Неймовірна Сумська область: 12 місць, як треба відвідати
В цьому фотонарисі ми покажемо цікаві архітектурні, історичні та природні пам'ятки, які знаходяться в Сумській області, поза межами її міст. Контракти.ua зібрали 12 місць, які варто відвідати: видатної архітектури храми та садибні будинки, дивовижні крейдяні кар’єри, перший в світі пам’ятник мамонту й навіть музей етнічної групи (а, можливо, навіть, окремного народу), яка називає себе «горюни». Місця представлені у алфавітному порядку.
Село Великий Бобрик відомо двома історично пов'язаними об'єктами - величною Вознесенською церквою (1808-51 рр.) та урочищем під назвою Образ, де протягом довгого часу знаходилася чудотворна ікона. Церква збудована поміщицею Є. Рахмановою, за часів якої село і стало відомим. Садиба Рахманових не зберіглася, а парк, створений 1815 року, існує й досі. Щодо урочища, то, згідно легенди, в 1770-х роках тут віднайшли ікону Св. Миколая. Коли син поміщиці вилікувався в юнацькому віці від якоїсь хвороби після материнських молитов біля цієї ікони, образ остаточно уславився, та назву урочищу. Згодом ікону перенесли до згаданої церкви. У 1943 р. ікона була вилучена НКВС та зникла. Але урочище в наші часи знов стало місцем паломництва: копія чудотворного образу уміщена на місці його знахідки.
Інше село, Волокитине, було центром володінь Андрія Миклашевського (1801-1895) – власника порцелянової фабрики, яка діяла в 1839-62 рр. Вироби Миклашевського швидко отримали визнання, збиралися колекціонарами, купувалися найзнатнішими родами, а в наші часи коштують дуже великих сум. Порцеляновим іконостасом Миклашевський прикрасив і церкву свого помістя, знищену в 1950-х. Чудовий витвір мистецтва був розграбований. Від ансамблю садиби зберіглися т.з. «Золоті ворота» - парадна брама маєтку, задні ворота, старий парк, а в селі про Миклашевського нагадує будівля школи у псевдоруському стилі.
Є на Сумщині й колишнє містечко Вороніж, в якому стоїть Михайлівська церква (1781 р.) – яскриавий взірець пізнього козацького бароко. Архітектором її вважають або Івана Григоровича-Барського, або Андрія Квасова – видатних зодчих тієї епохи. Інші церкви Вороніжа - Преображенська (1791 р.) та Покровська (1854 р.) Навпроти Михайлівської церкви стоїть стара будівля школи. Але найбільш значущим для нашої історії фактом є народження в Вороніжі письменника, поета та перекладача Пантелеймона Куліша (1819-97). Його родовий будинок був розібраний понад сто років тому, але 2019 року в центрі міста відкритий пам'ятник Кулішеві. У школі є його невеличкий музей.
Невеличке село Залізняк уславилося 2019 року, коли виграло номінацію «Неймовірне село» за конкурсом Agroportal.ua. Громада отримала сертифікат на 100 тис. грн під проект відродження слави місцевого цикорію. Відтоді Залізняк – «цикорна столиця» України. В місцевій бібліотеці проводяться «цикорні посиденьки» та пригощання стравами з використанням цієї рослини. Ідея виникла у місцевих ентузіастів не просто так: промислове виробництво цикорію в Залізняку веде відлік з 1899 р., коли його висаджували тут останній власник села Б. Золотницький та його орендар, сумський промисловець Л. Чорнобильський – і отримували непоганий прибуток.
Але цикорна історія – не єдина, якою уславився Залізняк. Задовго до цього він був відомим як центр просвітництва та місце зібрань напівмасонського кружка в садибі просвітника, поета та перекладача Олександра Паліцина (1741-1816). Бували тут з лекціями тодішні «селебріті» - просвітник, винахідник та засновник Харківського університету В. Каразін, літератори В. Капніст, І. Богданович та навіть Г. Сковорода. Паліцин похований в Залізняку. В число місцевих цікавинок входять й названі на його честь 300-річні дуб та сосна..
