Контракти.ua

Такого висновку дійшли відомі вітчизняні та зарубіжні режисери, сценаристи і продюсери під час дискусії «Яким має бути українське кіно, щоб перемагати? Як збирати "оскари", "пальмові гілки", "золоті глобуси" та інші престижні нагороди?».

Цей захід організував Музей «Голоси мирних» Фонду Ріната Ахметова. З 2014 року Музей збирає відео- та аудіосвідчення мирних мешканців, які постраждали у війні росії проти України. На сьогодні це наймасштабніший у світі архів розповідей жителів України про війну, в якому налічується понад 65 тисяч історій.

Кожна з них —  готова і достовірна основа для створення художнього фільму, серіалу чи документальної стрічки.

«Ми — Музей. Ми дуже добре вміємо збирати і зберігати історії людей. Але зараз постали перед питанням, як їх розповсюджувати. Кіно — це найпотужніший спосіб для просування України у світі. Але й один з найскладніших. Критерії розвитку та успіху мають бути означеними в самій індустрії. Без об’єднання та співпраці самої індустрії і всіх навколо неї перемагати буде дуже і дуже важко. А без перемог у кіно наша правда залишиться незнаною в світі», — говорить Наталія Ємченко, член Наглядової ради Фонду Ріната Ахметова, модераторка панельної дискусії.

Про кіноуспіх-2022

Нинішня ситуація в українській кіноіндустрії складна. Гарна новина в тому, що запит і попит на українські стрічки є. Це засвідчує, зокрема, успіх «Мавки», яка стала найбільш касовим фільмом за всі роки Незалежності України. І на це вказують фінансові показники роботи кінотеатрів:

«З липня минулого року, коли кінотеатри знову запрацювали після початку повномасштабної війни, ми щомісяця давали їм по одному релізу українських продюсерів. Дев’ять місяців — дев’ять релізів. Це понад 55 тисяч сеансів, 1,5 млн куплених квитків і 160 мільйонів бокс-офісу. Під час війни це дуже вагомий результат», — говорить Сергій Созановський, засновник кіностудії FILM.UA.

Але погана новина в тому, що в кінотеатрах зараз показуються фільми, відзняті раніше. Для того, щоби з’явилися нові, потрібно не лише фінансування, а й розуміння, про що знімати, які українські фільми можуть зацікавити не тільки внутрішній, а й міжнародний ринок?

Спільна відповідь фахівців була однозначною: кіно з воєнною складовою не буде затребуване, принаймні, на цю мить.

«Зараз ми проживаємо першу стадію усвідомлення того, як війну відображати в кіно і серіалах, як зробити, щоби показане мало вигляд правди. Війна сама по собі дуже правдива. Тож на тлі реальності намагатися створювати художню правду — це великий виклик для кіноіндустрії», — говорить Володимир Бородянський, продюсер, співзасновник Об’єднання українських продюсерів.

За його словами, британці в період Другої світової війни знімали 40 художніх фільмів на рік. Ми теж маємо знімати багато фільмів, але не тільки про війну. У цих картинах глядачі мають бачити надію і віру, рефлексувати і радіти. Тобто, те, заради чого треба жити.

Про пріоритет на майбутнє

Відтак сюжетний пріоритет має бути віддано людям. Їхнім долям, випробуванням і характерам.

«Зараз воєнні фільми дедалі складніше просувати. Міжнародний глядач хоче бачити історії особистих перемог. Як, приміром, у стрічці про дівчат-біженок «Пловчині». Відтак треба відшукувати реальні історії людей та екранізовувати їх. У пошуку героїв Музей “Голоси мирних” обов’язково відіграє свою роль. Часто іноземні журналісти і виробники кіно шукають матеріали, а якщо вже є  така база – то це скарб для багатьох виробників контенту», — говорить директорка Української кіноакадемії Анна Мачух.

Схожа думка і в Євгенія Афінеєвського, режисера та продюсера фільму «Freedom On Fire: Ukraine’s Fight for Freedom»:  

«Ключ до успіху українського кіно на ринку — це особисті історії та грамотний маркетинг. Так, завдяки історіям, із глядачем легко встановлюється емоційний зв'язок. А для просування стрічки варто звертатися за підтримкою до “низового руху”, тобто, різноманітних громадських організацій, платформ, політичних структур тощо», — говорить він. І підкреслює, що фільми про Україну для широкої аудиторії треба знімати чітко усвідомлюючи, що іноземцям треба обов’язково змальовувати контекст.

«Коли я привіз до США фільм “Winter on Fire” (про події 2014 року на Майдані — прим. авт.), то переконався, що там майже нічого не знають про Україну. Американські глядачі не могли второпати, навіщо українці взагалі вийшли на Майдан і чому повернулися туди після того, як їх побили силовики? Такі моменти треба роз’яснювати широкій авдиторії», — мовить режисер.

Із ним погоджується Володимир Яценко, продюсер фільмів «Люксембург, Люксембург», «Дике поле», «Атлантида», «Додому», військовослужбовець ЗСУ.

За його словами, ми маємо робити фільми, зрозумілі всім, а не тільки нам. Це наша надмета, і вона пов’язана з бізнесом. Там, де є великі гроші, — є велика конкурентна боротьба. І це наш челендж: щоби фільми з нашою, українською ідентичністю, були цікавими іншим.

