Ukrainian Jazz Prize почав прийом заявок
Це перший український великий джазовий конкурс, та ще й з міжнародним журі. Зазвичай змагання між музикантами відбуваються в режимі безпосереднього концертного виступу, протягом короткого часу — від одного до кількох днів, іноді оцінювання проходить за відеозаписом.
В цьому випадку робота журі триватиме стільки, скільки буде потрібно, а матеріали приймаються від 25 листопада 2025 року по 15 січня 2026 року. До оцінювання очікуються відеозаписи не менше двох концертних номерів — в номінації Best Ukrainian Jazz Band 2025 («Найкращий український джазовий гурт 2025 року»), та необмежена кількість аудіо альбомів — в номінації Best Jazz Album Release 2025 («Найкращий джазовий реліз 2025 року») — але оцінюватиметься кожен окремо, та і записані вони мають бути протягом 2025 року.
Вік учасників починається від 18 років, група має знаходитись в Україні, учасники повинні бути громадянами України. Гран-прі серед кращих бендів дасть можливість виступити на п’ятьох провідних європейських джазових майданчиках та на церемонії нагородження в рамках Європейської джазової конференції. Друга премія дарує один день студійного запису в DUMA Studios. Володарі третьої премії зможуть отримати консультації з промоушену від лейблу Pomitn.
Найкращий український джазовий альбом отримає рецензії, а його автори — інтерв'ю в кількох великих міжнародних джазових засобах масової інформації.
Конкурс Ukrainian Jazz Prize організовують Український інститут та Europe Jazz Network (EJN). Про нього вони сповістили 25 листопада на прес-конференції. Всі деталі є на веб-сайті УІ.
Текст та фото — Олександр Зубко.
29.11.2025 — 18 — 1931
Джаз з Глієра у «Кракові»
8 листопада у Київському культурному кластері «Краків» відбувся концерт «Glier-jazz». На одній сцені, у різних складах виступали представники джазової кафедри Київської муніципальної академії музики імені Рейнгольда Глієра: студенти (від першокурсників до майже випускників) та викладачі (від заслужених артистів до вчорашнього студента). Подібні концерти широко практикуються у навчанні музиці, бо крім технічних навичок і теоретичних знань майбутньому артисту необхідно не боятися сцени та вміти взаємодіяти з публікою.
Насправді не всі педагоги готові виступати разом із своїми учнями: хтось вважає таке негідним себе, а хтось боїться показати свою справжню майстерність. Викладачі, які грали цього вечора, давно є зірками вітчизняної джазової сцени, а багато хто з учнів вже має досвід роботи у великих колективах (часто — з своїми вчителями) та навіть вже виступали із сольними програмами.
Концерт є черговою подією «Русанівскього джаз-клубу», який розпочав роботу вісім років та один місяць тому, а саме 12 жовтня 2017 року. Тоді відбувся перший концерт цього проекту, на цій же площадці — тоді ще у Європейському культурному центрі «Краків», до його реконструкції. Під час ремонту центру концерти відбувалися на інших майданчиках, але завжди — на території житлового масиву Русанівка. На сьогодні «Краків» — один з небагатьох великих залів на лівому березі Києва, де проходять музичні події.
Текст та фото — Олександр Зубко
09.11.2025 — 22 — 3014
30 років Mansound і перший концерт в Україні за три роки
12 липня у Культурному центрі «Печерськ палац» (Київ) відбувся концерт вокального сесктету «Mansound». Це — найвідоміший джазовий український колектив, що працює в жанрі a capella, тобто без інструментального супроводу, а цей виступ був присвячений 30-річчю групи.
За ці роки музиканти випустили сім аудіодисків, багато гастролювали Україною і по всьому світу. В репертуарі гурт має джазові стандарти, твори класичної музики, українські народні та авторські пісні. Легко здогадатися з назви, що група складається лише чоловіків. Природно, що протягом такого тривалого часу деякі учасники вибували з колективу, а Володимир Трач повернувся вже вдруге. На цьому концерті були представлені двоє нових артистів. Як часто буває останнім часом, вони молодші за сам «Менсаунд», і самі кажуть, що росли на його музиці.
