В Австралии очень длинный средний срок жизни — 85 лет. Пенсия наступает в 55-65 лет. Остаётся ещё примерно 20-30 лет на то, чтобы что-то делать. Представьте: вам 55, пенсии нормально хватает на жизнь без излишеств, дети уже разъехались. Вы живёте в своём доме где-то за городом и думаете, что бы такое сделать. Ну а дальше начинается странное. Настолько, что они смогли во многом изменить образ жизни очень многих мелких поселений. Итак, дом сдаётся в аренду, и бабушки с дедушками покупают себе дом-на-колёсах. Это или прицеп к внедорожнику с контейнером-домом, или фургон типа «сухопутная яхта» или даже переделанный автобус. И едут в «кругосветку» по Австралии — это легко, потому что весь континент — это одна огромная страна, и есть кольцевая дорога вокруг. На годик-полтора, как поначалу думают эти прекрасные люди. И застревают на 10-15 лет. В 80-х годах никаких «седых странников» не было. В двухтысячных они начали появляться, а на 2016 в Австралии их от миллиона до полутора миллионов человек по примерной оценке. Примерная оценка базируется на том, что зарегистрировано 586 тысяч домов-на-колёсах и прицепов типа «передвижной дом». Текущий уровень прироста — 22 тысячи в год. Плюс есть те, кто просто ставит палатку около внедорожника или на его специальной площадке на крыше (поскольку дело происходит в Австралии, последнее важно для защиты от змей и насекомых). Дороги переполнены фургонами с пожилыми парами зимой на севере Австралии и на юге летом. Всё вверх ногами, то есть их зима = наше лето, то есть они обычно предпочитают примерно +21 и умеренный сезон. И ездят в лучшую погоду по лучшим частям страны. Откуда они взялись? Исследования говорят следующее: Большая часть населения не болеет последних 20 лет, а имеет хорошее здоровье. Обычно оно резко ухудшается за несколько месяцев до смерти, но длинных печальных периодов статистически мало. Новое строение семьи — по парам родителей, а не всей кучей, как в викторианские времена — позволило освободить людей после 60 от кучи бытовых вещей. Концепция общества «работа на всю жизнь» поменялась на «учись всю жизнь»: люди стали гораздо более открытыми к переменам и хотят новых впечатлений всё время. Что делать? Путешествовать! Отмечу, что примерно такое же есть на земле в Канаде и США, в Европе на побережье Испании, и на море — в Англии, Норвегии и т.п. Вот, например, отличная новость про дедушку, который вышел за хлебушком и ушёл в 18-летнюю кругосветку. Да, они такие. Да, те же норвежцы — очень путешествующая нация. Уровень пенсии уже не делает людей зависимыми от детей. На дорогах уже есть вся инфраструктура для путешественников. Теперь давайте посмотрим на инфраструктуру. Что нужно тем, кто хочет относительно безопасно двигаться по Австралии? Во-первых — хорошие дороги. Напомню, у них всё просто: если ДТП случается там, где нет разметки или есть повреждение дороги — это вина дорожников почти независимо от обстоятельств. Во-вторых — заправки. Они есть везде, и это часто градообразующие предприятия. В-третьих, безопасное место, вода, туалеты и электричество — да, обычно у людей всё с собой, но всё равно приятно становиться там, где оборудовано. Такие парковки есть примерно каждые 50 километров. Даже за пределами brown lands (это необжитые окраины), от Nowhere Lands к Красному центру (где почти нет инфраструктуры) встречаются автономные убежища — солнечная панель, туалет погружного типа, бак для сбора дождевой воды с предупреждением, что надо её кипятить, спутниковый телефон для вызова рейнджера или летающего доктора (да, вас могут спасти из любой точки Австралии). На местах, которые интересны странникам, обычно есть больше всяких ништяков — например, они очень любят внешнюю электрическую сеть. Да, у них не очень много денег. Они экономят, и поэтому не останавливаются в гостиницах. Не все богаты, но суммарно они обеспечивают 40% загрузку всех «караванных парковок» Австралии (куда ездит в том числе молодёжь на праздники и выходные). Путешественники на машинах тратят только на оплату парковок 8,6 миллиардов долларов за год: 10% приходится на иностранцев, 50% на «быстрых путешественников» и дальнобоев, 40% на наших героев. А ещё 40% богатства сосредоточено именно в руках категории «старше 55» в Австралии. На самом деле это собственные дома, которые сдаются в аренду на время путешествий. В среднем им мало что нужно — иногда прочная одежда, иногда какой-то девайс типа солнечной батареи. Тратят они мало. Но они все пользуются