Контракти.ua

Баранівка: порцелянове царство

Український фарфор знайдеться в серванті практично у кожного з нас. І можна стверджувати, що в 90% цей фарфор буде походити з містечка Баранівки. Підприємство, яке понад 200 років виробляло всесвітньо відому продукцію – фактично, «обличчя» української порцелянової промисловості – на жаль, не існує з 2010 року. Але, на відміну, наприклад, від Межигірської фаянсової фабрики, скарби баранівського фарфору можна побачити зібраними одному місці – в музеї колишнього заводу.

В одному із залів Баранівського музею. Фото - zhzh.info

Фабрику в містечку заснував 1804 року француз Мішель Мезер. Її розквіт почався з 1830-х. На початку ХХ сторіччя тут випускали понад півтора мільйона виробів на рік – це було головне виробництво імперії. За свою історію фабрика двічі простоювала – в 1919-22 та 1941-44 роках. З 1950-х Баранівка стає головним виробником фарфору з українською тематикою. Звідси – й наші чашки-«баранівки», які свого часу масово розходилися по радянських торгівельних мережах.

Музей фарфору – це справжня порцелянова скарбниця. Від перших тарілок 1805 року, які чи не власноруч ліпив Мезер, до унікальних чайних сервізів «Бутон» та «Б-55» із тонкостінного фарфору, розписаного вручну. Ці та подібні набори дарували лідерам дружніх до СРСР держав - таким чином, про баранівські вироби узнали від володінь Фіделя Кастро до тропічних джунглів Африки.

Чого тільки не виробляла фабрика в Баранівці! Фото - zhzh.info

Цікавий факт:

Мабуть, головною таємницею та шедевром баранівських майстрів є сувенірні випроби, оздоблені… живими квітами! Справжні квіти піддавали спеціальній обробці, завдяки чому вони зберігали свою форму, та уміщували на ту чи іншу тарілку, вазу, чашку або чайник.

А що ви скажете про порцелянові… солдатські фляги, настільні лампи, або електросамовар? Це вже занадто? Аж ні… Є тут навіть порцеляновий набір для шашликів! А ще – гарнітур «Олена» з ручним розписом на 70 одиниць. Він займає цілих 2 полиці!

Адреса: вул. Соборна, 50. Часи роботи: 8.00-16.00, але тільки по буднях. Вхід – безкоштовний. 

Брусилів: пам’ять про українського генія

У 2009 році музею в селі (колишнє місто) Брусилів було присвоєне ім’я Івана Огієнка (1882-1972). Це – єдина в нашій країні експозиція, присвячена цьому непересічному діячеві.

Особистість Огієнка вражає. Він – справжній уінверсал-гумантарій кінця ХІХ - початку ХХ сторічь: історик, лінгвіст, етнограф, правознавець, редактор та видавець, поет, педагог, політичний та церковний діяч.

В 15 років Іван вже написав свою першу наукову працю – статтю «Местечко Брусилов. Как живут крестьяне», яку було видано в одному з петербурзьких часописів. У середині 1910-х років він, вже як викладач Київського університету та знаний етнограф, на рівних входить до елітарного кола української інтелігенції, спілкується з М. Грушевським, Д. Дорошенко, М. Василенко, В. Прокоповичем.

Усі ці люди через декілька років займуть посади в Центральній Раді, урядах гетьмана Скоропадського або УНР. Скоропадський призначив Огієнка ректором новоутвореного Кам'янець-Подільського університету. А в січні 1919 року Огієнко отримує посаду міністра освіти УНР. Пізніше він стає ще й міністром віросповідань, в такий спосіб вперше прилучившись до політичної складової церковного життя.

Будівля музею в Брусилові. Фото - Nin_gen

Цікавий факт:

1917 року Огієнко одним з перших викладачів Київського університету перейшов на викладання українською, та розпочав новий курс «Історія української мови», який викликав шалене захоплення усієї патріотичної громадськості.

З поразкою визвольних змагань Огієнко емігрує, певний час займає посади в емігрантському уряді, а з 1940 року, після смерті дружини, приймає постриг, та висвячується на архієпископа Холмського і Підляського. Вже у сані митрополита їде до Швейцарії, а згодом – до Канади, завершивши своє служіння предстоятелем над усіма тамтешніми православними українцями. На схилі років він опікується перекладом Біблії, яка стала найбільш розповсюдженою зі всіх існуючих перекладів Святого Письма українською.

