Контракти.ua

Великі Межирічі, Рівненська область, палац Стецьких

Невеличке містечко на Волині, в Корецькому районі, колись мало повний «фарш» з пам’яток часів магнатської Польщі – хіба що без замку. Хоча замок тут теж був, причому акурат на місці садибного будинку. Навіть не будинку, а величного садибного ансамблю, враховуючи те, що це була центральна резиденція заможного роду Стецьких, який займав гідне місце серед польських шляхетських фамілій. Тільки на Волині вони володіли більше 30 населеними пунктами. Прізвище ж їхнє походить з села Стечанка під Києвом, що зараз відселене, бо опинилось у Зоні відчуження…

За переказами, рештки замку у Межиричях Корецьких виграв у карти 1773 року пан Ян Стецький. Колишню фортецю він одразу розібрав та заходився будувати великий класицистичний двір. Архітектором став Доменіко Мерліні – італієць, який усе життя творив на польських теренах.

Палац у Великих Межирічах. Фото - С. Венцеславський

Цікаві факти:

Ян Стецький (1730-1820) залишився в історії як людина дещо дивакувата. Хоча, наприклад, в наші часи деякі його «художні» ідеї могли б вважатись чи не взірцем… концептуального мистецтва. Найбільш відома історія про те, як він поклав у парку дві купи чорних кам’яних плит, що усім без винятку приїжджаючим нагадували лише неприбране будівельне сміття. Але Стецький вважав, що ці об'єкти мають символізувати ніщо інше, як… вулкани Етну та Везувій. І щиро ображався, якщо його думку не поділяли, звинувачуючи гостей у нерозумінні такого креативу.

Але ще більше гості Стецьких дивувалися величезному вітрякові, що стояв… прямісінько перед фасадом палацу. Нібито, пан встановив його, аби не бачити брудних містечкових халуп. Тобто, замість того, аби побудувати своїм підданим пристойні оселі хоча б в межах видимості з балкону, встановив під вікнами справжній шумовий «вентилятор», який «доставав», в першу чергу, усіх, хто був в домі. Такого «дива» точно не було в жодному іншому маєтку. Хоча приїхати побачити той вітряк було не так вже і просто – коні, налякані його шумом та обертами крил, лякалися та проїздили повз палац. Можливо, тому графському сину приходилося чи не насильно заганяти в гості усіх, хто мав необачність проїжджати крізь містечко, а часом кликати в примусовому порядку і місцевих євреїв – аби тільки капризному батькові було з ким пограти у карти.

Розписи сходової клітини палацу Стецьких зображують замок, який колись стояв на місці палацу. Фото - О. Бухало

1831 року молодший Стецький пристав до Польського повстання проти царської влади – і був покараний конфіскацією маєтку. На певний час тут організували училище для лісоводів, а дерева з парку вивезли аж до уманської Софіївки, де на той час було – так само після повстання - влаштовано училище садівництва. За 30 років уряд повернув маєток Стецьким, яких прогнав звідси тільки «незабутній 1939-й». Останнього зі Стецьких, Юзефа, вивезли до Києва, розстріляли та поховали десь у Биковнянському лісі. Родину заслали до Казахстану.

Далі почалася одна з типових історій радянських часів – цьому палацові судилося стати інтернатом для дітей з видами розвитку. Він і зараз, формально, знаходиться в будинку. Фактично ж – тільки в його флігелях, тому що в центральній частині більшість приміщень є аварійною.

Якщо ви домовитесь з адміністрацією, та вас пустять до центрального палацу, ви побачите дійсні дива – розписи та ліпнину панських часів. Головне – це сходи, прикрашені видами руїн старого замку, що був тут колись, та парадний зал, у якому також цікаві архітектурні деталі – обрамлення панно (всередині яких доволі чемно в 1970-х роках були намальовані місцеві пейзажі), зображення рогів достатку, лір, театральних масок тощо. В інших приміщеннях другого поверху також зберігається цікаве декоративне оздоблення.

Центральний зал палацу. Фото - "Рівне-1"

Окрім палацу та парку, в колишньому містечку варто подивитися на великий за розмірами костел Святого Антонія (1702-25 рр.) Його звели ще попередні власники містечка – Острозькі. Костел закинутий, і навіть не має даху. Хоча є, на відміну від палацу, пам’яткою національного значення. Рештки оздоблення, а тут їх було чимало - наприклад, декілька дерев’яних вівтарів - були вивезені до інщих діючіх костелів округи. 2014-го року біля костелу було перепоховано людські рештки, зібрані у розграбованих та засмічених підвалах. Кістки були так розкидані, що неможливо було зрозуміти, скільки там усього було поховано людей. Аде відомо, що серед них були і деякі із Стецьких.

