28.12.2015
— Украина — Таблеточки/ officiel-online.com — 20075 медицина, жизнь, люди, рак
Детей спасаете вы: спецпроект фонда Таблеточки
Этим проектом мы хотим показать, что рак - излечим. Это страшный и непростой бой, но этот бой можно выиграть. Нет ничего приятнее, чем смотреть сейчас на фотографии девочек-красоток с роскошными волосами и горящими глазами. Сложно поверить, что именно им пришлось пережить тяжелое лечение от рака. И мы очень благодарны девочкам за то, что они согласились рассказать свои истории. Для каждой из наших восьми героинь страшный диагноз стал совершенной неожиданностью, но в каждом случае все закончилось победой над болезнью – во многом благодаря тому, что они сами решили, что именно так и будет. Их истории очень похожи, но, как и везде, здесь нет универсальных рецептов, и каждая девушка боролась с этим вызовом по-своему. Что они переживали, когда месяцами находились за закрытой дверью детской онкологии, что почувствовали, когда смогли вернуться к нормальной жизни, и как это отразилось на их мироощущении?
Алина, 19 лет, учится на фармацевта. Заболела в 14 лет, лечилась один год.
Мою болезнь обнаружили во время планового осмотра. Сначала у меня была депрессия, но я переживала не столько из-за болезни, сколько из-за того, что пропущу что-то интересное в школе и из-за выпадающих волос. В Охматдете, конечно, со мной всегда была мама, но в целом я не слишком много общалась с людьми в то время: во-первых, большинство детей были еще младше меня, а во-вторых – я очень закрытый человек и привыкла все переживать в себе, мне сложно делиться с кем-то своими переживаниями.
Мои школьные друзья сначала звонили мне и всегда приходили в гости, когда меня отпускали домой, но все мы были маленькими, они плохо понимали, что со мной происходит, и мы, конечно, отдалились. Основной поддержкой была мама. Она никогда ничего не скрывала от меня и в то же время знала, что мое моральное состояние очень зависит от ее настроя.
Страшно мне было только сначала, а потом, когда я свыклась с фактом своей болезни, я уже не боялась: у меня бойцовский характер и выздоровление было моей целью. Я никогда не думала о возможности плохого исхода – я сама запрограммировала себя на то, что обязательно выздоровею. Год в изоляции, практически один на один с самой собой, конечно, углубил мою замкнутость, но в то же время я многое преодолела и обнаружила в себе внутреннюю силу. Поэтому я с уважением отношусь к этой странице своей жизни.
Настя, 18 лет, учится на переводчика. Заболела в 14 лет, лечилась 5 месяцев
Мне долго не могли поставить диагноз. Мы до последнего надеялись, что подозрения не подтвердятся. Когда в Киеве нам сказали, что у меня лейкемия, первый час я прорыдала, и сначала мне все время казалось, что мы вот-вот уедем. У меня есть младшие брат и сестра, они двойняшки, и мне было очень тяжело не иметь возможности обнять их, я жутко скучала. Но я даже не представляю, как тяжело было моей маме, которая постоянно была со мной. Я видела ее слезы и понимала, что не могу допустить, чтобы она продолжала плакать из-за меня.
Что касается друзей, такие ситуации, конечно, расставляют все на свои места. Когда я вернулась в Луганск, то восьмого марта увидела под своим домом весь класс, который пришел меня проведать. Я была так счастлива! У меня есть две лучшие подруги, которые меня очень поддерживали в тот период, и сейчас, когда они расстраиваются из-за каких-то рутинных вещей, я всегда напоминаю им, насколько на самом деле прекрасна жизнь. После болезни все цвета стали гораздо ярче, мне хочется прожить каждую секунду, все прочувствовать, везде побывать. Я хочу все успеть и все увидеть.