заправками, все покупают еду в магазине у заправки и все стараются приходить на местные фестивали и прочие события. Потому что им интересно. Их реально много, и когда они собираются где-то, это хороший такой плюс для экономики города. Это порождает вторичную волну — люди начинают стараться сделать каждое место в Австралии интересным. Это целая индустрия, почти как в Южной Африке. Но там есть культура приключений для туристов, — начиная от того, что вам в тире дают футболку «Я был в Южной Африке и стрелял из АК-47 по неграм» (верх неполиткорректности, но мишени там действительно чёрные) и заканчивая специальным маршрутом по пещерам, в середине которого вы будете спасать манекен, провалившийся в трещину, а в конце выйдите из шкуродёра весь в глине. В Австралии же интерес направлен на местных жителей, и во многом — на странников. Много фестивалей. Заправки становятся градообразующими предприятиями: если там есть что-то помимо магазина продуктов, сотовой вышки и бензина, то странники не поленятся потратить пару дней, чтобы заехать и посмотреть. Отсюда — каждый город находит, чем гордиться. Пока мы шли по шоссе Стюарта, попалось вот что: Город с почтой и 18 кафе с кухнями мира. Заправка с зоопарком. Заправка с лучшим мясным рестораном на 500 километров вокруг. Заправка с вертолётными и речными турами по крокодиловой реке. Заправка и большой караван-парк на месте, куда в каком-то году по поверьям прилетали пришельцы. Целебные источники без крокодилов (без морских, пресноводные есть немного). Заправка с магазином бумерангов, которые делают аборигены. Место, где делают «чертовски хороший портвейн». Магазин с коллекцией смешных табличек со всей страны. Заправку с книгами, где путешественники оставляют записи на своём языке. Я оставил «Бегите, глупцы!». Город с единственным светофором в центре Австралии, близ которого стоит дерево Стюарта. И так далее... Да, уточню. Странники не любят туристические места, они стараются забраться подальше и найти что-то редкое и странное. Они очень хорошо скоординированы в плане обмена информацией, и байки играют у них такую же роль, как десятилетиями раньше, до развития большого Интернета, информация играла роль в сообществе австралийских хакеров Альтоса. Чем больше ценного ты говоришь — тем выше твоя карма в сообществе. У них есть огромный дружелюбный сайт thegreynomads.com.au. Там всё для того, чтобы стать седым странником, все инструкции, этикет, новости (вот, например, они узнали, что почта AU регистрируется как авиакомпания — и ждут дронов в машины), текущее состояние дорог, описания кемпингов, продажа экипировки, расписание всяких событий по стране и места, где нужна работа странников. И огромный форум. Большой раздел там про хобби. Уход за собаками, описание путешествия, астрономия — всё на выбор. Теперь самое смешное. Работа. Дело в том, что дедушки и бабушки после выхода на пенсию навыки не растрачивают. Инженер-механик уровня «Формулы 1» может, конечно, довольно долго отмокать в геотермальном источнике, но потом ему станет скучно. Бабушка, которая была парикмахером в моднейшем салоне Сиднея, захочет кому-нибудь сделать крутую причёску. Кто ничего не умеет — может участвовать в сборе урожая, всяком хендмейде, присматривать за домами и фермами, делать всякие штуки для экологов и так далее. Но нас сейчас интересуют именно люди с огромным жизненным опытом. Дедушка с бабушкой проехали всю Австралию, заехали в самые дебри окраины и зашли купить продуктов в магазин около заправки. Их там тепло приняли, они разговорились с местными, и вот уже дедушка стоит в сарае автомеханика и смотрит на трактор, который сломался 10 лет назад. И у него руки чешутся его починить. А бабушка хочет сделать причёску другой бабушке, и у неё тоже чешутся руки. Автомеханик предлагает стажёрскую ставку — больше у него бюджета нет. Дедушка делает это не для заработка, поэтому соглашается. Через полгода в радиусе 100 километров не остаётся плохо работающей техники, а местные жители ходят хвастаться причёсками на все фестивали. Наработавшись всласть, дедушка принимает заслуженные аплодисменты и уезжает с бабушкой в закат — ещё полгода путешествий, и они снова где-нибудь осядут. Захотят осесть — снимут дом на год где-нибудь в другом регионе. А потом их опять потянет в дорогу.
Скорее всего, выехали в радиалку
А это «караван-парк» в Матаранке у геотермальных источников. Вверху фото видно реку (точнее, деревья около неё), дальше в лесу может быть до 400-500 странников.