І це ще не все: в Залізняку є… метеоритного походження озеро. Метеорит впав тут 18 липня 1740 р. Кратер з часом заріс травою та став болотом, але на початку ХХ ст., коли Золотницький добував з озера торф, напіввисохла улоговина знову заповнилася водою.
Невеличке сільце Кияниця уславлене палацом Харитоненків-Лещинських, зведеним 1890 р. в стилі неоренесансу. В доволі великому парку можна побачити відремонтований гостьовий флігель та занедбаний міст. На березі збудовано альтанку. Зараз це власність Сумського аграрного університету, що дозволяє підтримувати споруду у відносно «притомному» стані.
А ось село Кулішівка відоме завдяки тому, що тут 1839 р. знайшли два повних скелети мамонтів та рештки інших доісторичних тварин. Колись тут була стоянка первісної людини. Кістки відкопали під час будівництва гуральні, які затіяв власник Кулішівки – граф Головкін. Безпосередньо виймав та збирав скелети харківський науковець Іван Калениченко (1805-76). Аби увічнити цей факт, Головкін 1841 року спорудив на місці знахідки пам’ятник – перший в світі не тільки на честь мамонта, а й взагалі на честь палеонтологічної знахідки. А ось доля решток мамонтів, переданих до зоологічного музею Харківського університету, невідома, бо за німецькою ревізією 1942 року їх там вже не було.
Поблизу міста Лебедин знаходяться два села с дивними назвами «Вистороп» - Великий та Малий. В Великому Висторопі стоїть незвична за силуетом церква Параскеви П’ятниці (1898 р.) В Малому ж Висторопі Михайлівський храм (1904 р.) більш стриманий за архітектурою та потребує реставрації. Але особливо цікавою є будівля агроколеджу в Малому Висторопі – дивного вигляду колишній будинок управляючого місцевого цукрозаводу, прикрашений вежечками, шатрами, терасами та навіть альтанкую у мавританському стилі. В декількох кімнатах цього терема розташований музей маршала танкових військ П. Рибалка (1894-1948) – уродженця села. Недалеко йому встановлено і пам'ятник у стилі сталінської доби.
Дуже цікавою місциною є Могриця - одна з природничих «фішок» не тільки Слобожанщини, але і України в цілому. 200 млн років тому плескався тут теплий та неглибокий океан, залишивши по собі крейдяні білі скелі з мільйонів скам’янілих скелетів черепахових панцерів, кальмарів-белемнітів та стулок мушель. Серед різноманітних акцій на тлі тутешніх пагорбів особливої популярності зажив ленд-арт фестиваль «Простір покордоння», що проходить з 1997 року. В самому селі Могриця стоїть Миколаївський храм (1852 р.) – один з проектів відомого архітектора К. Тона. Недалеко Могриці знаходиться колишнє заштатне містечко Миропілля з доволі цікавою, хоча й занедбаною, забудовою центральних вулиць в цегляному стилі та величезним Михайлівським храмом (1885 р.) з найвищою зі збережених на Сумщині дзвіниць (5-ярусна, 50 м заввишки).
В селі Низи стоїть невеличкий палац, в якому бував майже щоліта в 1871-79 рр. П. Чайковський. Сюди його запросив Микола Кондратьєв – представник провідної сумської родини (його пращур, власне, заснував Суми). Композитор написав тут оперу «Черевички» - одну з двох на суто українську тематику (інша – «Мазепа»), Другу («Українську») та Третю симфонії, вальси – «Салонний», «Дрібничка» та «Сентиментальний», а також цикл п’єс «Вечірні мрії». Біля входу в парк стоїть храм Іоанна Богослова (1910 р.), а біля палацу – пам’ятник Чайковському.