Останні три роки колектив давав концерти лише за кордоном, нарешті було прийнято рішення виступити в Україні. Також один з постійних учасників колективу, бас Рубен Толмачов, повідомив зі сцени, що тепер секстет є одним з колективів Національного будинку музики.
Текст та фото — Олександр Зубко
15.07.2025 — 21 — 5032
Настав той день, коли театр з Одеси показує у Києві виставу про Карпати
Такі слова перед початком постановки промовив зі сцени її режисер Віталій Сініков. А йшлося про популярну в українських театрах оперету «Гуцулка Ксеня».
Виросла вона з однойменної пісні, хіту на всі часи, і саме за мотивами цієї оперети у 2019 році було знято фільм, що став подією у вітчизняному кінематографі. Але ж твір від початку театральний, він йде на різних сценах і трактується досить вільно.
Своє бачення «Гуцулки Ксені» столичному глядачеві запропонував Одеський академічний театр музичної комедії імені Михайла Водяного 11 червня на сцені Міжнародного центру культури і мистецтв Федерації профспілок України (Жовтневого палацу). З шістнадцятьма акторами, з майже двома десятками танцюристів і навіть з оркестром у десять осіб. Бенд розмістили не в ямі, а на другому ярусі чи пак довжелезному балконі над сценою. Музиканти хоча і не виходили наперед, були учасниками подій, оскільки все починається в готелі «Говерля» (вивіска, що світилася над балконом — Goverla), а чому б у готелі не бути оркестру? І вже надалі музики органічно лишалися частиною вистави.
Оперети чи мюзиклу? На сторінці Тетру музкомедії, що присвячений виставі, вказано ще точніше: фолк-мюзикл. Офіційна дата створення — 1938 рік, Станіслав (нині — Івано-Франківськ). Мюзикл як жанр тільки-но сформувався. У Сполучених Штатах. Тобто вплинути безпосередньо на Ярослава Барнича, автора музики та лібрето, він не міг. Але на нього точно вплинули класична та нововіденська оперети, бо таких вистав чимало поставив сам Барнич. Вокальні партії в його виставі не надто складні, але вони все ж таки для співаків з академічною школою. Яку, до речі, демонстрували одесити. Танці, парні та групові, якими часто закінчуються вокальні номери, а також великі танцювальні номери з кількома учасниками, простий сюжет (а хіба складна драматургія в творах Й.Штрауса чи І.Кальмана?), щасливий фінал, однозначні та обов’язкові персонажі — герой, простак, т.п. — це все є риси оперети.
До речі, комічний персонаж — професор Зілинський, не просто ентомолог, а лепідоптеролог, тобто вчений, який вивчає метеликів, костюмом та поведінкою «ботаніка» дуже схожий на персонажа з відомого фільму польського режисера Юліуша Махульскього «Дежа вю», який, за дивним збігом, знімався в Одесі. Але значно пізніше за виставу — наприкінці 80-их років минулого сторіччя. А можливо, прообразом Зілинського був Бенедикт з книги француза Жюля Верна «П'ятнадцятирічний капітан», також ентомолог і теж одинак. Скоріш за все, таким є архетип вченого, який цілком занурений у свою, геть незрозумілу нормальним людям справу і не дуже цікавиться реальністю. І, як і повинно бути за правилами оперети, персонаж простак у виконанні Андрія Мирошниченка голосу не має, проте співає дуже душевно.
Але. У справді гуцульский музичний колорит внесений дуже популярний на момент створення п’єси жанр — танго. Власне, лейтмотив вистави — пісня «Гуцулка Ксеня», що була створена задовго до оперети — то є танго. І тут вже проступають риси мюзиклу, одна з них — здатність легко приймати нові музичні стилі. В США це був насамперед джаз. Так от, аранжування для цієї постановки виконав відомий одеський джазовий піаніст та композитор Олексій Петухов. І оркестр теж має естрадно-джазовий склад. А от виконання пісні «Гуцулка Ксеня» Марічкою (актриса Ірина Ковальська) — прямо рок-балада. Ще характеристика мюзиклу: ця арія виконується не просто в танці, а прямо під час акробатичних номерів, тобто у дуже незручному положенні для вокаліскти. Наявність радіомікрофонів теж сприймається як риса мюзиклу, хоча на сьогодні це скоріше необхідне технічне рішення. Не виникає сумнівів, що виконання живе: про це свідчить і звучання оркестру і багато деталей у співу акторів.
