28.12.2015
— Украина — Таблеточки/ officiel-online.com — 19786 медицина, жизнь, люди, рак
Детей спасаете вы: спецпроект фонда Таблеточки
Этим проектом мы хотим показать, что рак - излечим. Это страшный и непростой бой, но этот бой можно выиграть. Нет ничего приятнее, чем смотреть сейчас на фотографии девочек-красоток с роскошными волосами и горящими глазами. Сложно поверить, что именно им пришлось пережить тяжелое лечение от рака. И мы очень благодарны девочкам за то, что они согласились рассказать свои истории. Для каждой из наших восьми героинь страшный диагноз стал совершенной неожиданностью, но в каждом случае все закончилось победой над болезнью – во многом благодаря тому, что они сами решили, что именно так и будет. Их истории очень похожи, но, как и везде, здесь нет универсальных рецептов, и каждая девушка боролась с этим вызовом по-своему. Что они переживали, когда месяцами находились за закрытой дверью детской онкологии, что почувствовали, когда смогли вернуться к нормальной жизни, и как это отразилось на их мироощущении?
Алина, 19 лет, учится на фармацевта. Заболела в 14 лет, лечилась один год.
Мою болезнь обнаружили во время планового осмотра. Сначала у меня была депрессия, но я переживала не столько из-за болезни, сколько из-за того, что пропущу что-то интересное в школе и из-за выпадающих волос. В Охматдете, конечно, со мной всегда была мама, но в целом я не слишком много общалась с людьми в то время: во-первых, большинство детей были еще младше меня, а во-вторых – я очень закрытый человек и привыкла все переживать в себе, мне сложно делиться с кем-то своими переживаниями.
Мои школьные друзья сначала звонили мне и всегда приходили в гости, когда меня отпускали домой, но все мы были маленькими, они плохо понимали, что со мной происходит, и мы, конечно, отдалились. Основной поддержкой была мама. Она никогда ничего не скрывала от меня и в то же время знала, что мое моральное состояние очень зависит от ее настроя.
Страшно мне было только сначала, а потом, когда я свыклась с фактом своей болезни, я уже не боялась: у меня бойцовский характер и выздоровление было моей целью. Я никогда не думала о возможности плохого исхода – я сама запрограммировала себя на то, что обязательно выздоровею. Год в изоляции, практически один на один с самой собой, конечно, углубил мою замкнутость, но в то же время я многое преодолела и обнаружила в себе внутреннюю силу. Поэтому я с уважением отношусь к этой странице своей жизни.
Настя, 18 лет, учится на переводчика. Заболела в 14 лет, лечилась 5 месяцев
Мне долго не могли поставить диагноз. Мы до последнего надеялись, что подозрения не подтвердятся. Когда в Киеве нам сказали, что у меня лейкемия, первый час я прорыдала, и сначала мне все время казалось, что мы вот-вот уедем. У меня есть младшие брат и сестра, они двойняшки, и мне было очень тяжело не иметь возможности обнять их, я жутко скучала. Но я даже не представляю, как тяжело было моей маме, которая постоянно была со мной. Я видела ее слезы и понимала, что не могу допустить, чтобы она продолжала плакать из-за меня.
Что касается друзей, такие ситуации, конечно, расставляют все на свои места. Когда я вернулась в Луганск, то восьмого марта увидела под своим домом весь класс, который пришел меня проведать. Я была так счастлива! У меня есть две лучшие подруги, которые меня очень поддерживали в тот период, и сейчас, когда они расстраиваются из-за каких-то рутинных вещей, я всегда напоминаю им, насколько на самом деле прекрасна жизнь. После болезни все цвета стали гораздо ярче, мне хочется прожить каждую секунду, все прочувствовать, везде побывать. Я хочу все успеть и все увидеть.
Катя, 17 лет, в этом году заканчивает школу. Заболела в 11 лет, лечилась 4 года. «Когда я узнала, что у меня рак крови, я не понимала, что это значит – знала только, что это очень серьезно. Мои родители ничего не скрывали от меня, и я довольно спокойно относилась к своей болезни, никогда не падала духом и была совершенно уверена в том, что буду здорова.
Самым сложным для меня был период приема гормонов, которые вызывали сильный голод – я буквально считала минуты, когда можно будет поесть. Во время лечения я занималась всем, чем только можно себя занять, находясь в закрытом пространстве – рисовала, вышивала, делала какие-то поделки, а, будучи в Италии, даже начала готовить и выучила итальянский. Мне никогда не было скучно – в больницах у меня всегда были друзья.