Тепер поговоримо про місцеву етнографічну екзотику – народність, яка називає себе «горюни». Вони живуть близ Путивля, в селах Нова Слобода, Линове та інших. Про походження горюнів дослідники не домовлися й досі, самі ж вони себе називають нащадками переселенців з далекого Полісся. Філологи підрахували, що українських, білоруських та російських слів в їхній мові приблизно однакова кількість. Походження назви «горюни», знов-таки, достеменно не встановлено. Виводять його або зі слова «гора», «горіти» або ж «горе» - і кожне трактування має свої аргументи. Чисельність горюнів в наш час – декілька тисяч осіб. Їхній фольклор проявляється, в першу чергу, у піснях. Дивні слова та акцент створюють враження, що чуєш якусь суто іншу слов'янську мову. Найбільш відомими в наш час є записи у виконанні ансамблю «Горюночка» з с. Линове. Зі специфікою горюнського життя знайомить музей, відкритий 2017 року. В ньому відтворено побут горюнів доколгоспоної доби. Музей – осередок популяризації горюнської самобутності та усіх свят і вистав, які проходять в цих селах.
Одне з горюнських сіл - Нова Слобода - відоме також своїм монастирем, який зветься Софронієво-Мовчанська пустинь. В 1939-40 рр. тут був один з таборів для утримання польських офіцерів перед розстрілами. В післявоєнну добу головний храм розібрали, але багато споруд монастиря вціліло: можна побачити надбрамну Покровську церкву в стилі українського бароко, двостовпову (єдину такого планування в Україні) трапезну, лікарняний та настоятельський корпуси.
Село Пустовійтівка з 2000-х років стало меморіалом легендарному останньому кошовому Січі Петру Калнишевському (1690-1803). 1773 року Калнишевський звів в Пустовійтівці дерев'яну Троїцьку церкву. За радянської влади церкву практично зруйнували – к кінцю існування СРСР це був пункт прийому склотари, і споруда нагадувала старий сарай. Реставрацію та відновлення храму провели в 2001-2006 рр. Тоді ж в Пустовійтівці відкрили і музей, два зали в якому присвячені Калнишевському – одна з них навіть стилізована під похмуру камеру Соловецького монастиря, де останній кошовий провів 25 років. В селі є й інша церква – Миколаївська (1906 р.) Окрім того, в Пустовійтівці стоїть добре відреставрований вітряк.
Нарешті, на можемо оминути ще одне унікальне озеро - Шелехівське. Вчені вважають його чи не найдавнішим в Україні, приписуючи йому вік в декілька мільйонів років, та роблячи ровісником Байкалу та озера Вікторія в Африці. Шелехівське сформувалося внаслідок зсуву гір. Підковообразна водойма знаходиться на дні глибокої лісової балки біля річки Псел. Живиться з джерел. Площа озера – 7 га, глибина - до 18 м, та з 5-метрової відмітки ніколи не прогрівається. Обривчасті береги заросли багатою рослинністю. Тут багато ожини та малини. Поруч з озером – село Межиріч, колишнє містечко. В селі стоїть Успенська церква (1775 р.), побудована за кресленням Луки Білоусовича, архімандрита Києво-Печерської Лаври з 1751 р. Храм дивує своїми формами, схожими на кавказьку архітектуру – і це не дивно, вважаючи, що будувався він як оборонний. Росте в Межирічі й унікальна шовковиця - її вік понад 300 років, висота – 21 м, а діаметр стовбура понад 5,5 м.
Ось такою була наша друга віртуальна мандрівка Сумщиною – можливо, малознаним для багатьох краєм, який завдяки цим нарисам став для вас ближчим та цікавішим.