Маєток Синельникових. Фото - Zruchno.travel

Якщо ви вже опинились в музеї, огляньте й краєзнавчу частину експозиції. А потім влаштуйте собі невеличку прогулянку Брусиловом, вишукуючи старовинні пам’ятки.

Адреса: майдан Огієнка, 1. Часи роботи: 9.00-18.00, крім неділі та понеділка. Телефон: 0262-30142. 

В місті зберігся дерев’яний будинок маєтку родини Синельникових, які володіли Брусиловом з 1870 по 1917 роки. Ще однією пам’яткою старовини є дитячий садок, будівлю якого «в першому житті» краєзнавці вважають палацом магнатів Чацьких, побудованим ще у XVIII сторіччі. Огляньте також комплекс споруд земської лікарні та будівлю колишньої єврейської школи.

Гальчин: історія видатного авантюриста

В цьому селі поблизу Бердичіва стоїть непогано збережений будинок, де свого часу народився та перші 30 років мешкав напрочуд цікавий історичний персонаж. Він керував Валахією (частина сучасної Румунії з центром в Бухаресті), будучи підданим турецького султана, тричі змінював віру, намагався стати козацьким гетьманом, та застрелився в 82 роки у приступі ревнощів до молодої дружини. Звали його Міхал Чайковський.

Міхал Чайковський у віці 27 років

Цікаві факти:

За походженням Чайковський – напівукраїнець: його мати - правнучка гетьмана Брюховецького, а один з дідів загинув 1775 року при обороні Січі від росіян. Походить він з того ж роду, що й відомий композитор. Починав як літератор, та вже в перших творах заявив про себе як про яскравого представника т.зв. «української школи» в польській літературі – напрямку, який романтизував козацтво, спільне протистояння мусульманам, та ідеалізував колишні відносини двох народів, намагаючись таким чином загоїти історичні рани.

Але ще більше уславився Чайковський як майстер шаблі та інтриги. Неспокійна вдача спочатку кинула його у вирій польського повстання 1831 року, потім – на еміграцію, де він виступає як прибічник відродження автономної козацької України у складі відновленої Речі Посполитої. Далі він стає іноземним резидентом польських монархістів, підтримуючи будь-яке послаблення Росії у Східній Європі, влаштовує переворот у Сербії, а в Україні налагоджує зв’язки з кирило-мефодіївцями.

Міхал Чайковський як Садик-паша. Фрагмент малюнку А. Олещинського

1850 року Чайковський починає найцікавішу пору свого життя – він приймає турецьке підданство, переходить в іслам, та бере собі ім'я Садик-Паша. Під час Кримської війни організував і очолив козацький полк, з яким планував вступити на територію України, та навіть стати, за можливості, гетьманом.

Цікаві факти:

Чайковський вважав себе повноцінним наступником українських гетьманів. На церемонію присяги з Константинополя привезли знамено Запорозької Січі, а Садик-Паша отримав від султана титул «міріан-паша» (кошовий отаман). 

В 1854 році султан призначив його губернатором Валахії, де й квартирували шибайголови Садика - в очікуванні наказу перейти російський кордон. Але вторгнення не сталося, й авантюрна душа нашого героя явно занудьгувала, тому він ув’язався до чвар навколо престолу, внаслідок чого примушений був тікати з Туреччини. Дивно, але Чайковський попросив притулку не де-інде, а в Росії.

Зображення козака з війська Садика-паші

В Петербурзі на той час царював вже новий імператор, тому потенційно небезпечного емігранта пробачили та дозволили повернутись. Він втретє зманив віру, оселився спочатку у Києві, а потім в Борках на Чернігівщині. Згодом сам государ Олександр ІІ став хрещеним батьком його доньки, народженої від четвертої (чи навіть п'ятої - в житті Міхала й досі багато таємниць) за рахунком дружини.