Катя, 17 лет, в этом году заканчивает школу. Заболела в 11 лет, лечилась 4 года. «Когда я узнала, что у меня рак крови, я не понимала, что это значит – знала только, что это очень серьезно. Мои родители ничего не скрывали от меня, и я довольно спокойно относилась к своей болезни, никогда не падала духом и была совершенно уверена в том, что буду здорова.
Самым сложным для меня был период приема гормонов, которые вызывали сильный голод – я буквально считала минуты, когда можно будет поесть. Во время лечения я занималась всем, чем только можно себя занять, находясь в закрытом пространстве – рисовала, вышивала, делала какие-то поделки, а, будучи в Италии, даже начала готовить и выучила итальянский. Мне никогда не было скучно – в больницах у меня всегда были друзья.
Настя, 20 лет, учится на переводчика. Заболела в 14 лет, лечилась 10 месяцев. Первый месяц, проведенный в больнице, я не помню вообще. Наверное, это особенность памяти, которая помогает забыть все плохое. Вначале была жалость к себе, обида на весь мир, мысли о том, почему я, за что это мне. Сложнее всего для меня было смириться с тем, что, пока мои четырнадцатилетние сверстницы наряжались на свои первые дискотеки, у меня выпадали волосы и ресницы, а я сама была настолько слаба, что самым большим развлечением для меня становилась прогулка к качелям во дворе больницы. Конечно, это оставило свой отпечаток – я довольно замкнутый и мнительный человек, и моя болезнь умножила все подростковые комплексы на сто.
После выписки мне хотелось все наверстать, показать, что я такая же, как и все. Десятый класс я провела дома, а в одиннадцатый пошла уже вместе со своими одноклассниками. Но здесь меня ждал еще один удар по самолюбию – я всегда была круглой отличницей, и мне было тяжело понимать, что я отстаю по некоторым предметам. Мне очень помогли друзья – все они со мной до сих пор. Я очень благодарна им за то, что они не относились ко мне с жалостью, не пытались подсластить пилюлю. Пока отрастали волосы, я принципиально не носила париков –весь город все равно все знал. Но, когда я поступила в университет, для меня было огромным наслаждением понимать, что здесь никто не слышал о моей болезни, никто не относится ко мне снисходительно.
Люда, 20 лет, учится на ресторатора. Заболела в 14, лечилась 11 месяцев. Когда я вижу, что человек слаб, мне хочется показать ему, что он может быть сильным и смелым. Я рассказываю, как я болела, как попала в реанимацию, как у меня упали лейкоциты, а мне ужасно хотелось вареников со сметаной и мне снились кошмары о том, как вся семья их ест, а мне не дают. На следующий день мама застала меня за тем, что я разговаривала со своими гемоглобином и говорила ему, что нужно срочно подняться, чтобы нам наконец разрешили есть сметану. Самое удивительное, что буквально через пару дней лейкоциты действительно поднялись!
Моя палата находилась на тринадцатом этаже, я глянула в окно и подумала, что можно просто перешагнуть по ту сторону. Но кому бы я сделала этим лучше? Я никогда не испытывала внутренних страданий по поводу того, что заболела – я даже рада, что со мной это произошло. Раньше я с жадностью относилась к жизни, спешила жить, и сейчас мне кажется, что болезнь была знаком о том, что нужно притормозить и сбавить обороты. Поэтому я боюсь неуважительно относиться к ней, обижаться – мне кажется, тогда она вернется.
Даша, 20 лет, учится на издателя. Заболела в 14 лет, лечилась 9 месяцев. Я была в 9 классе, у меня было миллион увлечений и интересов, известие о том, что у меня рак крови стало шоком. Я не переживала из-за волос, но перспектива пролежать в больнице полгода казалась мне невообразимой. Но я справилась: мне очень помогли другие дети, которые были там, и, конечно, мама и бабушка. Я не собираюсь вычеркивать этот период из памяти – это часть моей истории. Каждый раз, когда я приезжаю в Охматдет на плановые анализы, я стараюсь зайти к тем, кто сейчас там и своим примером показать, что и они тоже справятся.
