Киевский селополис: как процветает ферма посреди спального района
Между высотками жилого массива Позняки в Киеве продолжает жить хутор. Совместное хозяйство на площади в 63 сотки с овцой, козами, свиньями, кроликами и домашней птицей там ведут девять человек. Если не поднимать голову на высотки, покажется, что за полвека тут мало что изменилось. Те же 63 сотки, окружённые со всех сторон склонами оврага. Та же перекличка петухов. Такое же кудахтанье кур и улюлюканье индюков. Самодовольно похрюкивают поросята.
Репортаж от
Bird In Flight
Над грядками с саженцами клубники колдует женщина лет шестидесяти. Для крестьянки она выглядит нетривиально: кепи в мелкую клетку, видавшая виды шуба нараспашку, свитер крупной вязки с большим сморщенным воротом, бордовые штаны и шоколадные угги. Ей бы не в огороде копаться, а сидеть с чашечкой кофе.
Хозяйку подворья зовут Наталья Дмитриевна Юрченко. Химик-технолог, после распределения при Союзе она недолго проработала на радиозаводе. Затем, как в омут с головой, ушла в фермерство и воспитание четверых детей.
— Дед мой пришёл сюда в 47-м, — летящий низко над головой «Боинг» заставляет её повысить голос. — Родом из Полтавы он, от голода в Киев убежал. Поначалу жил в землянке. Полтавский мужик был с руками. Зарабатывал на строительстве моста Патона, между делом возводил дом своей мечты. Вышло всё на загляденье. Люди ходили смотреть на паровое отопление. Удивлялись мудрёной по тем временам планировке: комнаты расходились в разные стороны от коридора, а не плясали по старинке от печи.
В послевоенные годы из-за частых наводнений эти земли на левом берегу Днепра считались гиблыми. Но шли годы, реку усмирили плотины. На смену большой воде пришла плотная застройка высотками, вокруг подворья рос микрорайон Позняки.
Тысячи окон нависают теперь над одиноким хутором. — Ночью от них так светло, что можно в огороде рассадой заниматься, — находит в этом плюс хозяйка.
Жителям окрестных высоток сложнее ужиться с фермерами. Одни приходят с детьми, как в бесплатный зоопарк, покормить кроликов и свиней. Другие строчат жалобы на антисанитарию. Многие заждались, пока на месте фермы вырастет очередная «свечка». Лучше, мол, смотреть в окна напротив, чем терпеть запах от живности внизу. Удивительно, но победителем в схватке города и села пока выходит Наталья Юрченко. Год за годом на неё сыплются предложения властей, а то и угрозы застройщиков. Пока тщетно.
В ковчег Натальи Дмитриевны сегодня с лёгкостью вмещаются овца Буля, двадцать поросят, с десяток крупных свиней, больше тридцати кур, пять петухов, цыплята, индюки, кролики и две козы. В поисках подножного корма пара чинно прогуливается среди припаркованных иномарок.
— Раньше двадцать коз было. Ими заправлял козёл-заводила, выгонял всех из ямы и вёл к высоткам, — вспоминает Юрченко. Козы с остервенением саранчи опустошали клумбы. Больше всего доставалось розам. Самые проворные запрыгивали на мусорные контейнеры. Прислушавшись к возмущению жителей многоэтажек, на ферме сократили поголовье коз вдесятеро.
Впрочем, забот и без того полно. Сложнее всего со свиньями. Договорились с детсадом и школой-интернатом: через день забирают оттуда бочки с отходами столовых. Никаких биодобавок, только помои. Они-то и делают мясо с салом такими вкусными — постоянные клиенты сами увозят зарезанную под заказ живность. Прокормиться помогают и куры-несушки, и козы с напрочь лишённым дурного запаха молоком.
В недрах фермы кипит настоящая «Санта-Барбара». Вместе с Натальей Юрченко живут дочь Таня (ветеринар), сын Вова (механик в аэропорту) с женой и дочкой Евой, Котик (Слава, супруг Натальи Юрченко), а также Мишель (Михаил Иванович), её бывший муж. — Куда ж ему деться? Кормит свиней, а ещё кассир он у нас. От него пользы больше, чем вреда. Пусть живёт, тут места всем хватит.
