Вінниччина: маловідомі пам’ятки, які чекають на увагу туристів
Вінницька область – те саме Поділля, яке є, за великою Лесею Косач, «красою України». Напрочуд мальовничий лісостеп, яри, долини, пагорби та урвища, благодатні річкові долини, на нитки яких нанизані численні сіла та містечка. В історичному сенсі – ще одне наше приграниччя, биті шляхи, якими протягом сторічь рухалися численні армії, укріплені храми та синагоги чи не в кожному населеному пункті. У часи більш спокійні ця земля рясно вкрилась садибами, які конкурували розкішшю між собою. На 1914 рік їх було за півтори сотні. Через сто буремних років – кілька десятків. І здебільшого – у не самому доброму стані. Ними – стежинами та алеями старих садиб Поділля – ми й поведемо вас цього разу. «Тамплієри» Малої Ростівки, «палац-торт» Вищеольчедаєва, панські забави у «французькому замку», готичні фіали Чернятина, нарешті, музей великого композитора Леонтовича у Марківці – ось тільки декілька місць, які ми оглянемо в цьому нарисі подільської землі. То ж беріть мапу, та вирушаймо: Контракти.uа запрошують на Вінниччину!
Верхівка: палац місцевих Казанов
Ця садиба, що у Тростянецькому районі, не дуже відома туристам. Хоча дорога сюди, у порівнянні з деякими іншими районами, не сама погана. Одразу причаровує дивна огорожа з брамою, побудовані у стилі необарокко. в парку – елегантний палац «під Францію». У ньому радянська влада облаштувала, врешті-решт, аграрний коледж, що для палаців було порятунком. Хоча нині й відчувається явна необхідність в реставрації палацу, але, якщо порівнювати його з долею десятків інших, менш таланних, сусідів, то верхівській домівці польської родини Собаньких пощастило.
Брама маєтку в Верхівці. Фото - А. Бондаренко
Взагалі, головним маєтком цього роду була Ободівка. Тамтешній великий палац, побудований у стилі римських вілл, зараз нагадує руїни тих самих вілл – новітні варвари за 20 останніх років розтрощили вщент величну споруду, яка гине буквально на очах. Верхівкою ж Собанські почали володіти тільки з 1860-х – їм продали цю «неперспективну» маєтність Потоцькі. А все тому, що залізниця пройшла повз містечко, й тому Потоцьким отримувати зиск з нього було важко.
Цікавий факт:
Потоцькі та Собанські були найбільшими латифундистами Поділля протягом XVIII-XIX сторічь. Пшеницю вони вивозили через Одесу, яка була, де-факто, їхнім власним портово-складським хабом. Головні об’єми торгівлі хлібом Російської імперії в 1810-40-х роках йшли саме шляхом від подільських ланів в одеську гавань. Свідоцтвом уваги, які ці роди приділяли Одесі, є палаци родини Потоцьких на Софіївський вулиці міста, та т.зв. «Собанські казарми» на вулиці Канатній – колись чи не найбільші склади зерна у місті.
Купивши Верхівку, Собанські вирішили… відпочити. Розуміючи, що без залізниці ці землі не зможуть давати їм великого прибутку вони перетворили місцевість на таку собі рекреаційну резиденцію. Торгівлю віддали євреям, та заспокоїлись: на початку ХХ сторіччя усі заклади в місті належали спритному народові, а чисельність євреїв складала 32%. Діяло три синагоги, але їхніх решток вже не відшукати.
Один з двох головних фасадів палацу. Фото - А. Бондаренко
Палац був побудований в 1890-х роках братами Собанськими – Вітольдом (1854-1919) та Генріхом (1855-1919). Як бачимо, дата смерті в обох та сама. Й причина одна – розстріл: більшовики вбили їх у містечку Волочиськ (сучасна Хмельниччина), арештувавши вже при спробі перетнути польський кордон.