Також в Великих Межиричах є дерев’яна Петропавлівська церква 1884 року, колишня синагога та єврейський цвинтар. Колись тут понад 12 років мешкав хасидський цадик Дов-Бер, учень засновника хасидизму Бешта. Тому це село є одним з місць паломництва хасидів.

Вищеольчедаїв, Вінницька область, палац Когана

Про цей палац ми вже згадували, коли мандрували Вінниччиною. Й насправді, не згадати про нього важко – якщо десь і відчувається найбільше поняття «закинута краса на межі знищення», то саме тут - серед, в буквальному сенсі, хащів, які оточують палац, навпроти якого стоїть ще одна руїна – неоготична будівля цукрового заводу.

Обома володів Нафталій (у різних джерелах – Нафтула чи навіть Нафтан) Коган (1850-1932), записаний як київський купець ІІ гільдії. Серед численних цукропромисловців того часу Коган нічим особливо не виділявся – нічим, крім дещо хворобливого бажання зрівнятися у розкошах власної оселі з аристократами та з іншими колегами-промисловцями, які виявляли у оздобленні своїх резиденцій неабиякий смак. Коган продемонстрував свій власний смак. І тут ми вступаємо ледве не на загальнофілософські терени роздумів про естетику та вплив часу…

Палац Когана буквально "сховався" серед справжніх джунглів здичавілого парку. Фото - М. Рітус

Справа у тому, що розкіш невеликого палацу Когана свого часу вважалася кричущим несмаком, повною аналогією нещодавнього «пшонка-стайлу», в якому, підозрюємо, оформлена далеко не одна сотня особняків віп- та просто заможних персон в наші часи. Але саме цей «несмак» показово вцілів, аби ми могли оцінити, що тоді, в ХІХ сторіччі, вважалося неестетичними забаганками нувориша. Звичайно ж, зараз оздоблення коганівського палацу знаходиться у поганому стані. Але, можливо, від повного зникнення цей апофеоз фарбованої ліпнини поки рятує саме… її кількість - бо декором тут вкрито все, навіть двері (такого собі точно не міг дозволити жодний притомний замовник).

Перший поверх палацу являв собою кімнати для прислуги, тому з точки зору інтер’єру, не є цікавим. Головні розкоші знаходяться на другому, який складається з декількох великих залів та веранди. В оздобленні одного з залів явно «прочитується» мавританська тематика. Головний зал зветься «блакитним» - через колір «небесної» стелі. Інший оздоблений картинами на мотиви пор року.

У "Блакитному" залі. Фото - О. Косинська

Ще тримається одна з люстр (за останні роки інші стрімко зникли), не розібрані (але на межі цього) пара камінів. Деякі двері вже виламані та валяються під ногами, так само як і хрустить під ними ліпнина, що масово та стрімко обпадає зі стін. Поки вона повністю на засипала підлоги, зверніть на увагу на паркет – у кожній залі він різний, якийсь навіть іграшково химерний. Балконна огорожа зрізана буквально останніми роками. Веранда ж, підлога на якій практично повністю прогнила, ззовні ще виглядає романтично – так і уявляєш, як тут дами «срібного віку» в білих сукнях грали на роялі та співали романси. Хоча насправді, про якісь вечори у Коганів історія нічого не знає…

Цікавий факт:

Зате про життя Когана відомо інше. Так, в газеті «Киевлянин» 10 липня 1907 року можемо прочитати наступне: «По требованию судебного следователя арестован в Киеве сахарозаводчик Нафтул Коган. Арест, как говорят, имеет связи с делом о пожаре в Подольской губернии Носковетского сахарного завода. Коган был в то время арендатором этого хорошо застрахованного завода». Чим закінчилась справа – невідомо.

Розписи в інтер'єрі одного з залів палацу Когана. Фото - Jewish Etnographic Museum

Мабуть, усю уготовану йому долею порцію негараздів Коган пережив ще до 1918 року, тому що від революції він щасливо врятувався, вчасно емігрувавши. Відправився він до Парижу - адже у французьких банках лежала значна частина його капіталів. Здоров’я було вже не те, та Коган «протягнув» до початку 1930-х. Влітку 1932-го колишнього цукрозаводчика поховали у склепі на 5-й, єврейській, дільниці кладовища Монпарнас. Його нащадки, нібито, мешкають у Німеччині, і у Вищеольчедаєві вже заходилися було їх шукати, аби стимулювати на відновлення родинного маєтку. Але поки пошуки виявились марними.

