06.12.2018
— Закарпатська обл., Україна — Українська правда — 20878 общество, Закарпатье, ромы
Табор с позолотой: как живут богатые ромы на Закарпатье
В Подвиноградове, в 12 километрах от границы с Румынией, разросся табор, получивший славу самого богатого ромского поселения Закарпатья. Первые его обитатели пускали здесь корни более 100 лет назад в необустроенных хижинах. Но за последние 20 лет некоторым семьям удалось построить дворцы и обзавестись атрибутами зажиточной жизни. Как живут в Подвиноградове, кто запрещает ромам смотреть телевизор, почему девочкам нельзя выбирать жениха, как решают конфликты внутри табора, и есть ли на Закарпатье настоящие бароны? Попасть в Подвиноградов "официально" репортеры "Украинской правды" пытались в начале августа 2018-го. Тогда старейшины поселка отказали в просьбе. Объяснили это днями массового крещения жителей табора в баптистской церкви, во время которого посторонних на ромскую территорию не пускают. Оказаться в поселке удалось со второй попытки, спустя несколько месяцев. Кованые ворота с позолотой, башни, арочные окна, мраморные колонны и лестницы – эту пафосную часть Подвиноградова часто сравнивают с киевской Конча-Заспой или подмосковной Рублевкой. Здесь разговаривают на смеси украинского, русского и венгерского языков. Во дворах можно увидеть припаркованные Mercedes E-класса, Land Cruiser, BMW X5 и Mazda CX7, что ломает расхожие стереотипы о ромах как о представителях социальных низов. На Закарпатье вам могут рассказать: прежняя традиция "баронства" постепенно исчезает. Проблемы в таборах стараются решать коллегиально. Хотя в некоторых закарпатских селах уважаемые среди ромов семьи ведут негласное соперничество за свое влияние. Журналисты "Украинской правды" стали невольными заложниками подобной ситуации. После того, как мы отработали в доме принимающей стороны и сели в авто, выезд из табора с двух сторон заблокировали Land Cruiser и микроавтобус. Уехать без потерь удалось только после вмешательства в конфликт семьи, согласившейся общаться с нами. В селе Подвиноградов Закарпатской области - около четырех с половиной тысяч жителей. Почти 50% из них – ромы, компактно проживающие в той части поселка, которую называют "табором". В фасадной части табора, которую сложно не заметить с трассы, – большие пестрые дома, похожие на дворцы. Без предварительной договоренности и "благословения" старейшин здесь лучше не показываться. Новости о появлении незнакомцев расходятся по поселку мгновенно. Снимать на камеру разрешают не все и не везде.Один из обитателей зажиточного дома в Подвиноградове – 59-летний Юрий Фаркош. У него 10 детей, 44 внука и 14 правнуков. Вместе со всеми родственниками его ромская семья разрослась до ста человек. Все живут в одном поселке. Тут, вопреки расхожему мнению, не принята кочевая романтика. Фаркош в таборе – персона уважаемая. С удостоверением депутата сельской рады. Он скромно предпочитает не называть себя "бароном".– У меня брат есть, которому 67 лет. Вот он был бароном! Но сейчас, как и я, покаялся и крестился. Сейчас он – не барон, – улыбается Фаркош. Василь, один из сыновей Юрия Фаркоша, говорит, что в подвиноградовском таборе есть пять-шесть старост, в том числе его отец. – Проблемы решают они, – рассказывает Василь. – Есть какие-то бытовые, внутренние вопросы или нужно рассудить чей-то спор – все у нас через самых почетных людей идет. Когда нужно, старосты могут обратиться и в милицию. Если кто-то подерется, старосты стараются помирить. Собирают народ и судят, решают, кто виноват. Кто не прав – пусть просит прощения. Если человек не поймет, то его могут и ударить. Но у нас в таборе такие проблемы бывают редко. Разговоры о роскошных домах в Подвиноградове воспринимают настороженно. – Знаете, чужаков мы сейчас сюда 100% не пускаем, – признается Юрий Фаркош, – потому что приедут, поснимают на камеры или телефон, а потом пишут всякое. Думаю, украинцы как бы завидуют тому, что у ромов в Подвиноградове такие богатые дома. Они все время спрашивают: "Откуда у них такие деньги?". На этот деликатный вопрос в семье Фаркоша отвечают так: заработали своими руками. В качестве доказательства показывают фото и видео на смартфонах. – Мы ездим на заработки в Москву. Делаем крыши, сайдинг. Есть специалисты по дереву, жестянщики. Работаем в частных домах. Вот тут, смотри, я у бетономешалки, а мои люди фундамент заливают. В Москве можно лучше заработать, чем в Украине. Раньше мы продавали жестяные желоба и стоки в Донецк, Луганск. Оцинкованные, крашеные – делали своими руками. Там они были популярны, пока война не пришла. По словам Василя, ромы Подвиноградова уезжают на работу в Москву на три месяца. В общей сложности там проводят шесть месяцев в году. За один месяц получают 900-1000 долларов чистыми на человека. Так как в подряде участвует сразу несколько членов семьи, заработать можно прилично. – Свои дома строим в течение нескольких лет. Вот этот дом, где мы находимся, строился потихоньку, пять-шесть лет, – объясняют Фаркоши. В последние годы все больше "полномочий" в решении актуальных вопросов в таборе перебирает на себя церковь и местные пресвитеры. У них здесь – непререкаемый авторитет. Традиционное влияние ромских старейшин на решение житейских проблем в таборе сужается из-за растущего могущества церкви. Первые общины евангельских христиан-баптистов в Подвиноградове и соседнем Королёво появились еще в конце 70-ых – начале 80-ых прошлого века. Сейчас в Подвиноградове, по словам Юрия Фаркоша, верующих – подавляющее большинство: до 95%. Обращение в веру кардинально меняет жизнь ромов. Для посторонних здешние запреты выглядят странно. К примеру, по словам воцерковленных ромов, им запрещено смотреть телевизор. Здесь также не отмечают большинство привычных для украинцев праздников – как государственных, так и религиозных. Где срабатывает реальное табу священника, а где выдуманные местными суеверия, разобраться сложно. Верующие Подвиноградова не пьют и не курят. Стараются, по их словам, соблюдать все библейские заповеди. Юрий Фаркош хоть и избран сельским депутатом до 2020 года, сейчас фактически забросил политику. Это произошло после его прихода в баптистский "Молитвенный дом". Фаркош говорит, что поменял депутатство на веру, потому что "захотел вечно жить с богом". – Я уже не хожу на сессию сельской рады, хоть меня и выбрали на пять лет, – делится он. – Я крестился 17 августа 2018 года. Верующий не должен быть депутатом. Разочаровался в депутатстве Юрий Фаркош и по другим причинам. Из 4,5 тысяч жителей Подвиноградова он – единственный, кто захотел представлять интересы 2 тысяч ромов в местной администрации и принял участие в выборах. Но в итоге столкнулся с сопротивлением в решении ромских проблем. – Ходил на все сессии, выступал. Но меня не слушали. Я один был [представителем ромов] там. А остальные 20 человек не слушали. Как я мог их победить? Они даже лампочки не давали нам для уличных фонарей, – жалуется Фаркош. Его сын Артем Лано отмечает, что ромы нормально контактируют с председателем сельсовета, но с депутатами взаимопонимания пока не нашли. – Наши обращения не принимают – вообще ноль! Например, у нас делали в селе асфальт. По всему Подвиноградову, но не в таборе. Потому что мы – ромы. Нам сказали: "Собирайте для начала деньги сами. А с остальным сельрада поможет". В итоге пришлось на свои средства класть асфальт. Плюс нам помогли немцы, какой-то благотворительный фонд. Они нам церковь построили и школу при ней, – делится Артем. Особая гордость жителей подвиноградовского табора – местные девочки и женщины, которые носят роскошные платья. Тут утверждают: таких нарядов, кроме Подвиноградова и соседнего Королево, не встретишь больше ни в одном ромском таборе Украины. Обычно пестрые платья надевают, когда в дом приходят гости или по другому торжественному поводу. Вышивают бисером два местных "дизайнера"-самоучки. – Мы покупаем готовые юбки в Черновцах по 3-4 тысячи гривен, – рассказывает Артем Лано. – Потом наводит красоту дизайнер. За свою работу