Вітольд та Генріх були доволі цікавими персонажами. Офіційно одружені вони не були, хоча і до сексуальних меншин не належали. Навпаки: серед мешканців зберігаються й досі спогади (причому доволі ностальгійні, причину чому вкажемо нижче), як місцеві чоловіки самі водили до панів… своїх дружин. Й це вже були часи 1890-1910-х, коли жодного «панського права» на кріпосних бути не могло.
Цікаві факти:
Робилося все це не просто так – брати щиро обдаровували за це й самих жінок, і їхніх чоловіків. За переказами, почалося з того, що один п’яниця, побачивши хтиві погляди пана Вітольда на свою Килину, вирішив відправити її до палацу з умовою – аби принесла звідти для нього, в якості нагороди… «наган та сорочку з манжетами, яких у самих панів». Жінка не тільки не пручалась, а все зробила, як було треба - і вже через декілька днів в базарний день її «підприємливий» чоловік хизувався подарунками та палив на радісному підпитку з нагану по птахах та котах. Після цього про можливість влаштувати вдалий «бізнес» за рахунок принад власних дружин стали подумувати й інші мешканці Верхівки.
Фото - А. Бондаренко
Звичайно ж, найцікавішим є те, що таке неподобство тривало роками, але неподобством це ніхто тут не вважав: жінки не тільки охоче йшли до панів у ліжка, але й самі просили їх відвести до палацу. За 30 років хтиві брати суттєво збільшили населення Верхівки та околиць – тож, станом на 1919-й, у містечку зростало чи не два десятки їхніх дітей. Тому в Верхівці й зараз мешкає багато нащадків Собанських (принаймні, так багато хто там стверджує) – може, тому й палац не спалили свого часу, бо місцеві вважали його, частково, «своїм». Хоча, за іншими даними, його все ж таки пограбували.
«Притулок розпусти» у вигляді такого собі луарського замку стоїть серед великого парку, створеного за проектом німецького садівника Кроненберга. Кожний його фасад має власну композицію. Він чітко поділений на два внутрішніх об’єми, та має чотири входи – по два на кожного з братів. В парку зберіглися також дві стайні (знову по одній на кожного), та господарські споруди.
Додаймо, що в самому селі Собанські звели 1884 року й п’ятибанну церкву на честь Іоанна Богослова. Духовні були люди, як бачимо…
Вищеольчедаїв: палац-«торт», який занепадає
Київський купець Нафтула Коган (1850-1932), цукрозаводчик Подільської губернії, мав схильність до марнославства та пишноти. Завдяки йому маємо маленький шедевр, де вціліла чи не найбільша кількість ліпнини серед подільських палаців. Вона повсюди – навіть на дверях. Відчуваєш себе нібито всередині якогось торту. Але зараз будівля руйнується, й ліпних візерунків, які мали втішати пана Когана, меншає з кожним роком.
Бальна зала палацу Когана. Як бачимо, цю красу усіляко нівечать та спотворюють... Фото - Ю. Воронецький
Якщо знімати десь кіно про розграбування більшовиками палаців, чи просто про занепад старого дворянства, - то тут місце ідеальне. Хоча Коган, звичайно ж, дворянином не був, так не міг бути. Пройдіться по його колишніх кімнатах – і уявіть собі, що так сто років тому було всюди! В тисячах садиб по усіх Україні, в десятках тисяч – в колишній імперії. Маленька часточка минулої пишноти, крихка плинність часу, втілена у цьому декорі, буквально розсипається у вас на долонях... Палац Когана був спробою щосили зрівнятися з аристократією. Але треба розуміти, що сторіччя тому цей, суцільно, й навіть нарочито, задекоруваний ліпниною та розписом будинок, така собі відчайдушна спроба нувориша тягатися з магнатами, не входив навіть в першу десятку найбагатших в одній тільки Подільській губернії!
