Контракти.ua

Серед десятків тисяч іноземних добровольців із 50 країн, які приїхали до України битися проти російської агресії, є чимало грузинів. Причому грузинський легіон сформувався одним з найперших і став чи не найчисельнішим. До нього увійшли люди із різними біографіями, від молодих патріотів до кадрових військових і навіть чиновників, але з єдиною метою — перемогти Росію у цій війні.

Серед бійців легіону — Іраклій Окруашвілі, який був міністром оборони Грузії у 2004−2006 роках, Він дав НВ інтерв'ю.

— Чому грузини їдуть воювати за Україну та чому ви вирішили до них приєднатися?

- У нас, у грузинів, особлива мотивація: ми через це все вже проходили у 2008-му та на початку 90-х, коли вторглися до нашої країни та на наші землі. Ми знаємо, що це таке, коли на тебе дивляться, як на каліку, бо 20% своєї території ти не можеш контролювати. Тебе не приймають ті світові організації, куди хочеш потрапити. Ми дуже давно хотіли стати частиною європейської спільноти, убезпечити себе членством у НАТО. Ми знаємо, що відчуває зараз Україна і ми усвідомлюємо, що вона бореться не лише за свою незалежність і за свій суверенітет. Вона бореться одночасно і за Грузію, і за безпеку Східної Європи. Бо якщо не зупинити це зло — воно не зупиниться на Україні і продовжить рухатися.

Грузинська армія була побудована у той період, коли я керував Міністерством оборони. І після Сполучених Штатів найбільшим помічником вважалася Україна. Я сам особисто їздив сюди і домовлявся про постачання сучасної зброї та іншу військову допомогу. Ми дуже тісно пов’язані.

— Після нападу РФ на Україну як прийшло ваше рішення їхати сюди?

- Рішення далося легко. Я приїхав не один, а із друзями, яким довіряв. Ми вирішили всі організаційні питання буквально за два дні, взяли квитки та 3 березня вже перетнули кордон з Польщею. Звісно, ​​я погоджував це з колишніми місцевими колегами. Питання від них було таке: «У чому тут полягатиме твоя допомога? Давати поради?». Я відповів: «Ні, я їду, щоб йти на передову». Зараз ми знаходимося на лінії фронту, щоб підтримати тих людей, які сидять в окопах. Коли нас зустрічають разом із американцями, естонцями та поляками, я бачу по очах українців, що вони відчувають — вони не самі.

— Який бойовий досвід у вас був до цього?

- Під час конфлікту в Південній Осетії в 2004 році доводилося стикатися з організаційними питаннями, я був залучений до управлінської сфери. А ось мої друзі брали участь і на початку конфлікту в Абхазії, і 2008-го в Грузії, їздили до Іраку та Афганістану — у них великий бойовий досвід. Ми навчили одне одного.

На відміну від України, у нас у Грузії була війна іншого типу — на початку 90-х технології відрізнялися, а у 2004-му та 2008-му у нас не було військових дій такого масштабу. Плюс сильно відрізняється географія: Україна — велика країна і мати в ній велику армію непросто. Тому порівняти нашу війну та українську не зовсім правильно.

— Чим ви займалися цей місяць в Україні та якого нового досвіду набули?

- Ми брали участь у боях в Ірпені та під Гостомелем. Я не сказав би, що мені було страшно. Але було незручно перші два дні, коли ми сиділи в окопі без технічної підготовки, і я запам’ятав лише собачий холод.

З’явилося ще стільки нового для мене. Незважаючи на те, що я був міністром оборони і мені доводилося закупати багато зброї, я ніколи не стикався, наприклад, із Джавелінами (протитанковий ракетний комплекс). А днями мені запропонували навчитися стріляти зі Стінгера (зенітно-ракетний комплекс). До того ж, зараз йде війна з дронами, і для нас це новинка. Тепер ми по звуку розрізняємо — російський або український дрон.

— Яким взагалі є життя іноземного добровольця?

- Дуже багато грузинів зараз намагаються знайти контакт з нами, але ми відбираємо кандидатів з бойовим досвідом — колишніх військових, які служили у спецназі. Через те, що багато бажаючих боротися за Україну, нам доводиться часом навіть чекати на нове завдання, а іноді - проситися самим. Та все ж протягом тижня мінімум дві операції проводимо.

Але якщо порівняти бойові дії під Києвом з тими, що йдуть, наприклад, у Маріуполі, то тут спокійніша й вигідніша для української сторони ситуація — тут не відчувається тієї російської могутності, тут їхні воїни деморалізовані, не можуть забезпечити себе логістикою та відступають.

— Що ви думаєте про позицію офіційної Грузії щодо війни в Україні?

- На жаль, народ не в силі змінити той уряд, який не представляє його інтереси. Грузини, я маю на увазі звичайних людей, дуже солідарні з Україною. З приводу внутрішньополітичних проблем на демонстрації не виходило стільки людей, скільки вийшло на підтримку України зараз. Кількість людей, які приїжджають сюди воювати, доводить, що грузинський народ мислить інакше, ніж уряди. Але вся влада контролюється однією людиною, російським олігархом Бідзіною Іванішвілі. Він досі має статки в Росії, дуже боїться Путіна і намагається не злити його. І всі рішення від уряду приймаються, виходячи з цієї кон’юнктури. Нашому уряду простіше зайняти бік Росії, ніж позицію всієї цивілізованої спільноти, яка підтримує Україну.

— Куди, на вашу думку, зараз рухається українсько-російська війна і який результат здається найбільш ймовірним?

- Неможливо повернути життя, які Україна втратила, а інфраструктуру можна відновити. Якщо ж не зважати на час, доля війни вже вирішена — Україна її виграє. Але знадобиться якийсь час, щоб це все довести до кінця та оформити. Остаточно це станеться, коли росіяни почнуть оборонятися та відступати. І найбільша проблема буде — видворення їх за межі України, бо доведеться ганятися за ними лісами та селами. А це візьме час.

У мене з’явилася навіть невелика заздрість до України — зрештою, вона від усього, що відбувається, виграє. Україна сильна держава, яка стане ще сильнішою. Український народ згуртується навколо цих проблем і зробить свої гарні висновки. Чого не сталося у Грузії 2008-го і не відбувається досі. У нас все ще сильна російська пропаганда: мовляв ми православні, ми однієї віри, братні народи. Україна ж зробила свої висновки після 2014-го та більш-менш підготувала себе до нинішнього конфлікту.

— Який ваш особистий план на цю війну?

- Коли ми сюди їхали, то розуміли, що ця війна не триватиме два-три тижні. Ми маємо намір залишитися до кінця. Єдине — можемо ротувати одне одного, щоб вирішувати справи вдома. Наприклад, припускаю, що за два місяці поїду на тиждень і потім повернуся.

У житті я отримував багато дорогих подарунків, але один із найдорожчих — від України. Це той бойовий досвід, якого я набув тут за місяць. Ми залишаємось сусідами Росії, і загроза від неї ще довго виходитиме. Я сподіваюся, що війни між Росією та Грузією не буде, але ми маємо убезпечити себе і весь час мати це на увазі. Тому що ми не знаємо, коли Москві на думку спаде бажання знову щось у нас відібрати.