Повну версію статті можна прочитати тут: https://kontrakty.ua/article/173366
Павло Ковальов
17.04.2021 — 46 — 25391
Сумська область: шість міст, які варто відвідати
Найбільш відомими містами Сумщини, з точки зору туристичної «розкрутки», є Глухів та Тростянець. В цілому область залишається не самим відомим в туристичному сенсі регіоном країни. Тому Контракти.uа розпочинають нариси про примітні міста та місця Сумщини. В першому з них познайомимося з містами Конотоп, Кролевець, Лебедин, Охтирка, Путивль та Ромни.
Конотоп – один з тих населених пунктів, які відомі, в першу чергу, завдяки літературі, бо саме в ньому відбуваються дії повісті Г. Квітки-Основ’яненка «Конотопська відьма». Окрім того, в історії він уславився як місце Конотопської битви 1659 р., в якій об’єднане військо гетьмана І. Виговського та кримського хана винищило елітні московські війська. Але й битва – далеко на головне в образі та сучасному бутті Конотопа. Це – залізничний вузол, місто, де є один з п’яти музеїв авіації в країні, а його вулицями, на диво приїжджим, з 1949 року курсує трамвай.
Конотоп став важливим залізничним вузлом 1868 року. Біля вокзалу збудували величезні залізничні майстерні, які на жаль, руйнуються вже багато років. Інші споруди залізничного містечка – лікарня, училище й житлові будинки - зберіглися.
З історичних споруд середмістя відзначимо Вознесенський собор (1846 р.) та дерев’яну Миколаївську церкву (1891 р.) Зазначимо, що 2009 року в центрі Конотопа, до ювілею битви, був збудований собор Різдва Богородиці. Ще одна цікавинка міста – ажурна вежа Шухова, зведена 1929 р. для забезпечення міста водою.
На пішохідному бульварі, в який перетворена вулиця Братів Лузанів, стоїть один з символів міста - скульптура коня. По інший бік центрального парку – пам’ятник К. Малевичу: творчий шлях митця почався саме в Конотопі, тут він продав свою першу картину.
В місті – три музеї. В краєзнавчому можна побачити жорно, за допомогою якого випробовували на Гетьманщині відьом, або ж нібито той самий «літальний механізм», на якому здіймалася у повітря літературна відьма Явдоха. Філія музею - садиба генерала Михайла Драгомирова (1830-1905) – одного з найбільш відомих військовиків свого часу. Він помер та похований в Конотопі, але склеп в більшовицьку добу сплюндрували, хоча місце його і позначене відновленим хрестом.
Третім музеєм Конотопа є музей авіації на території колишнього військового аеродрому. Тут представлені декілька типів гвинтокрилів та літаків, наземна катапульта для тренувань пілотів та унікальний повітряний командний пункт Мі-22 на основі гвинтокрила. 2017 року на території аеродрому був виявлений німецький бункер часів Другої Світової, в якому створили експозицію, присвячену історії аеродрому, а заодно відтворили побут вояків вермахту.
Другим містом в нашому нарисі є Кролевець. Найбільш відома його атракція - дивовижна яблуня, яка створює цілий гай: загальна площа цієї яблуні-куща сягає 1 кв. км! Диво-дерево росте вже понад 200 років. Щороку плодоносить тільки половина дерева, а друга половина відпочиває.
Кролевецький рушник – ще один бренд міста. Техніки та візерунки рушників з Кролевця входять до переліку нематеріальної спадщини України. В пізні десятиріччя Російської Імперії кролевчани щороку продавали тканої продукції на суму до 50 тис. руб. В місті є музей ткацтва, розташований в кол. садибному будинку Огієвських. Його збірка налічує понад 700 виробів, з яких майже 400 – рушники, найстаріший з яких датовано 1838 роком. Будинок цей відомий й тим, що в ньому зупинявся Шевченко.
Є в Кролевці й інший садибний будинок – Рудзинських. З інших пам'яток відзначимо Преображенську церкву (1782 р.) та синагогу (1860-ті; нині школа мистецтв).
