Контракти.ua

[Опубліковано 7 лютого близько 20:30 за Києвом]

Усім вітання!

У мене назбиралося вже кілька матеріалів, які по 3, 4, 7, 10 тижнів чекають, поки в мене дійдуть руки їх закінчити, але зараз, із вашого дозволу, хочу написати на одну тему, з якої отримую багацько запитань – і від читачів тут на Substack, і від журналістів. Питають мене так часто, що мені простіше відповісти всім одразу цим одним дописом.

Запитання таке: чи звільнить Зеленський Залужного, чи ні; і якщо звільнить, то що буде?

Та з самого початку хочу пояснити назву свого допису. Наприкінці 1940-вих у США виходив дуже популярний науково-фантастичний комікс – «Бак Роджерс». Він дуже полюбився читачам, за мотивами навіть зняли кілька фільмів, а в моєму дитинстві у 1970-тих цей комікс досі читали... Його герой Бак Роджерс облітав цілий космос, винищуючи там усяких поганців. Та коли хтось припускав, що Бак здатен боротися зі злом без достатнього фінансування (зараз сказали б «забезпечення»), тому одразу казали: «Нема баксів – нема Бака»...

Іншими словами, «армію треба годувати», а ще «неможливо воювати, якщо війну не фінансувати»...

У цьому, як на мій погляд, і є суть протистояння «Зеленський/Залужний». Чому? Читайте до кінця.

Але перейдімо до запитань...

Питання 1: Якою може бути причина ймовірного звільнення Залужного і/або керівництва/інших топ-командирів ЗСУ, що б це могло означати?

Для початку: я не можу знати, і ніколи не став би стверджувати, ніби знаю, що на думці у Зеленського – і що на думці в Залужного. Наскільки мені відомо, остаточного рішення поки не ухвалили [нагадуємо, що допис вийшов у середу 7 лютого — перекл.]. Я, чесно, іноді сам не знаю, що на думці в мене самого, не кажучи вже що думає моя дружина (ні, це не пов’язано з наріканнями на «жіночу логіку» – мені йдеться зовсім про інше). То як я маю здогадуватися, що думають абсолютно чужі люди?

Можу хіба аналізувати їхні висловлювання.

Теорія №1

Зеленський час від часу повторює, що рішуче налаштований звільнити кожен квадратний метр української землі в межах кордонів 1991 року. Цього ж, здається, хоче і більшість населення України; вочевидь, і Залужний теж.

Але на даний момент така ціль видається абсолютно недосяжною. І то з двох причин:

а) Політики, медіа і більшість людей забагато очікували від літнього контрнаступу 2023 року. Але у військовому сенсі в плані контрнаступу не було враховано кілька моментів: зокрема, він наткнувся на значно сильніший опір, ніж очікувалося. Тому цей план виявився занадто оптимістичним. Багато російських підрозділів було знищено, але головної цілі не досягнуто;

б) Від жовтня Захід зайнявся «порятунком Ізраїлю» (який зовсім нема чого рятувати, навпаки, він сам робить із палестинцями те, що росіяни — з українцями) [Це очевидно нерелевантне порівняння – залишаємо його на совісті Купера – ред.]. Ізраїль виявився «супер-турбо-важливим». Але Заходу це зручно, бо інакше всім уже стало б очевидно, наскільки жахливо некомпетентна, корумпована і жадібна вся їхня система управління (і в США, і в ЄС, і де там ще «на Заході»): для прикладу, за два роки Захід так і не спромігся відчутно збільшити виробництво хоча б артилерійських снарядів...

...у результаті цього всього усі зараз занурилися в депресію. Війна не закінчилася ще однією елегантною і швидкою перемогою України, а отже, світ занурився в чорні й сірі, чи які там ще кольори... А коли депресія і «все погано», треба шукати «цапа-відбувайла»...