Цікаві факти:

На момент народження останньої дитини Чайковському було 70 років, а дружині, яку звали Ірена Теосколо, – приблизно 24-25. Невдовзі молода жінка почала зраджувати йому з управителем маєтку. Чайковський з розпачу перебирався на сусідній хутір, де мешкав у повній самоті та злиднях, а у віці 82 років, черговий раз посварившись з невірною супутницею життя, пустив собі кулю у серце.

Палац у Гальчині. Фото - А. Бондаренко

Щодо родового Гальчина, то маєток на момент повернення Чайковського вже давно належав іншим власникам. До слова, на початку ХХ століття його купили Терещенки. Дивом збережений під час війн та революцій, будинок зараз зайнятий школою. Про Міхала тут пам’ятають, та із задоволенням розповідатимуть подробиці його незвичайного життя.

Гульська Міна: таємниці підземної фортеці

Селище Гульськ Новоград-Волинського району ховає під старовинним городищем один з найпотужніших опорних пунктів «лінії Сталіна», що мала прикривати західний кордон СРСР. Зветься він «Гульська міна».

Цікаві факти:

7-й Новоград-Волинський укріпрайон простягнувся на 120 км, й нараховує 216 об’єктів. Вони, здебільшого, розташовані на правому березі річки Случ, але деякі знаходились і на лівому, утворюючи потенційний плацдарм для контрнаступу.

Ріка Случ поблизу Гульська. Фото - О. Сукач

Комплекс «Гульської міни» – це справжнє секретне підземне місто. Велика група тутешніх дотів поступалася за розмірами і вогневою потужністю тільки Могилів-Подільському укріпрайону. Значна частина цього велетенського комплексу є доступною для огляду. Звичайно, якщо ви знайдете справжній вхід – а це ще той квест!

На глибині 10-15 м знаходились кулеметні та артилерійські вогньові точки (їх нараховують 5), приміщення для особового складу, сотні метрів коридорів і шахт, командний пункт, склади, лазарет, дизель-генераторна станція, вентиляційна, туалети та колодязь. «Увінчує» все це велика «шапка» давнього городища.

В тиші довжелезних коридорів чутно іноді дуже дивні звуки: вода, яка просочується по стінах, струмки, що прокладають собі шлях невідомими річищами іржавих труб, летючі миші, власне дихання, та ще щось невловиме, яке водночас жахає та притягує.

В тунелях Гульської міни. Фото - О. Сукач

Коли за тобою з гуркотом зачиняється одна з дверей, здається, що виходу більше нема… Серед глибокої тиші спочатку не чутно нічого, а потім тебе огортає з усіх боків ледь чутне, але настирливе шурхотіння, що нібито піднімається з невідомих глибин… Знову хочеться на поверхню…

В 1941-му Гульська міна не була ареною довгих боїв. Вже 5 липня її було прорвано, але бої всередині окремих дотів йшли ще, принаймні, 9 днів, про що свідчить напис, надряпаний одним з останніх захисників. Частина приміщень була підірвана, ще частину свідомо доруйнували в післявоєнні роки. Але усі спроби заборонити відвідування підземель розбивалися о цікавість дослідників та чорних археологів. Тому зараз Гульська міна – один з найпривабливіших об’єктів підземного туризму в Україні. На жаль, внутрішнє обладнання давно розграбоване, але такою є ціна відносної доступності.

Розташування укріплень відносно мапи Гульська

Іванків: храм з надзвичайної краси розписами

Невеличке село Андрушівського району відоме своє церквою Різдва Богородиці, збудованою 1794 року як костел. Історія цього храму дуже показова, бо відображає складність міжрелігійних та соціальних відносин на Правобережжі, де й після розчленування Польщі продовжувала панувати польська аристократія.

Справа у тому, що вже наступного року після освячення костелу, 1795 року, ці землі відійшли до Російської імперії, і одразу виявилось, що достатньої кількості парафіян для костелу не вистачає, бо місцева громада практично повністю перейшла у православ’я. Але впертий католик, поміщик Борейко (доречи, з українського, але спольщеного, роду), фактично почав користуватися храмом як приватною власністю. Його кріпосні нічого не могли вдіяти, адже воля пана була законом.

Фото - Minys140

Після цього власники Іванкова декілька разів змінювалися, але усі вони вважали існування саме римо-католицького храму на цих землях справою принциповою.