Варто згадати контекст, епоху, коли створювалася та виконувалася вистава. Він так чи інакше проступає у розважальній оповіді. Ця частина України тоді входила до складу Польської Республіки, держави, де кар’єрні перспективи мали насамперед етнічні поляки. Прем’єра оперети мала відбутися в Косові, але польський староста заборонив, бо: «… гуцули це польське плем’я і їх невільно показувати на підмостках українського театру». І активний рекрутинг емігрантів для США в цих краях теж мав місце.
Ці аспекти не дуже помітні, але вони є. Наскільки надавати вагу тому чи іншому — вирішувати постановнику. В цьому п’єса виявляє високу пластичність. Насамперед, ми знаємо другу її версію, ту, що була відновлена Ярославом Барничем вже після еміграції, а перша ж не збереглася. У другій редакції Ксеня їде з коханим, а у першій, побувши в Сполучених Штатах, вертається додому. Дослідники проводять багато інших паралелей між творчістю та особистим життям автора. Образ головної героїні, найімовірніше, списаний з Ксенії Клиновській, в яку був закоханий одружений музикант, їй була присвячена і пісня. Героя звуть Яро, повне ім’я — Ярослав, як і в Барнича. Дядько головного героя Майкл Деделюк був січовим стрільцем, композитор — теж. Тож рівнів складності, глибин та різноманіття смислів в кожну постановку можна внести багато та різних. Звичайно, наскільки це дозволять правонаступники Барнича, оскільки автора не стало у 1967 році і термін переходу твору у суспільне надбання (70 років) ще не сплив.
В оригінальному лібретто три дії, а в постановці Театру музкомедії — дві, і кожна починалася зі звуків трембіти, на якій грав гуцул з лівої ложі. Виконавець дуже фактурний, його варто роздивитись на фінальному поклоні. Одесити обрали суто оперетковий жанр: вистава сприймається дуже легко, що, можливо, і найкраще в теперішній час. В ній представлені лише універсальні, позачасові суперечності та проблеми: духовне чи матеріальне, кохання чи гроші. Вірність. Небезпека побуту для любовних стосунків. І не те, щоб вони глибоко досліджувалися. От задекларовано бажання головного героя лишитися на історичній батьківщині. Але наскільки переконливо? А чому Ксеня повірила, що йому потрібна саме вона, а не гроші, які він через укладання шлюбу з українкою має отримати? І чи він справді від них відмовився чи ж потім не передумає? Всі ці непрості питання перекриває музика і темпераментна безпосередність того, що відбувається на сцені. Актори грають опукло, яскраво, часто до гротеску. Може саме така однозначність сьогодні бажана для сприйняття. Партер та амфітеатр Жовтневого був повний. І глядачі після закінчення вистави аплодували стоячи.
Текст та фото — Олександр Зубко
18.06.2025 — 33 — 7067
Відкриття виставки «Протагоністи. Живописний заповідник / Паризька комуна»
Подія відбулася 16 травня, експозицію розміщено в Українському домі. Обидва творчі об’єднання, «Живописний заповідник» та «Паризька комуна», утворилися наприкінці 1980-х — початку 1990-х років, і стали важливим етапом у формуванні великої кількості нині відомих в Україні та за кордоном художників. Багатьох вже нема на світі. На виставці представлено близько трьох сотень робіт від півсотні авторів, і були вони створені в часи активної діяльності об’єднань. Академічних творів серед них нема. Більшість картин ніколи не експонувалися. Виставка триватиме по 30 червня.
Текст та фото — Олександр Зубко
17.05.2024 — 9 — 11076
Ювілей Сергія Грабара
12 квітня в Мистецько-концертному центрі імені Івана Козловського, що у Києві, пройшло святкування 70-річчя письменника, громадського діяча та джазмена Сергія Грабара. Воно мало форму джазового концерту, на якому звичні музикальні номери чергувалися з музично-літературними, для них Сергій кілька років тому вигадав спеціальний термін — «джазочитання»: він сам, а в одному місці — конферансьє Олександр Рудько, промовляли новели авторства Сергія, а товариші виконували відповідні до них джазові твори.