В радянські часи в палаці було влаштовано дитсадок того самого заводу, який працював до останнього часу та годував селище. 1991-го «палац-торт» визнали пам’яткою архітектури, але це йому нічого не дало. Через 20 рокі сталася пожежа, яка не особливо зачепила головні зали, але стала причиною виведення звідси дитсадка. З того часу і почалося руйнування.

"Мавританський" зал. Фото - Jewish Etnographic Museum

Увага!

Враховуйте, що в зелену пору року до нього і дістатися важче (бо стоїть серед геть здичавілого парку), і перебувати всередині некомфортно – дуже задушно, а в розкішних коганівських залах вас переслідуватимусь набридливі комахи та хмари алебастрового пилу.

Журавно, Львівська область, палац Скшинських-Чарторийських

Центр селища Журавно досі має «міський» вигляд. Могутня ратуша – до слова, доволі незвичної архітектури – впевнено лине до неба на головному майдані, на декількох головних вулицях можна знайти міського вигляду кам’яниці. На фасаді ратуші – дошка на честь «батька» літературної польської мови Михайла Рея (1505-1569) – він тут народився, коли містечко належало його роду. Є велика мурована церква Архистратига Михаїла, доволі типової архітектури, колишня синагога (зараз – поштове відділення) та каплиця на цвинтарі, де поховані господарі Журавна аж до 1936 року. Тут зараз молиться нечисленна місцева католицька громада, бо костел в містечку «совєти» розібрали оперативно, ще 1946-го.

Палац в Журавному. Фото - "Край"

Головна ж пам’ятка Журавна – палац Скшинських-Чарторийських. Ще 20 років тому в ньому повноцінно функціонував дитячий протитуберкульозний санаторій. Формально, він існує і досі, і палац є його головною будівлею, але стан його навіть гірший, ніж інтернату у Межирічях.

Цього благородного красеня, який вражає навіть у занедбаному стані, збудували в два етапи – в першому та третьому десятиріччях минулого століття. Друга перебудова сталася як раз перед 1939-м роком, тому її плодами користувалися вже непрохані більшовицькі господарі. Остання володарка, Хелена Скшинська, дожила у вигнанні до 1988 року. Вона була дружиною князя Казімєжа Чарторийського (1892-1936; загинув у автокатастрофі), тому Старий Розділ часто фігурує і серед «активів» цього магнатського роду.

Палац вирішений в стилі модернізованого французького ренесансу. Всередині – а це нас цікавить найбільше – все ще можна побачити рештки ліпнини та різьблення, рівно як і оздоблення сходів.

В вестибюлі палацу. Фото - М. Рітус

З початку цього тисячоліття палац перебуває у стадії затягнутого ремонту. За цей час встановили нові пластикові вікна – і все. Навколо будівлі - великий парк. Він також сильно захаращений, і ніщо не нагадує про те, що колись він ряснів численними спорудами, фонтанами та іншими «забавками».

Коропець, Тернопільська область, палац Бадені

У цьому селі Монастириського району стоїть палац, який буквально декілька років тому був на межі повної загибелі. Зараз повне руйнування вже не здається неминучим – вдалося підладнати дах, що частково впав у вересні 2014-го. Було розроблено навіть детальний та дуже вартісний проект реставрації, але виконано тільки першочергові консерваційні роботи - гроші в місцевому бюджеті закінчилися.

Палацу трохи більше сторіччя: його завершили будувати 1906-го. Замовником виступив граф Станіслав Бадені, який мав титул маршалка краківського. Станіслав був рідним братом Казимира Бадені – губернатора Галичини у 1888-1895 рр. Тож і палац в його резиденції мав явно відрізнятися від інших.

Елегантний палац Бадені. Фото - Seleonov

Граф звів елегантну споруду у стилі т.зв. «віденського ренесансу». Головне, що привалює в обліку палацу – три куполи, які надають йому неповторного вигляду. Родина Бадені володіла палацом до 1939-го, але особливих скарбів ту не накопичувала, бо, здебільшого, її представники мешкали у «старих» маєтках в Буську та Радехові. Під час Першої Світової палац все ж таки розграбували - зокрема, були витягнуті все віконні рами та двері, видерті портрети королів, імператорів та самих Бадені. Звичайно ж, у міжвоєнний період резиденцію відреставрували. В Другу Світову маєток не постраждав.

