Контракти.ua

708  —  11.07
Чому Росія вже не зверне зі шляху війни і терору: погляд історика
Чому Росія вже не зверне зі шляху війни і терору: погляд історика

Сергій Громенко: Чому Росія вже не зверне зі шляху війни і терору? Якщо коротко – тому, що цей шлях давно перетворився на безвихідну колію, якщо довго, то читайте нижче.

Росія не досягла поставленої мети завоювати Україну – слова «демілітаризація» та «денацифікація» майже зникли з офіційного кремлівського дискурсу. Російські війська зазнають втрат і все більше переходять на застарілу техніку – від танків до ракет. Ми не знаємо, чи розуміє Москва, що вона вже програла війну. Але ми маємо усвідомлювати, що у будь-якому разі Росія вже не зверне зі шляху війни і терору. Тому що інших варіантів у неї вже не залишилося.

Перші два строки правління Володимира Путіна – від Другої чеченської до Осетинської війни – був найкращим часом для російського обивателя. Ціни на енергоносії рвонули вгору, тож бюджет буквально лопався від дармових грошей – сотень мільярдів доларів. За кілька років була збудована проста економічна модель: качаємо нафту з газом і продаємо на Захід, а за отримані кошти купуємо там же все потрібне. Звісно, більшу частину доходів розпилювали нові еліти, але й посполитим щось перепадало. За винятками на кшталт Беслану чи Норд-Осту, ще ніколи пересічний мешканець не жив так добре, особливо у великих містах – доступна іпотека, дешеві машини, щорічна відпустка на південних морях. «Тагі-і-іл!», – це все звідти. Здавалося, так буде завжди.

Однак схема «нафта/газ в обмін на все» працювала лише доти, доки ціни трималися на високому рівні. Пік був досягнутий у червні 2008 року – 142 долари за барель. Однак далі на Росію чекали випробування. Вже у вересні того ж року розпочалася світова економічна криза, і у січні 2009-го за бочку давали лише 24,9 доларів (в 2011-2014 роках ціни повернуться на високий рівень, але тоді цього ще ніхто не знав). Того ж таки 2009 року в США успішно завершилася «сланцева революція» у газовій сфері – країна перегнала Росію за обсягами видобутку і відкрила для себе вікно експортних можливостей (і ось на минулому тижні в ЄС кількість отриманого з Америки газу перевищила кількість перекачаного з Росії). Набирала обертів і «зелена енергетика», яка також підривала позиції Москви на світовому ринку енергоносіїв.

Деградація, а потім і крах російської економіки в цих умовах ставав лише питанням часу – плюс-мінус 30 років. Вийти з ситуації можна було лише шляхом реальних реформ (наприклад, розвитку хай-теку а-ля «Сколково», як пропонував тоді президент Дмитро Медведєв). Однак сама політико-економічна структура Росії унеможливлювала подібні перетворення.

За минулі 8 років в країні сформувався бандитсько-чекістський клептократичний режим, який лише імітував державність, а насправді просто жив за рахунок грабунку ресурсів. Справжні реформи з побудовою нових галузей економіки в перспективі вели до послаблення влади (важко контролювати те, в чому не розбираєшся), відтак були неприйнятними, а «російські ілони маски» гинули в СІЗО. Розкуркулення олігархів у 2000-2003 роках неймовірно збільшило держбюджет, але геть вбило конкурентні стимули для розвитку – навіщо щось будувати в Росії, якщо завтра це забере товариш майор? Ну і не варто забувати про Арабську весну, внаслідок якої Муаммар Каддафі у жовтні 2011 року загинув злою смертю – це неабияк вразило Путіна.

Тому відповідь на зменшення нафтогазових доходів та «Болотні протести» 2011/2012 року була цілком в дусі не лише конкретно цього путінського режиму, але й більшості російських правителів взагалі. А саме – війна та репресії. Вже Іван Грозний додумався сумістити Лівонську війну із опричниною (невдало), Петро І (значно вдаліше) та обидва Миколи (теж невдало). Примара «маленької переможної війни» тепер висіла і над Путіним.

В економічному ж сенсі почалася розбудова схеми «люди – друга нафта». Вперше її вжив віце-прем’єр Сергій Іванов у 2009 році у позитивному сенсі, мовляв, слід більше інвестувати у людський капітал. Але в Росії не лише слова розходяться з ділами, але й слова зі словами. І дуже швидко вираз «люди – нова нафта» почав означати наступ на гаманці звичайних росіян.

Можливо, цей розворот відбувся б пізніше і м’якіше, але тут вибухнув Євромайдан. Такого ляпасу від демократичних українців Путін не стерпів – і буквально штовхнув Росію в обійми війни і терору. Спочатку сталася окупація і спроба анексії Криму, яка породила горезвісний «кримський консенсус». І навіть сьогодні, по стількох роках репресій та зубожіння, 90% росіян продовжують вважати півострів своїм. Тут перемога Путіна над опозицією була самоочевидною.

Потім сталася спроба «розкочегарити» Донбас – значно менш успішна. Врешті-решт, щоб вберегти самозвані «народні республіки», Путін був змушений вдатися до прямої інтервенції. Після квітня у Харкові та травня в Одесі розвіялися попелом мрії про «Новоросію». І тоді з наміром відволікти світ і росіян від невдалої «російської весни», Кремль почав інтервенцію в Сирії.

Паралельно в самій Росії відбулося серйозне закручування гайок. Несистемна опозиція і без того не надто впливала на державну політику, а відтепер взагалі була витіснена на маргінес. Меморіальні закони 2014 року, найжорсткіші в Європі, відкрили шлях до остаточного знищення незалежних медіа. Того ж року були заморожені пенсійні накопичення росіян (діє досі). Убивство у 2015 році Бориса Немцова продемонструвало, що недоторканих більше немає навіть серед номенклатури.

