Рабочее место на улице: будни неофисных сотрудников
Что объединяет монтажников-высотников, стихийных торговцев у метро и дворников? Как минимум то, что все они работают на улице. Фотограф Юлия Полунина решила задокументировать необычные рабочие места. Для офисных служащих «рабочие условия» ассоциируются с понятными вещами: 8-часовой рабочий день с перерывом, командировочные и надбавки за переработку, правильно обустроенное место. На производстве и в сфере услуг все сложнее: кому-то приходится работать посменно, у других вместо рабочего стола — пространство за парикмахерским стулом и фартук с карманами для инструментов. Но есть люди, которые работают буквально «где получится» или «куда пошлют» — раздают листовки у метро, торгуют с рук или развозят документы. Кто-то занимается этим незаконно; по отношению к другим закон нарушает работодатель. Зачастую они защищены государством меньше, чем «обычные» работники. Юлия Полунина — фотограф из Симферополя, живет в Киеве. Изучала фотографию у Александра Ляпина и Романа Пятковки. В 2015-м стала «Фотографом года» в Украине с работой «Баррикада». Член Украинской фотографической альтернативы. — В этой серии я снимаю людей, которые работают на улице. Их место работы незаметно и не воспринимается как классическое место — за столом в офисе или на производстве. Часть моих героев работает на улице легально, часть — нет. Это проект-документация, проект-исследование — в том числе о том, какой отпечаток накладывает улица на лица, одежду, язык тела. Я начала снимать проект случайно — когда делала несколько снимков на новый фотоаппарат Fujifilm, который хотела продать (в итоге не стала). Среди этих кадров была одна из первых фотографий «Рабочего места» — уснувшая женщина с цветами. Я долго рассматривала, как стоит стол, на каком расстоянии стоят бутылки с водой, как расставлены цветы — элементы, которые сформировали ее рабочее место. Мне захотелось дальше фиксировать людей в работе, фотографировать их рабочее место. Я совсем не думала тогда о том, обычное у них рабочее место или нет. Позже, когда я начала выкладывать фотографии из этой серии, знакомые стали мне говорить, что я снимаю людей с нетипичным рабочим местом. В основном эту мысль я слышала от тех, кто работает в офисе, — работа на улице им кажется далекой от нормы. Фотография с женщиной, убирающей снег, для многих стала откровением: место, которое она убирает, и есть ее рабочая территория, «мигрирующий офис». Я поняла, что для большинства людей те, кто работает на улице, или незаметны, или не ассоциируются с работающими людьми. Я не то чтобы открываю Америку, но хочу дать другой взгляд на рабочее место: оно может быть динамичным, может собираться из коробок, может существовать всего пару часов или даже минут. Любой забор, палка, стена могут стать его частью. Первые два года я снимала в основном торговцев. Это были случайные люди, я не искала их, а фотографировала тех, кто встречался на пути. Сегодня у меня другой подход: я составила список тех, кто работает на улице, и выискиваю их. Сейчас я в поиске могильщиков и полицейских на площадях. Недавно я начала фотографировать проституток. Я заметила, что они стоят вдоль проспекта в местах с разным освещением. Те, кто стоит на освещенном участке, как правило, носят очень короткие шорты или юбки, громадный вырез, ботфорты, прическу «дива». Когда к таким девушкам подъезжает машина, они предлагают себя с кокетством, ужимками, деланым стеснением. Те, кто стоит в менее освещенных местах, выглядят как обычные девушки — часто в спортивных костюмах, — а их общение с клиентами похоже на деловой разговор; их язык тела более сдержанный. Самый заметный отпечаток, который на людей накладывает улица, — это глубокие морщины и загорелая кожа даже зимой. Лица становятся грубыми: погода как бы обтесывает их. При этом такие люди более выносливые, будто с броней. Эта бронь не только визуальная — большое количество одежды, — но и внутренняя, ее видно в том числе по движениям. Даже если утром ты привел себя в порядок, после целого дня на солнце или ветру внешний вид не очень опрятный: прическа растреплется, макияж поплывет, вещи и обувь испачкаются. Потому многие думают, что люди, работающие на улице, неаккуратные и ходят в старье. Но это не так — я заметила, что у них есть своя мода. В тренде большие теплые вещи и обувь на толстой подошве. Чтобы меня не заметили, я снимаю на маленький Fujifilm X100S, который иногда прячу под шарф. Для меня это очень важно: когда человек замечает, что его фотографируют, он меняется, начинает позировать или бояться. А я хочу, чтобы все было максимально документально. Люди всегда начеку и, как правило, агрессивно защищают «свою