Да і в радянський період палац певний час продовжував «почувати себе» непогано – тут, наприклад, знаходились органи управлення Коропецьким районом до ліквідації останнього у 1955 році. Далі його передали школі-інтернату «з посиленою військовою підготовкою», який пізніше розширювався за рахунок палацового парку. Зокрема, побудований у 1970-х головний корпус інтернату стоїть одразу позаду палацу.

На початку 2010-х палац навіть почали рекламувати як об’єкт туристичних маршрутів, приваблюючи, в першу чергу, світлинами автентичних стель в центральних приміщеннях. Але це тривало недовго: у 2012-му та особливо у 2014-му внаслідок багаторічного замокання даху та куполів впала частина перекриттів.

Бальний зал. Фото - М. Рітус

Після того, як дах укріпили, було розроблено амбіційний проект відродження інтер’єрів усіх парадних кімнат палацу та території навколо нього, але це все досі залишилось добрими намірами: вартість реставрації усього палацово-паркового комплексу в цінах 2015-2016 року становила 100 млн грн, з яких 66 треба було витратити суто на палац.

Якщо ви потрапите всередину, то побачите частково збережені ліпні прикраси у бібліотеці та декількох інших залах, неповторний інтер'єр бальної зали, оздоблення ніш-стінних шаф, декілька кахельних пічок та камінів, старовинні двері, набірні паркети в деяких приміщеннях першого поверху. З урахуванням усіх руйнувань, це навіть доволі непогано. Але все ж таки відчувається, що в радянські часи палац сильно «роздягли», позбавивши «зайвих розкошів». Ну і сучасний стан його відверто непевний та сумний.

Нападівка, Вінницька область, садиба Ланге

Тут, серед подільського лісостепу, мешкав та помер датський письменник, етнограф, агроном та ботанік Тор Ланге (1851-1915) – людина, яка втретє зі скандинавів – після легендарної доби вікінгів та нещасливого походу Карла ХІІ – відкрила Україну Європі. Відкрила суто мирним шляхом – через переклади та поетичні твори.

Саме відродження пам’яті о таких людях, як Ланге, могло б насправді зробити Україну ближчою та зрозумілою для європейців. Але, на жаль, він є геть забутим в наш час. Відомо про нього хіба ще спеціалістам – мовознавцям та місцевим краєзнавцям. Нібито і не було такої видатної особистості в нашій історії…

Тор Ланге у Нападівці

Як же опинився данець на Поділлі? В принципі, все проходило, як у мелодрамі – та дійсно варто було б екрану. Бо ж одного разу молодий та допитливий данський філолог, подорожуючи просторами Російської імперії у бік малоросійських теренів, побачив у потязі двох чарівних дівчат. Ними виявилися доньки нападівського поміщика Протопопова з невідомої для гостя землі «Podillia». Тор у справах сердечних явно не відрізнявся скандинавською неквапливістю: одна з дівчат, Наталя, сподобалася йому настільки, що він зробив усе, аби побачитись з нею і вдруге, і втретє. І навіть поставив для себе умову – якщо втретє побачаться, то він одразу висловить свої почуття. Так і сталося - а далі взагалі трапилося диво, про яке він навіть не намагався говорити вголос – бо данець отримав не тільки «так» від дівчини, а ще й, практично одразу, благословення її батьків.

Молоді побралися у лютому 1883-го. Попереду було більше 30 років подружнього життя, але не усе в ньому виявилося щасливим: Тору та Наталії довелося бачити смерть власного сина, який помер 1912-го, та невістки, яка пішла з життя того ж року. Ці втрати підкосили нащадка вікінгів, і він сам відправився за світи трьома роками пізніше, у розпал Першої Світової, що як раз котилася цими землями. Його смерть у вирі тих трагедій пройшла зовсім непоміченою. Ну а далі настали інші часи…

Садиба Ланге. Фото - Р. Маленков

Цікаві факти:

Тор Ланге, фактично, відкрив українську мову філологічному співтовариству Європи. Причому йому потрібно біло робити те саме, що і українським просвітникам – захищати цю мову від скептицизму європейців, які відверто коливалися, чи вважати її самостійною, чи варіацією польської або російської. Тим більше захищав він її від асиміляторської політики царського уряду – бо з 1875 року викладав у Москві, у тамтешньому інституті східних мов.