Далі прямуємо до Лебедина, практично незнаного туристами. Місто зацікавлює великою кількістю пам’яток та музеями. Огляд почнемо з ратуші – несподіваної споруди для цих земель. Вона збудована 1915 року, а вже невдовзі стала пожежною частиною, та залишається нею до сьогодні. З інших цікавих будівель міста радимо побачити повітове училище, земську управу (медичний коледж), хірургічний корпус земської лікарні, особняк міського В. Щокіна-Кротова (1880-ті рр.) З церковних споруд Лебедина збереглися кам’яні Вознесенська (1858 р.), Миколаївська (1890 рр.), Покровська (1903 р.) та дерев’яна Воскресеньска (1789 р.) церкви. Сумною пам'яткою кривавій страті прибічників Мазепи в 1708 році, яка тривала протягом місяця в Лебедині, є курган «Могила Гетьманців».
Справжня скарбниця Лебедина – Художній музей. Його зали наповнені вони не тільки живописом, але й численними меблями та предметами інтер’єру. Зверніть увагу на порцеляну Волокитинської мануфактури, портрети-парсуни ХVIII ст., твори таких майстрів, як С. Васильківський, І. Їжакевич, В. Полєнов, В. Сєров, М. Глущенко, І. Кавалерідзе. Окремим скарбом є меморіальна кімната художньої родини Кричевських. До слова, один з представників цієї творчої династії – Федір Кричевський - народився саме в Лебедині. Не менш цікавими є і колекції краєзнавчого музею, де так само повно старовинних меблів, артефактів та портретів.
Місто Охтирка, відоме більшості як «нафтова столиця України» (на тутешньому родовищі видобувається 50% усієї української нафти), дуже непогано збережене в архітектурному сенсі. Воно завжди було заможним: свого часу тут був загальноімперський центр торгівлі тютюном, на якому й були сколочені перші капітали місцевих купців.
Головною пам’яткою міста є комплекс Покровського собору, який складається з соборного храму (1753-68 рр.), Введенської церкви-дзвіниці (1784 р.) та церкви Різдва Христового (1825 р.) Проектантами собору вважаються учні великого Ф. Растреллі. Інші храми міста - Мироносицька (1822 р.), Михайлівська (1884 р.), Преображенська (1907 р.) та Георгіївська (1908 р.) церкви. Цивільна архітектура представлена, зокрема, Народним будинком (1914 р.), жіночою (1914 р.) та чоловічою гімназіями (1885 р.), повітовим училищем, особняками та навіть будівлею кол. електростанції у неоготичному стилі (1909 р.)
А ось Путивль особливий не тільки своєю історією, але й етнографічними особливостями. Він - один з двох головних міст дії «Слова о полку Ігоревім» - саме тут очікувала на звістку про результат сумнозвісного походу чоловіка його дружина Єфросинія Ярославна. Крім того, це, мабуть, єдине в Україні місто, яке має історичне, лінгвістичне та етнічне право зватися «осередком російськості»: тут говорять місцевим діалектом, близьким до курсько-орловської групи говорів, а сам Путивль увійшов до складу УРСР тільки у жовтні 1925-го, й певний час був центром автономного російського національного району у складі УРСР.
Найголовнішим архітектурним ансамблем Путивля є Молченський монастир, який стоїть на місці старої фортеці. Саме цей монастир у 1605 році був резиденцією людини, яка називала себе царевичем Дмитром, сином Івана Грозного, і яка невдовзі стала московським государем, відомим як Лжедмитрій І. В радянську добу монастир сильно занепав, але усі його споруди збереглися, в першу чергу – оборонного типу собор Різдва Богородиці (1585 р.) Ще один собор – Преображенський колишнього Святодухівського монастиря (завершений 1693 року) - знаходиться безпосередньо в місті. Він єдиний в Україні, збудований в стилі суто московського зодчества. А ось в третій цікавій церковній споруді Путивля - двоповерховій церкві Миколи Козацького (1737 р.) – можна вгадати вплив українського дерев’яного будівництва.