Цікаві факти:

Іноді служби в костелі влаштовувалися для 3-4 осіб, тоді як селяни сотнями молилися просто неба, або в маленькій дерев’яній церковці. Не помагало й заступництво влади - навіть після зміни власників Іванкова, якими стали поміщики Обухівські, відомі презирством до «хлопів».

Тільки після скасування кріпосництва, у 1869 році, храм все ж таки був опечатаний. Й лише 1895 року черговий власник села погодився передати приміщення православним.

Більшовики перетворили церкву на склад, а німці відкрили – і з того часу вона діє. Головною окрасою та величезною цінністю іванківської церкви є інтер’єр, прикрашений грандіозним монументальним розписом та фресками, які вкривають усі його стіни та склепіння.

Дивовижні розписи храму в Іванкові. Фото - Р. Маленков

Автором фресок є австрійський монах Йосиф Прехтль (1737-1799) – видатний маляр-монументаліст, який багато працював на Поділлі та Волині. Але тільки в Іванкові повної мірою збереглися його роботи.

Прехтль творив в експресивній манері: екстаз, емоція, гра колоритом – вся пишнота пізнього бароко представлена в іванківській церкві! Митець вдало використовував популярний в ті часи «перспективний» живопис, створюючи ілюзію перебування серед численних колон, арок та портиків давного світу. Мистецтвознавці вбачають в роботі Прехтля вплив українського бароко та відхід від західноєвропейських канонів, «олюднення» обличь, які, можливо, писались з місцевих натурників та натурниць.

Іванківці: доторкнутися до панського життя

В цьому селі під Бердичівом знаходиться садиба поміщиків Журовських, зведена у 1820-х роках. Вона складається з палацу, флігелю, манежу та стайнь. На жаль, неоготична башта, що була романтичною окрасою комплексу, впала 2011 року. Але в іншому ансамбль зберігся непогано. Він суттєво не постраждав ані під час революційних подій, ані під час світових війн.

Фото - "Мій Бердичів"

Спочатку Журовські будували садибу в стилі класицизму, але згодом вдалися до романтичних мотивів середньовічного зодчества. Вони вважали цей маєток одним з головних серед своїх численних володінь, тому зібрали тут зачну колекцію живопису, порцеляни, меблів та книг.

В 1870-х роках більша частина картин була перевезена до іншої садиби - в село Лисоводи (Городоцький район Хмельниччини, тамтешній палац також зберігся), проте кілька картин залишались в Іванківцях до 1917 року, коли їх вкрали.

Цікавий факт:

Вважається, що саме в Іванківцях 1857 року, в родині управителя маєтком Аполлона Коженьовського, народився син Теодор Юзеф Конрад, який став великим британським письменником Джозефом Конрадом. Але цю версію поділяють не усі дослідники, про що буде мова в розділі, присвяченому селу Тереховому.

Ліпнина на стелі одного з залів палацу. Фото - Д. Антонюк

З 1925 року в колишньому палаці функціонує школа. Зберіглася дійсно розкішна ліпнина у трьох залах. Найбільш цікава знаходиться праворуч від вестибюлю, в колишньому Білому залі (нині викладацька), де на стелі можна побачити зображення лір, смолоскипів і сагайдаків зі стрілами.

Краснопіль: величний костел-красень

В Чуднівському районі знаходиться костел – єдиний залишинець від маєтку родини магнатів Ґіжицьких. В 1780-х роках вони побудували тут палац дивної венеціансько-готичної архітектури. Костел ж постав набагато пізніше – 1906 року, та є не менш вправною стилізацією під готичний стиль. Існує припущення, що значна частина стін належить ще костелові-попереднику 1754 року.

Той, перший, костел постав свого часу не просто так – дідич села Бартоломій Ґіжицький (1682-1768) побудував його, щоб вилікувати спаралізовану дружину. Він нібито декілька разів бачив уві сні, що його дружина одужала, тільки-но він помістив в новозбудованому храмі чудотворний образ.