Філологічний геній, Ланге до 30 років вивчив понад десяток мов. Наприкінці життя знав біля 20.

1887 року він став данським консулом у Москві, і на цій посаді пробув до 1906 року.

1888 року Ланге опублікував переклад на данську «Слова о полку Ігоревiм», причому притримувався гіпотези про справжнє давньоруське походження цієї писемної пам’ятки.

Непоганий поет, Ланге, головною мірою, реалізовував свій віршувальний талант саме у перекладах, тому у його збірках перекладених пісень більше, ніж власних. І чи не найбільше – саме українських. Він щиро закохався у спадок «найбільшого з маловідомих народів Європи», як він характеризував українців (намагаючись максимально не вживати слово «малоросіяни»). Тільки і одній своїй збірці, виданій 1902 року, він опублікував переклад 46 українських пісень, з яких 26 були пізніше покладені на музику данськими композиторами.

Овальна зала палацу - єдина збережена. Фото - P. Маленков

Цікавий факт:

Дві українські пісні - «Ой зійди, зійди, ти зіронько та вечірня» та «Ой не світи, місяченьку» - виявилися настільки популярними в Данії, що стали вважатися там народними!

1927-го родичі Ланге домоглися перенесення його праху до Копенгагену. Туди ж дозволили виїхати і вже дуже літній удові вченого (хоча, за іншими даними, вона все ж таки померла у Нападівці). Палац після цього ретельно розграбували, а бібліотеку «німецького пана» (данець чи німець – селянам було все єдино), за різними версіями, або спалили, або покидали до колодязя. Бо пан, бач, пояснювали селяни, був скупердяєм та примхливим тираном: примушував їх після роботи ще годинами співати пісні, записуючи їх спочатку на папір, а з роками – і на грамофон, а ось гроші за це вперто відмовлявся платити…

Що ж ми побачимо, коли приїдемо до Нападівки? Власне-то, будинок, сумні руїни якого тут стоять, збудовано було не Ланге, і навіть не його тестем, а ще наприкінці XVIII ст. іншою родиною - Прилуцьких. Причому не одразу: спочатку виник малий, або «жовтий» палац, який потім став флігелем, а вже потім побудовано той, що став головним корпусом. В Овальній залі та одній з суміжних кімнат досі можна побачити колони та ліпні барельєфи зі сценами на античні теми. Ланге вони подобались – бо він був ще й блискучим перекладачем античних авторів.

Райгородок, Житомирська область, садиба Мазаракі

За 19 км від Бердичіва знаходиться справжня садибна перлина, яка досі практично не включена до туристичних маршрутів. Між тим, вона збережена доволі непогано. Та й дістатися села з приємною назвою Райгородок неважко: воно знаходиться прямо на міжобласній трасі, що веде з Бердичіва на Хмільник.

Фактично, садиба в Райгородку - це заміська вілла. Фото - М. Рітус

Колись це було типове містечко, з усіма його принадами – від замку до ратуші і синагоги. Практично нічого з того вже нема. Від первісного палацику, який, в свою чергу, стояв на місці замку, залишився флігель, тепер більш занедбаний, ніж головний будинок. Той звели 1887 року нові (та останні за часом) власники містечка – родина Мазаракі.

Цікаві факти:

Рід цей походив з Греції, де його представники з 1333 року керували спочатку візантійською, а потім турецькою провінцією Епір (сучасні Албанія та північно-західна Греція). Парою сторічь пізніше вони переїхали до Валахії, а згодом з’явилися і на території Речі Посполитої.

Мечислав Мазаракі належав до київської гілки фамілії. В цьому садибному будинку мешкало три покоління власників – аж до Евеліни-Марії, яка емігрувала перед наступом Червоної армії, і померла 1966-го.

Стиль палацу трактується як «фантазії на тему тосканських вілл». Зовнішній вигляд будівлі дійшов до нас майже без змін, хоча наприкінці 1990-х зникли два мармурових лежачих леви, що свого часу прибули з Риму та прикрашали головний вхід. Місцеві мешканці кажуть, що їх продали до Польщі за великі гроші.

