Михайло Деяк: «Я волію епатувати своїми роботами, а не своєю поведінкою»
До Києва Михайло Деяк приїхав простим хлопцем-абітурієнтом з карпатського села, і за десять років став одним з найуспішніших молодих художників України. Зараз персональна виставка Михайла Деяка проходить у Київському музеї російського мистецтва, а його робота виставлена на одному з найбільших світових аукціонів Phillips.
Молодий, експресивний, амбітний Михайло Деяк – приклад успішної людини нового покоління. В інтерв’ю Контрактам Михайло поділився думками і досвідом про те, як художнику-початківцю в сучасних умовах досягнути успіху.
У квітні ваші роботи будуть виставлятися на престижному міжнародному аукціоні Phillips. Які складнощі ви подолали, щоб потрапити на цей аукціон? Які там критерії відбору?
Михайло Деяк: В технічному плані складнощі були з доставкою. Моя робота (полотно виставляється разом з реальними табуретками, що написані на полотні – ред.), а на додачу там ще й табуретки, летіла до Лондону чотирма рейсами. При цьому ніхто не давав жодної гарантії, що все буде гаразд, і її по дорозі не зіпсують, і не загублять (посміхається). Тому, коли полотно дісталось місця призначення – я зітхнув з полегшенням.
Критерії відбору – оригінальність, сучасність і професіоналізм. Найбільша складність для мене полягала у подоланні потужних стереотипів. Прийнято, що тільки відомий і вже зрілий художник може потрапити на аукціон такого рівня. До молодого митця, навіть якщо він винятково талановитий, упереджене ставлення.
Якими якостями повинен володіти сучасний молодий художник, щоб «вибитися»?
Михайло Деяк: Головна якість, головне правило – забути про всі правила в мистецтві і почати слухати себе, покладаючись на інтуїцію. Дивитись на всі речі зі своєї точки зору. Небо не обов’язково блакитне. Це нас так привчили. І ми боїмось поставити цей факт під сумнів. А небо може бути будь-яким: зеленим, жовтим, червоним. І якщо ти в це віриш, згодом у це повірять й інші. Живопис для мене – це мислення, продумування, техніка – це вже інструмент, похідна річ.
Художник має знати, що від себе хоче. Поставити перед собою ціль, намітити плани. Тоді паралельно в житті приходять знайомства , люди, які навідуються до тебе в майстерню. Велике значення має наполегливість. Якщо людина малює дві роботи в місяць – це хобі. Якщо – кожен день – то це професія.
Матеріальний успіх приносить натхнення, додає впевненості чи розслабляє?
Михайло Деяк: Нині без грошей неможливо виставитися закордоном, та й навіть в Україні. Матеріальний успіх дає змогу рухатись вперед. Якщо тебе не купують, то ти нецікавий. Художник – жива людина, а не міфічне створіння. Йому треба купувати полотна, фарби, мати можливість розвиватись, побачити щось нове. Щоб розвивати ту ж уяву, мати ширший світогляд, треба мандрувати, побачити надбання різних культур, музеї, шедеври, краєвиди на власні очі. В світі стільки речей які можуть надихнути!
Чи має художник бути ще й сам собі менеджером з продажів і шоу-меном? Як з цими ролями справляєтесь ви?
Михайло Деяк: Творчість і продаж – це дві різні речі, два різні типи людей. Для продажів є дилер, який виконує роль посередника. Саме він часто пояснює глядачам, колекціонерам, що ж художник мав на увазі. Коли ти намалював супер-картину – це лише п’ятдесят відсотків успіху. Далі робота має вийти із майстерні і виконати свою місію. І тут вже наступає час арт-дилера – він допомагає полотнам соціалізуватися. У картини має відбутися соціальне життя, своя історія. Точно так як і в людини – те, що закладене генетично, і те, що дало суспільство.
Суспільне життя збагачує полотно новою глибиною, значенням. Заходить до галереї відвідувач, і в твоїй роботі бачить щось інше – якісь інші грані. Те, що ти сам не помітив, коли створював її – чужа підсвідомість надала зовсім нову асоціацію, нове звучання. Тому чим більше людей бачать роботу, тим вона стає ментально багатшою.