Костел в Краснополі ефектно стилізований під середньовіччя. Фото - В. Іщук

У підсумку, копію найбільш шанованої поляками ікони Матері Божої Ченстоховської Ґіжицькому подарував власник сусіднього помістя, після чого дружина Бартоломія дійсно одужала.

Згаданий образ Богоматері до 1930-х знаходився у головному вівтарі. В атеїстичні часи він зник (припускають, що був захований десь у селі, але це місце втрачено). Сам костел донедавна був у поганому стані, але зараз триває його реставрація (фото храму також винесено як заглавна ілюстрація до статті).

Новоград-Волинський: два музея Лесиного міста

Звичайно ж, Новоград відомий не тільки тим, що тут народилася Леся Українка. Тут є і палац графа Мезенцева, який дуже імпозантно виглядає з закритої території військового містечка, і рештки фортеці, відреставрованої в стилі дитячого атракціону в 1980-х роках.

Рештки фортеці Звягеля. Фото - Yuriy Buriak

Колишній давній Звягель (прізвище Звягільський походить саме звідси) в радянські часи став промисловим центром та місцем дислокування танкової дивізії. 1935 року в один день було підірвано православний собор та костел. Нині обидві культові споруди відроджені, та є цікавими взірцями вже сучасної архітектури. Але в першу чергу, це місто пов’язане з родиною Косачів.

Власне, музеїв на Лесину тему в Новограді два. Перший влаштовано в будинку, в якому вона народилася і прожила перші роки. Тут намагаються максимально відтворити життя інтелігентно-шляхетської родини 1870-х років, в першу чергу – через меблі та побутові речі того часу. Головною ж кімнатою є та, де безпосередньо мешкала маленька Лариса. Представлено копію метричної книги із написом про народження дівчинки. Про подальші роки життя Лесі нагадують її особисті речі - український національний костюм, намисто, пенал, чашечка, привезена з Італії.

Рідний будинок Лесі. Фото - novograd.osp-ua.info

Навколо будинку дбайливо надглядається садок, де квітнуть улюблені Лесею чорнобривці та мальви. Недалеко й до джерела, яке, звичайно ж, зветься «Лесине» - за спогадами, вона в дитинстві полюбляла сидіти на його березі, й навіть купатися в ньому.

Адреса: вул. Соборності, буд. 76/2. Часи роботи: вівторок-субота, 9.00-18.00 (в суботу до 17.00). Телефон: 04141-52180.

Другий музей присвячено усій родині Косачів. Він – найбільший такого роду в Україні, бо інформація про родичів Лесі розкидана по багатьох експозиціях – від Луцька до Гадяча. До цього будинку Косачі переїхали пізніше, тут народилася Ольга Косач-Кривинюк (1877-1945), яка напише першу біографію своєї великої сестри.

Один з залів музею Косачів. Фото - videnovum.com

В музеї можна дізнатись подробиці життя Лесиної матері – Ольги Драгоманової-Косач (Олени Пчілки), її батька – Петра Косача, сестер – Оксани, Ольги та Ізідори, їхніх чоловіків, Лесиного брата – Михайла. Експозиція облаштована у 7 кімнатах - але й цього, здається, мало, аби зрозуміти, яку роль відігравали такі ось родини у пробудженні та становленні українського культурницького та національно-визвольного руху.

Цікаві факти:

Життя Лесиних сестер багато років було укрите напівзамовчуванням. Справа в тому, що Оксана емігрувала ще у 1920-х, а Ольга та Ізідора – 1945-го, причому «із німцями». До того ж, найбільш непримиренна з них, Ізідора, була ув’язнена у сталінських таборах, а під час німецької окупації Києва стала зв’язковою ОУН. На еміграції займала відверто антирадянську позицію. Постраждала від більшовицької влади в 1920-х і немолода вже мати Лесі. Тому родина ця явно була «незручна», і тільки з початком 1990-х стало можливо говорити повну правду про славетний рід Косачів.

Родинне дерево Косачів. Фото - ВалеріяВалеріяВалерія

Адреса: вул. Косачів, 5-а. Часи роботи: вівторок-субота, 9.00-17.00 (в суботу – до 16.00). Телефон: 04141-20212. Сторінка у Facebook: https://www.facebook.com/museumkosach/

Терехове: обійстя великого Джозефа Конрада

Письменників з такою долею ще треба пошукати: поляк, народжений в Україні, він став класиком англійської літератури, одним з тих, хто сформував її в славнозвісну вікторіанську епоху (середина та друга половина ХІХ ст.)

