Том Купер: чому я не вірю у «великий російський наступ» в найближчі дні
Свій найновіший великий звіт Том Купер починає з розгорнутої аргументації, чому великого російського наступу немає й бути не може – навіть на Донбасі. Логістика російської армії просто не справиться з таким завданням. Друга частина звіту дає огляд подій на найбільш гарячих напрямках довкола Бахмута – проте там все, як і було, нескінченні атаки «мобіків» з нескінченними жертвами. Чи не вперше в звіті Купера з’являється натяк на майбутній значний контрнаступ українських сил.
Всім добрий вечір — чи доброго ранку!
[оригінальний допис опубліковано вночі проти 6 лютого]
У наступні кілька днів матиму багато справ, то оце підготував звіт у нестандартну пізню пору. І це буде не звичний звіт, бо значна його частина присвячена нескінченним питанням щодо якогось «супер-великого» наступу росіян, із задіянням 500 тис. військових тощо, тощо.
СИЛЬНІ СТОРОНИ РОСІЙСЬКОЇ АРМІЇ
Ще з кінця 90-х років у збройних силах російської федерації (ВСрф) наявна нестача живої сили. Звучить дивно як для країни із населенням у 140 мільйонів? Так, проте так воно є з цілої низки соціальних та економічних причин – і всі вони ведуть до єдиного результату: росії бракує солдатів. І то вже роками.
Ясне діло, вищестоящі органи у москві дістали у спадок від СРСР офіцерський корпус чисельністю 600 тис. осіб. Однак офіцери – це не безкоштовна піхота низького рангу, а грошей у 90-х і 2000-х бракувало. Отже, із часом вищестоящі органи почали стабільно скорочувати загальну чисельність військових – з 1,7 до 1,3, далі – до 1,2 млн. особового складу на службі. Далі їхня чисельність скоротилася до 1 млн., ще в середині 2010-х. Проте зауважте: йдеться про всіх військових на службі – не лише про «армію» (тобто, СВ – сухопутні війська), але й про повітряні сили, флот, стратегічний арсенал тощо.
Ба більше: цей 1 мільйон був усім, на що путін – а отже і міністерство оборони у москві – уповноважив ВСрф. І це – номінальна, а не реальна чисельність військ. Отут пишуть, що станом на 2020-2021 роки, дійсна чисельність була ближчою до 780 тис. Загалом, в усіх родах військ.
Звісно, ВСрф мали щорічний потік з 280 тис. рекрутів. Однак ніколи не було такого, щоб усі вони ставали «контрактниками» – тобто професійними солдатами. Кількість варіювалася від року до року, але зазвичай навіть половина не лишалася на службу за контрактом. І навіть менші показники були серед тих, хто залишався на службі у СВ/сухопутних військах, зокрема в піхоті.
От чому на початку путінового (повторного) вторгнення до Україні у минулому лютому СВ – тобто, ще раз, сухопутні війська – вступили в війну з 260 тис. особового складу.
Вважайте: путін та його вищестоящі органи були цілком того свідомі цієї ситуації – і це тривало вже роками. Вони неодноразово намагалися відшукати дешеву робочу модель. Вони запустили програму військової підготовки у російській козачій асоціації; потім вони сформували росгвардію; потім почали формувати ПВК і наймали туди людей з ФСБ та [ветеранських] асоціацій десантників… а коли генштаб рф виказав своє невдоволення та відмовився легалізувати існування ПВК (певно з тієї причини, що путін підпорядкував ПВК росгвардії – тобто верхівка ВСрф не отримувала з нової бізнес-моделі зиску, – то ВСрф створили систему БАРС. По суті вона виконувала ті ж функції, що і ПВК: наймала людей, що щойно закінчили національну службу, зокрема тих, хто не хотів служити у регулярних військах ВСрф, але не мав достатньої освіти і перспектив у цивільному житті.