Серед пам’яток цивільної архітектури відзначимо будівлі ремісничого училища (1886 р., зараз - агроколедж), земської управи (1881 р., міськрада), а також руїни лазні з водогінною вежею, що стоять недалеко монастиря. Біля вежі стоїть пам’ятник Ярославні.
Краєзнавчий музей Путивля (в особняку 1914 р.) насичений артефактами. Серед раритетів є предмети, пов’язані з Лжедмитрієм - його тронне крісло та скульптура «Христос у темниці», привезена ним з Польщі.
Окремим, хоча й специфічним, місцем для відвідування в околицях Путивля є Спадщанський ліс – перша база партизанського загону відомого Сидора Ковпака (1887-1967). На його базі та території в останні десятиріччя створили ще два: 2008-го - музей військової техніки та зброї (тут представлено понад 30 зразків – від бронепотяга до гвинтокрилів), а 2019-го - Парк радянського періоду, куди звезли численних Леніних, Калініних, Кірових, Дзержинських тощо. Є тут і Сталін, та навіть Гагарін.
Нарешті, ознайомимося з містом Ромни. Воно, як і Путивль, місто давньоруське. До 1852 р. Ромни були центром величезного Іллінського ярмарку, на який з'їжджались до 120 тис. осіб, а товарообіг сягав 10 млн золотих рублів (третій за обсягом в усій Російській Імперії). За таких сприятливих обставин Ромни збагатилися численними пам’ятками. Першим варто назвати Святодухівський собор (1746 р.), збудований завдяки меценатським зусиллям Розумовських та Марковичів. До соборного комплексу входить також Василівська церква (1780 р.)
Інші храми Ромен, яким пощастило не бути знищеними в часи войовничого атеїзму - Вознесенська (1785-1801 рр.) та Всіхсвятська церкви (цвинтарна, 1873 р.). Є у Ромнах і костьол Непорочного Зачаття (1910 р.): католики почали активно прибувати у Ромни з будівництвом залізниці.
Серед громадських будівель в Ромнах є доволі оригінальні, наприклад, колишній повітовий шпиталь (1820-ті, нині - психлікарня), духовне училище (1886 р.), земська лікарня (1907 р.) тощо. Не менш цікаве місто своїми пам’ятниками, два найвизначніших з яких створив великий скульптор Іван Кавалерідзе (1887-1978). Пам’ятник Шевченку відкрито 27 жовтня 1918 р., і він був першим в постімперській Україні. В 1982-му його перевели у бронзу (був бетонним), а оригінал вивезли до Києва. Інша скульптурна композиція авторства Кавалерідзе стоїть на бульв. Свободи. Вона складається з двох скульптур - закутого Прометея і робітника, що розриває кайдани. Цей пам’ятник встановлений 1921 року, та є єдиним пам’ятником того періоду, який зберігся на своєму місці на території України.
Обов’язково завітайте і до краєзнавчого музею, де побачите, між іншим, Євангеліє останнього запорізького отамана Петра Калнишевського, «Роменську Мадонну» з Святодухівського собору та стародрукі XVII-XVIII ст., у т.ч. один з оригіналів Литовського статуту (1588 р.)
Таким було наше перше знайомство з Сумською областю – цим прецікавим регіоном, нашим північним сходом. В наступному нарисі про Сумщину розповімо про пам’ятки та музеї «малих» місць області – як архітектурних, так і природних, й навіть етнографічних.
Павло Ковальов
29.03.2021 — 52 — 19167
15 культових споруд, які Україна може втратити: церкви, костели, синагоги
Наша сьогоднішня розповідь буде про деякі сакральні споруди, які перебувають на межі повного знищення. На жаль, 30 років по офіційному поверненні релігії в суспільне життя не дали їм нічого, окрім нового ступеню руйнації. Здебільшого, це стосується костелів та синагог, але й деякі православні храми досі стоять в жахливих руїнах. Контракти.uа відібрали 15 історично та мистецьки значущих храмових споруд в Україні, які треба відвідати, поки вони не загинули остаточно. Розглядатимемо їх у алфавітному порядку.
