Плюшева справа: як м’які іграшки перетворити на твердий заробіток
За останні три роки український ринок виробів ручної роботи зріс уп’ятеро, і його обсяг зараз становить близько $700 тис. Сплеск hand made — світова тенденція. Так, обсяг продажу еtsy.com, найбільшого сайта-продавця авторських робіт, у 2005 році був $170 тис., за три роки збільшився до $87 млн, а в 2012му сягнув $895 млн.
Історія №1: ведмедики — це наше все
«Якщо у вас раптом поганий настрій, приходьте до нас, — запрошує Олена Кравченко, власниця «Київського ведмедика». Вона переконана, що магазин із плюшевими іграшками може так само дарувати радість і душевне тепло, як і затишна кав’ярня. — У нас усі тішаться, бо ми не ведмедиків продаємо, а атмосферу». Зараз це бізнес із місячним оборотом у 100 тис. грн, та колись усе розпочиналося просто з любові до м’якеньких косолапих.
Дорогі іграшки
Ще чотири роки тому поодинокі крамнички з авторськими виробами були переважно андеграундові. «Київський ведмедик» став першим магазином виключно hand made товарів, що спромігся відкритися в центральному місці як офіційний магазин. Стартовий капітал — позичені Оленою $10 тис., що пішли на ремонт, декор та оренду. «Ми працюємо з майстрами на умовах реалізації. У 2009-му на час відкриття ми знали чотирьох майстрів, а за рік із нами співпрацювали понад двісті», — розповідає підприємниця.
Але ідея відкрити свій магазин вже була результатом Олениних пошуків ведмежачої справи. «Зараз я розумію, що моє покликання — не іграшки шити, а створювати особливу атмосферу, організовувати душевний простір. Але тоді здавалось, що я дуже розуміюся на ведмедиках, і я вирішила стати «ведмежачим» модельєром — сама створювала образи для іграшок та щиро вірила, що ведмеді — це наше все. Зробивши першого ведмедика-українця у джинсиках і вишиванці, собівартість якого склала близько 80 грн, я стала пропонувати його власникам сувенірних крамниць у центрі Києва. І була шокована, коли за нього ставили ціну 250 грн. Це ж плюшева іграшка, вона не може коштувати так дорого! Мене коробить, коли люди накручують на мою працю 200%. Нехай нафту так продають, але не людську працю», — обурюється Олена. Відкривши свій власний магазин, вона стала першою, хто запропонував націнку у 25–30% від авторської ціни. Якщо робота в одному екземплярі — націнка нижча, а якщо серійна іграшка — більша. Ось чому майстри знаходили її самі. Кравченко запевняє, що, відкриваючи магазин, не мала на меті отримати прибуток, а просто хотіла підтримати майстрів, зробити іграшки доступнішими та створити затишне місце, сповнене любові до ведмедиків. І тут стався перший болючий бізнес-урок. «В інших магазинах націнки у 100–150% не змінилися, але я побачила, що ті самі ведмедики подекуди продаються за ті самі гроші, що й у нас. Деякі автори скористалися нашою довірою й віддавали нам іграшку дорого, а для інших — майже за безцінь! Зараз у нас диференційовані умови контракту й ми залишаємо за собою право відмовити автору».
Специфічний ринок
Другий бізнес-урок для підприємниці був не менш неприємним. «Київський ведмедик» від початку взявся популяризувати авторів та не ставив своєї бирки, залишаючи на іграшках паспорти із підписом, ім’ям творця. Та за останній рік шалено зпрогресували соцмережі та інтернетмагазини майстрів. Чимало людей відтепер заходять до крамниці, роздивляються, фотографують бирку та йдуть купувати в інтернеті. Олена прагне донести авторам, що без таких от шоу-румів, як «Київський ведмедик», їхні витвори у віртуальних магазинах ледве продавалися б. М’які іграшки ручної роботи — специфічний товар. Він викликає емоцію та бажання придбати, коли його тримаєш у руках. «В якийсь час стався перебір, — констатує бізнес-леді. — За ці чотири роки було проведено дуже багато майстер-класів, чимало людей навчилися робити іграшки, ціни стали неадекватні до якості. Китай зі своїм фабричним «хендмейдом» теж не спить. Зараз майстер-класів уже менше, адже автори, які спочатку активно ділилися своїми знаннями, побачили, як їхні учні штампують іграшки за їх лекалами й демпінгують».
Заходьте в гості
Але й «Київський ведмедик» не збирається пасти задніх і зовсім скоро запросить на каву з тістечками. Магазин переформотують, поєднавши крамничку, кав’ярню й виставку оригінальних мистецьких робіт. «Ми хочемо, щоб у нашому плюшевому просторі гості залишалися довше. В нас можна буде переглянути фото й почитати історії відомих ведмежат — Тедді, Вінні Пуха, Олімпійського ведмедика. Це буде творче місце, де інколи будуть і лекції. Плануємо зробити школу естетичного виховання дітей. Це буде щось на зразок групи продовженого дня для школярів. Їм ми запропонуємо не просто майстер-класи з виготовлення іграшок, а навчальний курс з оцінювання прекрасного.
А ще у мріях Олени Кравченко — зробити музей історії ведмедиків. І щоб туди (а не на горище, смітник чи секонд-хенд) кожен зміг відправити свою іграшку. «В такому хорошому місці жили б усі ведмежата, — зазначає Олена, — їх інколи віддавали тим, хто не в змозі придбати б собі іграшку, і це був би справжній кругообіг ведмедиків у природі».