Та навіть це не вирішило проблему: ВСрф і далі настільки бракувало військ, що коли вони (повторно) вторглися до України у лютому 2022 р., то значна частина зі 170 славнозвісних «батальйонно-тактичних груп» (БТГр) мали екіпажі, що керували технікою, яка мала б везти піхоту в бій, а самої піхоти не мали, бо її фізично не було. Замість штатної чисельності у 600–1000 військових, у середній БТГр рф на початку війни було 400-500 військових – і то в кращому випадку – і всі вони були задіяні в обслуговуванні техніки та важкого озброєння. А піхоти, яка б могла захищати техніку, не було.
На балансі ще були війська супроводу: клерки, техніки, логісти, військові у залізничних бригадах. Тобто особовий склад був, але не було «тих, хто тисне на спусковий гачок».
Не краща ситуація склалася й у підрозділах спєцназа та ВДВ. Приміром, підрозділи, які відправили 24 лютого на штурм Києва, були посилені «міні-БТГр» з ПВК редут/редут-антітєрор. Рєдут – одна з тих російських ПВК, які не сильно знані, також вони тісно співпрацюють з підрозділами ВДВ.
Зрештою, можна сперечатися цілий день, тиждень, місяць чи навіть рік, якими ж були втрати ВСрф у березні, травні, червні чи серпні 2022 року. Хтось каже одне, хтось інше, кожен і кожна мають власні причини наполягати на своїх версіях. Хтось представить надійно підтверджені числа, засновані на певних (рідкісних, дуже-дуже рідкісних) повʼязаних із тим документів із офіційних російських джерел. А хтось стверджуватиме, що втрати росіян навіть близько не такі, як заявляють Україна та країни Заходу…
Я навіть не намагатимуся встрявати в ці суперечки. Скажімо так: це не важливо. Важливо те, що, хоч би які були причини, кількість особового складу в російських сухопутних військах зменшилася десь до 60% від тієї, яка брала участь у війні ще в травні 2022 року. «вишестоящим органам» у москві настільки бракувало живої сили, що довелося легалізувати приватні воєнні компанії за умови, що ті підкорятимуться їхнім наказам. Саме тому «ваґнерівці» зʼявилися під Попасною того місяця (за підтримки десь так 70% артилерії ВСрф, яку на той час було задіяно в Україні).
Приблизно тоді ж ґєнштаб також почав задіювати «барс» і росґвардію на тихих ділянках фронту: справді, вже в серпні 2022 року значну частину фронту в «тихих» секторах, як-от на схід від Харкова, утримували підрозділи «барс».
Саме це українці зуміли обернути на свою користь і саме тому вони змогли провести той блискучий, швидкий контрнаступ і дійти аж до Сватового і Кремінної в західній частині Луганської області: якщо не рахувати (дуже побитої) 1-шої гвардійської танкової армії — яку українці мало не оточили під час наступу на Купʼянськ, — там не було великих регулярних підрозділів ВСрф, тільки тонка смуга за лінією фронту, окупована вояками «барса» і росгвардії.
Звичайно, після такого ляпаса «вишестоящі органи» притягли до України свій славетний третій армійський корпус, а нові підрозділи «барс» відзначилися в боях під Кремінною. Але було надто пізно: розпад лінії фронту на схід від Харкова змусив ВСрф стягнути туди всі наявні підкріплення. Тож забезпечувати угрупування в Херсоні ставало дедалі важче: їм теж довелося відступати, а путін не мав іншого вибору, ніж знову порушити свою обіцянку і проголосити мобілізацію наприкінці вересня.
Отже, на початку тієї мобілізації ми бачили, як «вишестоящі органи» збиралися призвати 300 000, 500 000, 1 000 000 резервістів. Проте, як завжди, це умовні — і значною мірою теоретичні — цифри. Не справжня кількість. Факти такі: може, ВСрф і мають багато генералів, але їм бракує молодших офіцерів та сержантського складу (сержантів, прапорщиків тощо), а тим більше бракує техніків, що вміють давати собі раду з відповідним обладнанням, щоб командувати і контролювати таку велику кількість солдат. Їх заледве вистачає на те, щоб контролювати, забезпечувати і тренувати близько 280 000 призовників кожного року.