Места и правда хватает многим. У Юрченко нашли приют и совсем посторонние люди. Вот молчаливый странный грузин Бондо, за глаза его называют Бондюэль, садится за руль дряхлого хозяйского пикапа «Иж» со значком BMW на решётке радиатора. Едет в интернат за помоями.
— Не хочет жить в Грузии, хоть тресни! — рассказывает Наталья. — Сколько раз его миграционная служба из страны выпроваживала… Недавно Бондо появился опять. Хотел открыть шашлычную, но ничего не вышло. Деваться некуда, живёт на чердаке.
В комнатушке с четырьмя кроватями делят кров Гена, Серёжа, Ксюша и Таня. О том, чем он занимается в жизни, Сергей из Хмельницкой области говорит витиевато. Называет себя энтузиастом. Ищет такую работу, чтобы время свободное было. — Видишь, орёл? — указывает он пальцем на плакат на стене. — Сильный, грациозный, ещё и умный. Орёл не будет жить в неволе. — Так ты орлом хочешь быть? — Приблизительно. Крановщик я по специальности.
После непродолжительных уговоров он снимает гитару со стены. І- i-i-сусу Слава! І- i-i-сусу Слава! Лунає пicня над схилами Днiпра. І- i-i-сусу Слава! І- i-i-сусу Слава! Спiває вiльна Україна.
Таня и Ксюша слушают гимн без энтузиазма. У каждой свои заботы. Обе разведённые. В Киев приехали, чтобы прокормить детей. На малой родине тридцатилетней Тани, в селе Довгалевка Хмельницкой области, остались четверо проглотов. У Ксюши из села Берестовец Черкасской области их двое. Старший сын учится в столице, маленькую дочку доверила родичам. Таня трудится дворничихой в новострое. Получает на руки $125 в месяц, работой довольна. Говорит, ей, сельской барышне с тремя гектарами огорода, справиться с уборкой двора и парадного проще пареной репы.
— Работы в Довгалевке нет, — объясняет Таня, зачем оставила детей на бабушку. — В колхозе директор давно всё распродал. Коней, свиней повывозили. Все наши тут, в Киеве, на заработках. — А у нас в селе только сезонная работа, — вступает в разговор Ксюша. У неё две торговые точки в столице. — Люди становятся на учёт в Центр занятости, получают выплаты. Когда приходит посевная, их опять берут на работу. А потом снова увольняют.
— Ой, хлопцы-ы-ы-ы, ховайтесь, Котяра пришёл! — хитро улыбается Наталья Дмитриевна. Котяра — муж. Он врывается в хату революционным шагом в потёртых кожанке и кепке, через левое плечо — сумка с повязанной сине-жёлтой ленточкой. На правой руке — протез кисти. В детстве пытался запрыгнуть на подножку поезда.
— Уважаемые, меня зовут Слава Веселов! Сейчас, когда идёт война в Донбассе, я написал петицию… — Ребята, вы попали, — подмигивает хозяйка. — Я написал петицию с требованием прекратить бои в Донбассе, чтобы спасти народ от смерти и разрухи, — продолжает Слава. — Этот конфликт не выгоден ни Украине, ни России. Я направил петицию в ООН, НАТО, Белый дом, а также Петру Порошенко и Владимиру Путину.
Слава вспоминает, как в 1988 году собрал две тысячи подписей под письмом Горбачёву с призывом вывести войска из Афганистана. Тогда же советские генералы получили из Кремля команду на выход. Веселов не считает это совпадением. — Войска-то вывели, но на меня и на Сахарова наехал КГБ, — уже почти шепчет Веселов. — Оклеветали, были даже покушения. Сначала уехал в Крым, но не нашёл работу по специальности, сам я экономист. Затем оказался в Киеве, познакомился с Наташей. Последние лет двадцать Слава работает на рынке. Продавал книги, хлеб, пиратские диски. Сейчас вот — садовые растения.
— Почему я всё время весёлая, спрашиваешь? — Наталья Юрченко будто подводит черту уходящему дню, а заодно и своим шестидесяти двум годам. — А с чего горевать-то? На земле за что ни возьмусь, всё выходит, слава богу! Значит, будет заработок. Да ещё и погода какая!