Тосканські мотиви під Бердичівом. Фото - М. Рітус

Особливості палацу – чотири несхожих фасади, кожний з яких має своє планування. Взагалі-то, будинок невеликий – палацом його назвати важко, та має відверто неправильне внутрішнє планування. Замовник та архітектор (останнього звали Станіслав Борецький) добряче «погралися» з численними терасами, лоджіями, балконами, милими дерев’яними колонками, та, головне, прикрасили споруду вежею, умовно стилізованою під замкову.

За спогадами Евеліни-Марії, інтер’єр будинку був оздоблений деревом різних відтінків, а паркет та настінні розписи виконали майстри з Варшави. Цінні речі з будинку господиня частково евакуювала ще під час подій 1917-го, відправивши їх до монастиря в Бердичіві. Щоправда, там, зі зрозумілих причин, вони довго не протримались – були або розікрадені, або ж частково здані до місцевого, багатющого до 1941 року, музею, який, своєю чергою, був розграбований та спалений вже за німецької окупації.

Багато років в садибі Мазаракі знаходилися різноманітні установи. Останньою була бухгалтерія місцевого хмільрадгоспу (виявляється, і такі існували!) Тому приблизно до середини 2000-х внутрішній стан будинку так-сяк підтримувався, пожежі його (молимося, щоб і далі) оминули, дах ще міцний, тому можна побачити фрагменти оздоблення – ліпні розетки та окантовку стель у кімнатах, а також дерев’яну стелю та перила сходової клітини – до речі, чи не найкраще збереженої частини будинку. Малюнок більшості дверей та вікон (окрім тих, що явно радянського періоду) – відверто простий, та все одне елегантний та цінний своєю автентичністю.

Всередині садиби Мазаракі. Фото - М. Рітус

Впритул до садиби наразі прибудовано особняк вже сучасного багатія – місцевого фермера, права якого поширюються і на садибу, що він її придбав після розпродажу майна хмільрадгоспу. Розпочата було реставрація швидко завершилася, і наразі власник, який не має коштів для повноцінного відновлення вілли Мазаракі, продовжує тримати її пусткою.

Старий Розділ, Львівська область, палац Жевуських-Лянцкоронскьих

Розкішна навіть у занедбаному стані, ця резиденція (її фото авторства М. Рітуса використано також як заглавне для статті), яка належала двом родам «вищої ліги» шляхетства, колись мала власну назву – Франкопіль, на честь дружини першого замовника, яку звали Францішкою. Замовником тим був пан Міхал Жевуський. Його рід володів містечком до другої половини ХІХ сторіччя, а далі маєток перейшов до Лянцкоронських. Ті зробили Старий Розділ головною резиденцію на українських землях. Будівництво величезного ансамблю, в якому старий палац став тільки одним з флігелів, велося практично 30 років, починаючи з 1874-го.

Найбільш відомим власником палацу був граф Кароль Лянцкоронський (1848-1933), уславлений мандрівник, історик, археолог та колекціонер. Зібрана їм колекція вважалася третьою за значущістю в усій Австро-Угорські імперії, а потім – другою у відновленій Польщі.

Цікаві факти:

Лянцкоронський першим докладно описав археологічні пам’ятки Анталії та інших древніх міст, які дослідив під час експедицій на південь Малої Азії в 1890-х роках. Звідти він привіз багато старожитностей та прикрасив ними палац, хоча особливо їхнє походження не афішував – в ті часи вивезення античних раритетів почало вже вважатися моветоном.

Найбільш цінні речі та картини син Кароля ще перед Другої Світовою завбачливо забрав до родових маєтків у Австрії та Швейцарії. Далі вони стали власністю Кароліни Лянцкоронської (1898-2002; і це не помилка, вона дійсно прожила 104 роки). Решта - тобто практично усе, включно з меблями, що знаходилося у палаці на 1939 рік - було вивезено радянською владою до музеїв Львова та Дрогобича. По війні значу частину античних скульптур (справжніх чи копій – вже не встановити) було передано, за документами, з Дрогобичу до археологічного музею Одеси, але відомий історик та мистецтвознавець, багаторічний директор Львівської галереї мистецтв Борис Возницький (1926-2012) стверджував, що на початок ХХІ сторіччя в Одесі жодної достеменно атрибутованої скульптури з Роздолу не було.

Скарби Лянцкоронських у Дрогобицькому музеї

Та ж частина колекції, що залишилася у Дрогобичі, є тепер правдивою окрасою тамтешнього музею. Ці предмети стали основою художнього відділу, що знаходиться у відомій «віллі Б’янка». Як будете у цьому місті, завітайте: ви побачите меблі та предмети побуту XVII-XIX ст., італійську майоліку ХV-ХVІІ ст., китайський фарфор та європейську порцеляну, гобелени, зброю, вироби з металу тощо.