Історія №2: маленька конячка великого майстра
«Коли я дивлюся на якийсь предмет, в моїй голові одразу ж народжується безліч варіантів, як втілити його в іншому матеріалі, — розповідає про свої здібності Катерина Яковенко, плюшевих справ майстер і молода бізнес-леді. — Я ніколи не малюю викрійок. Навіть коли роблю копії коней. Просто дивлюся на фотографію і одразу крейдою на тканині малюю силует. Узагалі, коні — як люди. Це лише на перший погляд усі білі коні однакові».
Плюшеві коники
Зараз плюшеві і велюрові фігурки конячок (назвати їх іграшками язик не повертається) Катерини Яковенко мешкають у Росії, Польщі, Німеччині, Італії, Ізраїлі, Франції та в деяких країнах Африки. При цьому коней саме в такому виконанні в природі більше немає. Їх роблять з вовни, випилюють з дерева, ліплять з полімерів, але щоб отак — каркас із мідного дроту, синтепон і плюш/велюр — такого немає. Більшість замовників майстрині — українські та російські кінники. Вони першими оцінили її дивовижну здатність зробити точну копію коня, включаючи всі особливості тварини, нюанси збруї, спортивної амуніції. Такі мініатюрні плюшеві статуетки-копії замовляють як подарунки учасникам престижних змагань. Утім, назвати їх мініатюрними можна тільки у порівнянні з оригіналом — висота такої конячки близько 40 см. Але є в арсеналі Катерини не лише копії реальних коней-спортсменів, а й фентезі — дивовижні єдинороги, білосніжні пегаси із пір’ям.
Вартість такого плюшевого дива — від 800 грн і вище, залежно від складності. Фантастичні персонажі майстер прикрашає натуральним камінням, стразами Svarovski, а пір’я фламінго та павичів для її робіт збирають у Миколаївському та Південно-Сахалінському зоопарках. Залежно від складності на створення однієї конячки йде від 20 годин, а 30–50% її вартості складають матеріали.
Віскі за 100 гривень
Свій бізнес-шлях у hand made Яковенко почала чотири роки тому. Каже, що їй завжди подобалися коні. У дитинстві грала в мушкетерів, вершників, малювала, ліпила конячок, збирала картинки, статуетки, а коли бачила коника в парку, батькам доводилося мало не силоміць забирати її додому. Але перші уроки верхової їзди Катя стала брати тільки у 27 років. «Так склалося, що у мене немає вищої освіти, — розповідає майстер. — Закінчила школу із золотою медаллю, але вступити до Шевченка на біофак не вдалося. Провчилася один курс на менеджера модельного бізнесу в Поплавського, а далі з навчанням у «культурному» вузі не зрослося — грошей в сім’ї не було. Пішла заробляти офіціанткою, продавцем, довго працювала у гральному бізнесі. В якийсь момент відчула непереборне бажання пошити конячку. Купила дріт для каркаса, вдома був шматок коричневого велюру, все інше теж знайшлося — добре, що мама кравчиня. Першу конячку зробила за подобою коня Віскі, зірки кінного театру Скіф. Він настільки мені подобався, що я зробила його маленьку копію. Коли ж мого плюшевого друга запропонували продати, я навіть не розуміла, скільки грошей просити. Віддавши Віскі за символічні 100 грн, я стала робити конячок і брати їх із собою на роботу — була продавчинею в нічному магазині на Шулявці. Туди любила заходити відома актриса театру ім. Франка за пляшечкою коньяку «щоб вночі було не так сумно». Пам’ятаю, їй дуже подобалися мої роботи, і вона купила двох конячок у подарунок Богдану Ступці. А потім я виставила фото своїх робіт на українською кінному форумі, і почалися перші постійні замовлення». Кінники замовляли плюшеві копії своїх коней, а також у подарунок друзям їхніх улюбленців, учасникам змагань — на призи. А потім Катя вигадала кумедні диванні подушки у вигляді конячок, диванні конячки-іграшки для дітей. Так плюшевий бізнес застрибав галопом.
У добрі руки
Кінні форуми в Україні, Росії, соцмережі і «сарафанне радіо» — зараз це всі інструменти просування плюшевої справи Яковенко. Але пошуком нових замовлень майстриня не переймається — конячки говорять самі за себе. «Коли виношу фігурку сфотографувати у двір, перехожі зупиняються, розпитують і потім замовляють. Або їду в метро до замовника на зустріч, тримаючи в руках величезну конячку, народ обертається, деякі беруть телефон. Так я знаходила вже не один десяток клієнтів на великі замовлення, і вже зараз їх більше, ніж фізична можливість усе це зробити. Але помічників я не беру — не хочу нікого навчати. Просто ставлю клієнтів у чергу». Також у Яковенко був сумний досвід співпраці з одним престижним шоу-румом, куди вона віддала на реалізацію чотири роботи. Якось там зібралася богема, і поки батьки «фуршетилися», їхні діти осідлали конячок у прямому сенсі слова. Спотворених тваринок Катя забирала зі сльозами на очах.
«Буду підвищувати ціну та орієнтуватися на закордонних замовників. На hand made ринках в Німеччині, Голландії ціни на найпростішу дрібничку стартують від кількасот євро, — ділиться планами Яковенко. — Мені багато від чого довелося відмовитися, аби займатися улюбленою справою. Якби я мала статки, ні за що в світі не продавала б конячок, а робила їх у подарунок друзям і створювала свою колекцію для виставки. А зараз радію, коли привожу замовнику роботу і бачу, як він тішиться. Так розумію, що віддаю мого коника в гарні руки».
