Наталя Ворожбит: Налякати війною - наратив фільму "Погані дороги"
Фільм української режисерки та сценаристки Наталі Ворожбит "Погані дороги" поповнив низку знакових досягнень сучасного українського кінематографу на міжнародному кіноолімпі. Драму було продемонстровано в рамках Міжнародного тижня кінокритики 77-го Венеціанського кінофестивалю. Фільм отримав престижну нагороду в категорії "Найбільш інноваційний фильм".
Ми поспілкувалися з Наталєю Ворожбит після презентації фільму «Погані дороги» на «Київському тижні критики», який відбувся в стінах столичного кінотеатру «Жовтень».
Як ви вважаєте, що в першу чергу, зачепило італійських глядачів та критиків на Венеційському кінофестивалі, коли вони оцінювали ваш фільм «Погані дороги»?
Їм сподобалось, що фільм був не відверто пропагандистським, що було складно зрозуміти, хто на чиєму боці і що на перший план вийшли людські драми, стосунки, питання вибору. Також зауважили, що піднімається тема насильства над жінками, вони проводили паралелі з тим, що в них висока статистика домашнього насильства і їм ця тема дуже відгукнулась. Зазвичай іноземних глядачів дратує, коли в фільмах про чужу війну їх примушують робити політичний вибір, тому я пропонувала їм робити не політичний, а гуманістичний вибір, який, насправді, підштовхує і до політичного. Якщо світ бачитиме, що ми вміємо аналізувати, пропрацьовувати свої травми – вони і ставитимуться до нас, як до зрілої нації. Дуже важливо знаходити універсальні, загальнолюдські теми, щоб донести саме свою унікальну історію.
Спочатку в Театрі драми і комедії на Лівому березі Дніпра режисером Тамарою Труновою було поставлено вашу п’єсу «Погані дороги». Які зміни в сюжетній лінії ви вирішили внести при роботі над перетворенням п’єси в кіносценарій?
Я не вносила жодних змін в сюжет, бо мені хотілося розказати саме ту історію яку я написала, розповісти її без іншого посередника-режисера. Єдине, що я намагалася уникати театральності, додати візуальної складової, скоротити діалоги. Зазвичай режисери трактують по-своєму чужі тексти, тому мені, як драматургові, було важливо не трактувати саму себе, а донести первинні смисли.
Війна очима жінки. Колись Світлана Алексієвич написала документальну повість «У війне не жіноче обличчя». Які відчуття для вас було важливо донести до свідомості глядача на першому плані?
Налякати війною. Спочатку спокусити, а потім налякати. Щоб не залишалось жодних ілюзій. Бо війна може бути спокусливою, як виявилось. Для когось це спокуса проявити себе, знайти сенс свого життя, для когось – грабувати, для когось - отримати гострих емоцій. І жінки, насправді, стають заручницями, бо війни споконвіку починають чоловіки. Насильство до певної міри може бути сексуальним, але тільки до певної міри. І для романтиків і для злочинців можливості війни обертаються відчаєм, втратами, неповерненням з війни.
Наталя Ворожбит - українська драматургиня, режисерка, сценаристка, кураторка. Пише українською і російською мовами.
Чи бачите ви якийсь вихід у тупіковій ситуації гібридної війни на Донбасі? Чи є якісь шляхи подолання абсурду, який коїться в житті тамтешнього мирного населення?
Я не люблю це питання, я не політолог і не філософ, бо як і всі знаходжусь всередині ситуації і мої роздуми емоційні. Важко щось змінити, поки сусідньою країною керують люди, які цей конфлікт розпалили і продовжують підкидати дрова. Важко щось змінити, коли нашою країною керують люди, які не здатні нею керувати і вирішувати такі складні питання. А саме страшне, що самі громадяни, те ж саме мирне населення не роблять висновків з цих страшних уроків, живуть сьогоденням, не думають про майбутнє дітей. В мене не оптимістичні прогнози стосовно цього, але сподіваюсь я просто поганий синоптик. Все що я можу – на своєму власному рівні долати абсурд.
Ви не першій рік співпрацюєте з фестивалем «Тиждень актуальної п’єси». Мені цікавий був би ваш аналіз стану сучасної української драматургії: чого зустрічалося більше серед текстів сучасних драматургів: інфантильного чи гостросоціального? Бажання привернути увагу до маргінальних героїв? Кого вважаєте більш сильним серед сучасних українських драматургів? Можна погодитися, що це Максим Курочкін, Наталя Блок, Євген Марковський?
Погоджуюсь, але не тільки. Я вже багато років не беру участі в фестивалі. Але знаю, що чудові п’єси пишуть драматурги Андрій Бондаренко, Людмила Тимошенко, Оксана Савченко, Павло Ар’є, Лєна Лягушонкова, Катерина Пенькова та інші. Піднімається багато соціальних тем і так само особистих. Сучасні драматурги пишуть про свій особистий досвід і це дуже добре. Але театри все одно в основному байдужі до сучасної драматургії, нажаль. Сильну п’єсу, до речі, написав Сергій Жадан, про війну. Скоро відбудеться її прем’єра в Театрі на Лівому Березі.
Які теми, як на вашу думку. Не дуже добре висвітлені в сучасній українській драматургії?
Мало читаю сучасних п’єс останнім часом, тому не можу відповісти на це питання.
Чи матиме в Україні добрі перспективи розвитку «Театр.док» або український глядач ще не зовсім звик до подібного формату вистави?
Наш глядач відкритий для будь-яких форматів, і був час, коли документальні п’єси створювались і ставились досить часто, особливо після Майдану. Зараз це захоплення пройшло, хоча б мені хотілось, щоб такий дослідницький, політично-соціальний театр існував в Україні, він відіграє дуже важливу роль в суспільстві і розвиває усіх, хто до нього причетний.
Чи плануєте ви й в подальшому створювати кіносценарії та ставити фільми?
Так, ми виграли в конкурсі Держкіно фінансування на наступний фільм за моєю п’єсою “Демони”. Також я зараз пишу 16-серійний серіал для СТБ про жінок, де планую бути також і шоуранером. Я думаю, що хочу повною мірою відповідати за те, що написала і тому хочу сама знімати за своїми сценаріями.
Спілкувалася Анна ЛОБАНОВСЬКА, мистецтвознавець, член НСТДУ