Настя, 20 лет, учится на переводчика. Заболела в 14 лет, лечилась 10 месяцев. Первый месяц, проведенный в больнице, я не помню вообще. Наверное, это особенность памяти, которая помогает забыть все плохое. Вначале была жалость к себе, обида на весь мир, мысли о том, почему я, за что это мне. Сложнее всего для меня было смириться с тем, что, пока мои четырнадцатилетние сверстницы наряжались на свои первые дискотеки, у меня выпадали волосы и ресницы, а я сама была настолько слаба, что самым большим развлечением для меня становилась прогулка к качелям во дворе больницы. Конечно, это оставило свой отпечаток – я довольно замкнутый и мнительный человек, и моя болезнь умножила все подростковые комплексы на сто.
После выписки мне хотелось все наверстать, показать, что я такая же, как и все. Десятый класс я провела дома, а в одиннадцатый пошла уже вместе со своими одноклассниками. Но здесь меня ждал еще один удар по самолюбию – я всегда была круглой отличницей, и мне было тяжело понимать, что я отстаю по некоторым предметам. Мне очень помогли друзья – все они со мной до сих пор. Я очень благодарна им за то, что они не относились ко мне с жалостью, не пытались подсластить пилюлю. Пока отрастали волосы, я принципиально не носила париков –весь город все равно все знал. Но, когда я поступила в университет, для меня было огромным наслаждением понимать, что здесь никто не слышал о моей болезни, никто не относится ко мне снисходительно.
Люда, 20 лет, учится на ресторатора. Заболела в 14, лечилась 11 месяцев. Когда я вижу, что человек слаб, мне хочется показать ему, что он может быть сильным и смелым. Я рассказываю, как я болела, как попала в реанимацию, как у меня упали лейкоциты, а мне ужасно хотелось вареников со сметаной и мне снились кошмары о том, как вся семья их ест, а мне не дают. На следующий день мама застала меня за тем, что я разговаривала со своими гемоглобином и говорила ему, что нужно срочно подняться, чтобы нам наконец разрешили есть сметану. Самое удивительное, что буквально через пару дней лейкоциты действительно поднялись!
Моя палата находилась на тринадцатом этаже, я глянула в окно и подумала, что можно просто перешагнуть по ту сторону. Но кому бы я сделала этим лучше? Я никогда не испытывала внутренних страданий по поводу того, что заболела – я даже рада, что со мной это произошло. Раньше я с жадностью относилась к жизни, спешила жить, и сейчас мне кажется, что болезнь была знаком о том, что нужно притормозить и сбавить обороты. Поэтому я боюсь неуважительно относиться к ней, обижаться – мне кажется, тогда она вернется.
Даша, 20 лет, учится на издателя. Заболела в 14 лет, лечилась 9 месяцев. Я была в 9 классе, у меня было миллион увлечений и интересов, известие о том, что у меня рак крови стало шоком. Я не переживала из-за волос, но перспектива пролежать в больнице полгода казалась мне невообразимой. Но я справилась: мне очень помогли другие дети, которые были там, и, конечно, мама и бабушка. Я не собираюсь вычеркивать этот период из памяти – это часть моей истории. Каждый раз, когда я приезжаю в Охматдет на плановые анализы, я стараюсь зайти к тем, кто сейчас там и своим примером показать, что и они тоже справятся.
Такие моменты в жизни нельзя воспринимать как наказание — я понимала, что это послано мне для того, чтобы я что-то переосмыслила, что-то увидела. Некоторые люди оказали неожиданную поддержку – например, мои одноклассницы специально для меня вели дневник, в котором описывали все, что происходило в школе во время моего отсутствия. Когда я вышла из больницы, то не носила парик, и мне не было неловко – как и моим друзьям и парню. Болезнь помогла мне стать уверенней в себе и спокойно относиться ко многим вещам, не делая из них трагедии. Я вышла из больницы с совершенно другим отношением к жизни и научилась видеть подарок во всем том, что обычно воспринимается как должное.
аша, 20 лет, учится на переводчика. Заболела в 16 лет, лечилась 1 год. Когда мне сказали о диагнозе и направили в Охматдет, я была уверена, что выйду через две недели. До конца осознавать все, что происходило, я стала только спустя три месяца, когда начали химиотерапию, было уже очевидно, что дело серьезно. Я очень сложно переживала тот период. От воспоминаний об ощущениях того периода на душе скребут кошки. Нет, я не была в отчаянии – я доверяла врачу и ни на секунду не сомневалась в том, что одолею болезнь. Но когда ты девочка и тебе 16, наблюдать за тем, как у тебя выпадают волосы - очень страшно.