Зауважте: 280 000 на рік. Не на місяць і не на півроку.
Ще зауважте таке: сам тільки процес видачі уніформи та обладнання, скажімо, групі з 60–100 солдат може зайняти цілий день. А тепер збільшимо цю кількість до, скажімо, 10 000, 20 000 солдат… до 280 000 солдат… На це «підуть століття», та й то, коли цей процес завершиться, солдати всього лише форму вдягнуть: їх іще треба буде розподілити між підрозділами, навчити використовувати особисту зброю (автомати, пістолети тощо) чи працювати з певною технікою. Зазвичай солдати навчаються цього у так званих «навчальних таборах»: перші 4–8 тижнів базового тренування одразу після того, як вони приєднуються до збройних сил. А вже потім їх можна обʼєднати в підрозділи й розпочати тактичні тренування…
Тож облиште всю цю паніку через очікування, що «путін зараз спрямує 500 000 мобіків в Україну». За пʼять місяців після вересневої мобілізації «вишестоящі органи» спромоглися призвати від сили 150 000 резервістів. Тисячі з них уже буквально перестріляли: їм не пощастило настільки, що вже наприкінці вересня і протягом жовтня їх кинули на фронт без жодного тренування. Вони заледве отримали уніформу, були розподілені в взводи і роти, може, потренувалися зі зброєю кілька годин, а потім вирушили в бій. Наступним «двом хвилям» пощастило трохи більше, адже вони хоч трохи потренувалися перед тим, як потрапити на поле бою — саме вчасно, щоб замінити контрактників, чиї контракти мали закінчитися між листопадом 2022 та лютим 2023, чи тих призовників, які підписали 12-місячний контракт в лютому-березні минулого року.
Тож риску підведем: мобілізація, що почалася в вересні 2022 р., збільшила чисельність сил ВСрф знову до 250 000, що дає можливість провадити невеликі наступальні операції. Саме це й відбувається останніми днями.
Головна відмінність із ситуацією квітня-червня 2022 р. полягає в тому, що більша частина цих військ старшого віку й тому значно меншою мірою пасують до ведення війни, ніж юнаки, яких ними замінили. До того ж їм доведеться використовувати обтрушені з нафталіну старіші види озброєнь, на яких вони мали значно менше тренувань.
Так відбувається тому, що «регулярні» сили рф уже втрачено чи виснажено – називайте, як хочете, – разом із більш як 60% кращої техніки: БМП та БТРами й – особливо – артилерійськими системами, які зайшли в Україну на початку вторгнення. Крім того, «мобіки» отримують значну гіршу підготовку, ніж «контрактнікі»: першу хвилю тренували всього кілька днів, а наступну (скажімо, тих, що зарахували до складу 2-гої мотострілецької дивізії, яку реставрували в січні цього року в білорусі) готували десь близько 4-5 тижнів.
Запитайте будь-якого офіцера: цього часу достатньо, щоб взути та одягнути їх у військову форму, дати зробити кілька селфі й понарікати, як все погано, а потім організувати з них батальйони (якими «доукомплектувати» старі підрозділи) й відправити обороняти який-небудь пагорб чи село. Все це просто космічно далеко від підготовки, необхідної для проведення серйозних наступальних операцій.
… і ні 15 ґерасімових, ні 30 суровікіних з цим нічого не зможуть зробити (хіба покричати)
Все це, а також із причин, зазначених у моєму попередньому звіті, я не вірю в появу «500 000 російських солдатів», а також «великого російського наступу» в найближчі дні. У ВСрф немає ні сил, ні засобів, щоб вдатися до подібних штук й ця тенденція не зміниться, навіть якщо їхні служби забезпечення (що самі були вкрай недоукомплектовані ще до вторгнення) знайдуть спосіб «поставити в стрій» 3000 чи 4000 чи навіть 5000 танків, з яких вдасться струсити складський нафталін.
