Контракти.ua

Генерал Сергій Кривонос керував обороною Краматорського аеродрому під час першої фази нападу Росії у 2014 році. Він був одним із тих, хто фактично створював в Україні Сили спеціальних операцій.

З перших днів повномасштабного російського вторгнення Кривонос очолював захист повітряних воріт столиці – аеропорту "Жуляни", і зараз продовжує боронити нашу державу.

В інтерв'ю РБК-Україна Сергій Кривонос оцінив можливість повторного нападу на північ з боку Білорусі, загрозу наступу на Харків, а також розповів, як ми можемо звільнити свої окуповані території.

– Як ви оцінюєте ймовірність повторного нападу білоруських чи російських військ з території Білорусі в осяжній перспективі?

– Є достатньо велика загроза щодо повторення використання території Білорусі для нападу на Україну. Причому це може бути як напад російських військ, так і включення в цю агресію збройних сил республіки Білорусь.

Росіяни зараз посилено "обробляють" політичне керівництво цієї країни. Плюс, вони досить жорстко контролюють настрої в білоруській армії. Вони там зараз мають практично в кожному підрозділі своїх офіцерів-кураторів, які чітко відслідковують настрої. Також вони проводять додаткову пропаганду, щоби виправдати свої наміри щодо вторгнення на наші землі.

– Чи вірно я розумію, що навряд чи білоруська армія може самостійно наважитися на вторгнення? Тобто вони можуть напасти тільки разом із російськими силами?

– Ми можемо припускати, що на певних напрямках вони можуть і самостійно починати наступ. Я думаю, що безпосередньо на волинському і на рівненському напрямку вони це можуть робити самостійно за рахунок тих підрозділів і частин, які в них є. Але питання полягає в тому, що достатньо велика кількість збройних сил республіки Білорусі не дуже бажають брати участь у цій агресії.

Плюс, вони досить часто раніше їздили відпочивати до нас на Чорне море. Вони мають родичів-українців, їздили до них, бачили реальну ситуацію в Україні і розуміли, що наративи російської пропаганди не відповідають дійсності. Тому, навіть якщо буде наказ про вторгнення, багато білоруських військових готові відразу здаватися в полон. Будемо сподіватися, що в разі найгіршого варіанту серце і розум білорусів візьме гору над бажаннями Путіна та Лукашенка брати участь у цій війні.

– На який термін ми застраховані від того, що такого нападу не буде? Ми можемо говорити про те, що в найближчі два тижні, в найближчий місяць тощо цього вторгнення з Білорусі не буде?

– На війні дуже важко гадати. Завжди розвідник, який доповідає старшому начальнику, каже: "Ймовірним характером дій противника може бути…". Тобто він двічі прикриває себе від можливої помилки. Ми не маємо інформаційних джерел ані в штабі Путіна, ані в штабі Лукашенка. Тому ми розраховуємо певні дії з тої інформації, яка в нас є.

З 13-14 червня білоруси почали збори зі своїми резервістами. Це умовно можна назвати прихованою мобілізацією. Думаю, що приблизно 26-27 червня вони мусять ухвалити якесь рішення – або продовжувати ці навчання і потім, можливо, буде агресія, або вже розпустити людей. Але орієнтовно через дев'ять днів (розмова відбулася 22 червня, – ред.) планується зустріч Путіна з Лукашенком. Думаю, що в нас якраз є ці 8-9 днів, адже Путін буде намагатися дотиснути Лукашенка.

Можливо, на цю зустріч він також витягне Януковича, щоби створити якийсь псевдопотрійний союз "звільнених" територій України чи нову "республіку". Думаю, можливі намагання народити якийсь союз на противагу тих союзів, що зараз створюється – Україна, Великобританія, Польща.

– Що відбувається довкола Харкова? Чи справді окупанти знову готуються наступати на місто? Чи є в них зараз для цього сили?

– Навколо Харкова йдуть бої місцевого значення. Росіяни мають достатньо серйозну перевагу в засобах вогневого ураження і вони їх ефективно використовують. Наше завдання – триматися за свої позиції, намагатися якомога глибше заритися, щоби особовий склад, який ми маємо в окопах, був живий, здоровий і спроможний виконувати подальші завдання.