6 травня в київському Будинку Архітектора в рамках «Тижня дизайну» відбувся концерт цієї легендарної київської групи.
Колектив існує майже сорок років і став невід’ємною частиною самого Києва. Його склад змінюється, збільшується чи зменшується, якийсь час виступи можуть бути регулярними, раптом вони майже припиняються і пізніше виникають на новому місці. Концерти великим складом нечасті і збирають своєрідний клуб шанувальників, в якому всі знають один одного.
Участь в Ukrainian Design & Innovation Week не є випадковою, тому що від перших днів колектив активно співпрацює з художниками: колись це виставки, що поєднані з концертами, колись — художньо-музичні перформенси. Цього разу глядачів зустрічали експонати виставок, що проходять в рамках вже шостого «Тижня дизайну», який триває в Києві з 4 по 10 травня. Він складається з експозицій, майстер-класів, лекцій та воркшопів, екскурсій до майстерень, кінопоказів та іншого. З 2023 року Ukrainian Design & Innovation Week доєднався до World Design Weeks, куди на сьогодні входять сорок чотири країни. Події відбуваються на кількох майданчиках, повна програма є на сайті фестивалю.
Er. J. Orchestra:Олексій Александров — блокфлейти, перкусіяВіктор Крисько — електроскрипка, клавішіВолодимир Сороченко — гітараОлексій Колесніченко — клавішіОльга Прудей — вокалКатерина Александрова — флейтиЯрослав Бендерук — перкусія, вокал
Текст та фото — Олександр Зубко. 07.05.2026 — 16 — 1333
Призначити 30 квітня кожного року як дату, присвячену цьому музичному жанру — таке рішення було оголошено ЮНЕСКО ще у 2011 році, а перші події відбулися вже наступного року.
Вони включають великі та малі концерти, освітні події та інші заходи, які відбуваються безпосередньо або віддалено. Більшість з них припадають на останній день квітня, але значна частина відбувається раніше. Організатором є неурядова організація Інститут джазу Хербі Хенкока (Herbie Hancock Institute of Jazz) (США) та дирекція ЮНЕСКО. В новині сайту Міжнародного дня джазу від 2 травня сказано, що цього року заходи відбулися більше, ніж в 190 країнах та на всіх континентах. Так, включно з Антарктидою.
Звісно, відзначають це свято і в Україні. Якщо скласти афішу джазових подій, стане очевидно, що 30 квітня їх більше, ніж в будь-який інший день року. Більшість концертів офіційно оголошують себе причетними до свята, проте не всі здогадуються зареєструвати свої заходи на офіційному веб-сайті Міжнародного дня джазу. Проте деякі з джазових діячів таке зробили, їх можна знайти у відповідній вкладці.
Ми пропонуємо вашій увазі репортажі з двох концертів, що відбулися в Києві 30 квітня. Перший — звітний концерт кафедри джазу Київської муніципальної академії музики ім. Р.М. Глієра, він пройшов в одному з концертних залів цього навчального закладу і відомий як 43JazzClub. Цей концерт був підтверджений як подія в рамках Дня джазу. Другий — виступ вокалісти Аніко Долідзе з її біг-бендом. Він також присвячений святу джазу, про що було вказано на афіші. Цікаво, що перший концерт цього колективу також відбувся саме 30 квітня, але дев’ять років тому, і так само був присвячений Дню джазу, і на цій же сцені — у Caribbean Club.
А головною подією свята традиційно є Зірковий глобальний концерт (All-Star Global Concert), який вже давно транслюється у прямому ефірі на Youtube. Цього року він відбувся у Ліричній опері Чикаго (Lyric Opera of Chicago) — одному з найбільших оперних залів США.
Текст та фото — Олександр Зубко.
03.05.2026 — 23 — 3515
6 квітня в одному з залів готелю «Хілтон» відбувся конкурс, який вже майже два десятиріччя щорічно проводить Асоціація сомельє України — член Міжнародної асоціації сомельє (Association de la Sommellerie Internationale, ASI). Із зрозумілих причин переривався він у 2020, 2022, 2023 та 2024 роках.