территорию», если заметили меня. Как-то в момент, когда я снимала и вся была в работе, женщина ударила меня кулаком в спину, начала толкать меня и кричать. Пятью минутами раньше я сфотографировала, как она продает косметику и «елки», собранные из веток сосны. Она требовала удалить снимки: за нелегальную продажу сосен и елок можно моментально получить довольно большой штраф. Я ответила, что удалила бы фотографии, если бы она попросила (как всегда делаю), но поскольку она подняла руку, то не стану. С проститутками была легкая потасовка, но тут я сама виновата: решила с ними пообщаться и попросила попозировать за деньги. Они предложили мне интимные услуги, но наотрез отказались фотографироваться — даже со спины и без лиц в кадре. Я попробовала их уговорить, но они разозлились, и я не стала их больше беспокоить. Поэтому фотографий с проститутками пока нет в проекте — но я надеюсь снять некоторых из них со спины и добавить. Мои герои очень разные. Мне очень запала в душу одна из проституток — я видела ее несколько раз, всегда в паре с кем-то. На ней постоянно одна и та же одежда: кожаная куртка, спортивные штаны с вытянутыми коленями и угги. Когда подъезжает автомобиль, она очень напрягается и не общается с клиентом — это делает напарница. Если клиент уезжает, не договорившись, она как бы выдыхает, на ее лице появляется улыбка. Я не знаю, что вынуждает ее там стоять, но не могу перестать думать о ней. Недавно я узнала, что одна из моих героинь, кроме того, что продает продукты, подпольно толкает траву и самогон — самое печальное, даже детям. Когда об этом стало известно людям, которые живут рядом, были разборки. Не так давно я полгода прожила в Дубае и сделала там пару кадров. Из моего окна было видно объездной круг, в котором много зелени и пальм. Несколько раз в неделю туда привозили садовников-индийцев, которые должны были приводить все в порядок. Их привозили в семь утра, они работали пару часов, а когда солнце начинало печь, ложились под пальму спать — на весь день, пока в пять часов вечера за ними не приезжал фургон. Иногда их сон нарушал прораб, который наведывался с проверкой, но после они снова укладывались спать.
6 травня в київському Будинку Архітектора в рамках «Тижня дизайну» відбувся концерт цієї легендарної київської групи.
Колектив існує майже сорок років і став невід’ємною частиною самого Києва. Його склад змінюється, збільшується чи зменшується, якийсь час виступи можуть бути регулярними, раптом вони майже припиняються і пізніше виникають на новому місці. Концерти великим складом нечасті і збирають своєрідний клуб шанувальників, в якому всі знають один одного.
Участь в Ukrainian Design & Innovation Week не є випадковою, тому що від перших днів колектив активно співпрацює з художниками: колись це виставки, що поєднані з концертами, колись — художньо-музичні перформенси. Цього разу глядачів зустрічали експонати виставок, що проходять в рамках вже шостого «Тижня дизайну», який триває в Києві з 4 по 10 травня. Він складається з експозицій, майстер-класів, лекцій та воркшопів, екскурсій до майстерень, кінопоказів та іншого. З 2023 року Ukrainian Design & Innovation Week доєднався до World Design Weeks, куди на сьогодні входять сорок чотири країни. Події відбуваються на кількох майданчиках, повна програма є на сайті фестивалю.
Er. J. Orchestra:Олексій Александров — блокфлейти, перкусіяВіктор Крисько — електроскрипка, клавішіВолодимир Сороченко — гітараОлексій Колесніченко — клавішіОльга Прудей — вокалКатерина Александрова — флейтиЯрослав Бендерук — перкусія, вокал
Текст та фото — Олександр Зубко. 07.05.2026 — 16 — 1274
Призначити 30 квітня кожного року як дату, присвячену цьому музичному жанру — таке рішення було оголошено ЮНЕСКО ще у 2011 році, а перші події відбулися вже наступного року.
Вони включають великі та малі концерти, освітні події та інші заходи, які відбуваються безпосередньо або віддалено. Більшість з них припадають на останній день квітня, але значна частина відбувається раніше. Організатором є неурядова організація Інститут джазу Хербі Хенкока (Herbie Hancock Institute of Jazz) (США) та дирекція ЮНЕСКО. В новині сайту Міжнародного дня джазу від 2 травня сказано, що цього року заходи відбулися більше, ніж в 190 країнах та на всіх континентах. Так, включно з Антарктидою.
Звісно, відзначають це свято і в Україні. Якщо скласти афішу джазових подій, стане очевидно, що 30 квітня їх більше, ніж в будь-який інший день року. Більшість концертів офіційно оголошують себе причетними до свята, проте не всі здогадуються зареєструвати свої заходи на офіційному веб-сайті Міжнародного дня джазу. Проте деякі з джазових діячів таке зробили, їх можна знайти у відповідній вкладці.