Стосовно шоу та епатажу – то я волію епатувати своїми роботами, а не поведінкою, скандальними витівками чи шоу-акціями. Мій живопис – це мій характер. Коли художник робить головну ставку на популістських заходах, то, звичайно, він добивається слави. Але очевидно й інше: тривалість такої популярності недовга, а цінність робіт – дуже сумнівна. Це мильна бульбашка – надута, яскрава, злітає високо – але приречена на те, щоб лопнути.
Чи є у вас коло постійних шанувальників, колекціонерів? Як воно сформувалося?
Михайло Деяк: Звичайно, є. Люди приходили на виставки, розповідали своїм знайомим. Формування такого кола – це потужна робота менеджера-галериста, робота команди.
Пам’ятаю, як на одній з перших персональних виставок серйозний колекціонер, у якого розкішне зібрання картин класиків А.Ерделі, М.Глущенка, С.Шишка, високо оцінив мої роботи. Сучасних художників він колекціонував небагато – лише відомі імена – а тут раптом придбав десять моїх робіт! Це була для мене велика честь і один з перших комерційних успіхів.
Для молодого художника знайти арт-дилера досить складно. Як це вдалося вам?
Михайло Деяк: На арт-ринку я засвітився ще на четвертому курсі. Сміливий, експериментальний живопис великого формату привертає увагу дилерів і галеристів. Мені почали пропонувати виставки і співпрацю. В мене навіть була можливість обирати, з ким співпрацювати. Зараз арт-дилер, з яким я працюю – один з кращих в Україні.
Михайло Деяк: представники мого покоління часто невпевнені в собі і в майбутньому, а тому нерішучі
Чи є у арт-колах певна «мистецька мафія», коло обраних, куди неможливо потрапити молодому митцю?
Михайло Деяк: В будь-яких професійних колах в їх найвищому рівні є своя мафія. Але значення таланту в арт-колах ніхто не відміняв. Коли художник неординарний і виділяється, його в будь-якому разі помітять.
Ви живете лише за рахунок продажу картин, чи у вас є ще якісь інші джерела заробітку?
Михайло Деяк: В мене є власний невеличкий бізнес – я займаюсь виробництвом фарб. Вперше за всю історію України. Це мені дає фінансову незалежність від продажу картин. І я пишаюсь тим, що моїми фарбами користуються люди по всій Україні: як і визнані майстри – Криволап, Лебединець, Демцю, так і митці-початківці. Мої фарби суттєво дешевші за імпортні, тому художники можуть собі їх дозволити, незалежно від свого бюджету. Я розробив п’ять чи шість кольорів, яких немає в інших гамах: темно-фіолетові, флуоресцентні.
Як часто ви зустрічаєтесь з критикою? Чи траплялися у вашому житті підступи чи хитрощі з боку колег?
Михайло Деяк: В основному стикаюсь з критикою літнього покоління, людей ще радянського виховання. Молодому поколінню зазвичай подобається те, що я роблю. Їм підсвідомо близька моя творчість.
Найбільш неприємно було, коли після відкриття моєї виставки мене різко і публічно почав критикувати один з викладачів. Цілій аудиторії студентів він навів мою творчість як антиприклад. І тут спрацював парадокс: його критика додала мені популярності. Вже наступного дня на виставку збігся цілий натовп студентів академії подивитися, що такого страшного намалював той Деяк. Якби мене похвалили, впевнений, людей прийшло б значно менше (сміється).
Чи часто в інституті ви сперечались з викладачами? Ви конфліктна людина?
Михайло Деяк: Хто не сперечається, той не отримає бажаних результатів. Тільки конфлікт двох або трьох інтересів породжує нову думку. В академії я був повністю незалежною людиною, брав від викладачів тільки те, що потрібно саме мені для реалізації амбіцій в творчості. Я жива, амбітна, молода людина – ще й творча. Такі люди завжди конфліктні, бо їхні думки ніколи не співпадають з думками мас. Свою позицію завжди треба відстоювати, ідеї – доводити. А це зазвичай закінчується конфліктом. Конфлікт є не лише зовні, а й всередині мене. Я постійно себе критикую, щоб розвиватися, щоб не зупинятися.
Чи підтримуєте ви контакти з одногрупниками? Як багато з них стали професійними художниками?
Михайло Деяк: Ні, з одногрупниками контакти не підтримую. Спілкуюсь з декількома людьми. Художники взагалі мало спілкуються між собою – кожен займається своєю справою. Одногрупники художниками стали, але творчістю майже ніхто не займається.
Як ви взагалі охарактеризуєте своє покоління? Якби ви малювали його образ, як би його зобразили?