З дванадцятьох півфіналістів до фіналу вийшли Євген Олійник, Дмитро Лазорка та Богдан Павлюх. За збігом обставин, всі мешкають у Львові та працюють тут сомельє.
Частина завдань були традиційними: подача напоїв, пошук помилок у винній карті, дегустація наосліп міцного алкоголю. А були і незвичні. Так, треба було за слайдами на екрані визначити регіон походження напою. Або ж дати вичерпну характеристику єдиному зразку вина у келиху та поради щодо страв до нього. Чи навпаки: отримавши тарілку з їжею підібрати напої до неї.
Переможцем було оголошено Богдана Павлюха. З усіх трьох конкурсантів він єдиний вже потрапляв у фінал, причому чотири рази: у 2014 та 2015 роках посів третє місце, у 2017 та 2020 роках — друге.
На нашому сайті є фоторепортажі про конкурс 2016, 2017, 2018, 2019 років. А також про перший міжнародний жіночий кубок.
Текст та фото — Олександр Зубко
01.05.2026 — 30 — 3579
Ціна помилки та сила природи: подорож у Чорнобильську зону, яка назавжди змінила хід історії.
Виповнюється 40 років з дня аварії на Чорнобильській АЕС. Катастрофа 1986 року не лише змінила хід історії, а й створила унікальну зону відчуження, де час фактично зупинився. ЧАЕС залишається об’єктом уваги людей з усього світу, а покинуті міста Прип’ять та Чорнобиль поступово переходять під контроль природи.
Фотограф Дмитро Дятлов відвідав Зону і зафіксував, як виглядає епіцентр катастрофи. Як працює станція, чому дика природа витісняє залишки цивілізації та як виглядають покинуті локації – у фоторепортажі та тексті Дмитра для РБК-Україна. Публікуємо пряму мову автора. Більшість кадрів публікується в медіа вперше. Про це повідомляють Контракти.UA.
Чорнобиль: катастрофа, яка так і не закінчилась
Я народився у 1986 році – рівно через п’ять місяців після аварії на Чорнобильській АЕС. У Києві – за дві години їзди від місця, яке назавжди змінило хід історії. Чорнобиль весь час був поруч – як точка на мапі і як нав’язливий образ у підсвідомості.
Чорнобиль – це не лише минуле. Це місце, де можна побачити майбутнє без людини. З дитинства мене тягнуло туди майже фізично. Зовсім поруч – епіцентр однієї з найбільших техногенних катастроф. Хотілося пізнати це місце не з чужих розповідей, а самому.
Потрапити в Зону вдалося лише багато років потому – вже з камерою, у складі знімальної групи. Це було кілька років тому, ще до війни. Але навряд чи там щось могло кардинально змінитися. Час тут не рухається – він накопичується.
Зона: територія зупиненого часу
Дорога до Зони – це перехід. Перехід із звичної реальності у простір, де минуле не пішло, а залишилося.
Ми їхали мовчки. Говорити не хотілося. Хотілося слухати тишу. Обабіч дороги – покинуті села. Хати з перекошеними дахами, вибитими вікнами, облупленою фарбою. Колись тут топили печі, пахло хлібом, звучали голоси. Тепер – лише вітер у порожніх рамах і гілки, що тягнуться всередину, ніби ліс повільно, але невідворотно освоює чужий простір.
Люди виїжджали "на три дні". Незаперті двері. Недопитий чай. Покинуті іграшки. Але ніхто так і не повернувся. З часом розумієш: для цих місць аварія була не просто катастрофою. Це був розрив часу – миттєвий і незворотний. І водночас – початок іншого процесу.
Природа: життя після людини
Людина пішла – і природа повернулася. Стіни заростають мохом молодою порослю, стежки розчиняються в траві. Усе, що колись утримувалося зусиллям людини, поступово, подвір’я зникають під відпускається.
Якщо відволіктися від попереджувальних знаків про радіацію, помічаєш інше. Це територія, де відбувся один із найрідкісніших експериментів в історії – без участі вчених. У якийсь момент розумієш, що Зона стала притулком – саме тому, що людина пішла.
Рослинність тут буйна, комах стільки, що повітря здається густим, птахів чути всюди. Вода в каналах і озерах повна життя. Дикі тварини почуваються впевнено – їх ніхто не витісняє і не переслідує.