Место с пришельцами
Вырезки из газет
Здесь владелец коллекционирует номерные знаки
«Седой странник» пополняет запасы воды из артезианского источника в пустыне NT, насос питается ветряком
Обычный въезд
«Старкрафты» считаются люксом, сделанным австралийцами для австралийцев. Пару дней я провёл в таком без двигателя (в такие селят иногда на караван-парках как в номер), всё почти как на экспедиционной яхте.
«Термитник Стюарта». Просто большой примечательный термитник, дальше ещё сотни таких же, но чуть меньше. Вообще, именно в NT всё хорошее называется в честь Стюарта — строителя телеграфной линии до Дарвина, разведавшего путь через середину континента.
Обычное приглашение
Местный праздник в Дарвине
Редкий, на таком везде не пролезешь
Упомянутый светофор
Обычный вид
Турнир по дартсу где-то около Какаду
Типичная заправка в Nowhere Lands. Эта в цивилизованном месте на Стюарте, тут много дальнобойщиков останавливается на ночь.
Пример экстренного вызывника
Другой поближе
Дедушка в супермаркете в Пейн Крик
Тут собирается коллекция лифчиков
Иногда с собой берётся вот такая «шлюпка»: можно оставить дом на приколе и двигаться по совсем диким местам на внедорожнике
6 травня в київському Будинку Архітектора в рамках «Тижня дизайну» відбувся концерт цієї легендарної київської групи.
Колектив існує майже сорок років і став невід’ємною частиною самого Києва. Його склад змінюється, збільшується чи зменшується, якийсь час виступи можуть бути регулярними, раптом вони майже припиняються і пізніше виникають на новому місці. Концерти великим складом нечасті і збирають своєрідний клуб шанувальників, в якому всі знають один одного.
Участь в Ukrainian Design & Innovation Week не є випадковою, тому що від перших днів колектив активно співпрацює з художниками: колись це виставки, що поєднані з концертами, колись — художньо-музичні перформенси. Цього разу глядачів зустрічали експонати виставок, що проходять в рамках вже шостого «Тижня дизайну», який триває в Києві з 4 по 10 травня. Він складається з експозицій, майстер-класів, лекцій та воркшопів, екскурсій до майстерень, кінопоказів та іншого. З 2023 року Ukrainian Design & Innovation Week доєднався до World Design Weeks, куди на сьогодні входять сорок чотири країни. Події відбуваються на кількох майданчиках, повна програма є на сайті фестивалю.
Er. J. Orchestra:Олексій Александров — блокфлейти, перкусіяВіктор Крисько — електроскрипка, клавішіВолодимир Сороченко — гітараОлексій Колесніченко — клавішіОльга Прудей — вокалКатерина Александрова — флейтиЯрослав Бендерук — перкусія, вокал
Текст та фото — Олександр Зубко. 07.05.2026 — 16 — 1274
Призначити 30 квітня кожного року як дату, присвячену цьому музичному жанру — таке рішення було оголошено ЮНЕСКО ще у 2011 році, а перші події відбулися вже наступного року.
Вони включають великі та малі концерти, освітні події та інші заходи, які відбуваються безпосередньо або віддалено. Більшість з них припадають на останній день квітня, але значна частина відбувається раніше. Організатором є неурядова організація Інститут джазу Хербі Хенкока (Herbie Hancock Institute of Jazz) (США) та дирекція ЮНЕСКО. В новині сайту Міжнародного дня джазу від 2 травня сказано, що цього року заходи відбулися більше, ніж в 190 країнах та на всіх континентах. Так, включно з Антарктидою.
Звісно, відзначають це свято і в Україні. Якщо скласти афішу джазових подій, стане очевидно, що 30 квітня їх більше, ніж в будь-який інший день року. Більшість концертів офіційно оголошують себе причетними до свята, проте не всі здогадуються зареєструвати свої заходи на офіційному веб-сайті Міжнародного дня джазу. Проте деякі з джазових діячів таке зробили, їх можна знайти у відповідній вкладці.
Ми пропонуємо вашій увазі репортажі з двох концертів, що відбулися в Києві 30 квітня. Перший — звітний концерт кафедри джазу Київської муніципальної академії музики ім. Р.М. Глієра, він пройшов в одному з концертних залів цього навчального закладу і відомий як 43JazzClub. Цей концерт був підтверджений як подія в рамках Дня джазу. Другий — виступ вокалісти Аніко Долідзе з її біг-бендом. Він також присвячений святу джазу, про що було вказано на афіші. Цікаво, що перший концерт цього колективу також відбувся саме 30 квітня, але дев’ять років тому, і так само був присвячений Дню джазу, і на цій же сцені — у Caribbean Club.