Насправді, росіяни на певних етапах втратили свій наступальний потенціал. Не повністю – на деяких ділянках вони намагаються накопичити сили. Це стосується Сіверськодонецька (Сєвєродонецька), району Лисичанська. Також можливо, що певні дії будуть і в районі Харкова.

В них є вогнева перевага, перевага в кількості техніки, але з людським потенціалом у них уже починаються проблеми. Це не означає, що в них уже немає людей – російська армія значно більша за своєю чисельністю. Поки що Путін не оголошував загальну мобілізацію, щоби продавити свої бажання знищити Україну як незалежну державу.

Нам потрібно бути готовими до наступальних дій в Луганській області, адже росіяни хочуть закінчити її захоплення і, можливо, також закінчити те оперативне оточення, яке вони намагаються там зробити. Що стосується Харкова, поки що немає такої чіткої інформації, що вони хочуть продовжити наступ на Харків, бо це не маленьке місто. Для наступу їм треба мати величезну кількість ресурсів, а їх у такій кількості в росіян немає. Можливо, вони здатні перекинути якісь значно більші сили на харківський напрямок, але тоді вони мусять десь їх зняти.

Тому наше завдання номер один – зберегти особовий склад. Нагадаю, що зараз в окопах знаходяться ті загартовані, мотивовані громадяни України, які є найбільш безцінним нашим скарбом. Ці люди – це основа майбутнього української нації. Наше завдання – аби максимальна кількість цих людей вижила і щоби вони могли надалі знищувати ворога.

– Чи є в нас зараз шанси втримати Сєвєродонецьк? (підрозділи ВСУ відійшли з міста наприкінці минулого тижня, - ред.)

– Мабуть, це питання було б краще поставити військово-політичному керівництву країни. На мою думку, ми зараз бачимо повторення помилки попередньої влади, коли свого часу Порошенко тримався за Донецький аеропорт, де гинули сотні людей. У тактичному та оперативному плані ніякої користі від того не було. Це був такий політичний пам'ятник, за який намагалися змагатися всі політики.

Зараз у моєму розумінні як військовика триматися за Сєвєродонецьк (Сіверськодонецьк) немає сенсу. Чому? Ті, хто були в тих місцях, чітко розуміють, що Лисичанськ є панівною висотою. Лисичанськ знаходиться значно вище за висотою, ніж Сіверськодонецьк. Уже два тижні поспіль там знищуються найкращі ресурси Збройних сил України, там беруть участь найкращі підрозділи Головного управління розвідки та Сил спеціальних операцій. Це ті хлопці, які дуже цінні. І в майбутньому під час наших контрнаступів та наступів це якраз ті, хто мусить йти попереду всіх наших військ.

Чому вони зараз використовуються як дуже дорога і якісна піхота? Це неправильно, тому що в моєму розумінні це як забивання цвяхів мікроскопом. У кожного з цих хлопців вкладено мільйони доларів. Цих хлопців треба берегти і зберегти на майбутнє, щоби звільнити нашу Україну в повному обсязі.

На мою думку, як військовика, який неодноразово був у тих місцях – немає сенсу. Чому я порівнюю з Донецьким аеропортом? Коли ми його полишили, протягом наступних років, до 2022 року ми чітко контролювали всі підходи до цього аеропорту, не дозволили ворогу його відновити і використовувати. Так само й тут: залишившись на панівних висотах у Лисичанську, ми би повністю контролювали весь Сіверськодонецьк і змогли би зберегти наші ресурси.

– Як ви оцінюєте ризик захоплення всієї Донецької та Луганської областей?

– Ризики є. У росіян ще зараз є спроможності. Вони прощупують нашу оборону і намагаються знайти слабкі місця. Далі вони кидають туди свої зусилля, щоби прорвати нашу оборону, створити оточення певних частин і підрозділів на території Донецької та Луганської областей та вийти на адміністративний кордон цих областей. Це мінімальне завдання, яке вони поставили перед собою.