Хоча насправді стан Збройних сил України зараз «далеко не найкращий, але й далеко не такий жахливий, як був у серпні 2022 року». Втім, це зараз «непопулярна» думка, ніхто не хоче звертати на таке увагу... та я відволікся.

Мені йдеться ось про що: не секрет (і то від серпня-вересня 2022 року), що дехто з вищого командування ЗСУ (тобто полковники і генерали) не вважають, що це необхідно робити [виходити на кордони України 1991 року — перекл.]. Дехто думає, що немає причин намагатися це робити, що це навіть було б шкідливо. Я сам чув заяви на зразок: для чого витрачати дорогоцінні війська на «звільнення Донбасу», якщо на даний момент на Донбасі залишилися тільки ті люди, які в цьому звільненні не зацікавлені?

Враховуючи, що такі думки циркулювали ще (майже) два роки тому; і враховуючи доведену систематичну некомпетентність Заходу, який не здатен озброїти ЗСУ так, щоб ті провели ефективний великий наступ (не кажучи про надійне постачання достатньої кількості боєприпасів хоча б для того, щоб українці могли втримати нинішні позиції), дуже ймовірно (хоча абсолютно не «точно», не забувайте, я лише висловлюю власні припущення), що деякі офіцери ЗСУ мають такі настрої. Ну, тобто «ми могли б, але навіщо?» Або: «у нас немає засобів, тому ми не можемо».

...а люди на високих посадах, як-от Зеленський, чути такого не хочуть.

Тим більше враховуючи ймовірність (якщо не сказати певність), що деякі ці офіцери звинувачують владу (і Зеленського як її уособлення) за нездатність забезпечити їхні важливі потреби (або дати їм змогу реформувати ЗСУ, вчасно озброїти – іще до 2022 року; і так далі).

Теорія №2

Є інший варіант: можливо, причина всієї цієї історії лежить «на перехресті» усіх вищезгаданих проблем, ну або кількох з них. Або, можливо, між Зеленським та Залужним немає «хімії»... ми правда не можемо цього знати, наразі. По суті, так чи інак, це призводить до того, що я називаю «тривалими розбіжностями». Тривалі розбіжності між «політичними лідерами» (політиками) та «генералами» – геть не нова річ. Насправді, «новиною» це виявилося лише для тих, хто намагається коментувати якусь «війну» і разом з тим гадки не має, як ведуться війни. Насправді ж історія знає купу прикладів таких розбіжностей.

От вам хоча б один приклад: чи ви коли-небудь чули про те, як Вінстон Черчилль в 1941–1942 роках «серійно» звільняв командувачів британської Армії Західної Пустелі/8-ї армії? Певен, що не чули. Насамперед через те, що автори більшої частини англомовних книжок про ту кампанію прикидаються, ніби «нічого в тій північній Африці не відбувалося», поки в серпні 1942 року командування на себе не перебрав Монтгомері – і тоді «союзники почали вигравати і все стало ну просто супер»...

Насправді ж, Черчилль спершу звільнив Генерала Вейвелла, замінивши його Окінлеком; далі Окінлек призначив Річі, а тоді звільнив його, згодом Черчилль звільним і самого Окінлека… перш ніж «знайшов» Монтгомері, який, зрештою, все-одно не зробив нічого такого, чого не міг би зробити Окінлек… Та ні ж-бо, натомість, ви чули про те, як Генерал – і, згодом, Фельдмаршал – Роммель був весь із себе військовий геній, еге ж? Хоч по суті він повсякчас чинив дурниці, а за ним підчищали ситуацію Вестфаль чи Нерінг – тобто ті, про кого ви ніколи не чули… Серед інших історій, дуже схожих на цю, можна також назвати відоме звільнення президентом Труменом (5-зіркового) Генерала (якого вважали найвидатнішим американським військовим генієм усіх часів) Дугласа Мак-Артура в 1951-му році… а далі, перейдімо до «Гітлера та його генералів»? «Сталіна та його генералів»? «Саддама і його генералів»? «Мулл у Тегерані та їхніх… полковників»?