Такие моменты в жизни нельзя воспринимать как наказание — я понимала, что это послано мне для того, чтобы я что-то переосмыслила, что-то увидела. Некоторые люди оказали неожиданную поддержку – например, мои одноклассницы специально для меня вели дневник, в котором описывали все, что происходило в школе во время моего отсутствия. Когда я вышла из больницы, то не носила парик, и мне не было неловко – как и моим друзьям и парню. Болезнь помогла мне стать уверенней в себе и спокойно относиться ко многим вещам, не делая из них трагедии. Я вышла из больницы с совершенно другим отношением к жизни и научилась видеть подарок во всем том, что обычно воспринимается как должное.
аша, 20 лет, учится на переводчика. Заболела в 16 лет, лечилась 1 год. Когда мне сказали о диагнозе и направили в Охматдет, я была уверена, что выйду через две недели. До конца осознавать все, что происходило, я стала только спустя три месяца, когда начали химиотерапию, было уже очевидно, что дело серьезно. Я очень сложно переживала тот период. От воспоминаний об ощущениях того периода на душе скребут кошки. Нет, я не была в отчаянии – я доверяла врачу и ни на секунду не сомневалась в том, что одолею болезнь. Но когда ты девочка и тебе 16, наблюдать за тем, как у тебя выпадают волосы - очень страшно.
Когда меня выписали из больницы, я носила парики, удивляя всех постоянно меняющейся прической – я была даже кудрявой блондинкой. Самым сложным для меня оказался второй год лечения, когда я уже была дома, и мне разрешали выходить на улицу: перед каждой прогулкой мне нужно было принимать по семь таблеток химиотерапии, и состояние после них было ужасающим. Мне постоянно хотелось апельсинов, которые нельзя было есть. Но я их, конечно же, ела все равно, из-за чего меня ужасно обсыпало. Но это было потом – сначала были апельсины.
Аня, 18 лет, учится на медсестру.Заболела в 14 лет, лечилась 10 месяцев. О болезни узнала внезапно, на последний звонок уже не пошла. Сначала я не слишком хорошо понимала, о чем идет речь, и все, чего мне хотелось – плакать сутки напролет. Но врач сразу настроил меня на то, что все будет хорошо. До болезни я ходила в художественную школу, занималась танцами и гандболом, была очень общительной и активной. Но человек действительно привыкает ко всему: ты будто перемещаешься в другое пространство и начинаешь жить другими смыслами, а самой большой радостью становятся хорошие результаты анализов или разрешение прогуляться по улице.
Были моменты, когда становилось совсем уж страшно и сложно, но я знала, что нужно перетерпеть, и все будет в порядке. Главное – быть в этом уверенным. И, конечно, я получила очень много поддержки от семьи и от друзей. Раньше я никогда не думала, что люди настолько отзывчивы: все мои близкие заботились о том, чтобы у меня было стабильно хорошее настроение. Моя лучшая подруга была со мной рядом все это время: когда меня выписали из больницы, и я возвращалась домой, то специально не предупреждала ее. Позвонила уже из дома и сказала: «Я вернулась». А она отвечает: «Я не верю, ты врешь мне», и я слышу, как она плачет.
6 травня в київському Будинку Архітектора в рамках «Тижня дизайну» відбувся концерт цієї легендарної київської групи.
Колектив існує майже сорок років і став невід’ємною частиною самого Києва. Його склад змінюється, збільшується чи зменшується, якийсь час виступи можуть бути регулярними, раптом вони майже припиняються і пізніше виникають на новому місці. Концерти великим складом нечасті і збирають своєрідний клуб шанувальників, в якому всі знають один одного.