Почнемо та закінчимо ми наш нарис на Сумщині, в тамтешніх прикордонних селах. Отже, першим буде храм в селі Басівка, біля російського кордону, споруджений 1912 року на честь односельців, загиблих у російсько-японській війні 1904-1905 рр. Інтер’єр прикрашений фресками значної мистецької цінності. Троїцький храм є єдиною в Україні пам’яткою, присвяченій полеглим в тій війні. Після закриття в 1930-х в ньому був клуб, а після Другої Світової - склад. Купол та значна частина покрівлі ще цілі, всередині зберігаються й великі фрагменти розписів. В краєзнавчому музеї при школі можна побачити деякі фрагменти оздоблення храму.
Тепер наш шлях лежить аж на Львівщину, до села Білий Камінь, яке колись було містечком. За стильовими ознаками його відносять до більш ранньої доби – десь до межі XVI-XVII ст. Той вигляд, який споруда має зараз, їй надали в 1760-х. Вцілили оздоблені різьбою автентичні дерев’яні двері. У 1982-1996 рр. тут була філія львівського Художнього музею. Після виїзду галереї почалася руйнація пам’ятки.
Поговоримо і про святині юдейської людності. У місті Броди, що також на Галичині, стоїть Велика синагога – центр колись однієї з найбільш впливових єврейських громад Європи, збудована в середині XVIIІ ст. Занепадає вона з початку 1970-х, а дах і склепіння почали руйнуватися 1988-го. Так тривало допоки 2017 року реставратор Володимир Ковальчук, який має єврейське коріння, розчистив споруду. Після цього на руїнах навіть проводили концерти.
Теж на Львівщині, в прикордонному селі Варяж, височіє величний костел Святого Марка. Його збудовано у 1688-93 рр. Всередині зберіглися яскраві барокові розписи. З 1983 р. храм перебуває у стані руїни. Незважаючи на втрату даху, фрески на стінах та рештках склепінь дивом тримаються.
А в селі Вергуни, що на Полтавщині, занепадає велична церква-ротонда Різдва Христового - чи не найбільша такого типу в Україні, до того ж колишня усипальня місцевих поміщиків Базилевських. Архітектором, за припущенням, міг бути М. Львов (1753-1804), фахівець з будівництва такого типу храмів. 1911 року храм був розписаний студентами Петербурзької академії мистецтв. Колись його прикрашали дві дзвіниці. 1936-го церкву ще раз пограбували та пристосували для господарських потреб. Років 20 тому спустошений храм передали в оренду Київському патріархату. Тоді вдалося накрити його куполом, що врятувало від подальших руйнувань. На цьому роботи припинилися.
І знову на Львівщину, де на нас чекає костел Усіх Святих, збудований в 1750-х великим зодчим Бернардом Меретиним (автором собору Св. Юра у Львові, костелів у Городенці, Коломиї, Буську), і розписаний «українським Мікеланджело» - Іоганном Пінзелем (пом. 1761 р.) Саме в годовицькому костелі стояли колись чи не найбільш відомі скульптури Пінзеля, які зараз можна побачити у львівському музеї скульптора - саме вони складають основу колекції. На жаль, руйнування храму дуже значні, хоча поблизу та всередині нього з 2013-го проводяться усілякі заходи на згадку про видатних митців, що тут працювали.
А в Чернігівській області є село Дігтярівка, в якому стоїть Покровська церква – важлива архітектурна та історична пам’ятка. Саме в Дігтярівці 1708 року сталася зустріч Мазепи з Карлом ХІІ. Церква вперше сильно постраждала під час Другої Світової, потім її доруйновували в 1960-х, а 2011-го розпочали реставрацію, яка через суперечки між патріархатами та початок військових дій в 2014-му припинилася, адже храм стоїть близько кордону.
