. Знову-таки, потрібен ретельний підрахунок аби дістати точний баланс. Єдине, що можна сказати на підставі наявних даних – від втрати Донбасу та Криму ВВП на душу населення в Україні не зменшиться.

Але другий фактор, політико-економічний, майже напевне переважає навіть можливий позитив. Адже від політичної складової залежить економічна політика, а від неї, своєю чергою – темпи зростання. І додаткових кілька відсотків від ВВП за кілька років перекривають втрату усього Донбасу разом узятого, навіть якщо б там не було утриманців, та й взагалі людей, а тільки машина з виробництва доданої вартості. І ось тут виявляється, що наявність чужорідного тіла коштувала нам добробуту.

Від початку незалежності, Кравчук побоювався радикальних реформ передусім тому, що бачив приклади кривавих розколів поруч (хоча б у тій же Молдові), і утримувався від різких рухів у неоднорідній країні. І, зрештою, змушений був іти у відставку завдяки шахтарським страйкам. Зволікання з реформами коштувало Україні дуже дорого: спаду у 60% не мала жодна з пострадянських країн, якщо тільки там не було війни. Хоча можна сказати, що війни були саме там, де зашкалювала неоднорідність, тож у ний і треба шукати першопричину.

Весь час незалежності саме Донбас був основним електоральним полем комуністів. Сам Симоненко пишається своїм донецьким походженням. Комуністи, у свою чергу, завжди ставали на перешкоді економічним реформам, натомість вірно служили московській владі. Можливо, якби не їхній супротив, то і відродження після початкового спаду розпочалося б раніше. Якби, наприклад, основними опонентами Кучми були не «червоні», якими він міг лякати усіх, і прикривати свої грішки загрозою їхнього повернення, а ті ж націонал-демократи, то і історія його правління була б іншою. Або він взагалі не прийшов би до влади – хто його знає, історія не знає слова «якби».

І, нарешті, саме «жителі Донбасу» привели до влади відповідного президента. Якби не необхідність протистояти йому (а в його образі – усьому «донецькому кланові», починаючи з 2003 року, то весь політичний спектр сформувався б по-іншому. Так, там було б протистояння, нікуди не поділися б ані корупція, ані підступництво, ані популізм. Але центр змістився би відчутно у бік Європи. Скоріше за все, це було б протистояння на кшталт польського чи литовського, тільки, можливо, брудніше – навколо шляхів до Європи, а не самого вибору.

Тож, попередньо баланс скоріше негативний, аніж позитивний. Які з того висновки?

Перший і найголовніший: не треба боятися відокремлення Донбасу як такого. Нехай цього боїться сам Донбас. Треба давати відсіч Путіну та його «чоловічкам», які хочуть силою відтяти частину України. Але ми так само не можемо, навіть морального права не маємо, силою примушувати тих самих людей жити з нами в одній країні, так само, як чоловік не має права примушувати дружину жити з ним, якщо вона прагне розлучення (або навпаки). Навіть якщо він її кохає, як би боляче це не було. Аби тільки волевиявлення було чесним (розлучення – мирним, за власним бажанням)! Тож, питання саме у тому, як зробити його чесним, та що робити з окремими районами та населеними пунктами, які проголосують по-різному. Бо точно так само, Луганськ не в змозі і не в праві вказувати Сватову з ким залишатися. Навіть діти при розлученні батьків можуть вибирати, з ким із них залишитися.

Так, можливо ми і могли б жити у злагоді, принаймні притерпітися одне до одного, якби не зла «теща», яка підбурює «дружину» до бунту. Що ж, якщо люди дійсно щиро підтримають сепаратизм, то доведеться дочекатися коли природа зробить своє. І коли ніхто не заважатиме, то ми, напевне, знову зійдемося, або принаймні будемо жити як добрі сусіди (як чехи із словаками). Але за однієї умови: якщо «розлучення» буде мирним. Кожна краплина крові, що ллється зараз на вулицях донецьких міст, кожна труна, поглиблює прірву, та ускладнює подальше співіснування. Тож, другий висновок: ціною за збереження територіальної цілісності не мають бути людські життя. Принаймні, життя місцевих мешканців, особливо мирних – смерть засланих диверсантів нехай турбує Росію.

Але йдеться не тільки про ціну, прямо виміряну у життях. Якщо більшість жителів Донбасу одночасно полюбляють Путіна, але хочуть жити в Україні, бо їх і тут непогано годують, а в улюбленій ними Росії натомість не дотують вугільну галузь – то навіщо нам такі «патріоти»? Аби і надалі їх годувати? А вони (точніше, їхні пани, яких вони беззаперечно слухають) у той самий час будуть плести інтриги проти України і заважати нам усім повертатися до сім’ї європейських народів? То нехай краще ці субсидії підуть на ліки для хронічно хворих, на допомогу найменш забезпеченим, на будівництво доріг… Або взагалі залишаться у наших з Вами кишенях. Тож, третій висновок: не варто зберігати територіальну цілісність ціною відмови від ліберальних реформ, ціною збереження субсидій та непрозорих схем, монополій та олігархату.

