Контракти.ua

У серії блискучих лекцій, які познайомили мене з історією Східної Європи, мій учитель Томас Саймонс-молодший говорив про "повернення політики" в добу пізнього комунізму, як про початок кінця. В комуністичних режимах, як і в сьогоднішньому режимі Путіна, не мало бути політики в сенсі боротьби кількох груп за владу. Комуністичні партії, як і Путін, добре виконували роботу з придушення реальності та видимості політики до самого кінця.

Система Путіна має своє походження та свою логіку. Коли на рубежі століть Борис Єльцин призначив Володимира Путіна своїм наступником на посаді глави Російської Федерації, той успадкував державу, в якій політика була помітною та гучною. В Росії ще існували кілька політичних партій, жвава медіа-сцена і вражаючі організації громадянського суспільства. Однак ідея демократії була підірвана нерівністю у багатстві та показною демонстрацією влади олігархами з оточення єльцинської адміністрації.

За Путіна російські олігархи були приборкані, але не нейтральною державою. Путін сам став головним олігархом, босом босів. Його партія стала інструментом влади, інші партії втратили значення. Демократія була дискредитована іншим способом. Відкрито фальсифікуючи вибори, путінський режим привчив російських громадян бути учасниками адміністративного ритуалу. В російських ЗМІ сьогодні домінують пропагандисти державного телебачення. Громадянське суспільство було визначено таким, що перебуває під іноземним впливом, а неурядові організації втратили здатність функціонувати.

Наратив путінського режиму змінився з "корупція – це тимчасово" на "корупція – це незмінний принцип світобудови". Початковим обґрунтуванням для примусового використання державної влади було виправлення зловживань єльцинського періоду. Альтернатив немає. Захід насправді не є альтернативою (як стверджують): його демократія та верховенство права повністю фальшиві, а люди на Заході лицеміри чи дурні, якщо говорять про такі речі. Після того, як корупція була нормалізована, росіяни опинилися перед замороженим майбутнім.

Упродовж останнього десятиліття Путін підтримував режим за рахунок іноземних видовищ. Політика була витіснена з країни за кордон як військове видовище. З лютого 2014 року, коли Росія вперше вторглася до України, путінський режим виправдовує себе телегенічними бойовими діями. 2014 року Росія вторглася в Україну, коли її сусідка перебувала в хаосі, і все одно взяла під контроль набагато менше території, ніж планувала. У 2015 році фокус російської пропаганди перемістився до Сирії, де її збройні сили та найманці втрутилися, щоб утримати при владі соратника Путіна – диктатора Асада. Тим часом Росія продовжувала незаконну окупацію та війну низької інтенсивності в Україні, поки в лютому 2022 року не розпочала повномасштабне вторгнення з метою знищення уряду та встановлення контролю над країною.

Путін вторгся, стверджуючи, що України не існує; насправді, виклик, який Україна поставила перед його системою, полягав у тому, що вона була надто насичена політикою, дедалі більш характерною для поколінь, які приймали розмаїтість та вибір як само собою зрозуміле. Путін стверджував, що має захищати носіїв російської мови в Україні; реальна проблема полягала в тому, що носії російської мови в Україні були вільні говорити про те, що хотіли. Війна ніколи не була спрямована на їхнє визволення, а була спрямована на їхнє придушення, і, звичайно, на придушення України. Україна ніколи не становила загрози для Росії, але для диктатора, який залежав від відсутності політики, вона була нестерпним сусідом.

Напавши на Україну, Путін домігся того, що Україна виявилася втягнутою в російську політику набагато глибше, ніж це могло бути в будь-якому іншому випадку. Саме тому, що Україна чинила опір, вона стала неминучою темою в Росії. Російські пропагандисти змушені наполягати на тому, що України, попри все, не існує; що голосніше вони це роблять, то очевидніше, що вони одержимі своєю сусідкою. Російська пропаганда про Україну була спрямована на геноцид із самого початку війни, але зростаюча інтенсивність винищувальної риторики відображає незадоволене бажання створити світ, в якому тільки Путін має значення, в якому немає інших дійових осіб та реальної політики.