Ми пропонуємо вашій увазі репортажі з двох концертів, що відбулися в Києві 30 квітня. Перший — звітний концерт кафедри джазу Київської муніципальної академії музики ім. Р.М. Глієра, він пройшов в одному з концертних залів цього навчального закладу і відомий як 43JazzClub. Цей концерт був підтверджений як подія в рамках Дня джазу. Другий — виступ вокалісти Аніко Долідзе з її біг-бендом. Він також присвячений святу джазу, про що було вказано на афіші. Цікаво, що перший концерт цього колективу також відбувся саме 30 квітня, але дев’ять років тому, і так само був присвячений Дню джазу, і на цій же сцені — у Caribbean Club.
А головною подією свята традиційно є Зірковий глобальний концерт (All-Star Global Concert), який вже давно транслюється у прямому ефірі на Youtube. Цього року він відбувся у Ліричній опері Чикаго (Lyric Opera of Chicago) — одному з найбільших оперних залів США.
Текст та фото — Олександр Зубко.
03.05.2026 — 23 — 3476
6 квітня в одному з залів готелю «Хілтон» відбувся конкурс, який вже майже два десятиріччя щорічно проводить Асоціація сомельє України — член Міжнародної асоціації сомельє (Association de la Sommellerie Internationale, ASI). Із зрозумілих причин переривався він у 2020, 2022, 2023 та 2024 роках.
З дванадцятьох півфіналістів до фіналу вийшли Євген Олійник, Дмитро Лазорка та Богдан Павлюх. За збігом обставин, всі мешкають у Львові та працюють тут сомельє.
Частина завдань були традиційними: подача напоїв, пошук помилок у винній карті, дегустація наосліп міцного алкоголю. А були і незвичні. Так, треба було за слайдами на екрані визначити регіон походження напою. Або ж дати вичерпну характеристику єдиному зразку вина у келиху та поради щодо страв до нього. Чи навпаки: отримавши тарілку з їжею підібрати напої до неї.
Переможцем було оголошено Богдана Павлюха. З усіх трьох конкурсантів він єдиний вже потрапляв у фінал, причому чотири рази: у 2014 та 2015 роках посів третє місце, у 2017 та 2020 роках — друге.
На нашому сайті є фоторепортажі про конкурс 2016, 2017, 2018, 2019 років. А також про перший міжнародний жіночий кубок.
Текст та фото — Олександр Зубко
01.05.2026 — 30 — 3540
Ціна помилки та сила природи: подорож у Чорнобильську зону, яка назавжди змінила хід історії.
Виповнюється 40 років з дня аварії на Чорнобильській АЕС. Катастрофа 1986 року не лише змінила хід історії, а й створила унікальну зону відчуження, де час фактично зупинився. ЧАЕС залишається об’єктом уваги людей з усього світу, а покинуті міста Прип’ять та Чорнобиль поступово переходять під контроль природи.
Фотограф Дмитро Дятлов відвідав Зону і зафіксував, як виглядає епіцентр катастрофи. Як працює станція, чому дика природа витісняє залишки цивілізації та як виглядають покинуті локації – у фоторепортажі та тексті Дмитра для РБК-Україна. Публікуємо пряму мову автора. Більшість кадрів публікується в медіа вперше. Про це повідомляють Контракти.UA.
Чорнобиль: катастрофа, яка так і не закінчилась
Я народився у 1986 році – рівно через п’ять місяців після аварії на Чорнобильській АЕС. У Києві – за дві години їзди від місця, яке назавжди змінило хід історії. Чорнобиль весь час був поруч – як точка на мапі і як нав’язливий образ у підсвідомості.
Чорнобиль – це не лише минуле. Це місце, де можна побачити майбутнє без людини. З дитинства мене тягнуло туди майже фізично. Зовсім поруч – епіцентр однієї з найбільших техногенних катастроф. Хотілося пізнати це місце не з чужих розповідей, а самому.
Потрапити в Зону вдалося лише багато років потому – вже з камерою, у складі знімальної групи. Це було кілька років тому, ще до війни. Але навряд чи там щось могло кардинально змінитися. Час тут не рухається – він накопичується.
Зона: територія зупиненого часу
Дорога до Зони – це перехід. Перехід із звичної реальності у простір, де минуле не пішло, а залишилося.
Ми їхали мовчки. Говорити не хотілося. Хотілося слухати тишу. Обабіч дороги – покинуті села. Хати з перекошеними дахами, вибитими вікнами, облупленою фарбою. Колись тут топили печі, пахло хлібом, звучали голоси. Тепер – лише вітер у порожніх рамах і гілки, що тягнуться всередину, ніби ліс повільно, але невідворотно освоює чужий простір.
Люди виїжджали "на три дні". Незаперті двері. Недопитий чай. Покинуті іграшки. Але ніхто так і не повернувся. З часом розумієш: для цих місць аварія була не просто катастрофою. Це був розрив часу – миттєвий і незворотний. І водночас – початок іншого процесу.