Мавританська кімната, бальна зала, веранда (увага – підлога на ній провалена), інші «тортові» приміщення – тут бути б музею, але… 2011 року в дитячому садку, який знаходився тут, сталася пожежа. Її швидко ліквідували, але дітей оперативно виселили, і палац почав стрімко руйнуватись. Хоча ще з 1991 року був визнаний пам’яткою архітектури місцевого значення, але відродженню чи навіть консервації будинку це не допомагає. 2009 року кошторис відновлення оцінили в 5 млн гривень. З того часу вартість тільки зросла, а меценатів й на горизонті не бачити…
Стеля в одній з кімнат палацу. Фото - Ю. Воронецький
Комарогород: швейцарське шале серед пагорбів Поділля
Фахверковий стиль, тобто наслідування споруд німецьких чи швейцарських теренів, доволі нечасто використовувався власниками українських палаців. Найбільш відомий ансамбль в такому стилі – Антоніни, про які ми розповідали у першому нарисі про Хмельниччину. Ще одна садиба такого стилю – Гоща в тій самій Хмельницькій області. Частково фахверковим є палац Шувалових в Тальному на Черкащині. В Комаргороді маємо не меншу родзинку – таке собі гірське шале десь з-під Цюріху, яке раптом опинилось тут, посеред мальовничої природи Середнього Поділля.
Цікавий факт:
Практично усім, дуже нечисленним, спорудам в цьому стилі в Україні пощастило зберегтися до нашого часу – окрім головного палацу в Антонінах, спаленого ще влітку 1919-го. А найбільш довершеною стилізацію під фахверк в Україні вважається ратуша в місті Чортків Тернопільської області.
Так зараз виглядає палац в Комаргороді. Частина його більш-менш підтримується в належному стані, інша - в занепаді. Фото - С. Котелко
Комаргород знаходиться у Томашпільскому районі. Перші його відомі господарі протягом більш-менш тривалого часу – князі Святополк-Четвертинські, що вели свій рід від Рюрика. Вони зробили поселення Комарно містечком у 1626 році. Ясна річ, що палац-шале побудували не вони, бо на той час про архітектурні стилізації ще не йшлося. Замовником є росіянин – єгермейстер (тобто начальник усіх єгерів та «завідуючий» царським полюванням), депутат Державної Думи Петро Балашов (1871-1927).
Балашовим належали гігантські земельні володіння в Російській імперії (Київська, Подільська, Саратовська, Уфимська губернії), вони мали власні копальні на Уралі, купили величезні лісові масиви в Центральній Росії, звідки продавали стройовий ліс самим імператорам. В кінці ХІХ сторіччя вони вклалися і в цукор – таким чином, уваги потребували й їхні українські маєтності.
Балашов побачив старий, перероблений з замку, «напівпалац» Четвертинських – та цілком зламав його. «Дерев’яні» уподобання лісового магната сказалися одразу – він волів зводити свою резиденцію тільки з використанням дерева, але коливався між «руським» та «європейським» стилями. Після тривалих роздумів вирішив все же таки не дратувати сусідів «кокошниками» в московському дусі – і відав перевагу модному та рідкісному фахверку.
Цікавий факт:
Однією з причин вибору на користь фахверку для Балашова стала позиція сусідів-польських поміщиків. Вони, навіть не пошепки, висловлювали своє небажання бачити у Балашова «хороми руські» - мовляв, якщо він побудує свій палац у цьому стилі, то вони до нього не ногою, адже таким чином він викаже себе як зухвалий російський шовініст, який не рахується з місцевою елітою. Балашову були важливі хороші відносини з місцевим дворянством, адже він хотів переобиратись у Думу, балотувався на пост предводителя дворянства, та, взагалі, мав ліберальну репутацію. До того ж, фахверк був можливістю бути «в тренді», продемонструвавши свої передові смаки. Так і з’явився комаргородський палац.