… чи може ви правда вважаєте, що між «кривавими диктаторами» та генералами не буває протиріч?

Оу, як мило… та наївно… та десь так само мило, як і наївно вважати, що Черчиль ревнував чи ненавидів таких людей як Вейвелл та Окінлек та хто там ще був, і тому звільнив їх, що й поклало край їхнім військовим карʼєрам. Геть навпаки: вміло оцінивши їхній досвід та здібності, він їх призначив на інші посади (і що з того, що вони потім наламали дров у Індії – то вже інша історія, ясне діло…).

Важливо відзначити:

а) повторюся, але давайте скажу про це ще раз, щоб закцентувати увагу: «тривалі розбіжності» між «політичними лідерами» (політиками) та «генералами» – геть не нова річ, і часто вони базуються на тому, що політикам на посадах рівня Зеленського потрібні «результати». Водночас, генералам на посадах рівня Залужного може здаватися, що вони отримали недостатньо військ, техніки та боєприпасів для виконання поставленої задачі (або, як у випадку із Мак-Артуром, – що їм не дають робити те, що вони вважають за потрібне для перемоги у війні);

б) Іноді такі звільнення «йдуть на користь». Іноді вони… не надто «шкодять»: мені поки не спадають на думку погані приклади. Я впевнений хіба в тому, що відсутність звільнень – це точно не добре. Візьміть до прикладу хоч те, що кілька президентів США підряд не спромоглися звільнити бодай одного американського командуючого в Афганістані та Іраку з 2001 по 2020 рік – й от до чого це довело США (і їхніх союзників). Додайте до цього списку Сирію – бо там війна й далі триває… По суті всі брехали (а ще наживалися) і продовжують це робити – брехали собі, одне одному, населенню; витрачали трильйони доларів з кишень платників податків; збройні сили виграли всі битви… а тоді всі програли дві війни… і стоять на порозі програшу в третій, а тоді – четвертій, п’ятій…

Теорія №3

Судячи із заяв самого Зеленського (тут є гарний приклад), здається, що він прагне «нових підходів» і хоче зібрати нову команду топових офіцерів, не «побитих» дворічною війною (та купою втрат).

Чому/як так?

Справа в тім, що керувати збройними силами – виснажлива праця. Це не та робота, де ви відпрацювали зміну – і пішли додомцю. Ви працюєте цілодобово, 7 днів на тиждень, 365 днів на рік – а ще це дуже важлива праця. А коли ви цим займаєтеся під час війни, то є ще й немалі шанси того, що вас можуть вбити. Насамперед, на вас лежить величезна відповідальність: робите одну грубу помилку – й усю вашу націю можуть знищити, в гіршому випадку. У кращому – купа людей загине і буде втрачено техніку вартістю в кілька мільярдів. Тож, принаймні теоретично, кожне прийняте вами рішення має бути «правильним». І, будьмо відверті, це банально неможливо. Ми всі робимо помилки, повсякчас.

… ба навіть якщо ви переживете все це, у вас на руках буде стільки крові, що стає моторошно від самого усвідомлення, скільки крові у вас на руках чи того, що ви відправили на смерть стільки людей, чи того, за скільки смертей ви несете відповідальність… Усе це лишає слід на будь-кому (навіть айсберг не витримав би такого тиску – що вже казати про людину, тим паче настільки розумну, що вона здатна виконувати такі задачі).

Саме тому «свіжа кров» – тобто «призначення когось, ще не виснаженого тим, крізь що йому доведеться пройти», – гарна ідея, зазвичай.

(А якщо ви не вгадали з вибором, то звільніть наступника/наступницю, і знайдіть нову заміну і повторюйте процедуру, допоки результат вас не вдовольнить. А ще пам’ятайте: незамінних людей не існує!)