Четвертий висновок: територія – це, можливо, і добре, принаймні віддавати її ворогу за просто так не можна. Але не треба заради неї самим ставати Путіним, який готовий нищити власних співгромадян, аби тільки не дати їм піти від його влади. Адже в Україні немає навіть того виправдання, яким прикривалася Росія: нашу країну агресія тільки згуртувала.

Що робити? Ну, по-перше, спробувати знайти відповіді на поставлені тут запитання. Можливо, в процесі цього виникнуть наступні, а за ними – наступні, але не відповівши собі чесно не можна визначитися з діями. І головний критерій тут, як на мене – старе, але не застаріле гасло «не зрадь Майдан». Компроміс, на який ми можемо піти заради збереження територіальної цілісності впирається у ті цінності, за які віддали життя сотні, а здоров'я – тисячі наших співгромадян. А саме: європейський шлях розвитку; «перезавантаження» України з будівництвом нової країни, де не буде місця олігархії та корупції; визнання людської гідності – на противагу намаганням «македонів» ламати супротивників «об коліно»; недопущення концентрації влади та її безконтрольності…

Наприклад (на правах фантазії), чому б не застосувати проти Путіна його улюблене дзюдо? Ви хочете незалежності? Ви дійсно її прагнете? Мрієте вступити до Митного Союзу як повноправна держава? Гаразд, ми готові поважати вашу волю! Але де ж вона? Отой «референдум» під керівництвом ГРУ, під дулами автоматів, на роздруківках з принтерів, та без перевірки документів? Не смішіть світ цією пародією!  Якщо дійсно бажаєте визначитися – тоді допоможіть нам встановити законний порядок, вигнати терористів, і буде вам референдум. Під міжнародним наглядом, з миротворцями ООН (але без росіян!), чесно та легально. Але – по районах, не по областях. І з альтернативним запитанням, як належить. Хто проголосує за відокремлення, той піде своїм шляхом: по всім правилам облаштований кордон, з колючим дротом та іншими ознаками розділення. І живіть як хочете, тільки грошей вам Україна більше не дасть.

А, заодно, виселити на малу історичну батьківщину увесь «македонівський» призов часів Януковича, попередньо звільнивши його з державної служби та правоохоронних органів. Заодно членів ПР з інших місць України, корумпованих ментів, садистів з «Беркуту», тощо. Ні, звісно, не сталінськими методами, а цілком цивілізованими: відкривати кримінальні справи за насправді скоєні злочини, не перешкоджати ховатися у рідних (або гостинних для «соціально близьких») донбаських краях: нехай там перестріляють одне одного самі. А хто не втече – саджати.  Заодно у такий спосіб скоротити державний апарат (не забуваючи, однак, про функції). Натомість, на звільнені місця та нерухомість селити біженців, які, на жаль, теж будуть. Спробуємо зробити, аби вони себе відчули більше вдома тут, аніж на історичній батьківщині.

Можливо мені здається (відверто кажучи, не дуже знаюся на місцевому менталітеті), але нормальних людей така пропозиція мала б витверезити. В такому разі можна було б зберегти не просто територіальну цілісність, але і свідому єдність країни, що набагато важливіше – і це було б справжнє вирішення проблеми. Адже тоді ніхто вже не зміг би нарікати на те, що, ніби то, «Донбас не чують». Але навіть у гіршому разі, якщо подекуди більшість буде за відділення, катастрофи не станеться: Україна без них проживе. Тим більше, що йтиметься тільки про окремі місцевості, навіть не про усі обласні. Решту районів та місцевих громад варто було б приєднати до Дніпропетровської та Харківської областей, в рамках ширшої адміністративно-територіальної реформи. Хоча, звичайно, може виникнути великий головний біль там, де населення строкате, як це часто буває при подібних розмежуваннях.

Але навіть усі ці проблеми не йдуть у порівняння з тими, які здатна породити невдала політика щодо «об'єднання країни» за будь-яку ціну. Це може обернутися новим провалом реформ, новим розчаруванням, політичним відродженням мерзотників, втратою європейського вибору – і, зрештою, втратою цілої України. Як вже ледь не обернулося кілька місяців тому. Тож краще ризикнути втратити частину – ми ж, зрештою, не імперія, для нас це не смертельно…

Джерело: Володимир Дубровський/Критика