Різноповерховий, з вежечками, мансардами та балкончиками, грайливий швейцарський маєток тішив Балашова недовго – після революційних подій він втік за кордон, та був до кінця днів впевнений, що його дерев’яне диво спалене - адже він знав, що так вчинили з палацом Потоцького в Анонінах. Але в його садибі одразу розмістили школу, а потім споруду віддали аграрному ПТУ. За довгі роки радянщини приміщення були переплановані, частина зовнішнього оздоблення зникла.
Вид з тильного боку. Фото - О. Сироватко
Поруч з палацом зберіглося декілька господарських споруд, серед яких – льодник, тобто підземне сховище для вина та продуктів, що вважається спорудою авторства самого Владислава Городецького. але її стан відверто аварійний, і тінь великого архітектора жодним чином її не рятує.
В Комаргороді також є костел, збудований в 1746 році. Хоча з 1882 року він є православною церквою Св. Миколая.
Мала Ростівка: таємниці «тамплієрського» палацу
Найменш згадувана серед відносно добре збережених садиб Вінниччини, Мала Ростівка – чи не сама таємнича. Палац з червоної цегли (його фото авторства Д. Антонюка є також заглавним для статті) самотньо стоїть серед решток великого парку. Одразу привертають увагу симетричні статуї Діани (Артеміди) на терасі другого поверху, та левів біля входу, які, власне, і додають зовнішньому обліку споруди зайвого романтизму. Ще більш дивним є те, що місцеві мешканці розділені у свої свідоцтвах: одні кажуть, що статуї стояли зі старих часів, інші – що встановили їх наприкінці 1990-х, коли невідомий підприємець нібито купив палац для якихось дивних обрядів.
Таємничий палац в Малій Ростівці став об'єктом легенд вже новітнього часу. Фото - MoeMisto.ua
Цікаві факти:
Через вікно одній з кімнат можна побачити велике крісло – т.зв. «крісло магістра». Воно точно встановлено в 1990-х, коли палац охороняли люди того таємничого бізнесмена. Він же повісив в фойє копію священної для католиків ікони Бердичівської Божої Матері. Таке поєднання впевнило малоростівців у тому, що тут буде збиратись якесь католицьке або масонське товариство. Чи, нібито, поготів проводитимуть меси якісь нащадки тамплієрів. Потім пануючою стала більш прозаїчна версія - нібито тут вирішено було влаштувати церковний центр для реабілітації наркоманів (напис «Центр», встановлений в ті роки на палаці, нібито це підтверджує, але чутки про тамплієрів сильніші).
Як би там не було, дивними артефактами все й обмежилось – одного дня охорону біля палацу зняли, але двері так й стоять зачиненими. І, що дивно, будинок за ці роки не розграбували, як це водиться у нас, й навіть не повибивали вікна: ходять чутки, що «на самому верху» чудово знають, кому саме належить споруда, і усіх, хто почне її пошкоджувати або грабувати, чекають відчутні кари.
Статуї дійсно виглядають неушкодженими – навряд чи вони стояли просто неба більш ніж століття, коли цей палац побудував такий собі російський генерал Заботін. Датою називають 1901 рік, наголошуючи, що тільки нею та прізвищем генерала й обмежується інформація про історію маєтку. Але як раз в цьому питанні особливої загадки нема.
Ось що зараз можна побачити всередині палацу. Крісло вже кудись перенесли - подейкують, від занадто цікавих поглядів. Фото - Д. Антонюк
Цікавий факт
В інтернеті можна прочитати, що ніякого генерала з таким прізвищем не існувало, а були лише два генерали Заботкіни – й обидва не дуже підходять під замовників палацу, бо перший помер ще 1894 року, а другий отримав генеральське звання тільки 1917-го. Ну, по перше, помилка в прізвищі чи даті побудови палацу дійсно може бути, а, по-друге, генерал Іван Олександрович Заботін все ж таки існував. Народився він 22 лютого 1853 року, та його послужний список прослідковується до вересня 1906 року, коли він вийшов у відставку. Дітей не мав. Цілком вірогідно, цей вояка і побудував палац в Малій Ростівці.
