Контракти.ua

Про паралелі класики і сьогодення, головний конфлікт Захара Беркута, тему Криму у мистецтві, патріотичне кіно, власні плани зняти фільми про Конотопську битву та легендарну 95 бригаду ми поспілкувались з Ахтемом Сеітаблаєвим. А ще —  поцікавились секретом: як знайти час на таку зайнятість та встигнути все.

- Ви режисерували фільм «Номери» за п'єсою Олега Сенцова, коли він ще був в ув”язненні. Зараз Олег вже на волі, - чи змінилось щось у процесі роботи, коли вийде фільм?

- Від початку ми дуже ретельно проговорювали з Олегом всі складові фільму, від акторського ансамблю і до найдрібніших деталей костюмів. У підготовчий період перебували у постійному листуванні. Він бачив і те, що було відзнято. Зрозуміло, ми обидва режисери, з власними поглядами, методами роботи, способами реалізації задумів тощо. Але я йшов на це абсолютно свідомо, тому що багато речей зійшлись — і професійних, і людських. До того ж п'єса мені дуже сподобалась, і нагадала «В очікуванні Годо» Самуеля Беккета. Жанрово, там є і трагікомедія, і драма, і мелодрама, і гротеск.  Фільм зараз перебуває на етапі постпродакшену. Скоріш за все можна на великі екрани вийде наступного року. Можливо, Олег ще внесе якісь корективи, але поки він про такі побажання не заявляв.

На світлині: Щасливі. Вибороли повернення Олега Сенцова додому

-        Наближається кінотеатральний реліз «Захара Беркута». У фільма міжнародний каст, він орієнтований і на міжнародну аудиторію. Чи закладено там певні змісти, розраховані окремо на українського і на закордонного глядача? Чи все ж таки мова йде про універсальну історію, рівноцінно орієнтовану на всіх?

-        На моє глибоке переконання, драматургія, мабуть, тому й стає класикою, бо зрозуміла кожному і всюди. Тому що торкається фундаментальних речей у житті кожної людини і людьської спільноти, як би вона не називалась — громада Тухлі, держава Україна чи Сінгапур.

А от матеріальна культура, яка оточує нас — архітектура, предмети побуту, костюм, музика, місце дії, ландшафт — це все має конкретну адресність. Для кожного українця цілком очевидно, що звернення до Івана Франка, національна музика, Карпати, озеро Синевір — це про нас. Для ширшого кола глядачів поза межами нашої країни — це універсальна історія про відстоювання власної гідності та свободи.

Але для мене найголовніше у творі не військове протистояння, а ідеологічне, між Тугаром Вовком і Захаром Беркутом. Адже тепер ми розуміємо, що будь-який конфлікт, тим більше військовий, починається з підміни ідей, ідеології, з промивки мізків.

-        І ще, ви знайшли можливе значення імені Тугар...

-        Так, у мене є власна інтерпретація.

В тюркській мові Туджар — це купець. З одного боку, Вовк — воїн, мисливець, який відкрито заявляє право на здобич, на територію. А з іншої — він купець. Я нічого не маю проти купців, — вони свого часу з'єднали світ через Великий Шовковий шлях і відкриття материків, але поєднання цих протилежностей в одній особі породжує конфлікт інтересів. З одного боку, він пропонує захист громаді Тухлі, з іншого — вимагає за це покору. Захар Беркут від імені громади підтверджує готовність визнавати його боярином, битися пліч о пліч проти загарбника, але нагадує, що тухольці — не раби, а вільні люди, які сторіччями так жили і мають конкретну систему взаємовідносин і свобод. Тугар Вовк розуміє, що вони не будуть беззаперечно його слухатись, а у монголів його приваблює військова автократія, коли накази командира виконують беззаперечно, без натяку на демократію. Але він не побачив головного: при Чингісханові у Великому Степу народилися такі взаємовідносини як меритократія. Коли людина піднімається не завдяки походженню, а завдяки вчинкам на користь суспільства. Тож, Тугар Вовк взяв для себе тільки те, що відповідало його внутрішнім уявленням, так би мовити, спробував чужий устав принести до себе в монастир.

На світлині: Заслужена «Золота Дзиґа» від Української Кіноакадемії!

-        Тобто, ви зосереджуєтесь на темі суспільних змін.

-        Для мене головний зміст “Захара Беркута” полягає саме в цьому. Все решта, — війна з монголами, кохання тощо — це доповнення, тло, на якому відбувається суспільний конфлікт. Ми знаємо, що це легенда, але від того вона не втрачає своєї актуальності і цінності як художній твір. Ця історія — вічна, і зрозуміла в різні часи.

-        Ви розраховуєте на міжнародний успіх “Захара Беркута”?