Загроза така є. Але все буде залежати від нашої спроможності триматися, наносити відповідне вогневе ураження ворогу на тих ділянках, де він нам загрожує. А також – і від спроможності росіян наносити нам вогневе ураження.

Зараз іде вогнева боротьба між двома сторонами. І на жаль, в окремих моментах у нас ще немає такої вогневої переваги через відсутність потрібної кількості вогневих засобів – артилерійських та ракетних, а також боєприпасів до цих засобів.

Нагадаю, що величезну кількість боєприпасів Збройних сил України було знищено просто в повітрі в 2012 і 2013 роках, коли під виглядом утилізації щоденно знищували десятки тисяч боєприпасів. Зараз це нам дається взнаки, бо це були наші стратегічні запаси на ведення будь-якої війни.

Люди, які віддавали такий наказ, не понесли відповідальності. Ми дуже підірвали наші ресурси в плані артилерійських стволів і це була величезна помилка. А, можливо, і не помилка, а диверсія на рівні державного керівництва Збройних сил України на той час.

Схожа ситуація, коли зараз починають шукати, хто ж винен у тому, що ми так бездарно втратили величезну територію на півдні України, чому не були підірвані мости з Криму, чому не були підірвані мости через Дніпро в районі Херсона. Суспільство почало ставити питання.

– Наскільки успішно окупанти просуваються у виконанні завдання зі створення оперативного оточення наших сил у Луганській області? Наскільки я розумію, то вони намагають зімкнути лінію Сіверськ - Попасна.

– Зараз поки йдуть бої місцевого значення. Так, ми втрачаємо населені пункти. Але між тим казати, що це їхній великий успіх – поки що рано.

– Ви очолювали оборону аеропорту "Жуляни". Розкажіть трохи деталей цієї операції з того, що можна говорити публічно.

– 25 лютого я випадково потрапив в аеропорт "Жуляни" і побачив, що ніякого порядку та організації там немає. Люди, які там знаходяться, навіть не розуміють, що і як їм робити, і не було старшого. Тому я самостійно прийняв рішення та очолив оборону цього важливого стратегічного об'єкту. Це повітряні ворота Києва. Захоплення аеропорта "Жуляни" могло б призвести до того, що ми би втратили нашу столицю.

Був приклад захоплення аеропорту Гостомель. До речі, ще за рік до війни я розповідав, куди будуть направлені основні зусилля ворога щодо захоплення наших аеропортів. Вони в першу чергу захопили Гостомель, наступною ціллю могли бути "Жуляни" і, можливо, злітна смуга "Антонова" на Святошино.

Я мав непоганий досвід 2014 року, коли я обороняв Краматорський аеропорт разом зі своїми чудовими хлопцями, так само і тут у мене була чудова команда. Це люди не тільки зі Збройних сил – це були і прикордонники, нацгвардійці, добровольці, курсанти з Військового інституту Національного університету Шевченка, була невелика частина хлопців з президентського полку. Чудовий мікс всіх силовиків, які, виконуючи мої накази, зуміли в короткий час організувати і унеможливити бажання ворога висадити десант на території київського летовища.

– А були в них такі спроби? Мається на увазі, чи наближалася їхня авіація до "Жулян"?

– Кращий бій – той, що не відбувся. За рахунок того, що з перших днів ми унеможливили висадку росіян на злітно-посадковій смузі, надалі вони відмовились від таких планів. Їхня космічна та авіаційна розвідка, яка проводилася, чітко їм показала, що вони не зможуть її використати за призначенням.

Долетіти вони могли, а який сенс втратити величезну кількість особового складу? Коли вони зрозуміли, що не зможуть ні сісти, ні висадити своїх людей, бо їх тут чекають ті, хто зможе їм нанести максимальне ураження, вони відмовилися. Росіяни достатньо непогано обпеклися на гостомельскому аеродромі. А в "Жулянах" їх чекала значно більша кількість людей і значно краще підготовлених. Тому вони почали нарощувати свої зусилля на інших напрямках.

– Яка в нас ситуація з постачанням західного наступального озброєння? Воно справді надходить досить повільно і ми ще не відчуваємо його результати на фронті?