Окрім палацу, в селі є своя перлина - дерев'яна Покровська церква, зведена XVIII столітті. Її новітня історія пов’язана з іншим благодійником, ім’я якого в селі відоме – це місцевий фермер Микола Мотузюк. За його кошти храм, який ще 10 років тому стояв з прогнилим вщент дахом, фактично відроджено, причому Мотузюк запрошував для цього вінницьких реставраторів.
Марківка: тут творив автор «Щедрика»
Пам’ять про великого композитора та патріота Миколу Леонтовича (1877-1921) останні роки переживає друге відродження. Підступно вбитий музичний геній є однією з небагатьох постатей, про яку доволі багато відомо в світі – в першу чергу, у тих країнах, де мешкає українська діаспора. Бо саме діаспоряни принесли за океан мелодію «Carol of the Bells», відому як «Щедрик».
Цікаві факти:
На мелодією «Щедрика» Микола Леонтович працював майже все життя. Перша її редакція була написана до 1901-1902 роках, друга - в 1906-1908, третя – 1914-го, четверта – 1916-го, а п’ята - 1919 року. Вперше «Щедрик» був виконаний хором Київського університету у 1916 році, коли композитор працював у Києві. Шалений успіх «Щедрика» став візитівкою Леонтовича. А 5 жовтня 1921 року мелодію виконали на концерті в Карнегі Холі в Нью-Йорку – і так почалося її тріумфальне сходження за океаном. На той час композитора вже 9 місяців, як не було в живих…
«Щедрик» досі є найбільш відомою українською мелодією в світі
В Марківці Теплицького району, куди ми вас запрошуємо, знаходиться музей композитора – єдиний в Україні. А місця, пов’язані з ним, розсіяні по усій Вінниччині. Він навчався у Немировській гімназії, Шаргородському духовному училищі, викладав в с. Чуковому, згодом – в Тиврівському духовному училищі. В Тиврові одружився. Згодом було викладання в Тульчинському єпархіальному жіночному училищі. А ще були в його житті Донбас, де довелося викладати в школі залізничної станції Гришине (зараз Покровськ), і, звичайно ж, Київ.
Цікавий факт:
Вбивство Леонтовича 23 січня 1921 року в батьківській хаті у Марківці тривалий час радянська пропаганда приписувала невідомому «петлюрівському дезертирові». Ця версія офіційно подавалася в енциклопедіях та біографічних довідках. Але правду увесь цей час знали і нащадки композитора, і мешканці Марківкі, і дослідники його творчості. Знали, що застрелив його перевдягнений в того самого петлюрівця чекістський агент, і здійснено цей факт персональної ліквідації через неможливість офіційного арешту композитора – занадто вже відомою фігурою він був. В такий же спосіб було прибрано й відомого селекціонера Лева Симиренка, вбитого у Різдвяну ніч 1920 року пострілом у вікно.
Реконструйована будівля музею. Фото - Вінницький обласний краєзнавчий музей
Знищивши композитора фізично, радянська влада єзуїтські зробила з нього «дозволену» постать – замовчуючи діяльність Леонтовича на користь українського визвольного руху протягом 1917-20 років, але, при цьому, досліджуючи та навіть пропагуючи його творчість як «народно орієнтовану». Тому музей в Марківці відкрився ще 1977 року. На той час він був дуже модерновим. Автором експозиції та організатором створення музею став Анатолій Завальнюк, професор Вінницького педагогічного університету. 2012-го будівлю зачинили на реставрацію, яка тривала три роки. Нині, оновлений, музей є однією з декількох головних «родзинок» Вінниччини.
Експозиція - цілком сучасна за вирішенням. Це відчувається вже з першого залу, де на стіні уміщені великі пейзажні світлини населених пунктів, в яких у різні періоди жив композитор, а вздовж стін демонструються експонати та документальні матеріали про його життя.