А головною подією свята традиційно є Зірковий глобальний концерт (All-Star Global Concert), який вже давно транслюється у прямому ефірі на Youtube. Цього року він відбувся у Ліричній опері Чикаго (Lyric Opera of Chicago) — одному з найбільших оперних залів США.
Текст та фото — Олександр Зубко.
03.05.2026 — 23 — 3478
6 квітня в одному з залів готелю «Хілтон» відбувся конкурс, який вже майже два десятиріччя щорічно проводить Асоціація сомельє України — член Міжнародної асоціації сомельє (Association de la Sommellerie Internationale, ASI). Із зрозумілих причин переривався він у 2020, 2022, 2023 та 2024 роках.
З дванадцятьох півфіналістів до фіналу вийшли Євген Олійник, Дмитро Лазорка та Богдан Павлюх. За збігом обставин, всі мешкають у Львові та працюють тут сомельє.
Частина завдань були традиційними: подача напоїв, пошук помилок у винній карті, дегустація наосліп міцного алкоголю. А були і незвичні. Так, треба було за слайдами на екрані визначити регіон походження напою. Або ж дати вичерпну характеристику єдиному зразку вина у келиху та поради щодо страв до нього. Чи навпаки: отримавши тарілку з їжею підібрати напої до неї.
Переможцем було оголошено Богдана Павлюха. З усіх трьох конкурсантів він єдиний вже потрапляв у фінал, причому чотири рази: у 2014 та 2015 роках посів третє місце, у 2017 та 2020 роках — друге.
На нашому сайті є фоторепортажі про конкурс 2016, 2017, 2018, 2019 років. А також про перший міжнародний жіночий кубок.
Текст та фото — Олександр Зубко
01.05.2026 — 30 — 3542
Ціна помилки та сила природи: подорож у Чорнобильську зону, яка назавжди змінила хід історії.
Виповнюється 40 років з дня аварії на Чорнобильській АЕС. Катастрофа 1986 року не лише змінила хід історії, а й створила унікальну зону відчуження, де час фактично зупинився. ЧАЕС залишається об’єктом уваги людей з усього світу, а покинуті міста Прип’ять та Чорнобиль поступово переходять під контроль природи.
Фотограф Дмитро Дятлов відвідав Зону і зафіксував, як виглядає епіцентр катастрофи. Як працює станція, чому дика природа витісняє залишки цивілізації та як виглядають покинуті локації – у фоторепортажі та тексті Дмитра для РБК-Україна. Публікуємо пряму мову автора. Більшість кадрів публікується в медіа вперше. Про це повідомляють Контракти.UA.
Чорнобиль: катастрофа, яка так і не закінчилась
Я народився у 1986 році – рівно через п’ять місяців після аварії на Чорнобильській АЕС. У Києві – за дві години їзди від місця, яке назавжди змінило хід історії. Чорнобиль весь час був поруч – як точка на мапі і як нав’язливий образ у підсвідомості.
Чорнобиль – це не лише минуле. Це місце, де можна побачити майбутнє без людини. З дитинства мене тягнуло туди майже фізично. Зовсім поруч – епіцентр однієї з найбільших техногенних катастроф. Хотілося пізнати це місце не з чужих розповідей, а самому.
Потрапити в Зону вдалося лише багато років потому – вже з камерою, у складі знімальної групи. Це було кілька років тому, ще до війни. Але навряд чи там щось могло кардинально змінитися. Час тут не рухається – він накопичується.
Зона: територія зупиненого часу
Дорога до Зони – це перехід. Перехід із звичної реальності у простір, де минуле не пішло, а залишилося.
Ми їхали мовчки. Говорити не хотілося. Хотілося слухати тишу. Обабіч дороги – покинуті села. Хати з перекошеними дахами, вибитими вікнами, облупленою фарбою. Колись тут топили печі, пахло хлібом, звучали голоси. Тепер – лише вітер у порожніх рамах і гілки, що тягнуться всередину, ніби ліс повільно, але невідворотно освоює чужий простір.
Люди виїжджали "на три дні". Незаперті двері. Недопитий чай. Покинуті іграшки. Але ніхто так і не повернувся. З часом розумієш: для цих місць аварія була не просто катастрофою. Це був розрив часу – миттєвий і незворотний. І водночас – початок іншого процесу.
Природа: життя після людини
Людина пішла – і природа повернулася. Стіни заростають мохом молодою порослю, стежки розчиняються в траві. Усе, що колись утримувалося зусиллям людини, поступово, подвір’я зникають під відпускається.