Цікаві факти:

Мабуть, найбільш відомий твір Конрада – «Серце пітьми», написаний після його поїздки до екваторіального Конго у 1890 році. Саме за мотивами цього твору було знято Френсісом Копполою епохальний фільм «Апокаліпсис сьогодні», а 2016 року - блокбастер «Тарзан. Легенда». Окрім того, він написав такі популярні романи, як «Лорд Джим», «Ностромо», «Таємний агент», ставши одним з зачинателів жанру шпіонського роману в англійській літературі, та першим, хто підняв тему міжнародного тероризму. Також він був, поруч з Уеллсом, одним з зачинателів наукової фантастики та романів про прибульців.

Джозеф Конрад у 1916 році

Теодор Юзеф Конрад Коженьовський (1857-1924) народився або в Тереховому, або, як вже згадувалось вище, в сусідніх Іванківцях. Хрещений він у Бердичіві. Першим музеєм, присвяченим Конраду, на території ще тоді СРСР, стала як раз експозиція в Тереховому, яку відкрили 1987 року. До 2008-го це було єдине місце в Україні, де можна було познайомитись з життям цієї неабиякої людини. Вже потім відкрився відомий нині музей в Бердичіві, який затьмарив свого попередника в Тереховому.

Але ми на маємо забувати й цей, перший, музей. Тим більше, що в селі зберігся і будинок, в якому письменник провів дитячі роки – зараз там школа. 2007 року на ній встановлено меморіальну дошку Конрадові.

Тут народився Джозеф Конрад. Фото - Shybetsky

Цікаві факти:

Українські спогади або художні описи присутні у декількох творах Конрада - «Емі Фостер», «Сестри», «Князь Hимський», «Зі спогадів». В останньому Конрад ностальгічно згадує своє перебування з матір’ю у Новофастові (сучасна Вінницька область).

Конрад, як і Міхал Чайковський, бачив Україну, в першу чергу, правобережну, частиною Польщі. При цьому селян він описує з теплотою та увагою доброзичливого пана, який щиро намагається зрозуміти народ, серед якого живе. Тим більше, що походить він з революційної родини: батько Юзефа-Джозефа був учасником польського підпілля, приймав участь у повстанні 1863 року проти царського уряду, через що уся родина Коженьовських була на певний час заслана до Вологди.

Музей Терехова, два зали в якому присвячено Конрадові. Фото - "Мій Бердичів"

В музеї працюють справжні ентузіасти. Вони розповідають про весь життєвий та творчий шлях Конрада – романтика, контрабандиста, капітана, мандрівника та автора творів, які входять до двадцяти найбільш відомих художніх книг англійською мовою! Феноменальна людина, яка поєднує три культури, Конрад ніби притягує аромат та запах океанів в далеке поліське обійстя, де серед патріархальних лук та полів здіймаються, мов щогли його судна Otago, сосни над околицею Терехова…

Троковичі: унікальна дерев’яна церква

В Черняхівському районі знаходиться село, уславлене 9-банним (!) Троїцьким храмом, зведеним 1791 року. Стільки бань в Україні в наш час є ще тільки на двох церквах – відомому дерев’яному соборі у Новомосковську та Покровській церкві у с. Плішивець (Гадяцький район Полтавщини).

Фото - silske.org

Головне диво та гордість храму – 15-метровий іконостас кінця XVIII ст., який поєднує риси бароко та класицизму. Більшість ікону у ньому – пізніших часів. На диво, вцілів тут і церковний архів – старі метричні книги, по яких можна скласти усю історію села.

Сподіваємось, що цей нарис про Житомирщину (першу частину житомирських мандрів можна почитати тут) доповнив ваші знання про цей край, та заохотив відвідати його. Він вартий декількох маршрутів, з неспішним заглибленням в таємниці історії. Тож бажаємо щасливих відкриттів на житомирсько-поліських шляхах!

Фотонарис до цієї екскурсії можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/photo/9464/1.

Павло Ковальов