Участь в Ukrainian Design & Innovation Week не є випадковою, тому що від перших днів колектив активно співпрацює з художниками: колись це виставки, що поєднані з концертами, колись — художньо-музичні перформенси. Цього разу глядачів зустрічали експонати виставок, що проходять в рамках вже шостого «Тижня дизайну», який триває в Києві з 4 по 10 травня. Він складається з експозицій, майстер-класів, лекцій та воркшопів, екскурсій до майстерень, кінопоказів та іншого. З 2023 року Ukrainian Design & Innovation Week доєднався до World Design Weeks, куди на сьогодні входять сорок чотири країни. Події відбуваються на кількох майданчиках, повна програма є на сайті фестивалю.
Er. J. Orchestra:Олексій Александров — блокфлейти, перкусіяВіктор Крисько — електроскрипка, клавішіВолодимир Сороченко — гітараОлексій Колесніченко — клавішіОльга Прудей — вокалКатерина Александрова — флейтиЯрослав Бендерук — перкусія, вокал
Текст та фото — Олександр Зубко. 07.05.2026 — 16 — 1254
Призначити 30 квітня кожного року як дату, присвячену цьому музичному жанру — таке рішення було оголошено ЮНЕСКО ще у 2011 році, а перші події відбулися вже наступного року.
Вони включають великі та малі концерти, освітні події та інші заходи, які відбуваються безпосередньо або віддалено. Більшість з них припадають на останній день квітня, але значна частина відбувається раніше. Організатором є неурядова організація Інститут джазу Хербі Хенкока (Herbie Hancock Institute of Jazz) (США) та дирекція ЮНЕСКО. В новині сайту Міжнародного дня джазу від 2 травня сказано, що цього року заходи відбулися більше, ніж в 190 країнах та на всіх континентах. Так, включно з Антарктидою.
Звісно, відзначають це свято і в Україні. Якщо скласти афішу джазових подій, стане очевидно, що 30 квітня їх більше, ніж в будь-який інший день року. Більшість концертів офіційно оголошують себе причетними до свята, проте не всі здогадуються зареєструвати свої заходи на офіційному веб-сайті Міжнародного дня джазу. Проте деякі з джазових діячів таке зробили, їх можна знайти у відповідній вкладці.
Ми пропонуємо вашій увазі репортажі з двох концертів, що відбулися в Києві 30 квітня. Перший — звітний концерт кафедри джазу Київської муніципальної академії музики ім. Р.М. Глієра, він пройшов в одному з концертних залів цього навчального закладу і відомий як 43JazzClub. Цей концерт був підтверджений як подія в рамках Дня джазу. Другий — виступ вокалісти Аніко Долідзе з її біг-бендом. Він також присвячений святу джазу, про що було вказано на афіші. Цікаво, що перший концерт цього колективу також відбувся саме 30 квітня, але дев’ять років тому, і так само був присвячений Дню джазу, і на цій же сцені — у Caribbean Club.
А головною подією свята традиційно є Зірковий глобальний концерт (All-Star Global Concert), який вже давно транслюється у прямому ефірі на Youtube. Цього року він відбувся у Ліричній опері Чикаго (Lyric Opera of Chicago) — одному з найбільших оперних залів США.
Текст та фото — Олександр Зубко.
03.05.2026 — 23 — 3463
6 квітня в одному з залів готелю «Хілтон» відбувся конкурс, який вже майже два десятиріччя щорічно проводить Асоціація сомельє України — член Міжнародної асоціації сомельє (Association de la Sommellerie Internationale, ASI). Із зрозумілих причин переривався він у 2020, 2022, 2023 та 2024 роках.
З дванадцятьох півфіналістів до фіналу вийшли Євген Олійник, Дмитро Лазорка та Богдан Павлюх. За збігом обставин, всі мешкають у Львові та працюють тут сомельє.
Частина завдань були традиційними: подача напоїв, пошук помилок у винній карті, дегустація наосліп міцного алкоголю. А були і незвичні. Так, треба було за слайдами на екрані визначити регіон походження напою. Або ж дати вичерпну характеристику єдиному зразку вина у келиху та поради щодо страв до нього. Чи навпаки: отримавши тарілку з їжею підібрати напої до неї.