Крім того не забувайте, що військова наука постійно і невпинно розвивається. Навіть на оперативному та стратегічному рівнях відбувається постійний прогрес у тактиці й технологіях. «Свіжі голови» мають набагато більше шансів вигадати щось нове, що дозволило б застати ворога зненацька. Отже, «ротація» командирів (навіть у форматі звільнення) має дати можливість керувати тим, хто має найкращу/найсучаснішу кваліфікацію. Звісно, на війні не завжди важлива академічна перевага у військових науках: значно більше значення мають бойовий досвід і заслуги. Однак пам’ятаймо, що той, хто чудово командує ротою чи навіть батальйоном ніколи з гарантією «1000%», не стане так само успішним командиром бригади, дивізії, чи командувачем збройних сил загалом… Так само немає «закону» за яким успішний головнокомандувач «мав би» стати хорошим президентом. Причина в тому, що кожна з позицій вимагає різного стилю дій (або «іншого стилю командування»).

З мінусів: генерал Залужний користується такою популярністю в ЗСУ та серед населення, що є «беззаперечним авторитетом». Мати незаперечні авторитети, безсумнівно, добре, але вони також можуть стати величезною проблемою. Наприклад, будь-який можливий наступник Залужного, скоріше за все, зустріне значний спротив у спробах нав’язати свою владу ЗСУ та почати реформи згідно власних ідей. Почувши чергове «але за часів генерала Залужного ми робили це таким чином…», новий командувач (менш вірогідно командувачка) мав би щораз кричати: «….а під моїм командуванням ви робитимете це по-моєму». Повірте мені, це поганий «початок», і після кількох днів йому це просто набридне…

Суть «теорії № 3» полягає в тому, що Зеленський, можливо, шукає офіцерів з новими ідеями, яким було б легше продовжувати реформувати ЗСУ, легше адаптуватися до нових технологій і тактик, або в різний спосіб застосовувати свій особистий вплив на розвиток подій на полі бою.

Питання 2: Що означатиме звільнення генерала Залужного для перспектив України у цій війні?

Саме тут я підходжу до назви цього допису, фрази родом з 1950-х чи 1960-х років про суть сучасної війни: «нема баксів – нема Бака». Це значить: немає грошей, немає війни. По суті, для українських перспектив у цій війні заміна Залужного та інших топ-офіцерів ЗСУ означає «десь між мало і нічого».

Причина в тому, що Залужний не міг зробити більше з наявними в його розпорядженні засобами (читай грошима), аніж він зробив. І будь-який його наступник навряд чи зможе зробити набагато більше. Якщо, наприклад, США «рятують Ізраїль», відправляючи ЦАХАЛу (а не ЗСУ) всі артилерійські снаряди калібру 155 мм, щоб ті могли кожних 10 хвилин вбивати на одну палестинську матір більше… [це твердження Купера, звісно ж, маніпулятивне – ред.], то для українців навіть п’ять «Залужних» не змогли запобігти ситуації кшталту авідіївської кілька днів тому, коли війська просили артилерійської підтримки, але наявні та готові до бою М777 не мали на руках жодного снаряду.

Це не зміниться, незалежно від того, яка група офіцерів могла б командувати ЗСУ, навіть якщо Зеленський призначить цілком нове верховне командування. Військові офіцери можуть робити лише те, що дозволяють їхні політичні очільники. «Надані можливості» насамперед виникають у формі фінансування або забезпечення іноземної допомоги. Завдяки ЄС наразі забезпечено фінансове виживання України як держави протягом наступних кількох років. Однак це не означає, що забезпечено необхідне фінансування для ЗСУ. Навпаки, все дуже залежить від того, наскільки більше допомоги буде відправлено в порівнянні з тим, що надійшло з жовтня.

І це, насправді, відповідальність Зеленського.