На цьому етапі війни Україна може безпосередньо втручатися в російські бесіди, причому не лише діями українського спротиву, а й власним піаром. На телебаченні в окупованому Росією Криму з'явилися українські пропагандистські ролики. Сьогодні по російському телебаченню та радіо в регіонах, що межують з Україною, було показано коротку передачу, в якій Путін оголосив про наступ українських військ на територію Росії та віддав наказ про загальну мобілізацію. Ймовірно, цей дипфейк був справою рук українців. Імовірно, він був покликаний посіяти паніку, але, можливо, і створити невизначеність щодо наступного виступу Путіна у ЗМІ. Якщо держава більше не контролює свої ЗМІ та зовнішній вигляд свого лідера, отже щось пішло не так.

Розв'язання великої війни відкрило шлях до політики насильства в Росії. Вторгнення дало Путіну привід повністю придушити мирний протест у Росії. Однак, коли немає ні голосу, ні виборів, політика набуває насильницьких форм. Понад рік люди всередині Росії нападали на призовні пункти, підпалювали об'єкти, пов'язані з війною, підривали нафтові цистерни тощо. До недавніх атак безпілотників на території Росії це була незрежисована історія протягом усієї війни. Цілком можливо, що дехто з тих, хто чинять ці дії, мають зв'язки з українською військовою розвідкою. Але навіть у цьому випадку, хоч би ким вони були, дехто з них, швидше за все, мають свої власні російські мотиви.

Український спротив також змінив політику ненасильницької російської опозиції. Якби Путін легко виграв цю війну, деяким російським лібералам (я використовую цей термін у широкому значенні) було б важко критикувати її, як їм було важко зайняти чітку позицію щодо останнього вторгнення в Україну. Імперіалізм був (і залишається) проблемою російського лібералізму. З початку війни українці загалом бойкотували росіян, зокрема російських лібералів, що викликало у тих критику. Холодне ставлення допомогло деяким російським опозиціонерам побачити в українцях творців своєї власної історії та переосмислити їхні власні позиції. (Заради справедливості слід згадати і Володимира Кара-Мурзу, який був засуджений до 25-ти років в'язниці лише за те, що говорив правду про війну в Україні. Росіяни, як і раніше, протестують проти війни, знаючи, що на них чекають наслідки). Провідні російські опозиціонери виступили з заявами проти російського імперіалізму та за легітимні кордони Росії.

Перемога України дискредитує режим Путіна так, як російські опозиціонери ніколи б не змогли зробити самі. Завдяки українському опору у них може з'явитися шанс отримати владу та направити Росію іншим шляхом. Прояснення їхньої позиції може послужити їм хорошу службу у майбутньому. Ліберальні імперіалісти завжди програють неліберальним імперіалістам; ліберали, що вийшли за межі імперіалізму, можуть звинуватити у війні Путіна і спробувати прокласти новий курс. Для реалізації цього сценарію багато чого має стати на свої місця. Найближчими днями й тижнями російську політику слід розглядати як щось набагато безпосередніше і жорстокіше: "мілітаристський плюралізм", або відкрита боротьба між групами, які виступають за Росію.

Від початку вторгнення в Україну це було здійснено не однією, а кількома російськими збройними силами. Найбільші з них – державні армія, флот і військово-повітряні сили, що знаходяться у віданні Міністерства оборони Росії (далі я називатиму їх "МО"). Вони аналогічні іншим збройним силам. Міністром оборони Росії є Сергій Шойгу, який носить військову форму і має військове звання, але в минулому займався цивільною обороною (де він був найбільш відомий своїми навичками роботи з громадськістю). Командувачем російських збройних сил є Валерій Герасимов.

Дві інші великі групи – "Вагнер" та "Ахмат" важко описати. Вони поділяють із МО відповідальність за незліченні злочини Росії в Україні. Але відмінності між цими трьома групами значні (є ще більше груп, але ці три – найважливіші).

"Вагнер" – компанія найманців, яка має зв'язки з російською державою. Важко сказати, де закінчується російська держава і починається "Вагнер"; добре поінформовані люди мають різні думки щодо цього. "Вагнер" був присутній не тільки в Україні, а й у Сирії та по всьому світі, зазвичай беручи участь у насильницькому придушенні опозиції та фізичному контролі над мінеральними ресурсами, її засновник і керівник Євген Пригожин – авантюрист у стилі імперіалістичних перегонів ХІХ століття за Африку (де "Вагнер" дуже активний). Пригожин був однією з центральних фігур в путінській кампанії за Дональда Трампа. Він просуває свій бренд у стилі високого фашизму, ставлячи собі в заслугу звірства і позуючи перед курганами з трупами. Чоловік безперечного розуму та політичної майстерності, він був близьким до Путіна протягом десятиліть. Схоже, що "Вагнер" був найуспішнішим російським військовим формуванням в Україні. За словами Пригожина, "Вагнер" було виведено з України після взяття міста Бахмут. Це означає, що війська "Вагнера" перегруповуються у Росії.