берет 800 гривен. Вышивать красивые платья – эта традиция у нас с того самого времени, когда табор тут появился. Другая традиция, связанная с женским полом, для обычного украинца выглядит немного странно. Ромы женятся и выходят замуж в раннем возрасте, и уже к 20 годам у молодых родителей есть по два-три ребенка. – Девку отдаем замуж в 12, 13, 14 лет, – рассказывает Юрий Фаркош. – Как вам это объяснить? Не знаю. Так у нас заведено. Девочки не выбирают себе мужа. У нас такого нет, как у вас. Решают папа и мама. Собираются с родителями хлопца, и решают. Бывает, что наш ром женится на украинке, но это – редкость. Свадьбы у ромов почти во всем похожи на украинские. Но есть серьезное отличие – в верующих семьях они проходят без алкоголя. Табор в Подвиноградове – это не только богатые дома. На его окраине можно увидеть типичные ромские "фавелы". Маленькие хибары и толпы чумазых детей – другая сторона жизни в Подвиноградове. Помогают местной бедноте старейшины и их благополучные семьи. – Бедные ромы власти не нужны, – говорит Артем Лано. – Мы сами стараемся помочь им, чем можем. Зимой, например, закупаем дрова. Покупаем еду – картошку, макароны. На Рождество раздаем детям подарки. На вопрос, к чему стремятся ромы, в семье Фаркошей отвечают: к цивилизации. – Нам нужно, чтобы культура была, чтобы наши люди знали, куда обращаться с проблемами. Чтобы дети учились. Чтобы жили по законам Библии, – поясняет Юрий Фаркош. Главную ромскую мечту его сын Артем формирует более прагматично и конкретно. – Мечта у ромов такая: получить высшее образование, работать где-нибудь в администрации, быть депутатом, представителем власти. Зачем? Не ради денег. Чтобы хоть как-то защитить свой народ, – объясняет он. Говоря о прошлом, настоящем и будущем, жители табора в Подвиноградове со святой простотой не скрывают своей тоски по временам беглого президента Виктора Януковича. – Всем людям тогда легче жилось. Москва у нас тогда была больше открыта. Не очень нас, украинцев, сейчас уважают в Москве. Особенно – с Западной Украины. "Бандеровцами" называют, – жалуется Юрий Фаркош. Он озаряет свой дворец блистательной золотой улыбкой и напоследок задает простодушный вопрос: – Понятно, что Януковича к нам уже не пустят. Может, он там будет править – на Донбассе?
В Подвиноградове, в 12 километрах от границы с Румынией, разросся табор, получивший славу самого богатого ромского поселения Закарпатья
Здесь не отмечают большинство привычных для украинцев праздников – как государственных, так и религиозных
Юрий Фаркош: Думаю, украинцы как бы завидуют тому, что у ромов в Подвиноградове такие богатые дома
Ромы Подвиноградова уезжают на работу в Москву на три месяца. В общей сложности там проводят шесть месяцев в году. За один месяц получают 900-1000 долларов чистыми на человека
Юрий Фаркош: Если кто-то подерется, старосты стараются помирить. Собирают народ и судят, решают, кто виноват
В фасадной части табора, которую сложно не заметить с трассы, – большие пестрые дома, похожие на дворцы
Первые общины евангельских христиан-баптистов в Подвиноградове и соседнем Королёво появились еще в конце 70-ых – начале 80-ых прошлого века
Особая гордость жителей подвиноградовского табора – местные девочки и женщины, которые носят роскошные платья
Артем Лано: Вышивать красивые платья – эта традиция у нас с того самого времени, когда табор тут появился
Юрий Фаркош: Девочки не выбирают себе мужа. У нас такого нет, как у вас. Решают папа и мама. Собираются с родителями хлопца, и решают
Артем Лано: Мечта у ромов такая: получить высшее образование, работать где-нибудь в администрации, быть депутатом, представителем власти
Помогают местной бедноте старейшины и их благополучные семьи
В селе Подвиноградов Закарпатской области – около четырех с половиной тысяч жителей. Почти 50% из них – ромы, компактно проживающие в той части поселка, которую называют "табором"
6 травня в київському Будинку Архітектора в рамках «Тижня дизайну» відбувся концерт цієї легендарної київської групи.