– У чому полягає проблема? Чомусь суспільство вважає, що у керівництва Збройних сил є якась чарівна паличка, махнувши якою вони зможуть все одночасно отримати. Будь-які процеси залежать від трьох показників – час, гроші та люди або ресурси. Кількість снарядів, яка нам потрібна, вираховується десятками та сотнями тисяч. Щоби їх привезти, потрібен не один ешелон і не одна сотня великих вантажівок.

Усе надходить згідно з тими планами, які зроблені. Багатьом хотілося, щоби це було значно більше і значно швидше. Але для того, мабуть, треба було би мати більшу кількість автомобільних доріг на території західних прикордонних областей України. І можливо, ще декілька гілок залізниці, "прошитих" під європейські стандарти. Тоді це можна було би пришвидшити.

Але ворог також слідкує за нами і буде наносити точкові ракетні удари по критичним об'єктам інфраструктури нашої держави. Вони це роблять щоденно. Вони намагаються підрізати невеликою кількістю, але дуже точними ударами нашу економічну і нашу військову спроможність.

– А чого нам зараз не вистачає для переходу до широкого контрнаступу на всіх ділянках фронту та звільнення всіх наших територій?

– Повернемося до трьох показників – час, гроші та люди. Люди мусять бути навчені, мотивовані, озброєні та оснащені. У них мусить бути певна кількість необхідної техніки. Час – щоби підготувати цих людей та забезпечити. І гроші – щоби цей весь процес запустити.

По-друге, ми мусимо зупинити ворога і змусити його повністю відмовитися від бажання наступати на певних ділянках. Це, мабуть, один із основних елементів нашого успіху в запланованому контрнаступі.

Контрнаступ якраз може бути не на тих ділянках, про які всі говорять, а там, де ми зможемо досягнути нашого результату. Одне з основних завдань – це розсікти угруповання ворога на декілька частин. Тоді це збільшить і пришвидшить наші наступальні спроможності.

Це все потрібно робити. Але, на жаль, є деякі напрацювання. І я не бачу поки що нарощування роботи з населенням, тому що населення мусить мати значно більші оборонні навички. Мова йде не тільки про можливість надання першої медичної допомоги, а передусім про володіння зброєю. У нас у зброї мусять розбиратися не лише воєнні, а й цивільні, які в будь-який момент могли би ставати на захист наших міст.

– Коли, за вашою оцінкою, озброєння в нас буде в такій кількості, в якій воно зможе переломити хід війни?

– Потрібно розуміти, що підприємства оборонно-промислового комплексу наших західних партнерів працюють уже в три зміни, щоби забезпечити нашу потребу щодо ведення війни.

При цьому підприємства оборонно-промислового комплексу у своїй більшості в нас бездіяльні. А керівники "Укроборонпрому" продовжують отримувати непогані зарплатні і нічого не робити. Активність нашого оборонно-промислового комплексу значно менша, але ми продовжуємо просити: "дайте нам…"

Вас попереджували про початок великої війни ще за півроку, чому ви нічого не зробити? Чому ви в свій час заморожували програми щодо нашого ракетного озброєння? Нагадаю, що на початку 2020 року завдяки журналістам було піднято питання, що програма "Вільха" і "Нептун" були заморожені.

У січні цього року голова Верховної ради Руслан Стефанчук сказав, що 50 мільярдів гривен для Збройних сил непотрібні. Тепер давайте порахуємо, скільки на цих 50 мільярдів ми могли би замовити наших тих самих "нептунів" та "вільх"? Величезну кількість.

Треба перестати жебракувати, а змусити поміняти команду і змусити, щоби ця команда запрацювала і давала щось власного виробництва. На жаль, безвідповідальність, непрофесійність і бездіяльність деяких керівників на рівні держави призвело до того, що ми маємо величезну площу втраченої території.

Ми розповідаємо, що ми всі тут б'ємося, але чому було допущено до того, що ми б'ємося? Мабуть, тому, що раніше ми значно послабили свій військовий потенціал. І це дозволило росіянам напасти на Україну.