Щодо палацу в Роздолі, то радянська влада відкрила там санаторій, який спеціалізувався на лікуванні шлунково-кишкових захворювань. Той проіснував до початку 2000-х, поки його задешево не продали одній київській фірмі, яка оприлюднила грандіозні плани реставрації та розбудови палацу. Обернулися всі ці плани вивезенням у невідомому напрямку решток оздоблення часів Лянцкоронських. Остаточно дограбований палац 2017-го повернули у державну власність, але об’єм ремонту там зараз потрібен такий, що без серйозних інвестицій нема чого робити взагалі. Палац намагаються час від часу підтримувати зусиллями активістів та волонтерів, та він продовжує руйнуватися.

Палац в Старому Роздолі. Фото - Drusja

Цікаві факти:

Головні сенсації палац «видав» 2001 року. Саме тоді випадково з’ясувалось, що скульптури (фігури жінки з жертовною чашею, юнака з книгою, портрет невідомої римлянки та статуя лицаря), які прикрашали санаторний парк, та просто були приречені на вивезення на чиюсь дачу, виявилися не копіями, а римськими оригіналами (!) Граф Кароль так вдало «замаскував» їх, не наголошуючи на дійсному походженні, що на століття дезорієнтував і фахівців, і крадіїв. Експерти датували їх ІІ ст. н.е. Лицар взагалі був визначений як бог Марс. Борис Возницький домігся перевезення їх до Львова.

Але це був не кінець сенсації: буквально на пункті прийому металобрухту Возницький знайшов тільки-но здану туди скульптурку «Путті з дельфіном», за яку місцевий п’яничка отримав 24 гривні. Поцуплена в палацовому саду фігурка виявилася… оригіналом часів Ренесансу, роботою вчителя Леонардо – великого скульптора Вероккіо (1435-1488), яку той ваяв на замовлення одного з Медичі. Більше того – ця робота, названа ще за життя автора одним з найкращих його творінь, століттями вважалася с втраченою. Але ж ні: простояла до грудня 2001 року в роздольскому саду, аби ледве не піти на брухт! Зараз вона також знаходиться у Львові – і це єдина робота Вероккіо в Україні.

Всередині палацу серед дійсно гіпсових попій виявили три цінних мармурових рельєфи та великий скульптурний портрет Данте початку XVII ст. На жаль, Возницькому не вдалося їх врятувати – і ретельно запаковані раритети все ж кудись поїхали…

Ці барельєфи цілком можуть бути античними оригіналами. Фото - М. Рітус

У світі усього сказаного вище зверніть увагу на барельєфи-маски, що прикрашають фасад палацу. Не виключено, шо це також можуть бути античні оригінали. Рятує їх досі тільки те, що вони вмуровані занадто міцно, і при виколупуванні можуть бути пошкоджені. Тому навіть нещодавні приватні господарі побоялися це робити, хоча мали усі умови.

Всередині стан палацу нагадує більше руїни радянського періоду, хоча можна ще побачити оздоблення стель, сходової клітини та ліпнину у декількох залах. Все це треба шукати, адже палац дуже великий, і артефакти минулого можуть зустрітись у будь-якому приміщенні.

Стригани, Хмельницька область, палац Четвертинських

Споруда дивного вигляду, стиль якої визначають як суміш модерну з неоготикою, «кричить» до нас вибитими вікнами посеред занедбаного парку, що знаходиться між околицею Славути та градирнями Хмельницької АЕС. На тлі атомної реальності сьогодення занедбаний палац здається ще похмурішим. Чомусь саме тут мимоволі виникають асоціації про «прокляті місця». Адже і легенди, і реальні події, пов’язані з цим палацом – сумні. Ось сюди б мисливців за привидами – непокоєнні духи тут явно мають десь вештатись.