Якщо відволіктися від попереджувальних знаків про радіацію, помічаєш інше. Це територія, де відбувся один із найрідкісніших експериментів в історії – без участі вчених. У якийсь момент розумієш, що Зона стала притулком – саме тому, що людина пішла.
Рослинність тут буйна, комах стільки, що повітря здається густим, птахів чути всюди. Вода в каналах і озерах повна життя. Дикі тварини почуваються впевнено – їх ніхто не витісняє і не переслідує.
Тут живуть рисі, кабани, козулі, олені. Щільність вовків – вища, ніж у багатьох європейських заповідниках. У лісах зустрічаються навіть ведмеді та зубри. Коні Пржевальського, завезені у 1990-х, прижилися і утворили стійку популяцію. Радіація залишилася. Людина – ні. І саме це виявилося вирішальним фактором.
Для мене Чорнобиль – це не лише місце катастрофи. Це ще й наочна відповідь на питання, якою могла б бути наша земля без постійного втручання людини.
ЧАЕС: станція, яка не може померти
Сама станція – місце парадоксальне. Це не руїна – це працюючий механізм, просто з іншою функцією. Територія контрольованої небезпеки. Після аварії вийшов з ладу лише четвертий енергоблок. Інші ще довго працювали. Остаточно станцію зупинили лише у 2020 році.
На момент зйомки над зруйнованим блоком уже височіла нова захисна арка – "Укриття-2". Гігантська конструкція, що мала ізолювати реактор і зробити можливою подальшу роботу з нейтралізації наслідків вибуху.
Територією ми пересувалися лише з провідником і за суворо визначеними маршрутами. Фон змінюється: десь майже спокійно, десь дозиметр починає нервово потріскувати.
Усередині адміністративних будівель – те саме відчуття застиглого часу. Радянські таблички, схеми, плакати. Назад у СРСР. Особливе враження справляють вітражі художника Миколи Лінника, завершені буквально напередодні аварії. На них – історія освоєння «мирного атома»: від Прометея до підкорення космосу.
І ще один майже сюрреалістичний образ – ставок-охолоджувач. Вода буквально "кипить" від руху величезних сомів. Ловити їх, звісно, заборонено. Це радіоактивний "заповідник", де екосистема десятиліттями живе в особливих умовах.
Сьогодні ЧАЕС не виробляє електроенергію. Вона перебуває у стадії виведення з експлуатації. Але це не "мертве" місце – тут постійно працює персонал, підтримуючи складну й вразливу систему.
Пропонуємо почитати ексклюзивний матеріал РБК-Україна про ліквідаторів та про те, як у 2022 році працівники ЧАЕС добровільно йшли в окупацію.
Також ми підготували підбірку книг, яку варто прочитати про трагедію Чорнобиля та її наслідки.
фото: Дмитро Дятлов 26.04.2026 — 17 — 3623
Дрони прилетіли по трьох резервуарах з нафтою.
В ніч на четвер, 23 квітня, безпілотники Центру спецоперацій "Альфа" СБУ уразили нафтоперекачувальну станцію "Горький" у Нижньогородській області РФ.
Про це РБК-Україна повідомили джерела в СБУ. Про це повідомляють Контракти.UA.
НПС "Горький" є важливою ланкою нафтотранспортної системи Росії та входить до структури АТ "Транснефть - Верхняя Волга".
Станція транспортує нафту магістральними трубопроводами, зокрема за напрямком Сургут - Горький - Полоцьк. Вона забезпечує перекачування сировини на внутрішні маршрути, зокрема до НПЗ "Лукойл" у місті Кстово.
Згідно з попередніми даними, внаслідок удару було пошкоджено три резервувари з нафтою. Виникла масштабна пожежа площею 20 тисяч метрів квадратних.
"Ураження таких системоутворюючих станцій створює серйозні перебої в логістиці постачання нафти всередині РФ. Порушується робота магістральних трубопроводів, знижується ефективність переробки на НПЗ та зростають витрати на транспортування", - наголосило джерело.
Воно зазначило, що у підсумку це безпосередньо впливає на доходи російського бюджету, які використовуються для фінансування війни проти України.
Нагадаємо, у країні-агресорці після атаки безпілотників зупинили роботу одразу два нафтопереробні заводи, що належать компанії "Роснефть". Йдеться про Туапсинський та Новокуйбишевський НПЗ.
Крім того, в ніч на 22 квітня безпілотники атакували російське місто Сизрань у Самарській області. На місцевому НПЗ пролунали вибухи. 23.04.2026 — 4 — 3935
