Дві ідентичності – одна стигма: за 30 років ми так і не домовились, кого вважати українцем
Насамперед слід констатувати, що за 30 років ми побудували країну, в якій дискомфортно почуваються громадяни, що ідентифікують себе і як культурні україномовні націоналісти, і як культурні російськомовні космополіти. В сучасній Україні дискомфортно обом. Обидві спільноти почуваються несправедливо стигматизованими. І в цьому корінь проблеми.
За 30 років ми так і не домовились, кого вважати українцем. Чи ми беремо за зразок еллінську модель, коли громадянство залежало від крові та мови (громадянином грецького полісу можна було тільки народитись – ним не можна було стати), чи римський підхід, коли римським громадянином (Civis Romanus) міг стати етнічний єврей і правовірний іудей Шауль з Тарсу, який увійшов в історію як Апостол Павло, що написав усі свої славнозвісні послання до ранньохристиянських громад грецькою мовою. Євген Маланюк якось зауважив, що політична мудрість старого Риму, який очолював світову імперію, полягала в тому, що він ніколи не «романізував» своїх колоній.
Аби зрозуміти трагедію двох ідентичностей сучасної України, слід копати вглиб на століття. Бо ці ідентичності не про мову – вони про світовідчуття та масштаб амбіцій. Вони про національний партикуляризм та імперську універсальність. І остання – це не «московська спокуса», а спадщина Візантії, на якій виростала і вчилась давня Русь. В основі цього імперського універсалізму лежали етичний космополітизм стоїків та християнська віра, що у Христі «нема ані геллена, ані юдея, ні обрізання, ні необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все і у всьому Христос».
За іронією долі, саме українські інтелектуали філософські та ідеологічно оформили трансформацію Московії у Російську імперію. Російська імперія була б неможлива без українців, як Британська – без шотландців. І ми точно не були в ній колонією. Українська еліта 17 століття свідомо обрала союз з московським царем, сподіваючись через свою культурну вищість змусити працювати московську потугу на українські інтереси: насамперед уникнути польської асиміляції та колонізувати «Дике поле».
Просто зацитую Оксану Забужко, яку важко запідозрити у москвофільстві: «...дуже цікаві ті українці, як Шевченко їх назвав, «дядьки отечества чужого», які у XVIII столітті зробили Росію світовою імперією! Хто був архітектором не тільки перемог імператриці Катерини на Османському фронті, а й поділу Польщі? Граф наш Безбородько, Ілля Андрійович».
Але Безбородько лише продовжив у геополітиці те, що киянин і випускник Моглилянки Феофан Прокопович зробив у сфері імперської ідеології. Історик Володимир Володько пише, що «Феофан стає справжнім ідеологом імператорської влади. Не було такої ініціативи Петра, яку б Прокопович не зумів би виправдати в своїх творах і проповідях». І таким прокоповичам та безбородькам, «дядькам імперії чужої» (перефразовуючи Шевченка) – несть числа...
За всіх кривд, які заподіяла українцям Російська, а пізніше радянська імперія, ми мусимо визнати, що були її співтворцями. Напевно, ціна за використання імперії у власних цілях (а тільки в Російській імперії українці усунули одвічну загрозу «Дикого поля» і тільки в радянській імперії остаточно закрили «польське питання») була великою і можливо часом навіть неприйнятною. Але це не дає нам права просто взяти і відмежуватись від спільного спадку. Стверджувати, що ми – поневолена нація, яку завоювали та століттями нищили «підступні москалі», як англійські колоністи нищили індіанців. В колоніях не будують «Південмаші» та «Антонови», не працюють КПІ та ХФТІ – один зі світових центрів ядерної фізики, не створюють першу в континентальній Європі ЕОМ, не з'являються клініки Амосова та Шалімова.
Імперська складова української ідентичності – це не про Росію, це про масштаб амбіцій та мрій. Відкидаючи її як чужу та ворожу, ми починаємо випускати на «Південмаші» тролейбуси замість ракет, пишаємось «Мрією» та «Русланом», які б в Україні ніколи не зібрали, і з одного зі світових технологічних лідерів перетворюємось на «аграрну супердержаву», яка поставляє в світ людей, зерно та залізну руду...
Аби конкурувати з «русским миром», аби чинити йому ефективний опір, аби конкурувати за своє місце під сонцем у цьому жорсткому світі, ми маємо знайти достойне місце в українському проекті для «українських імперців», які століттями реалізовувались у чужій імперії. Реалізовувались насамперед тому, що альтернативою радянському космосу були українські криївки. В яких можна було героїчно померти, але жодного шансу – злетіти в небо.
Доки ми конструюватимемо українську ідентичність як «одновимірну реальність», в якій може перемогти або етнокультурний (нація=культура=держава) або імперсько-космополітичний («какая разница») проект, ми приречені бути «царством, що розділилось в собі» і витрачати безліч сил та енергії на взаємопоборювання, взаємні звинувачення та ксенофобію. Перед обличчям потужного та підступного ворога ми не можемо дозволити собі таку розкіш. Інакше ми програємо.
Путін свідомо бреше. Русский мир завершується не там, де не говорять російською. Він завершується там, де починається свобода. Де шанують людську гідність. Де поважають право на інкашість. Де держава існує для людини, а не людина для держави. Путінська орда звершується там, де починається справжня Res Publica.
Аби перемогти у війні з ордою, ми маємо здолати «русский мир» у собі – систему, що стигматизує нас і натравлює нас один на одного: українсько- та російськомовних, націоналістів та універсалістів, лібералів та адептів «сильної руки». Ми всі заручники цієї системи, яка змінює прапори, але не змінює свої нелюдської сутності: divide et impera (розділяй і володарюй).
Як казав великий Мандела, що після 27 років за ґратами мав усі підстави мститися білим за свої особисті кривди і кривди свого народу, «визвольна боротьба — це не битва проти якоїсь однієї групи чи раси, а боротьба проти репресивної системи. За кожної нагоди я повторював, що всі південноафриканці повинні тепер об’єднатися, взятися за руки й сказати: ми — одна країна, одна нація, один народ і разом ідемо у майбутнє».
Автор: Геннадій Друзенко, правник, публіцист та громадський активіст