Можна по-різному оцінювати ефективність всіх цих заходів, але факт залишається фактом – режим не лише не впав, популярність Путіна навіть зросла, і ще 6 повних років стабільності були забезпечені.

Однак проблеми нікуди не поділися. З початку 2015 до кінця 2020 року ціни на нафту коливалися від середніх до низьких, популярність Путіна знову падала, а на горизонті замайоріла проблема його останнього строку. Велося багато розмов, в який спосіб Путін забезпечить собі довічне керування Росією: чергова «рокіровка», призначення «наступника», введення нової посади в країні або в наддержавному об’єднанні з Білоруссю. Вирішили, одначе, піти найпростішим шляхом – переписати конституцію, щоб дозволити йому балотуватися і у 2024-му, і у 2030 році.

Діло це було затіяне ще у січні 2020-го, і, можливо, все цим би і обмежилося, однак того ж року світ захлеснула пандемія коронавірусу. Сама по собі надсмертність серед старших росіян (200 тисяч людей) принесла Кремлю лише вигоди – економію пенсійного фонду. Однак надмертність працездатного населення (ще 480 тисяч), масова втеча мігрантів, невідворотні локдауни на місцях та загальна світова економічна депресія болюче вдарили по бюджету.

В цих умовах Путін пішов тим самим шляхом, що й 7 років тому, і який виявив свою відносну ефективність – шляхом війни та терору. Але якщо тоді у Росії була принаймні можливість вибору між репресіями та реформами, то цього разу все було однозначно. Поширення статусу «іноагентів» на фізичних осіб наприкінці 2020 року та «ультиматум НАТО» наприкінці 2021-го стали вершинами айсбергу нової російської політики.

Повномасштабне вторгнення 24 лютого 2022 року знаменувало собою початок нового, і цілком можливо, останнього етапу сучасної російської історії. І сам хід бойових дій, і звірства звичайних рядових «на землі», і терористичні по своїй суті ракетні атаки на наші тили – це все прямий наслідок попередньої політики Росії, тоді внутрішньої, а тепер – зовнішньої. Агресія і терор, які так «добре» зарекомендували себе всередині країни, природнім чином були поширені назовні. Не те, щоб такого не траплялося раніше, але досі – не в таких масштабах. Нині навіть найвідданішим «друзям» Кремля неможливо робити вигляд, що нічого страшного не відбувається.

Але Буча з Маріуполем мали не лише той ефект, який ми спостерігаємо в Україні та на Заході – одностайне засудження російської агресії та боротьба із нею. Шлях війни і терору для самої Росії остаточно перетворився на колію, з якої немає виходу. Тепер Кремль просто приречений воювати далі, тому що домовитися посередині вже не вийде. Москва не може відступити, а Київ не хоче. Для кожної столиці поразка означатиме зміну режиму, а для Путіна – цілком ймовірну смерть.

Тож не будемо тішити себе ілюзіями – Росія вже не зверне зі шляху війни, щоб ми їй не запропонували.

А оскільки Кремль воювати по-іншому не вміє, то терор проти своїх і чужих буде лише посилюватися.

ПиСи. Якщо захочете опублікувати, то не забудьте лінк: gazeta.ua /articles/poglyad/_comu-rosiya-vzhe-ne-zverne-zi-shlyahu-vijni-j-teroru/1099629

Автор: Сергій Громенко, історик, публіцист та громадський діяч, кандидат історичних наук

Статьи по теме
Перед катастрофою. Головне – не бійтесь. Що б далі не відбувалось – не бійтесь. Ми впораємося. Як наставляли – поборемо
Перед катастрофою. Головне – не бійтесь. Що б далі не відбувалось – не бійтесь. Ми впораємося. Як наставляли – поборемо

Петро Шуклінов: Росія впритул наблизилася до своєї останньої "геополітичної катастрофи" – а в майбутніх підручниках з історії Російської Республіки цей час неодмінно називатимуть початком незалежності від Російської Федерації і радісно перезавантажать лічильник катастроф – яка повністю обнулить суспільно-політичний міф РФ і утворить новий міф, міф республіки. Мабуть, років на 30, думаю. Як завжди.
29.09 — 522

Том Купер, війна в Україні 27 та 28 вересня. «Ніхто так не боїться ЗС рф, як російські резервісти»
Том Купер, війна в Україні 27 та 28 вересня. «Ніхто так не боїться ЗС рф, як російські резервісти»

Вечірній огляд Тома Купера з учора, доповнений сьогоднішнім коротким ранковим оглядом – наголошено лаконічна оперативна інформація. ЗСУ продовжує наступ на сході, перші мобілізовані з рф прибули на фронт і це нічого не змінює – декого вже встигли нейтралізувати. Добрі новини, як бачимо – російська армія продовжує набувати виняткової жалюгідності.
28.09 — 567

«В РФ сейчас протесты. Это, наверное, хорошо. То, какие эти протесты – наверное, очень плохо»
«В РФ сейчас протесты. Это, наверное, хорошо. То, какие эти протесты – наверное, очень плохо»

Юрий Кошмарченко: В начале года россиянам сказали: слушайте, мы тут решили в 4 утра напасть на соседей, потому что они как бы плохие. Начались митинги против. Больше всего выходили в Москве и Питере. В этих городах живут 12 млн и 5 млн человек соответственно. На протесты выходили по несколько тысяч человек.
27.09 — 421