"Ахмат", чеченські збройні сили, перебувають у свого роду феодальних відносинах з Путіним. По суті, це особиста гвардія Рамзана Кадирова, який керує Чечнею для Путіна як особистою вотчиною. Кадиров неодноразово присягався у своїй особистій відданості Путіну і демонстративно повторював, що його війська перебувають на службі у Путіна. Формально "Ахмат" входить до складу Росгвардії – внутрішніх військ, основним завданням яких є придушення інакомислення. "Ахмат" був перекинутий в Україну, де його основними завданнями, схоже, були спостереження за окупованими територіями та, згідно з українськими джерелами, виконання функцій загороджувальних загонів (розстріл російських солдатів, які відступають). Прямого воєнного впливу він не мав і був виведений. Як і Пригожин, Кадиров дуже стурбований своїм особистим іміджем і активно працює у соціальних мережах.

Останніми тижнями, і особливо в останніми днями, чвари між цими трьома російськими збройними силами мають надзвичайний характер. Один із показників цього – відсутність призів, якими можна поділитися. Весь російський наступ 2023 року приніс лише руїни Бахмута. Це невелике донбаське місто дуже сильно звеличується в російській уяві. (Зі стратегічної точки зору, ймовірно, Росії взагалі не мало сенсу брати це місто, але це вже інше питання). Бахмут – це об'єкт престижу; "Вагнер" зробив більшу частину роботи; Пригожин скористався престижем і вивів своїх людей із міста. Він не зловтішався з приводу своєї перемоги над українськими збройними силами, про які він говорить з повагою. Він висловлювався і висловлюється грубо та зневажливо, звертаючись до російського МО.

Пригожин місяцями скаржився, що МО не постачає йому артилерію, і висміював Герасимова та Шойгу за їхню некомпетентність. Пригожин стверджував, що українці не намагалися перешкодити його відходу з Бахмута, але МО (яке він називав "іншою стороною") замінувало дорогу з Бахмута у спробі знищити "Вагнер", і війська МО відкрили вогонь по людях "Вагнера". Потім Пригожин оголосив, що "Вагнер" взяв у полон командира підрозділу МО, який був присутній у Бахмуті (72-а бригада), і опублікував відео із зізнаннями, на якому видно, що ця людина зазнала тортур. Сьогодні Пригожин висміяв заяву МО про зупинення українського контрнаступу і з сарказмом поставив під сумнів усі російські заяви про українські втрати: "Ми щойно п'ять разів знищили планету Земля".

Минулого місяця Пригожин попросив відправити "Ахмат" для заміни "Вагнера" у Бахмуті, і Кадиров погодився. Звичайно, дивно, що таке воєнне рішення ухвалюється людьми, які не належать до МО, та публічно. Швидше за все, це рішення вже було ухвалено Путіним. Але Бахмут цього літа виглядає, у кращому разі, як перевірка на лояльність, у гіршому – як смертельна пастка. Минулої осені "Вагнер" і "Ахмат" виступили проти МО, вимагаючи швидше відправити бойовикам "Вагнера" до Бахмуту більше боєприпасів. Можливо, Кадиров та "Ахмат" зараз розплачуються за це.

Кадиров мало що виграє від такого призначення. У "Вагнера" був політичний сенс залишитися там, бо Пригожин тепер може позиціонувати себе як єдиний російський командир, який нещодавно здобув перемогу на полі бою. Однак, на відміну від Пригожина, Кадиров не відвідує поля битв в Україні. Поки що "Ахмат", схоже, перебуває на Донбасі, але не у місті Бахмут. Якщо "Ахмат" справді дістанеться Бахмута, він зіткнеться з труднощами. Україна вже повернула контроль над деякими висотами навколо міста.