Переможцем було оголошено Богдана Павлюха. З усіх трьох конкурсантів він єдиний вже потрапляв у фінал, причому чотири рази: у 2014 та 2015 роках посів третє місце, у 2017 та 2020 роках — друге.
На нашому сайті є фоторепортажі про конкурс 2016, 2017, 2018, 2019 років. А також про перший міжнародний жіночий кубок.
Текст та фото — Олександр Зубко
01.05.2026 — 30 — 3532
Ціна помилки та сила природи: подорож у Чорнобильську зону, яка назавжди змінила хід історії.
Виповнюється 40 років з дня аварії на Чорнобильській АЕС. Катастрофа 1986 року не лише змінила хід історії, а й створила унікальну зону відчуження, де час фактично зупинився. ЧАЕС залишається об’єктом уваги людей з усього світу, а покинуті міста Прип’ять та Чорнобиль поступово переходять під контроль природи.
Фотограф Дмитро Дятлов відвідав Зону і зафіксував, як виглядає епіцентр катастрофи. Як працює станція, чому дика природа витісняє залишки цивілізації та як виглядають покинуті локації – у фоторепортажі та тексті Дмитра для РБК-Україна. Публікуємо пряму мову автора. Більшість кадрів публікується в медіа вперше. Про це повідомляють Контракти.UA.
Чорнобиль: катастрофа, яка так і не закінчилась
Я народився у 1986 році – рівно через п’ять місяців після аварії на Чорнобильській АЕС. У Києві – за дві години їзди від місця, яке назавжди змінило хід історії. Чорнобиль весь час був поруч – як точка на мапі і як нав’язливий образ у підсвідомості.
Чорнобиль – це не лише минуле. Це місце, де можна побачити майбутнє без людини. З дитинства мене тягнуло туди майже фізично. Зовсім поруч – епіцентр однієї з найбільших техногенних катастроф. Хотілося пізнати це місце не з чужих розповідей, а самому.
Потрапити в Зону вдалося лише багато років потому – вже з камерою, у складі знімальної групи. Це було кілька років тому, ще до війни. Але навряд чи там щось могло кардинально змінитися. Час тут не рухається – він накопичується.
Зона: територія зупиненого часу
Дорога до Зони – це перехід. Перехід із звичної реальності у простір, де минуле не пішло, а залишилося.
Ми їхали мовчки. Говорити не хотілося. Хотілося слухати тишу. Обабіч дороги – покинуті села. Хати з перекошеними дахами, вибитими вікнами, облупленою фарбою. Колись тут топили печі, пахло хлібом, звучали голоси. Тепер – лише вітер у порожніх рамах і гілки, що тягнуться всередину, ніби ліс повільно, але невідворотно освоює чужий простір.
Люди виїжджали "на три дні". Незаперті двері. Недопитий чай. Покинуті іграшки. Але ніхто так і не повернувся. З часом розумієш: для цих місць аварія була не просто катастрофою. Це був розрив часу – миттєвий і незворотний. І водночас – початок іншого процесу.
Природа: життя після людини
Людина пішла – і природа повернулася. Стіни заростають мохом молодою порослю, стежки розчиняються в траві. Усе, що колись утримувалося зусиллям людини, поступово, подвір’я зникають під відпускається.
Якщо відволіктися від попереджувальних знаків про радіацію, помічаєш інше. Це територія, де відбувся один із найрідкісніших експериментів в історії – без участі вчених. У якийсь момент розумієш, що Зона стала притулком – саме тому, що людина пішла.
Рослинність тут буйна, комах стільки, що повітря здається густим, птахів чути всюди. Вода в каналах і озерах повна життя. Дикі тварини почуваються впевнено – їх ніхто не витісняє і не переслідує.