Саме тому (і тому, що немає нікого здатного творити дива), якщо адміністрація Зеленського не знайде спосіб суттєво збільшити фінансування ЗСУ і не дасть сильного копняка кільком смердючим задам на Заході, щоб ті почали постачати серйозні обсяги артилерійських боєприпасів, ну серйозно – будь-яка нова група офіцерів на чолі ЗСУ зможе змінити відносно мало (наскільки мало, дивіться далі).

Питання 3: Якщо ситуація покращиться, чи може Зеленський приписати це собі?

Так, звичайно, він може. Він президент і має повноваження відправити Залужного у відставку. Насправді зробити це й знайти альтернативу — його прямий обов’язок, якщо ситуація незадовільна (незалежно з якої причини).

Запитання 4: А що, якщо ситуація погіршиться, кого головно будуть звинувачувати?

Здогадаєтесь з одного разу?

Зеленського. Тому що, зрештою, це його робота, і саме він підписує будь-який такий наказ, а отже – офіційно і остаточно – це буде його рішення.

Хоча «змістити» Зеленського в такому випадку – справа українських виборців – і на наступних виборах теж.

Запитання 5: Що ви можете сказати про загальний стан Збройних Сил України під керівництвом Валерія Залужного?

Наразі відповідь незрозуміла. Стан дослідження цієї війни такий, що в доступі є лише заяви різних осіб, а офіційної документації майже немає. Таким чином, ми в ситуації «він сказав, вона сказала»: багато різних людей висувають багато різних тверджень, але немає абсолютної впевненості, хто має рацію, а хто ні (або ще гірше: хто може брехати).

Безсумнівним є те, що ЗСУ під керівництвом Залужного вистояли на початку російського наступу. Одне лише це було великим досягненням, тому що майже всі (а отже, і путін) очікували, що ЗСУ складуть зброю і розбіжаться. Навіть масово здадуться. Крім того, опір ЗСУ та якість цього опору (і, як наслідок, масові втрати Росії) змусили путіна різко зменшити свої початкові цілі цього вторгнення: вивести свої війська з-під Києва, відступити від Чернігова та Сум і відмовитися від планів з захоплення Одеси. Зрештою, бойова воля ЗСУ дозволила повернути схід Харківської та північ Херсонської області.

Щоправда, я вважаю все це заслугою не «генералів», а нижчих офіцерів, сержантів і простого «рядового складу». Немає значення, популярні генерали чи ні; військові вони генії чи ні; пощастить чи ні; кваліфіковані чи ні. Серйозно, генерали можуть командувати скільки завгодно, але якщо офіцери, сержанти та війська, якими командують ці генерали, тікають, здаються в полон тощо – тоді просто нікому воювати. І потрібно було багато офіцерів, сержантів і особливо «рядового складу», багато мужності, щоб вистояти та боротися з масованими російськими десантно-механізованими наступами на Київ, Чернігів, Миколаїв, Вознесенськ, Запоріжжя, на Ізюм, на Лиман, на Попасну, на Сєвєродонецьк, на Лисичанськ, на Бахмут, на Вугледар, на Авдіївку тощо. Дійсно, ЗСУ навіть не дійшли б до Роботиного, якби їхні війська не були готові заплатити найвищу ціну та подолати ті великі та щільні російські мінні поля, щоб потрапити туди.

От де «генерали» дійсно важливі – це в «організації» всіх цих успіхів. Тобто вони мають надати нижчим офіцерам, сержантам і «рядовому складу», які бажають воювати, – можливість воювати. Ця підтримка виливається в забезпечення організації, стиль командування, навчання, матеріально-технічне забезпечення, а потім надання обладнання та озброєння тощо. Зі всією повагою, з генералом Залужним чи без нього: це основні проблемні зони ЗСУ.

Певним є лише те, що саме Залужний прищепив або принаймні дозволив прищепити менталітет «бойового духу» та «дієвості» серед нижчих ланок ЗСУ: без нього, чи принаймні без його дозволу це було б неможливим. Отже, тут «плюс» для нього.