Головним предметом тут є портрет композитора, виконаний в рік його смерті. Важливим елементом музейного супроводу є аудіо- та аудіовізуальні інсталяції. Встановлено також мультимедійний термінал, до медіабази якого ввійшли біографія композитора, ноти оригінальних творів Леонтовича та народних пісень у його обробці, аудіо- й відеозаписи виконання творів композитора, кіно-, теле-, відеосюжети про його життя.
Відтворення родинного інтер'єру Леонтовичів. Фото - Вінницький обласний краєзнавчий музей
У другій та третій залах відтворені кабінет батька композитора – священника Дмитра Феофановича, і інтер’єр кімнати, де було вбито Миколу Дмитровича. На дощатих помостах, які стилізовано імітують фрагменти дерев’яної підлоги, експонуються аутентичні предмети побуту родини Леонтовичів, зокрема меблі. Родзинкою цієї зали став відреставрований родинний килим ХVІІІ ст.
Після відвідин музею слід обов’язково пройтися до могили Леонтовича, навколо якої створено меморіальний комплекс.
Адреса: вул. Леонтовича, 2. Часи роботи: 10.00-18.00, крім понеділка. Телефон: 096-961-47-54. Сайт: http://vinnytsia-museum.in.ua/branches/leontovych-museum.
Соколівка: перлина в хащах Крижопільщини
Легендарний Крижопіль, як абсолютний центр українського «неверленду», існує, і знаходиться на півдні Вінниччини. Він є навіть райцентром, причому доволі охайним. А в Крижопольському районі є напрочуд цікаве село Соколівка з садибою Бжозовських – справжньою забутою коштовністю регіону.
Садиба зберіглася практично вся – головний будинок, який складається, фактично, з двох різних споруд, великий комплекс панської економії, огороджений муром, імпозантна неоготична в’їзна вежа, господарські споруди, будинок управляючого, та парк з великою кам’яною альтанкою. За ступенем збереженості ансамблю Соколівка дасть фору тим самим Тульчину чи Немирову. Але ж хто сюди заїжджає…
«Подвоєний» палац в Соколівці. Навіть важко вважати його однією спорудою. Фото - П. Ковальов
Стару частину палацу побудовано в 1820-х роках. Вона дуже скромна – справжня старосвітська резиденція провінційного поміщика середньої руки. В середині ХІХ століття Кароль Бжозовський добудував до цього будинку новий двоповерховий корпус. Він також не вирізняється пишнотою, тим більше, що балкони, які прикрашали цю частину палацу, не зберіглися. Але сама ця «подвоєна» споруда залишається дуже цікавим прикладом поєднання стилів двох епох.
Оточена кам’яним муром велика садибна територія має головний вхід з боку з сільським клубом та кричуще-монументальним (найбільшим, мабуть, серед вінницьких сіл) пам’ятником на честь вояків Другої Світової (див. фото нижче). Сам вхід марковано неготичною вежею, яка є фактичним символом Соколовіки. Бжозовський вдало погрався в стилізацію – тут є ковані грати на вікнах, сторожові ніші, бійниці за усіма принципами середньовічної фортифікації. На вежу можна піднятись по внутрішніх сходах.
В'їзна вежа - символ Соколівкі. Фото - В. Войтюк
Цікаві факти:
Бжозовські були практичними та ліберальними господарями. Ще в часи кріпацтва один з них, Зенон, заснував в помісті ощадні каси, створив селянський банк та шпиталь. Його син Кароль продовжував цей тренд: він сплачував селянські борги, віддав до трьох п’ятих земель своєї садиби у користування громади, а також скасував кріпосне право для жінок. Селянам були передані їхні хати з правом продажу чи обміну. Продовжувався при ньому й розвиток кас взаємної допомоги, куди селяни самі вкладали гроші, отримуючи можливість самостійно возити пшеницю до Одеси. Сума капіталів цих кас складала до 10 тисяч рублів. Звичайно ж, що Соколівка процвітала.