-        Дай боже. Ви ж прекрасно розумієте, що окрім власних гештальтів, це дуже класна промоція країни. Ми демонструємо, що під час війни опікуємося культурою, знімаємо кіно, що у нас є спеціалісти і можливості, що ми досвідчена нація і нам є що розповісти про себе світові.

Хочемо ми того чи ні, ми всі — журналісти, режисери, драматурги, — розповідаючи історії, навіть ті, які вже багато років тому минули, формуємо певним чином майбутнє. За допомогою підвладних собі засобів ми можемо змусити суспільство зробити висновки, застерегти його та певним чином “підлікувати”.

- Ви заявляли своє бажання зняти фільм про Конотопську битву - чи є вже якісь конкретні домовленості?

-        Підписаних контрактів немає. Розмови та зустрічі на цю тему відбуваються. Якийсь час тому розмовляв у Сумах із місцевою владою, їх зацікавила ідея, тож я сподіваюсь на співпрацю з ними. В приватних бесідах були перемовини про копродукцію із Польщею, і з Литвою. Але поки остаточно невідомо, чи отримаємо ми державне фінансування (проект “Конотопської битви” став одним із переможців 11-го конкурсу Держкіно, про необхідність перегляду його результатів вже заявив новий очільник Міністерства культури і спорту, - ред). Згодом, коли стане зрозуміло, що буде з державною підтримкою тут, зможемо говорити про щось конкретне із зарубіжними партнерами

-        Окрім режисерської діяльності, ви берете активну участь у проектах як актор (“Додому”,  серіал “Інший Франко”, “Ми є, ми поруч” Романа Балаяна ), а останнім часом все частіше можна побачити вас в ролі спікера на лекціях та майстер-класах.

-        Я б не назвав це майстер-класами — це скоріше зустрічі, на яких я ділюся власним досвідом, емоціями... Це амбівалентний процес — можливо, щось корисне люди, які приходять, отримають для себе. Я, в свою чергу, отримую багато чого від них: від запитань, які вони ставлять, від їх зауважень та думок. До того ж, таким чином я ще й вимірюю “температруру по палаті”.

На світлині: Український Оскарівський Комітет обрав «Додому» (EVGE) у якості національного претендента на премію «Оскар» за найкращий фільм іноземною мовою

-        Але відчуваєте потребу ділитися досвідом?

-        Я сам не інціюю свої виступи перед аудиторією. Але мене запрошують, і мені від цього дуже приємно.

-        Отже, важливе питання: як ви все вище перераховане встигаєте? У вас є якісь секрети таймінгу?

(сміється).  Колись один дуже відомий і класний режисер, який жив і працював ще за Радянського Союзу —  Акімов — сказав, що  у творчої людини є два стани: коли ти нікому не потрібен і тотальної зайнятості. Для творчої людини краще друге. А графік — це не найважче. Набагато драматичніше, коли ти не задіяний у в своїй професії і життя проходить повз. Отже, повірте, час можна знайти. Головне, щоб життя було наповнено змістом.

- Тема Криму в кіно з'являється все частіше, і в цьому є і ваш внесок. Чи можемо ми визначити, що в кінематографі відбувається певна “кримська весна”?

-        Тут є декілька чинників. Вся історія людства свідчить про те, що під час війн, окрім агресії, смерті, трагедії, ще й вивільняється багато творчої енергії. Можливо, людство так побудовано всередині себе і це незбагненні для нас закони компенсації. Відомий факт, що під час війни народжуванність хлопців зростає. Якимось чином це відбувається, хтось так програмує.

Тому тема Криму, війни, окупації актуалізується для людей, які працюють на території творчості. З'являються один за одним кіно, вистави, видання, мистецькі проекти, які стосуються Криму. Люди аналізують, фіксують, закликають до чогось. Це поліфонія складових, яка будує відчуття, що Крим постійно присутній з нами. І цієї теми ніколи не буде забагато. Людина всю історію існування робить вибір — хліб з ланцюгом або тяжка праця на свободі. Це складне питання, але ми постійно з ним стикаємось і повинні відповідати собі на нього. І контент на цю тему, особливо під час війни, дуже важливий.

Щодо “кримського кіно”, у Нарімана Алієва є декілька короткометражок, виходить дуже класна робота “Додому”, яка вже голосно про себе заявила, отримавши головні нагороди на кінофестивалях в Одесі, Бухаресті та відзнаку на Каннському кінофестивалі (фільм представить Україну на премії “Оскар”, - ред), у мене є декілька кіноісторій... Тобто є вже цілий напрямок, який постійно наповнюється. І це чудово, це потрібно робити.

-        Зрештою, мистецькі згадки це не дають забути тему Криму і на політичному рівні...