Наступний об’єкт розповіді – Велика синагога у Жовкві. Її почали будувати 1687 року. Сучасний вигляд синагоги – наслідок перебудови та оздоблення після двох реставрацій ХІХ та поч. ХХ сторіччя. Тоді ж розписали молитовний зал. Інтер’єр синагоги цікавий саме рештками розписів та бароковою ліпниною.
Біля Тернополя знаходиться село Ковалівка, на околиці якого занепадає великий за розміром костел Материнства Діви Марії (1864 р.), в якому дивом зберіглися чудові розписи, автор яких невідомий. Фарби досі не втратили яскравості. На жаль, костел є взагалі безхазяйним - він навіть не внесений формально у реєстр пам’яток. Католицької громади у селі нема.
На півдні України, в Одеській області, є велике село Лиманське, що об’єднує зараз дві колишні колонії німецьких поселенців-католиків – Зельц та Кандель. Відповідно, в кожному був свій костел - Успіння Богородиці та Святої Трійці. Костел в Зельці (1901 р.) був найбільшим католицьким собором нашого півдня – більший навіть за ті, що будували у великих містах. Статус та розмір храму обумовлювався тим, що він був молитовним центром шести поселень. Цікавою ознакою костелу були дві високі вежі. Їх знесли ще у 1930-х, коли у костелі облаштували клуб. Щодо храму в Канделі, то його збудовано 1892 року, а згорів 1975-го, «урочисто» підпалений на 30-річчя радянської перемоги.
В с. Сороцькому на Тернопіллі стоїть напрочуд стильний костел Матері Божої Неустанної Помочі, зведений 1907 року в стилі неоготики. Дуже цікавим елементом інтер’єру стали вітражі, які створювали французькі майстри. Головну шкоду костелові нанесла пожежа в середині 1980-х. Незважаючи на велику кількість занедбаних костелів в регіоні, саме сюди часто приїздять на фотосесії в готичному стилі.
Так само на Тернопіллі приваблює ще один костел – Яна Непомуцького в Турильче. Звели його 1871 року. В інтер’єрі досі можемо бачити розп’яття, вівтар, фігури святих. Цей костел чи не найбільше відповідає критерію «краса, яку ще можна врятувати». Тільки нещодавно споруду передали греко-католикам.
І знову – Полтавщина. Тут, на околиці села Федорівка, з 1828 року стоїть церква Благовіщення в стилі класицизму. Храм закрили та пограбували в 1930-х, потім він пережив відродження з 1942 по 1963 роки, потім недовго побув складом, постраждав від пожежі, був формально узятий на облік державою, але до цього часу так і не відреставрований.
Завершуємо нашу віртуальну подорож у с. Юнаківка на кордоні з РФ – це знов Сумська область. В 12 км від Басівки, де ми починали цей нарис, знаходиться село Юнаківка. Храм звели в період 1793-1806 рр. за проектом Олександра Палицина (1748-1816) – літератора, перекладача, архітектора, керівника гуртку митців та краєзнавців Слобожанщини. Гігантський храм закрили в 1960-х. 2004-го почали реставрацію, яка невдовзі припинилася. Всередині храму є сліди розписів та чудова ліпнина.
Звичайно ж, цей нарис не висвітлює навіть двадцятої частини мартирологу закинутих або напівзакинутих культових споруд України. З тих, що варті уваги, можна назвати, наприклад, костели у Великих Межиріччях, Межирові, Підгайцях, Старому Вишнівці, Язлівці, синагоги в Гусятині, Дубно, Луцьку та тих самих Підгайцях, православний храм у Мойсівці Черкаської області тощо. І це – тільки деякі з об’єктів, які зберігають «тінь тіні» колишньої величі. Ще більше перебуває у геть понівеченому стані.
Повну версію статті можна прочитати тут: http://kontrakty.ua/article/150008
30.09.2020 — 39 — 27980 — 1