Одначе, після двох років повномасштабного вторгнення усе інше, важливе для ефективності ЗСУ, не «працює добре». Дійсно, покращення, які спостерігаються досі, залишаються відносно мінімальними. Чисельність ЗСУ надзвичайно зросла, але їй не вистачає добре підготовлених офіцерів, які б вміли керувати більшими формуваннями (від батальйону до бригади та більше). Брак кваліфікованих командирів такий, що бригади все ще прив’язані до «оперативних районів», а не об’єднані в дивізії, оскільки генерали не почуваються «безпечно», дозволяючи своїм нижчим офіцерам командувати більш ніж батальйоном. Відтак, надто часто трапляється, що в кризові моменти в «оперативний район» кидають батальйони з 5, 10, 15 і більше різних бригад частинами, а не єдиними більшими формуваннями…

Також існують серйозні проблеми в тому, як ЗСУ розгортає свої новостворені підрозділи (див.: кидають їх у наступ, замість того, щоб виділяти їм тихіші ділянки на передовій, щоб вони могли відточити навички). Існують серйозні проблеми з матеріально-технічним забезпеченням (яким часто, здається, керують офіцери «радянського зразка», які радше «накопичують», ніж «просувають» те, що вони отримують тощо). Крім того, є серйозні проблеми з ротацією підрозділів, які вже є: відомі численні приклади підрозділів, яких тримали в строю до 18 місяців замість ротації в тил, щоб дати їм нарешті деякий час для відпочинку, реорганізації та перепідготовки. Це серйозна проблема: чим довше підрозділ знаходиться в бою, тим більше виснажуються його війська, а отже, тим більші втрати та нижча ефективність...

Результат не дивує: окремі підрозділи (ті, яким дали час потренуватися, спрацюватися й отримати все необхідне до запуску контрнаступу) демонструють високу ефективність і тому приваблюють значну кількість добровольців. Інші «ледве виживають»: взагалі-то існують (на папері та в польових умовах), проте їхня ефективність украй низька… й тому добровольці до них не просяться, а вони ж вельми потребують підкріплення в передчутті нових атак росіян. Тим часом, і в ЗСУ це знають дуже добре (а тому й не наполягають на загальній мобілізації всіх підряд спроможних чоловіків України): бойова ефективність добровольців у рази вища, ніж у призовників.

Врешті-решт, існує ще й проблема відповідальності: доки тонни медалей роздають офіцерам та успішним підрозділам, розслідування головних провалів на полі бою провадять черепашачими темпами – це якщо провадять взагалі. Скажімо, вже незабаром два роки від російського переможного «недільного маршу» на Херсон, Мелітополь і Бердянськ, а так і неясно, хто їм дозволив це зробити? Так само незрозуміло, як це росіянам удалося безперешкодно добратися від кордону мало не в центр Києва – й це в перші ж 2-3 дні війни? Принаймні від середини листопада 2021 року було зрозуміло, що росіяни вторгнуться, то невже ніхто в СБУ та ЗСУ не припускав, що вони зайдуть «з усіх боків» і намагатимуться захопити не лише Київ, але й Одесу, й усю північно-східну та південну Україну? Хто ж відповідальний за такі масштабні помилки та прорахунки щодо російських намірів?

Справді ніхто?

Відповіді на це питання досі немає. Вибачте, але про такі речі, перш за все, має знати Головнокомандувач збройних сил.

Питання 6: чи є Залужний геніальним командувачем і чому?

З одного боку, ситуація довкола питання аналогічна попереднім: «замало даних», щоб узагальнювати.

Наприклад, хоча Залужний не відповідає за багато рішень на оперативному рівні, проте саме він давав дозвіл на крупні військові операції. Скажімо, це під його проводом була звільнена східна Херсонщина. А таке потребує моці й у голові, й у нутрощах. Але чи він приймав це рішення? Чи воно було спущене згори? Припускаю, що Залужний хотів майже тоді ж (тобто наприкінці 2022) атакувати на півдні Запорізької області, проте йому не дали дозволу… Звісно, ми не знаємо чому: відповіді на такі питання стають відомими роками пізніше – тоді, коли все це вже стане «історією».