Михайло Деяк: Представники мого покоління часто невпевнені в собі і в майбутньому, а тому нерішучі. Думаю, тут велику роль грає державний устрій, нестабільна економіка. В країні фобічна ситуація. Боїшся втратити роботу, бо не знаєш, чи знайдеш нову. Боїшся, що не буде чим платити за квартиру, тому не ризикуєш щось змінити. А тим паче для творчих людей – жодних соціальних гарантій. У нас в країні творча професія майже синонім жебрацтва. Гадаю, що багато талантів, зокрема художників, так і лишились нерозкритими, тому що зі своїх причин не наважились ризикнути.
А чому ризикнули ви?
Михайло Деяк: Я відразу знав, що хочу не просто вступити в академію мистецтв, в мене були амбітні цілі стати серйозним, успішним художником. Це мрія мого життя: я завджи, скільки себе пам’ятаю, хотів бути художником. На мене дуже вплинув мій вчитель малювання в селі ще в школі. Я йому сказав, що хочу стати художником, і він мене запросив до себе в гості, щоб показати свою колекцію: а там Коцка, Кашай, Кондратович – закарпатські митці, які вплинули на всю мистецьку історію України. І це в сільського вчителя! Він мені тоді сказав: ось це класний живопис, на нього треба рівнятись. Це були перші професійні полотна, що я побачив. Вони стали для мене певною планкою, на яку я рівнявся.
Михайло Деяк: він нахабний чи впертий, самовпевнений чи сором’язливий?
Михайло Деяк: Коли молодий художник ще без авторитету, то в арт-світі треба відстоювати своє бачення мистецтва. Це війна: з публікою і критиками, що мислять книгами з СССР. Якщо ти не впертий і не самовпевнений – прощавай творчість, мистецтво, майбутнє. Але поза арт-світом я сором’язлива людина.
Ви вірите у долю? Чи був у вас щасливий шанс, яким ви скористалися?
Михайло Деяк: Коли я разом з мамою їхав вступати у Київську академію мистецтв – об’єктивно шансів в мене було десь один до ста. Ми нікого там не знали, жодної людини. У поїзді я ліг спати, а мама розговорилася з сусідкою в купе. Відверта розмова, вони швидко подружилися, і виявилося, що ця жінка – дружина одного з викладачів в академії. Це була дійсно неймовірна вдача.
Ви мандрували Європою, успішно виставлялися на Арт-Монако. Що подобається європейському глядачу, чи відрізняються принципово смаки українських і європейських поціновувачів мистецтва?
Михайло Деяк: У більшості наших глядачів лише починає формуватися смак. Для багатьох українців стиль, в якому пишу я – експресіонізм, фовізм – це мазня, в Європі – частина культури. Але це досить грубе узагальнення. У нас є і колекціонери, і ерудована молодь, які прекрасно розбираються в мистецтві і відчувають творчість. Бо живопис – це насамперед чуттєва, а не логічна категорія. А нація в нас інтуїтивна, і вміє тонко відчувати світ і прекрасне.
За чим чи за ким майбутнє українського мистецтва, на вашу думку?
Михайло Деяк: Майбутнє українського мистецтва за тими, хто буде його підтримувати. Чим більше зацікавлених людей – меценатів, колекціонерів – тим швидший розвиток. Якби ми, наприклад, вкладали в своїх класиків капітал, то вони вийшли б у світі вже на міжнародний рівень.
Якщо держава створить підтримку для мистецтва, то мистецтво буде створювати позитивний авторитет для держави. Згадайте з історії, якою б багатою не була країна, доки там не розвивається наука і культура, вона вважається варварською, дикою. У всіх державах мистецтво – це показник високого розвитку, цивілізації.
І користь тут не тільки в репутації, але й в економічній вигоді. У багатьох країнах – Австрії, Німеччині, Франції, Англії, США – арт-туризм відчутно впливає на економіку.
Наш соціум ще не дійшов до мистецтва як до цінності. Поки в пошані матеріальні блага: автомобілі, літаки, яхти. Але це природно. Соціальна свідомість еволюціонує, нове покоління мислить вже іншими категоріями, і я вірю, у найближчому майбутньому мистецтво стане цінністю і для більшості українців. Передумови для цього всі є.
Інтерв’ю підготовлено за сприянням галереї «Мистецька збірка»
[gallery1551]