Колектив існує майже сорок років і став невід’ємною частиною самого Києва. Його склад змінюється, збільшується чи зменшується, якийсь час виступи можуть бути регулярними, раптом вони майже припиняються і пізніше виникають на новому місці. Концерти великим складом нечасті і збирають своєрідний клуб шанувальників, в якому всі знають один одного.
Участь в Ukrainian Design & Innovation Week не є випадковою, тому що від перших днів колектив активно співпрацює з художниками: колись це виставки, що поєднані з концертами, колись — художньо-музичні перформенси. Цього разу глядачів зустрічали експонати виставок, що проходять в рамках вже шостого «Тижня дизайну», який триває в Києві з 4 по 10 травня. Він складається з експозицій, майстер-класів, лекцій та воркшопів, екскурсій до майстерень, кінопоказів та іншого. З 2023 року Ukrainian Design & Innovation Week доєднався до World Design Weeks, куди на сьогодні входять сорок чотири країни. Події відбуваються на кількох майданчиках, повна програма є на сайті фестивалю.
Er. J. Orchestra:Олексій Александров — блокфлейти, перкусіяВіктор Крисько — електроскрипка, клавішіВолодимир Сороченко — гітараОлексій Колесніченко — клавішіОльга Прудей — вокалКатерина Александрова — флейтиЯрослав Бендерук — перкусія, вокал
Текст та фото — Олександр Зубко. 07.05.2026 — 16 — 1285
Призначити 30 квітня кожного року як дату, присвячену цьому музичному жанру — таке рішення було оголошено ЮНЕСКО ще у 2011 році, а перші події відбулися вже наступного року.
Вони включають великі та малі концерти, освітні події та інші заходи, які відбуваються безпосередньо або віддалено. Більшість з них припадають на останній день квітня, але значна частина відбувається раніше. Організатором є неурядова організація Інститут джазу Хербі Хенкока (Herbie Hancock Institute of Jazz) (США) та дирекція ЮНЕСКО. В новині сайту Міжнародного дня джазу від 2 травня сказано, що цього року заходи відбулися більше, ніж в 190 країнах та на всіх континентах. Так, включно з Антарктидою.
Звісно, відзначають це свято і в Україні. Якщо скласти афішу джазових подій, стане очевидно, що 30 квітня їх більше, ніж в будь-який інший день року. Більшість концертів офіційно оголошують себе причетними до свята, проте не всі здогадуються зареєструвати свої заходи на офіційному веб-сайті Міжнародного дня джазу. Проте деякі з джазових діячів таке зробили, їх можна знайти у відповідній вкладці.
Ми пропонуємо вашій увазі репортажі з двох концертів, що відбулися в Києві 30 квітня. Перший — звітний концерт кафедри джазу Київської муніципальної академії музики ім. Р.М. Глієра, він пройшов в одному з концертних залів цього навчального закладу і відомий як 43JazzClub. Цей концерт був підтверджений як подія в рамках Дня джазу. Другий — виступ вокалісти Аніко Долідзе з її біг-бендом. Він також присвячений святу джазу, про що було вказано на афіші. Цікаво, що перший концерт цього колективу також відбувся саме 30 квітня, але дев’ять років тому, і так само був присвячений Дню джазу, і на цій же сцені — у Caribbean Club.
А головною подією свята традиційно є Зірковий глобальний концерт (All-Star Global Concert), який вже давно транслюється у прямому ефірі на Youtube. Цього року він відбувся у Ліричній опері Чикаго (Lyric Opera of Chicago) — одному з найбільших оперних залів США.
Текст та фото — Олександр Зубко.
03.05.2026 — 23 — 3480
6 квітня в одному з залів готелю «Хілтон» відбувся конкурс, який вже майже два десятиріччя щорічно проводить Асоціація сомельє України — член Міжнародної асоціації сомельє (Association de la Sommellerie Internationale, ASI). Із зрозумілих причин переривався він у 2020, 2022, 2023 та 2024 роках.