Як завше, я можу помилятися: але до мене купа запитань із цього приводу, то я й відповідаю, покладаючись на своє бачення ситуації.
БИТВА ЗА ДОНБАС
Повертаємось до того, що дійсно важливо…
Загалом, «ходять чутки», ніби «щось там відбувається», я не сумніваюся, що «велиииикий» наступ Герасимова вже у розпалі (підтвердження видно тут ).
Просто обидві сторони майже нічим не діляться. Схоже, нині погані дні з великими втратами для обох сторін...
Куп’янськ… росіяни стверджують, що наступають на Куп’янськ з північно-східного напрямку та зайняли Синьків, приблизно за 6–7 км від міста, захопивши дві українські БМП, поміж іншим і колишню БМП-2 ВСрф на фото нижче.
Кремінна… росіяни заявляють, що «наближаються до Торського», вже 3-4 дні як. Більше того, вони стверджують, що наступають з Діброви на Ямпіль і теж уже як мінімум 3–4 дні. Деякі відео знищених або захоплених українських позицій не дуже приємні, і, дійсно вказують на певне просування. Однак не ясно наскільки серйозне. Проте я не розумію, чому би їм тут нині світило досягнути чогось особливого, якщо вони не змогли отримати це ж із значно більшою кількістю сил, кращими військами та технікою, зіткнувшись зі значно слабшою українською обороною ще в червні-липні минулого року?
Сіверськ… росіяни стверджують, що витіснили українців з Білогорівки (тої, що на Сіверському Донці) і ведуть штурм Серебрянки та з Верхньокам’янки в напрямку Сіверська. Ці новини викликають якесь дежавю: хіба вони не «штурмували» і не «звільняли» всі ці місця ще в червні-липні минулого року...? Так чи інак: бої запеклі й тривають, але я не знайшов доказів будь-якого просування росії (поки?).
Соледар…. Що б не відбувалося в районі Сіверська, це точно щось не вельми приємне для ЗСУ через росіян на околицях Миколаївки та Федорівки, двох сіл вздовж фатальної дороги Т0513. Принаймні, Соледарський дискусійний клуб [так автор називає незгідних із вищим командуванням офіцерів ЗСУ - перекл.] тепер зімкнув свої ряди та зупинив просування росіян, насамперед завдяки високоефективному контрбатарейному вогню (за яким послідував «ефектний вогонь» 43-тьої артилерії з 2S7s калібру 203 мм)… Цікаво, що росармія вже залучила свій «оперативний резерв» для цього сектора. Йдеться про 20-ту гвардійську мотострілецьку дивізію, яка стояла на вичікувальній позиції за «вагнерівцями» і 7-мою дивізією ВДВ, розраховуючи використати прорив українського фронту. Це було вже днів 4-5 тому, і, судячи з того, що ніхто поки не скаржиться типу «20-та гвардійська мотострілецька дивізія уже біля воріт» Сіверська, можливо, її просування зупинено.
Крім того, схоже, що російські мобіки знаходяться в процесі вивчення того, наскільки точною є українська артилерія (яка продовжує вдосконалюватись, завдяки введенню в експлуатацію нової автоматичної системи тактичного управління під назвою «Дельта»). Таким чином, ЗСУ могла стабілізувати ситуацію.
Бахмут... Північ... рибарь і ваґнер стверджують, що «музиканти» змогли зайти на північні околиці Бахмута і «воюють всередині» міської забудови. Не знаю, правда це чи ні, але цілком може бути: від моменту повторного розгортання 241-шої бригади ТрО в соледарському секторі цю територію обороняли 118-та бригада ТрО і 4-та танкова. Не ідеальне поєднання (хоча у складі останньої воює два стрілецькі батальйони, тобто це не «суто» бронетанковий підрозділ). Здається, командування 106-тої дивізії ВДВ рф — або хтось у вищому керівництві — вирішив, що в цьому місці доцільно буде розгорнути атаку. Судячи з відсутності повідомлень з українського боку, я здогадуюся, що гарнізон досі намагається відбитися. Але принаймні немає повідомлень про те, що росіяни дійшли до траси М03, навпаки, навіть вони самі наголошують, що дорога використовується для (цитата) «підвезення суттєвих підкріплень для українців»...