Сергій Грабар видав майже два десятки книжок, у 2016 році заснував та очолює громадську спілку «Всеукраїнська асоціація джазу». Найтриваліший з київських джазових фестивалів «Єдність», організатором якого є Сергій, стартував ще у 2002 році. Переривався він лише в перший ковідний рік та з початком великого вторгнення «стоїть на паузі».
Текст та фото — Олександр Зубко
15.04.2024 — 12 — 9034
Книжковий Арсенал 2023
22 червня розпочався ХI Міжнародний фестиваль «Книжковий Арсенал». Крім книжкової ярмарки він включає близько 100 подій, що входять до кількох програм: літературної, професійної, музичної, програми для та про дітей та підлітків «Коли війна не лише у книжках», фокус-теми «Коли все має значення», спеціальної програми «(не)публічні бібліотеки», спеціальної програми Українського ПЕН «Пам’ять говорить», спеціальної програми від Довженко-Центру «Літературний кіноканон. Том перший». Фестиваль тривав до вечора неділі, 25 червня.
Фото і текст Олександр Зубко
26.06.2023 — 29 — 14233
Цирк у стилі джаз
4 лютого в Національному цирку України (Київ) відбулася прем’єра вистави «Цирк у стилі джаз». Так, цирк працює, і це вже п’ята вистава за час повномасштабної війни. Більшість номерів стилізовані під часи Великої депресії: епоху гангстерів, «сухого закону» та золотого часу джазу. Також в обох холах на другому поверсі працює фотовиставка, присвячена музикантам, які працюють або працювали в оркестрі цирку. Експозиція охоплює останні 19 років: найстаріша фотографія зроблена у березні 2004 року, а найсвіжіші — під час підготовки програми «Цирк у стилі джаз» та останніх концертів попередньої, різдвяної програми. Автор усіх фотографій — відомий джазовий фотограф Олександр Зубко. Вистава триватиме до 26 березня.
05.02.2023 — 25 — 16855
Україна закликає ЮНЕСКО внести історичний центр Одеси до списку Всесвітньої спадщини
Україна офіційно подала заявку на внесення історичного центру Одеси до списку Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. Президент України Володимир Зеленський заявив, що це є життєво важливим для захисту культурної спадщини України від Росії, яку він назвав «терористичною державою». Радіо Свобода зібрало у цій галереї кілька визначних місць в Одесі.
14.10.2022 — 14 — 11633
У Харкові посеред вулиці заграла легендарна червона скрипка Страдіварі
У Харкові зазвучала "Червона скрипка" легендарного майстра Антоніо Страдіварі, якій торік виповнилось 300 років. Музичний інструмент до міста привезла його власниця, американська артистка Елізабет Піткерн. До неї скрипка потрапила у 16 років, це був подарунок дідуся. Нині один із найвідоміших витворів італійського майстра оцінюють у 15 мільйонів доларів. Тож скрипку весь виступ пильнували спецпризначенці. Елізабет Піткерн грала у супроводі харківського симфонічного оркестру. А от побачити та почути легендарний інструмент могли всі охочі. Після кількахвилинного виступу десятки людей дякували музикантам бурхливими оплесками. Це була невеличка репетиція перед головним концертом. До цього легендарна скрипка звучала у Харкові двічі. "Дуже цікаво перебувати поруч з цим інструментом. Від нього, дійсно, йде справжнє тепло. І при чому, у нього є таке цікаве якість — чим далі ти від нього відходиш, тим краще стає звук. Це ось у скрипок Страдіварі є таке незрозуміле якість", — говорить диригент молодіжного симфонічного оркестру "Слобожанський" Даніїл Австріх. "Грати на скрипці у звичайному концертному залі більш правильно. Але грати під відкритим небом мені аж ніяк не складно. Утім сам інструмент не можна довго тримати на сонці. Адже йому 300 років", — додала власниця червоної скрипки Елізабет Піткерн.
08.09.2021 — 11 — 14521