Про історичну правду

«Зараз я думаю про людину, з якою я ніколи не зустрічався, але яка в 1998 році дала свідчення для нашої фундації. Це Ванда Об'єдкова з Маріуполя. Вона пережила Другу світову війну, ховаючись у підвалі від німецьких загарбників — і через 80 років, у 2022-му, загинула у підвалі під час обстрілу Маріуполя російськими загарбниками. Перед смертю вона поставила лише одне питання — "чому?"», — говорить Роберт Вільямс, директор USC Shoah Foundation, організації, що фіксує свідчення потерпілих від Голокосту.

За його словами, саме особисті спогади нерідко яскраво підсвічують паралелі, що існують між минулим і сьогоденням. І саме свідчення людей допомагають заповнювати прогалини в історії, боротися з брехнею, а інколи й упереджувати її — що дуже актуально, враховуючи підхід росіян до викривлення фактів і маніпулювання інформацією.

«У Хорватії був один із німецьких концтаборів. Його давно не існує. І тільки спогади тих, хто там знаходився, дозволяють нам не втратити цю сторінку минулого», — підкреслює Роберт.

Цікаво, що до співпраці з кінематографістами директор фундації ставиться насторожено: «Режисери — це люди, які прагнуть зняти щось нове, а не повторити те, що знімалося вже раніше. Є певний ризик, що можна втратити контроль над контентом», — говорить він.

Про можливості соціальних кампаній

Бонні Абаунза, імпакт-стратег, засновниця «Абаунза-Груп» тісно співпрацює з кінематографістами, продюсерськими компаніями, дистриб'юторами тощо. Вона розробляє кампанії соціального впливу для художніх та документальних фільмів і розповіла про декілька своїх успішних проєктів.

За словом «успішний» стоїть те, що кампанії вдалося не лише привернути увагу громадськості до певної проблеми, а й вплинути на її вирішення. Приміром, змінити законодавство.

За ситуацією в Україні Бонні уважно слідкує. Вона переконана, що одна із тем, про яку зараз необхідно говорити всіма мовами і доступними засобами — це викрадення росією дітей.

Про перемогу

«Якщо йдеться про перемогу на кінематографічному полі, то Україна вже перемогла. Бо у вас є Президент, який уособлює і політику, і кіноіндустрію. Він — і зірка кінематографу, і найбільш шанований глава держави у світі» — говорить Бернар-Анрі Леві, режисер фільму «Слава Україні», філософ.

Він нагадав факт, що республіканська Іспанія в 1936 році залучила до себе і до своєї боротьби багатьох іноземних кінематографістів. Україна йде таким же шляхом, — маючи потужну кінематографічну школу.

«Я зняв дуже багато стрічок. Але ніколи не зустрічав таких натхненних операторів та кінематографістів, як в Україні. Це безумовно ваша перемога. Але потрібно більше, потрібно рухатися до здобуття престижних світових нагород» — наголошує Бернар-Анрі. І підкреслює, що митці на Заході мають частіше ставати партнерами з українськими кінематографістами, як мінімум у роботі над документальними фільмами.

Про документальне кіно

Українське документальне кіно — це окрема тема для розмови. Воно затребуване у світі, принаймні, на цю мить. І, при цьому, теж потребує підтримки.

«З першого дня повномасштабної війни ми в полях. Робимо якісну художню документалістику. Ми навчилися спати в бронежилетах, не боятися того, що відбувається навколо, і знімати максимально швидко.  У наших фільмах немає смерті і крові. На заході не хочуть бачити смерть. Тому ми знімаємо свідчення дітей, щоби відео стало доказом для Гааги», — говорить Юліан Улибін, режисер фільмів «Діти Бомбосховищ», «Драм».  І додає, що головне питання —  «і що далі? Сьогодні я з таким контентом зайду, а завтра — ні».

«Коли до України приїжджає Шон Пенн, йому дають усі дозволи і відчиняють  всі двері. Врешті зустрічаємося в одному підвалі у Миколаєві — і в нас дозволів немає, а у них вже є група супроводу. Тобто, держава має нам допомагати так, як Шону Пенну» — говорить Юліан.

Також, на його думку, головне, аби всі, хто зараз захищає Україну зі зброєю в руках, повернулися додому з Перемогою. І його колеги — теж. «Тоді в нас і буде нове якісне професійне кіно, і не тільки про війну».

У дискусії взяли участь:
— Олександр Ткаченко, міністр культури та інформаційної політики України

—  Володимир Бородянський, продюсер, співзасновник Об’єднання українських продюсерів 
— Сергій Созановський, засновник FILM.UA
— Анна Мачух, директорка Української Кіноакадемії
— Євгеній Афінеєвський, режисер, продюсер фільму «Freedom On Fire: Ukraine’s Fight for Freedom»

— Роберт Вільямс, директор USC Shoah Foundation — Бонні Абаунза, імпект-стратег, засновниця «Абаунза-Груп»
— Бернар-Анрі Леві, режисер фільму «Слава Україні», філософ — Юліан Улибін, режисер фільмів «Діти Бомбосховищ», «Драм»
— Олексій Суханов, амбасадор Музею «Голоси Мирних», актор, ведучий 
— Дар’я Слободяник, редакторка відділу культури Vogue UA
— Володимир Яценко, продюсер фільмів «Люксембург, Люксембург», «Дике поле», «Атлантида», «Додому», перший представник України в Eurimages, військовослужбовець ЗСУ.