"Ахмат" та "Вагнер" зараз ворогують. Пригожин сказав, що важко зрозуміти, що робить "Ахмат" на Донбасі, і припустив, що його бійці не були справжніми солдатами — шпилька, яка болюче вжалила. У відповідь "Ахмат" заявив, що "Вагнер" зазнав десятки тисяч втрат у Бахмуті, і що Пригожин некомпетентний. Відомі постаті з кожного боку опублікували відеоролики чи заяви, у яких говорилося, що особиста зустріч, тобто бій, може бути найкращим способом вирішення ситуації. Потім Кадиров знайшов гарний привід змінити тему, публічно запропонувавши відправити своїх людей з "Ахмата" до Білгородської області Росії як відповідь на появу ще більшої кількості російських збройних формувань.

Мілітаристський плюралізм поглиблюється. Поки МО, "Вагнер" та "Ахмат" сварилися, Україна відправила дві невеликі озброєні групи росіян зі своєї території до Росії. Українська держава заперечує будь-яку роль у цих діях, що є свідомим тролінгом: Київ імітує і цим висміює тактику Путіна у 2014 році, коли він заперечував відповідальність за вторгнення в Україну. Один із цих груп, Легіон "Свобода Росії", схоже, складається з полонених російських солдатів, які вирішили боротися проти режиму Путіна. Інша, "Російський добровольчий корпус", складається з російських емігрантів в Україні, включаючи відомих фашистів, одного з яких заарештували за ультраправу діяльність в Україні.

Україна бореться з Росією за допомогою тих росіян, яких має під рукою. Той факт, що ці люди насправді росіяни, створює проблему для російської пропаганди. Приналежність до ультраправих також проблематична для Москви. Росія стверджувала, що їй треба було вторгнутися до України для боротьби з нацистами; тепер російські нацисти роблять набіги на Росію з України. Це непроста ситуація для російських пропагандистів і вони не дуже добре в ній орієнтуються. В основному вони вважають за краще зображати росіян як українців, виходячи з логіки, що визнання можливості проникнення українців до Росії – менше зло, ніж визнання існування озброєної російської опозиції.

Російські бойовики з України зараз перебувають в контакті з іншими російськими озброєними групами. Вони вступають у бій із МО, стверджують, що вбили командира МО та взяли полонених. Командир Легіону "Свобода Росії" навіть записав відео для Пригожина, в якому запропонував обмін полоненими: обміняти своїх полонених з МО на офіцера МО, якого утримує "Вагнер", командира 72-ї бригади. Таким чином, поки Росія веде в Україні війну за існування, на чому наполягають її пропагандисти, російські солдати та офіцери МО потрапляють у полон як до російських найманців, так і до російських солдатів-емігрантів, які потім спокійно знімають відео. (Кадиров і його "Ахмат" в даному випадку фігурують лише побіжно: здається очевидним, що він хотів би, щоб його людей відправили до Білгорода, а не до Бахмута. Але можна вважати, що само собою зрозуміло, що панікуючих жителів прикордонних регіонів Росії не заспокоїть прихід озброєних чеченців).

Російська держава втратила контроль над деякими своїми територіями. Російські бойовики з України вже кілька разів перетинали кордон і викликали величезний хаос у російському місті Шебекіно та його околицях. Вони змусили МО відволікти війська. Враховуючи те, як воює МО, його спроби боротися з російськими бойовиками з України неминуче завдали шкоди цивільним будівлям. Через п'ятнадцять місяців росіяни в цьому районі, схоже, усвідомлюють, що йде справжня війна, в яку вони якимось чином втягнуті. В результаті деякі росіяни починають мислити політично, хоча б у зародковому вигляді: питати, чому всередині Росії йдуть бойові дії; запитувати, чому Путін здається далеким та неефективним; просити зброю для самооборони. У системі Путіна це може бути і початком і кінцем.

Коли ви намагаєтеся створити систему без політики, то будь-яка політика взагалі сприймається як виклик легітимності держави. Війна в Україні перезапустила російську політику: не обов'язково так, як було б приємно спостерігати, але відповідно до динаміки, яку важко зупинити. Український опір виявив слабкі сторони путінської спроби зупинити політику. Заперечення того, що Україна була реальною країною, створило ситуацію, в якій Україна стала надто реальною всередині Росії. Чужі війни – це видовище лише тоді, коли інша сторона не може чинити опір. Російський політичний порядок, побудований на пропаганді, породив пропагандистів, які можуть публічно висвітлювати свої бої у соціальних мережах. А диктатура, побудована на управлінні суперництвом, починає виглядати крихкою, коли суперники стають гучними та озброєними.

P.S. Мій прогноз щодо самого контрнаступу? Україна продовжуватиме робити речі, які здивують Москву (і нас).

Джерело