З іншого боку, варто пам’ятати, що генерали рівня Залужного не є «польовими командирами»: це адміністратори, навіть «політики», але аж ніяк не безпосередні керівники воєнних операцій. Тобто вони вкрай рідко (якщо взагалі коли-небудь) віддають прямі накази, що стосуються фронту. Це просто не їхня робота: їхня справа – залучати ресурси (пояснюючи потреби війська своїм політикам), а далі – адмініструвати/керувати/організовувати, врешті – мотивувати й так досягати бажаних результатів. А вже їхні підлеглі мають планувати, тренувати, готувати бойові дії, доповідати й так – отримувати схвалення Залужного й надалі реалізовувати свої плани.

Якщо в когось є сумніви, що все функціонує саме так, то наведу схожий історичний приклад. Скажімо: генерала армії США Джорджа С. Паттона й досі вихваляють як генія маневрової війни. На це вказує багато фактів: наприклад, у 1944 році йому вдавалося просуватися по 80 км. за день на півночі Франції або впродовж одного дня завдавати ударів у цілком протилежних напрямках у Арденській операції.

А проте, все це, як я думаю, зовсім не заслуга Паттона. Армія, якою він командував, була підготована, тренована та оснащена кабінетом президента Рузвельта, що складався з вмілих технократів, які розуміли, що їм потрібні 60 дивізій, здатних битися в різних умовах і далеко від батьківщини – «на іншому краю світу», як-от у Бірмі, чи на тихоокеанських островах, чи в тій же Франції. Якщо б адміністрація США не знайшла б тоді можливостей різко наростити виробництво зброї та зібрати й натренувати достатню кількість вояків, а потім належним чином їх забезпечувати, то Паттону просто не було б ким командувати. Та він би й командирської машини не мав.

(Якщо хто, знову ж, сумнівається, що та адміністрація дала добрі результати, то подумайте, що українське керівництво не спромоглося зробити за останні 20 років і що кабінет Байдена та інші світові уряди НЕ можуть належним чином зробити от уже два роки).

От у чому Паттон і справді був майстерним, то це в відшукувані, просуванні, призначенні на посади та мотивуванні вищих офіцерів, які були націлені на результат. А далі він дозволяв їм належно тренувати війська – тому й могли його бронедивізії (а це ж як невелике місто в 12 тис. осіб на 4 тис. машин) переміщуватися на 80 км. за день; й активно маневрувати вони теж могли, завдаючи ударів у різних напрямках.

Те саме можна сказати й про Залужного.

Підведемо риску: я не маю сумнівів, що генерал Залужний шалено популярний – і в ЗСУ, і серед українського населення – а от чи добрий він командир, то цього не знаю. Утім, він абсолютно ефективно увесь цей час підтримував бойовий дух у військах. Відповідно, багато хто хотів би бачити Залужного наступним президентом, що, звісно, дає багато кому привід вважати, що Зеленський просто ревнує до популярності Залужного й саме тому звільняє його.

Проте якщо це дійсно так, хоча я не певен, що Зеленський в курсі всіх цих балачок і чи вони йому особисто важать (це цілком можливо, хоча не аж так вірогідно), то це дає йому можливість змінити «всю верхівку» керівництва ЗСУ.

От що я думаю з цього приводу й, можливо, це комусь трохи прояснить ситуацію.

Джерело

Оригінал тут

Переклад: Ярослав Кляшторний, Ростислав Семків, Катерина Шевчук, Антон Шигімага, Антоніна Ящук

Редакція: Ростислав Семків

ЗАКЛИК ДО ЗБОРУ КОШТІВ ОСЬ ТУТ