Природа: життя після людини
Людина пішла – і природа повернулася. Стіни заростають мохом молодою порослю, стежки розчиняються в траві. Усе, що колись утримувалося зусиллям людини, поступово, подвір’я зникають під відпускається.
Якщо відволіктися від попереджувальних знаків про радіацію, помічаєш інше. Це територія, де відбувся один із найрідкісніших експериментів в історії – без участі вчених. У якийсь момент розумієш, що Зона стала притулком – саме тому, що людина пішла.
Рослинність тут буйна, комах стільки, що повітря здається густим, птахів чути всюди. Вода в каналах і озерах повна життя. Дикі тварини почуваються впевнено – їх ніхто не витісняє і не переслідує.
Тут живуть рисі, кабани, козулі, олені. Щільність вовків – вища, ніж у багатьох європейських заповідниках. У лісах зустрічаються навіть ведмеді та зубри. Коні Пржевальського, завезені у 1990-х, прижилися і утворили стійку популяцію. Радіація залишилася. Людина – ні. І саме це виявилося вирішальним фактором.
Для мене Чорнобиль – це не лише місце катастрофи. Це ще й наочна відповідь на питання, якою могла б бути наша земля без постійного втручання людини.
ЧАЕС: станція, яка не може померти
Сама станція – місце парадоксальне. Це не руїна – це працюючий механізм, просто з іншою функцією. Територія контрольованої небезпеки. Після аварії вийшов з ладу лише четвертий енергоблок. Інші ще довго працювали. Остаточно станцію зупинили лише у 2020 році.
На момент зйомки над зруйнованим блоком уже височіла нова захисна арка – "Укриття-2". Гігантська конструкція, що мала ізолювати реактор і зробити можливою подальшу роботу з нейтралізації наслідків вибуху.
Територією ми пересувалися лише з провідником і за суворо визначеними маршрутами. Фон змінюється: десь майже спокійно, десь дозиметр починає нервово потріскувати.
Усередині адміністративних будівель – те саме відчуття застиглого часу. Радянські таблички, схеми, плакати. Назад у СРСР. Особливе враження справляють вітражі художника Миколи Лінника, завершені буквально напередодні аварії. На них – історія освоєння «мирного атома»: від Прометея до підкорення космосу.
І ще один майже сюрреалістичний образ – ставок-охолоджувач. Вода буквально "кипить" від руху величезних сомів. Ловити їх, звісно, заборонено. Це радіоактивний "заповідник", де екосистема десятиліттями живе в особливих умовах.
Сьогодні ЧАЕС не виробляє електроенергію. Вона перебуває у стадії виведення з експлуатації. Але це не "мертве" місце – тут постійно працює персонал, підтримуючи складну й вразливу систему.
Пропонуємо почитати ексклюзивний матеріал РБК-Україна про ліквідаторів та про те, як у 2022 році працівники ЧАЕС добровільно йшли в окупацію.
Також ми підготували підбірку книг, яку варто прочитати про трагедію Чорнобиля та її наслідки.
фото: Дмитро Дятлов 26.04.2026 — 17 — 3623
Дрони прилетіли по трьох резервуарах з нафтою.
В ніч на четвер, 23 квітня, безпілотники Центру спецоперацій "Альфа" СБУ уразили нафтоперекачувальну станцію "Горький" у Нижньогородській області РФ.
Про це РБК-Україна повідомили джерела в СБУ. Про це повідомляють Контракти.UA.
НПС "Горький" є важливою ланкою нафтотранспортної системи Росії та входить до структури АТ "Транснефть - Верхняя Волга".
Станція транспортує нафту магістральними трубопроводами, зокрема за напрямком Сургут - Горький - Полоцьк. Вона забезпечує перекачування сировини на внутрішні маршрути, зокрема до НПЗ "Лукойл" у місті Кстово.
Згідно з попередніми даними, внаслідок удару було пошкоджено три резервувари з нафтою. Виникла масштабна пожежа площею 20 тисяч метрів квадратних.
"Ураження таких системоутворюючих станцій створює серйозні перебої в логістиці постачання нафти всередині РФ. Порушується робота магістральних трубопроводів, знижується ефективність переробки на НПЗ та зростають витрати на транспортування", - наголосило джерело.
Воно зазначило, що у підсумку це безпосередньо впливає на доходи російського бюджету, які використовуються для фінансування війни проти України.
Нагадаємо, у країні-агресорці після атаки безпілотників зупинили роботу одразу два нафтопереробні заводи, що належать компанії "Роснефть". Йдеться про Туапсинський та Новокуйбишевський НПЗ.
Крім того, в ніч на 22 квітня безпілотники атакували російське місто Сизрань у Самарській області. На місцевому НПЗ пролунали вибухи. 23.04.2026 — 4 — 3935