Бахмут... Схід... судячи зі звітів, тотальний російський наступ на східні околиці міста триває вже третій день, і обидві сторони воюють усіма доступними засобами. Проте, крім коротких відеорепортажів, як от цей , що свідчать про масовість російських обстрілів, немає жодних подробиць.
Бахмут... Південь... дні чотири тому 98-та дивізія ВДВ здійснила атаку на стику ліній фронту між сектором, що його обороняє батальйон імені Дудаєва, і сектором, за який відповідальна 3-тя штурмова бригада — на захід від Опитного, на південній околиці Бахмута. Ця атака, очевидно, застала українців зненацька, і їх відтіснили приблизно на 500 метрів, до самої південної околиці Бахмута. Відтоді 3-тя штурмова повідомляє про запеклі бої, але більше ми нічого не знаємо: російські заяви про «оточення» цього українського підрозділу — не більше, ніж фантазії.
Далі на південь/південний захід: рибарь стверджує, що «ваґнер» і ВДВ захопили «той пагорб» на захід від Кліщіївки, а потім досягли околиць Іванівського і Ступочків. Інші росіяни стверджують, що встановили «вогневий контроль» над трасою Т0504 на захід від місця, яке вони називають «красноє» (стара назва Іванівського). Іще інші росіяни стверджують, що не змогли захопити той пагорб і все ще не дотягують 500-600 метрів до Т0504, і ще навіть близько не дійшли до Іванівського чи Ступочків. Українці ж повідомляють, що відбиваються всіма доступними засобами, а росіяни більше не наступають «хвилями», а ведуть безперервні штурми: деякі тривають по 10 годин.
Вид на Бахмут уночі з російського боку фронту. Для багатьох сепаратистів це місто має «історичне» значення і викликає сентименти: вони захопили його на початку заворушень іще 2014 року, але потім ЗСУ їх звідти витіснили.
Марʼїнка... росіяни зосередилися на атаках цього повністю зруйнованого міста з півдня. За минулі 5-6 днів вони поклали дуже багато солдатів під час атак на село Побєда (на південь від міста), і відтоді атакують у тому напрямку. Досі без видимих успіхів.
Вугледар... до 3 лютого росіяни атакували, атакували й атакували — але завжди малими групами: скажімо, 12-15 мобіків за підтримки 2-3 танків і 3-5 БМП. Усі атаки закінчуються ось так — тобто точнісінько так само, як закінчувалися їхні масштабніші атаки минулого тижня. Також українці взяли в полон кількох «морських піхотинців» із 155-тої бригади морських піхотинців рф.
Надвечір 4 лютого установки ЗСУ M142 або M270 влаштували такий собі «феєрверк»: цього разу вони підірвали комплекс будівель у Кирилівці, де було розквартировано російські підкріплення, що рухалися в напрямку до Вугледара. Українці пишуть про 30-200 вбитих, а росіяни мовчать про цю подію, наче води в рот набрали.
Після того підрозділи сепаратистів, що воюють на південь від Вугледара, повідомляли про значні підкріплення для українців, а також про пробні атаки на свої позиції. Сепари бояться, що українці готуються до великої атаки. Гм... але ж, наскільки я пригадую, росіяни вже місяців 5-6 проголошують, що от-от почнеться «велика атака українців» на південь від Запоріжжя. Тож нам, як це часто буває, залишається один висновок: поживемо — побачимо.
Переклад: Микола Ковальчук, Тетяна Саніна, Ростислав Семків, Антон Шигімага, Антоніна Ящук
Редакція: Ростислав Семків