Тут живуть рисі, кабани, козулі, олені. Щільність вовків – вища, ніж у багатьох європейських заповідниках. У лісах зустрічаються навіть ведмеді та зубри. Коні Пржевальського, завезені у 1990-х, прижилися і утворили стійку популяцію. Радіація залишилася. Людина – ні. І саме це виявилося вирішальним фактором.
Для мене Чорнобиль – це не лише місце катастрофи. Це ще й наочна відповідь на питання, якою могла б бути наша земля без постійного втручання людини.
ЧАЕС: станція, яка не може померти
Сама станція – місце парадоксальне. Це не руїна – це працюючий механізм, просто з іншою функцією. Територія контрольованої небезпеки. Після аварії вийшов з ладу лише четвертий енергоблок. Інші ще довго працювали. Остаточно станцію зупинили лише у 2020 році.
На момент зйомки над зруйнованим блоком уже височіла нова захисна арка – "Укриття-2". Гігантська конструкція, що мала ізолювати реактор і зробити можливою подальшу роботу з нейтралізації наслідків вибуху.
Територією ми пересувалися лише з провідником і за суворо визначеними маршрутами. Фон змінюється: десь майже спокійно, десь дозиметр починає нервово потріскувати.
Усередині адміністративних будівель – те саме відчуття застиглого часу. Радянські таблички, схеми, плакати. Назад у СРСР. Особливе враження справляють вітражі художника Миколи Лінника, завершені буквально напередодні аварії. На них – історія освоєння «мирного атома»: від Прометея до підкорення космосу.
І ще один майже сюрреалістичний образ – ставок-охолоджувач. Вода буквально "кипить" від руху величезних сомів. Ловити їх, звісно, заборонено. Це радіоактивний "заповідник", де екосистема десятиліттями живе в особливих умовах.
Сьогодні ЧАЕС не виробляє електроенергію. Вона перебуває у стадії виведення з експлуатації. Але це не "мертве" місце – тут постійно працює персонал, підтримуючи складну й вразливу систему.
Пропонуємо почитати ексклюзивний матеріал РБК-Україна про ліквідаторів та про те, як у 2022 році працівники ЧАЕС добровільно йшли в окупацію.
Також ми підготували підбірку книг, яку варто прочитати про трагедію Чорнобиля та її наслідки.
фото: Дмитро Дятлов 26.04.2026 — 17 — 3613
Дрони прилетіли по трьох резервуарах з нафтою.
В ніч на четвер, 23 квітня, безпілотники Центру спецоперацій "Альфа" СБУ уразили нафтоперекачувальну станцію "Горький" у Нижньогородській області РФ.
Про це РБК-Україна повідомили джерела в СБУ. Про це повідомляють Контракти.UA.
НПС "Горький" є важливою ланкою нафтотранспортної системи Росії та входить до структури АТ "Транснефть - Верхняя Волга".
Станція транспортує нафту магістральними трубопроводами, зокрема за напрямком Сургут - Горький - Полоцьк. Вона забезпечує перекачування сировини на внутрішні маршрути, зокрема до НПЗ "Лукойл" у місті Кстово.
Згідно з попередніми даними, внаслідок удару було пошкоджено три резервувари з нафтою. Виникла масштабна пожежа площею 20 тисяч метрів квадратних.
"Ураження таких системоутворюючих станцій створює серйозні перебої в логістиці постачання нафти всередині РФ. Порушується робота магістральних трубопроводів, знижується ефективність переробки на НПЗ та зростають витрати на транспортування", - наголосило джерело.
Воно зазначило, що у підсумку це безпосередньо впливає на доходи російського бюджету, які використовуються для фінансування війни проти України.
Нагадаємо, у країні-агресорці після атаки безпілотників зупинили роботу одразу два нафтопереробні заводи, що належать компанії "Роснефть". Йдеться про Туапсинський та Новокуйбишевський НПЗ.
Крім того, в ніч на 22 квітня безпілотники атакували російське місто Сизрань у Самарській області. На місцевому НПЗ пролунали вибухи. 23.04.2026 — 4 — 3927