Тут живуть рисі, кабани, козулі, олені. Щільність вовків – вища, ніж у багатьох європейських заповідниках. У лісах зустрічаються навіть ведмеді та зубри. Коні Пржевальського, завезені у 1990-х, прижилися і утворили стійку популяцію. Радіація залишилася. Людина – ні. І саме це виявилося вирішальним фактором.
Для мене Чорнобиль – це не лише місце катастрофи. Це ще й наочна відповідь на питання, якою могла б бути наша земля без постійного втручання людини.
ЧАЕС: станція, яка не може померти
Сама станція – місце парадоксальне. Це не руїна – це працюючий механізм, просто з іншою функцією. Територія контрольованої небезпеки. Після аварії вийшов з ладу лише четвертий енергоблок. Інші ще довго працювали. Остаточно станцію зупинили лише у 2020 році.
На момент зйомки над зруйнованим блоком уже височіла нова захисна арка – "Укриття-2". Гігантська конструкція, що мала ізолювати реактор і зробити можливою подальшу роботу з нейтралізації наслідків вибуху.
Територією ми пересувалися лише з провідником і за суворо визначеними маршрутами. Фон змінюється: десь майже спокійно, десь дозиметр починає нервово потріскувати.
Усередині адміністративних будівель – те саме відчуття застиглого часу. Радянські таблички, схеми, плакати. Назад у СРСР. Особливе враження справляють вітражі художника Миколи Лінника, завершені буквально напередодні аварії. На них – історія освоєння «мирного атома»: від Прометея до підкорення космосу.
І ще один майже сюрреалістичний образ – ставок-охолоджувач. Вода буквально "кипить" від руху величезних сомів. Ловити їх, звісно, заборонено. Це радіоактивний "заповідник", де екосистема десятиліттями живе в особливих умовах.
Сьогодні ЧАЕС не виробляє електроенергію. Вона перебуває у стадії виведення з експлуатації. Але це не "мертве" місце – тут постійно працює персонал, підтримуючи складну й вразливу систему.
Пропонуємо почитати ексклюзивний матеріал РБК-Україна про ліквідаторів та про те, як у 2022 році працівники ЧАЕС добровільно йшли в окупацію.
Також ми підготували підбірку книг, яку варто прочитати про трагедію Чорнобиля та її наслідки.
фото: Дмитро Дятлов 26.04.2026 — 17 — 3653
Дрони прилетіли по трьох резервуарах з нафтою.
В ніч на четвер, 23 квітня, безпілотники Центру спецоперацій "Альфа" СБУ уразили нафтоперекачувальну станцію "Горький" у Нижньогородській області РФ.
Про це РБК-Україна повідомили джерела в СБУ. Про це повідомляють Контракти.UA.
НПС "Горький" є важливою ланкою нафтотранспортної системи Росії та входить до структури АТ "Транснефть - Верхняя Волга".
Станція транспортує нафту магістральними трубопроводами, зокрема за напрямком Сургут - Горький - Полоцьк. Вона забезпечує перекачування сировини на внутрішні маршрути, зокрема до НПЗ "Лукойл" у місті Кстово.
Згідно з попередніми даними, внаслідок удару було пошкоджено три резервувари з нафтою. Виникла масштабна пожежа площею 20 тисяч метрів квадратних.
"Ураження таких системоутворюючих станцій створює серйозні перебої в логістиці постачання нафти всередині РФ. Порушується робота магістральних трубопроводів, знижується ефективність переробки на НПЗ та зростають витрати на транспортування", - наголосило джерело.
Воно зазначило, що у підсумку це безпосередньо впливає на доходи російського бюджету, які використовуються для фінансування війни проти України.
Нагадаємо, у країні-агресорці після атаки безпілотників зупинили роботу одразу два нафтопереробні заводи, що належать компанії "Роснефть". Йдеться про Туапсинський та Новокуйбишевський НПЗ.
Крім того, в ніч на 22 квітня безпілотники атакували російське місто Сизрань у Самарській області. На місцевому НПЗ пролунали вибухи. 23.04.2026 — 4 — 3962