В селі є також церква Різдва Богородиці 1873 року. Нещодавно (і це дійсно диво) відновилась діяльність і на цукровому заводі, заснованому Бжозовськими. Щодо музейної експозиції, то декілька років тому до родинних теренів виявили інтерес нащадки Бжозовських, які мешкають в Варшаві. Домовились з місцевою адміністрацією навіть створити українсько-польський музей «Поділля» на базі садиби. Але поки процес триває. Принаймні, це точно рятує будівлі від занепаду після того, як з палацу виїхав інтернат, що містився там практично 70 років.
Пам'ятник в Соколівці на честь загиблих у Другій Світовій односельців вражає своїми незвичністю, пафосом та розміром. Про його мистецькі якості говорити важко. Фото - П. Ковальов
Чернятин: неоготична краса
Це селище у Жмеринському районі більш-менш уславилась в останні роки: про палац родини Вітославських стали багато писати в інтернеті, та навіть присвятили йому декілька телепередач. Захоплення викликає, в першу чергу, факт збереженості деяких його інтер’єрів.
Романтична стилізація споруди під Середні віки – данина модним в 1830-х романам Вальтера Скотта. Тому деякі дослідники навіть мали необачність вважати, що плац колись був замком. Але ні – історичні джерела це не підтверджують.
Відкриває ансамбль дуже цікава в’їзна брама. Колись прямо перед нею була… приватна залізнична станція – господарі провели сюди окрему гілку. І вже цим неабияк вражали і місцевих мешканців, і гостей Чернятина.
Кругла вежа палацу. Перед нею - паркова ваза, прикрашена сюжетами, узятими з середньовічних богослужбових сосудів. Фото - В. Постернак
За брамою починається фруктовий сад та парк, через який проходять дві алеї. Обидві видять до палацу. Будувався він в декілька етапів. Найстаріша частина будівлі - південне крило з декоративною вежею. Колись на ній піднімали на флагшткові вимпел з гербом власника під час присутності господаря.
Незвичайності споруді надають стрункі шпилі-«фіали», напряму запозичені з готичних соборів. Біля розкішної фасадної тераси – скульптури левів, що колись тримали родинні герби, та великі кам’яні вази з відтворенням сюжетів середньовічних богослужбових чаш.
Маєток складається з 29 кімнат. Найбільшу увагу привертає ліпний декор в аванзалі, де головним елементом є т.зв. розетка, в кожній із 8 частин якої уміщено геральдичний щит з гербом гілок родини Вітославських. Цікаві й інтер’єри головного залу та вітальні з ліпниною в античному стилі. Ще одним елементом старих інтер’єрів є великий камін та кахляні пічки-грубки. А ось розмальовка стелі - це вже фантазія керівництва агроколеджу, який знаходиться у палаці.
Ось де розмальована ліпнина точно нагадує крем на торті, так це в кімнатах чернятинського палацу. Фото - С. Онков
На відміну від багатьох інших закладів такого роду, тутешня адміністрація дружньо ставиться до відвідувачів, облаштувавши невеличкий музей.
Адреса палацу: вул. Первомайська, 28. Телефон: 04332-22740, 32425.
Готична романтика «вілли» в Чернятині вражала вже сучасників – в джерелах XIX сторіччя вона наводиться як приклад елегантності, доброго смаку та вишуканих розкошів. В 1860-х Вітославські продали палац родині Львових, які й володіли ним до 1918 року, заливши по собі вензель на брамі.
Таким був наш перший нарис пам’яток Вінниччини, які заслуговують на набагато більшу увагу, ніж мають зараз. В наступному нарисі ми продовжимо наші мандрівки центральним Поділля, тому на вас очікують чергові напрочуд цікаві відкриття.
Павло Ковальов