З дванадцятьох півфіналістів до фіналу вийшли Євген Олійник, Дмитро Лазорка та Богдан Павлюх. За збігом обставин, всі мешкають у Львові та працюють тут сомельє.
Частина завдань були традиційними: подача напоїв, пошук помилок у винній карті, дегустація наосліп міцного алкоголю. А були і незвичні. Так, треба було за слайдами на екрані визначити регіон походження напою. Або ж дати вичерпну характеристику єдиному зразку вина у келиху та поради щодо страв до нього. Чи навпаки: отримавши тарілку з їжею підібрати напої до неї.
Переможцем було оголошено Богдана Павлюха. З усіх трьох конкурсантів він єдиний вже потрапляв у фінал, причому чотири рази: у 2014 та 2015 роках посів третє місце, у 2017 та 2020 роках — друге.
На нашому сайті є фоторепортажі про конкурс 2016, 2017, 2018, 2019 років. А також про перший міжнародний жіночий кубок.
Текст та фото — Олександр Зубко
01.05.2026 — 30 — 3544
Ціна помилки та сила природи: подорож у Чорнобильську зону, яка назавжди змінила хід історії.
Виповнюється 40 років з дня аварії на Чорнобильській АЕС. Катастрофа 1986 року не лише змінила хід історії, а й створила унікальну зону відчуження, де час фактично зупинився. ЧАЕС залишається об’єктом уваги людей з усього світу, а покинуті міста Прип’ять та Чорнобиль поступово переходять під контроль природи.
Фотограф Дмитро Дятлов відвідав Зону і зафіксував, як виглядає епіцентр катастрофи. Як працює станція, чому дика природа витісняє залишки цивілізації та як виглядають покинуті локації – у фоторепортажі та тексті Дмитра для РБК-Україна. Публікуємо пряму мову автора. Більшість кадрів публікується в медіа вперше. Про це повідомляють Контракти.UA.
Чорнобиль: катастрофа, яка так і не закінчилась
Я народився у 1986 році – рівно через п’ять місяців після аварії на Чорнобильській АЕС. У Києві – за дві години їзди від місця, яке назавжди змінило хід історії. Чорнобиль весь час був поруч – як точка на мапі і як нав’язливий образ у підсвідомості.
Чорнобиль – це не лише минуле. Це місце, де можна побачити майбутнє без людини. З дитинства мене тягнуло туди майже фізично. Зовсім поруч – епіцентр однієї з найбільших техногенних катастроф. Хотілося пізнати це місце не з чужих розповідей, а самому.
Потрапити в Зону вдалося лише багато років потому – вже з камерою, у складі знімальної групи. Це було кілька років тому, ще до війни. Але навряд чи там щось могло кардинально змінитися. Час тут не рухається – він накопичується.
Зона: територія зупиненого часу
Дорога до Зони – це перехід. Перехід із звичної реальності у простір, де минуле не пішло, а залишилося.
Ми їхали мовчки. Говорити не хотілося. Хотілося слухати тишу. Обабіч дороги – покинуті села. Хати з перекошеними дахами, вибитими вікнами, облупленою фарбою. Колись тут топили печі, пахло хлібом, звучали голоси. Тепер – лише вітер у порожніх рамах і гілки, що тягнуться всередину, ніби ліс повільно, але невідворотно освоює чужий простір.
Люди виїжджали "на три дні". Незаперті двері. Недопитий чай. Покинуті іграшки. Але ніхто так і не повернувся. З часом розумієш: для цих місць аварія була не просто катастрофою. Це був розрив часу – миттєвий і незворотний. І водночас – початок іншого процесу.
Природа: життя після людини
Людина пішла – і природа повернулася. Стіни заростають мохом молодою порослю, стежки розчиняються в траві. Усе, що колись утримувалося зусиллям людини, поступово, подвір’я зникають під відпускається.
Якщо відволіктися від попереджувальних знаків про радіацію, помічаєш інше. Це територія, де відбувся один із найрідкісніших експериментів в історії – без участі вчених. У якийсь момент розумієш, що Зона стала притулком – саме тому, що людина пішла.
Рослинність тут буйна, комах стільки, що повітря здається густим, птахів чути всюди. Вода в каналах і озерах повна життя. Дикі тварини почуваються впевнено – їх ніхто не витісняє і не переслідує.