– Чи справді наші війська досить близько підійшли до Херсона та чи реально нам звільнити всю Херсонщину з огляду на те, що ця область межує з нашим окупованим Кримом, звідки росіяни, очевидно, мають можливість безперешкодно надсилати підкріплення?

– Давайте згадаємо, що Херсонщина розділена навпіл Дніпром. І більша частина Херсонщини знаходиться на лівобережжі. Тому питання про швидке звільнення всієї Херсонщини поки що не стоїть. Аби подолати Дніпро в районі Херсона чи на інших ділянках, а там ще також є Каховське водосховище – це кілометри водної перешкоди і це не буде швидко.

Тому поки що стоїть питання про звільнення частини правобережної Херсонщини. Так, у нас є намагання звільнити Херсон. Побачимо, як воно буде. Не будемо поспішати і казати, що це буде завтра чи післязавтра. Це буде тоді, коли ми зможемо це зробити.

А що стосується звільнення лівобережної Херсонщини, то це буде проходити вже після того, як ми звільнимо частину Запорізької області. Тому плани в нас глобальні. Але, знову ж таки, все впирається в час, гроші та люди. Крок за кроком ми йдемо до нашої перемоги.

Або нас знищить Росія, або ми знищимо її на нашій території і відкинемо від наших кордонів. Бо якщо Росія програє війну Україні, вона ще залишиться як держава. Якщо ми програємо війну Росії, то ми перестанемо існувати як держава і нація.

– Чи є у нас матеріально-технічна можливість зруйнувати Керченський міст?

– У нас є бажання його зруйнувати. Якщо висить рушниця під час вистави в театрі, то вона рано чи пізно мусить вистрілити. Питання до нашого режисера – коли вона мусить вистрілити. Режисер у нас один – Валерій Федорович Залужний. Він чітко знає, коли цей міст треба буде знищити і для чого знищити. Ми ще почекаємо від режисера цієї війни, коли ми це зробимо.

– Чи можемо ми звільнити Крим військовим шляхом в осяжній перспективі?

– Можливо все. Ми не можемо – ми мусимо його звільнити. Але для цього спочатку треба зупинити ворога і відкинути його від наших кордонів. А надалі обговорювати наші наступальні спроможності щодо Криму.

Ось тоді, можливо, і постане питання щодо моста. Чи ми залишимо шпаринку, через яку побіжать російські щури на територію Кубані? Чи ми змусимо їх оборонятися до останнього? Але щур, загнаний в кут, буде гризтися і битися значно сильніше, ніж коли в нього залишиться ця шпаринка. Давайте подумаємо про це. Може, варто залишити їм цю шпаринку, щоби вони швидше втекли з Криму.

– Чи є в нас станом на зараз загроза з боку Придністров'я?

– Росіяни використовують придністровський плацдарм для того, щоби ми там тримали свої певні сили і засоби. Тобто щоби розтягнути наші сили. Імітація наступу можлива. Але великий наступ суто з Придністров'я неможливий. В комплексі з повітряними десантами зі сторони Криму – це можливо.

– Яким ви бачите закінчення війни з Росією? Це повне звільнення всіх наших територій?

– Для мене закінчення війни – це коли ми звільнимо всі наші території і зможемо попити каву в Феодосії.

– А дипломатія – чи можливий елемент дипломатії у завершенні війни?

– Елемент дипломатії до нас уже прилітав і вмовляв до перемовин з Путіним. Потрібно дякувати Борису Джонсону, що він це чітко все відсік і показав, що Великобританія завжди буде поряд з Україною і буде допомагати нам воювати. Керівництво Збройних сил Великобританії чітко сказало, що вони готуються до великої континентальної війни. Це чіткий посил для росіян та всіх інших, що Великобританія не залишить Україну.

Але не треба розслаблятися і думати, що за нас хтось буде воювати. У першу чергу воювати мусимо ми. Той прошарок воїнів, який зараз є, треба нарощувати. Ці люди, які зараз у тилу, мають розуміти, що все одно час прийде і їм треба готуватися, тренуватися та вчитися стріляти. Мусить бути спеціальна державна програма. Навіть ранкова зарядка громадян України мусить відбуватися з елементами тактичних прийомів.