-        Культура  - потужний інструмент, в даному випадку безкровний, щоб проговорювати і домовлятися про те, що є головним, а ще другорядним, які у нас спільні цінності, заради чого ми готові йти на жертви. Мої батьки і діди, прекрасно знаючи, що може з ними статися, якщо вони братимуть участь в національному русі кримських татар задля повернення на історичну батьківщину, продовжували це робити. Тому що мріяли, щоб їхні діти або онуки обов'язково повернулися до Криму. Так і сталося, ми повернулися. Зараз історія повторюється, і наша черга робити все задля повернення до Криму. Якщо у тебе є можливості, засоби, якщо тобі небайдуже, то ти це робиш.

-        А такі фільми потрапляють якимось чином до Криму? Їх там дивляться?

-        Неофційно так. І це теж один з елементів підтримки.

-        Хочу почути вашу думку щодо теми українського патріотичного кіно. З одного боку лунає думка про необхідність державної підтримки, з іншого — наводять не дуже якісні приклади патріотичного кіно, яке “палить” певні теми. Чи існує якийсь баланс?

-        Я дотримуюсь думки, що все що сьогодні відбувається, — елемент росту. Знаходячисть тут всередині, ми надто болісно на все реагуємо. Ви ж прекрасно знаєте, що і серед голівудських фільмів хітами у світовому прокаті стає невеликий відсоток.

В ідеалі — має створюватись якісний контент, після перегляду якого виникатиме почуття власної гідності, гордості за країну, людей, прапор... Дійсно, іноді трапляється так, що знецінюється саме поняття патріотизму, здається, що краще не знімати, або краще, щоб хтось не знімав, але якщо на одні терези ми ставимо — робити або не робити, я є прихильником першого. Хай краще будуть спроби, навіть невдалі, ніж взагалі нічого. Навпаки, я бачу, що робить із суспільством відсутність патріотичного кіно.

Потрібні стрічки різних жанрів, — комедії, драми, патріотичні фільми, які розповідатимуть про актуальні речі, про нашу ідентичність. Це необов'язково про війну, чи про відомих історичних постатей, — це взагалі про нас.

-        Ви як режисер продовжуєте звертатися до теми війни і наступним вашим військовим фільмом може стати проект про 95-ту бригаду.

-        Я взагалі то думав, що після “Кіборгів” вже не буду цієї теми торкатися. Уявіть: я 8 років знімаю драми. Але якщо потрапляє на очі така історія, як із 95 бригадою, — військова операція, яка немає аналогів у світі — неможливо утриматись. І якщо мені пощастить, і я зніму по цій історії кіно, це буде для мене честь. Зараз йде відбір реальних подій, які б могли стати базисом для написання сценарію.

-        Чого вам не вистачає в українському кіно - я маю навіть на увазі не жанри і теми, а питання індустріального характеру.

-        Багато чого. У нас немає закону, який би заохочував бізнесменів вкладатися в культуру і кіно зокрема. Я маю на увазі пільгове оподаткування. На моє переконання, ніколи не буде забагато грошей для культури. Переконаний в тому, що те, що зараз іде війна, що вона стала можливою, є провина і провальної політики у сфері культури. Звичайно, є військова агресія Росії, але можливо, вона б не мала підгрунття, якщо б була стратегія і постійна робота над тим, що ми одна політична нація, що у нас є спільні цінності, що ми всі прагнемо кращого майбутнього в Європі, а не в Радянському союзі...

Коли Вакарчук приїздив до Сімферополя, повний стадіон російськомовних співав українською. Чи не є це свідченням того, що культура, якщо вона класна, якісна, креативна, робить більше? Про які утиски російської мови у Криму могло йти, якщо з 600 школ, було 4 з українською мовою викладання і 12 з кримськотатарською? Українська редакція Кримського ТБ завжди мала найгірше матеріально-технічне забезпечення! Як стало можливим виключення Криму з українського контексту, допущення того, що він був завжди заповідником комунізму? Результати того, що культурі взагалі і кіно зокрема не приділяли належної уваги, ми з вами добре бачимо сьогодні.

- А у вас не виникало бажання висунутись до представницьких органів — галузевих, державних?

-        Зараз надто багато людей у моєму середовищі йде у владу. Я не думаю, що з цього вийде щось добре, адже навіть в середині однієї політичної структури панують різновекторні думки, бачення, стратегії. Штовхатися ліктями, кудись пробиватися — це не для мене...

Мені 47 років, і якщо йти в цьому напрямку, я б обрав бути одним із тих, хто формує порядок денний. У мене є інструментарій для самореалізації — моя професія. Завдяки їй, я не обмежений партійною дисципліною, я можу казати, що хочу, виходячи з принципів, що я українофіл, люблю свою державу, прагну повернення Криму до складу України, підтримую шлях України до НАТО і ЄС. І навіть прямо не вказуючи про це все у своїх проектах, я базую на цих цінностях все, що роблю. Тому щодо участі у політиці, скажу так: не зараз.

Бесіду вела Ярослава Наумова, спеціально для Контракти.ua