Тут живуть рисі, кабани, козулі, олені. Щільність вовків – вища, ніж у багатьох європейських заповідниках. У лісах зустрічаються навіть ведмеді та зубри. Коні Пржевальського, завезені у 1990-х, прижилися і утворили стійку популяцію. Радіація залишилася. Людина – ні. І саме це виявилося вирішальним фактором.
Для мене Чорнобиль – це не лише місце катастрофи. Це ще й наочна відповідь на питання, якою могла б бути наша земля без постійного втручання людини.
ЧАЕС: станція, яка не може померти
Сама станція – місце парадоксальне. Це не руїна – це працюючий механізм, просто з іншою функцією. Територія контрольованої небезпеки. Після аварії вийшов з ладу лише четвертий енергоблок. Інші ще довго працювали. Остаточно станцію зупинили лише у 2020 році.
На момент зйомки над зруйнованим блоком уже височіла нова захисна арка – "Укриття-2". Гігантська конструкція, що мала ізолювати реактор і зробити можливою подальшу роботу з нейтралізації наслідків вибуху.
Територією ми пересувалися лише з провідником і за суворо визначеними маршрутами. Фон змінюється: десь майже спокійно, десь дозиметр починає нервово потріскувати.
Усередині адміністративних будівель – те саме відчуття застиглого часу. Радянські таблички, схеми, плакати. Назад у СРСР. Особливе враження справляють вітражі художника Миколи Лінника, завершені буквально напередодні аварії. На них – історія освоєння «мирного атома»: від Прометея до підкорення космосу.
І ще один майже сюрреалістичний образ – ставок-охолоджувач. Вода буквально "кипить" від руху величезних сомів. Ловити їх, звісно, заборонено. Це радіоактивний "заповідник", де екосистема десятиліттями живе в особливих умовах.
Сьогодні ЧАЕС не виробляє електроенергію. Вона перебуває у стадії виведення з експлуатації. Але це не "мертве" місце – тут постійно працює персонал, підтримуючи складну й вразливу систему.
Пропонуємо почитати ексклюзивний матеріал РБК-Україна про ліквідаторів та про те, як у 2022 році працівники ЧАЕС добровільно йшли в окупацію.
Також ми підготували підбірку книг, яку варто прочитати про трагедію Чорнобиля та її наслідки.
фото: Дмитро Дятлов 26.04.2026 — 17 — 3627
Дрони прилетіли по трьох резервуарах з нафтою.
В ніч на четвер, 23 квітня, безпілотники Центру спецоперацій "Альфа" СБУ уразили нафтоперекачувальну станцію "Горький" у Нижньогородській області РФ.
Про це РБК-Україна повідомили джерела в СБУ. Про це повідомляють Контракти.UA.
НПС "Горький" є важливою ланкою нафтотранспортної системи Росії та входить до структури АТ "Транснефть - Верхняя Волга".
Станція транспортує нафту магістральними трубопроводами, зокрема за напрямком Сургут - Горький - Полоцьк. Вона забезпечує перекачування сировини на внутрішні маршрути, зокрема до НПЗ "Лукойл" у місті Кстово.
Згідно з попередніми даними, внаслідок удару було пошкоджено три резервувари з нафтою. Виникла масштабна пожежа площею 20 тисяч метрів квадратних.
"Ураження таких системоутворюючих станцій створює серйозні перебої в логістиці постачання нафти всередині РФ. Порушується робота магістральних трубопроводів, знижується ефективність переробки на НПЗ та зростають витрати на транспортування", - наголосило джерело.
Воно зазначило, що у підсумку це безпосередньо впливає на доходи російського бюджету, які використовуються для фінансування війни проти України.
Нагадаємо, у країні-агресорці після атаки безпілотників зупинили роботу одразу два нафтопереробні заводи, що належать компанії "Роснефть". Йдеться про Туапсинський та Новокуйбишевський НПЗ.
Крім того, в ніч на 22 квітня безпілотники атакували російське місто Сизрань у Самарській області. На місцевому НПЗ пролунали вибухи. 23.04.2026 — 4 — 3937