Похмурий палац у Стриганах. Фото - Р. Маленков

Почнемо з легенди. Вона говорить про те, що князь Четвертинський, який, власне, палац і побудував 1904 року, одного дня дізнався про невірність молодшої на 20 років за нього жінки, у розпачі прямо у сусідньому зі спальнею кабінеті випив оцту, та в жахливих муках сконав. Поховали його у Славуті, а зрадниця прожила ще довге життя, хоча у новий шлюб так в не вступала. І ось з того часу привид старого князя – ну а далі ви самі все розумієте…

Як не дивно, але перевірити, чи то правда, виявляється не так легко. Замовником та власником палацу дійсно був князь Едмунд Святополк-Четвертинський, який народився 1851-го та помер 1911-го, але жодних натяків на самогубницький характер його уходу з життя знайти не вдалося. А головне – його дружина Зофія була не 20, у усього на 10 років молодша за чоловіка. Отже, 1911-го їй було вже 50. Звичайно ж, поважна панна та мати двох дітей могла розважатися, приміром, з молодим інженером, як це стверджує легенда - але то все непевні припущення. Відомо тільки, що вона дійсно пережила Едмунда на 30 років, і померла 1941-го.

Сови досі прикрашають кути стель палацових кімнат. Фото - В. Соколовський

А ось в радянські часи смерть у палаці дійсно «ночувала» постійно. Про перший її прихід свідчить могильний пам’ятник прямо у замковому парку - під ним лежить пара полум’яних комуністів, такі собі Яків та Олена Бреги, які 1931-го облаштували в палаці свою резиденцію та займалися «хлібозаготівлею шахтарям Донбасу». Завершилося все практично так, як написано на пам’ятнику: комуністичне подружжя було «по звірячому вбито куркулями». Куркулів тих, щоправда, було аж один, та й той щасливо втік, про що свідчить оприлюднене в книзі «Колективізація та Голодомор на Славтучині» чекістське повідомлення.

А 1944-го червоні партизани звеличеного в радянські часи Антона Одухи розстрілювали в палаці місцеву молодь, яка намагалися втекти до лісу, аби не бути призваною до радянської армії. Зараз вже відомо, що «партизани» Одухи були, здебільшого, співробітниками НКВС, які як раз і полювали на таких ось нелояльних місцевих. Після короткого бою хлопців полонили – і Одуха їх розстріляв, як говорять, власноруч. Після чого отримав медаль Героя Радянського Союзу...

Ну а далі для палацу настали нудні радянські роки, коли тут знаходилися спочатку протитуберкульозний санаторій, а потім – дитячий табір. У перші роки будівництва Хмельницької АЕС у ньому квартирували польські інженери, залучені до монтажу обладнання. А останнім призначенням палацу була тренувальна база шепетівської футбольної команди «Локомотив».

Таємнича картина на стіні вестибюлю. Фото - В. Соколовський

У сусідньому будинку для прислуги, також збудованому Четвертинським, діяла лазня, а у колишній вівчарні працювало кафе. На той час палац був значно перепланований: кімнати розділили перегородками на менші, кожна з яких мала душову і вбиральню.

Цікавий факт:

Коли зняли підлогу, знайшли п’ятиметровий шар лебединого пуху, який виконував теплоізоляційну функцію.

Після виїзду бази палац розікрали за лічені роки. Але і досі тут можна зайти унікальні елементи інтер’єру. Так, в оздобленні практично усіх кімнат по кутах можна побачити зображення сов. Це наводить на думку, що Четвертинський був масоном, бо сова є одним з символів вільного братства. А на першому поверсі, у вестибюлі, знаходиться величезна настінна картина. Вона зображує нічний пейзаж, місяць над водою і сидячого грифона на березі, а на бічних арках ще збереглися зображення двох янголів. Склепіння вестибюлю спирається на ліпнину у вигляді грецьких богинь, по центру ж - родинний герб Четвертинських.

Фрагмент інтер'єра палацу. Фото - В. Соколовський

Цікавий факт:

2019-го небайдужі люди - художник Костянтин Сапожко та краєзнавець Валерій Напиткін - вирішили видати книгу про оздоблення палацу, зафіксувавши те, що ще існує. Книгу назвали «Погляд янгола». Цього січня її презентували у обласному центрі. Можливо, вона стане «настільною» для майбутньої реставрації палацу, мови про яку, на жаль, поки нема.

Ось таким виявився наш сумний променад тільки декількома маєтками, які знаходяться на межі загибелі. Чи побачимо ми щось з описаного за рік чи два? Питання, скоріше, риторичне. Останні рештки колишньої краси цих садиб потенційно ще можна врятувати, але для цього потрібні і великі кошти, і велика воля. В більшості ж інших палаців нема вже і цього – там залишились хіба самі стіни, часто без даху. Тому хоча б зафіксувати - заради власного сумління – збережені об'єкти ми можемо та маємо.

Бо вже завтра буде пізно…

Павло Ковальов