Когда меня выписали из больницы, я носила парики, удивляя всех постоянно меняющейся прической – я была даже кудрявой блондинкой. Самым сложным для меня оказался второй год лечения, когда я уже была дома, и мне разрешали выходить на улицу: перед каждой прогулкой мне нужно было принимать по семь таблеток химиотерапии, и состояние после них было ужасающим. Мне постоянно хотелось апельсинов, которые нельзя было есть. Но я их, конечно же, ела все равно, из-за чего меня ужасно обсыпало. Но это было потом – сначала были апельсины.
Аня, 18 лет, учится на медсестру.Заболела в 14 лет, лечилась 10 месяцев. О болезни узнала внезапно, на последний звонок уже не пошла. Сначала я не слишком хорошо понимала, о чем идет речь, и все, чего мне хотелось – плакать сутки напролет. Но врач сразу настроил меня на то, что все будет хорошо. До болезни я ходила в художественную школу, занималась танцами и гандболом, была очень общительной и активной. Но человек действительно привыкает ко всему: ты будто перемещаешься в другое пространство и начинаешь жить другими смыслами, а самой большой радостью становятся хорошие результаты анализов или разрешение прогуляться по улице.
Были моменты, когда становилось совсем уж страшно и сложно, но я знала, что нужно перетерпеть, и все будет в порядке. Главное – быть в этом уверенным. И, конечно, я получила очень много поддержки от семьи и от друзей. Раньше я никогда не думала, что люди настолько отзывчивы: все мои близкие заботились о том, чтобы у меня было стабильно хорошее настроение. Моя лучшая подруга была со мной рядом все это время: когда меня выписали из больницы, и я возвращалась домой, то специально не предупреждала ее. Позвонила уже из дома и сказала: «Я вернулась». А она отвечает: «Я не верю, ты врешь мне», и я слышу, как она плачет.
Вибухи в Бучі на Київщині організував 21-річний місцевий житель.
У Бучі правоохоронці затримали виконавця сьогоднішнього подвійного теракту, внаслідок якого дістали поранення двоє правоохоронців. Пише ТСН.
Про це повідомив Офіс генпрокурора.
«Встановлено та затримано безпосереднього виконавця — громадянина України 2004 року народження. Слідство також володіє інформацією про інших осіб, причетних до цього злочину. Тривають заходи для їхнього встановлення і затримання», — йдеться у повідомленні.
За фактом теракту розпочато досудове розслідування за ч. 2 ст. 258 КК України. Завдяки злагодженій роботі прокуратури, СБУ та Національної поліції злочин вдалося розкрити.
Що відомо про затриманого
У Службі безпеки України повідомили, що за попередньою інформацією, його завербували російські спецслужби через Інтернет.
Від них він отримав інструкцію з виготовлення двох саморобних вибухових пристроїв. Для дистанційної активації кожну з бомб агент спорядив мобільним телефоном.
Далі зловмисник заклав вибухівки на місці запланованого теракту: одну заховав під лавкою біля входу до під’їзду житлового будинку, іншу — поблизу сміттєвого контейнера.
З його слів, він познайомився з невідомим через комп’ютерну гру. Через деякий час новий знайомий почав шантажувати хлопця та погрожувати йому.
Невідомий начебто казав, що знає, де перебуває мама хлопця і що нібито веде спостереження за нею з дрону. Тож аби вона залишилась живою, йому необхідно закласти вибухівку, повідомили деталі правоохоронці.
Теракт у Бучі 23 березня
За даними слідства, вранці о 5:34 надійшло повідомлення про вибух у Бучі. Саморобний вибуховий пристрій було закладено поблизу житлового будинку. Після прибуття на місце екстрених служб і правоохоронців під час проведення першочергових слідчих дій близько 7:35 стався другий вибух.
Перший вибуховий пристрій був закладений під лавкою біля багатоповерхового будинку. Вибухом вибито вікна, пошкоджено фасад і газові мережі. Пожежі вдалося уникнути.
За попередніми даними, другий пристрій також перебував поруч, і його підірвали дистанційно.
Очевидці події розповідають, що прокинулися від вибуху, ударна хвиля була відчутною.
Одразу зʼявилася підозра про теракт, тому що на землі побачили вирву, а навколо багато нових, невикористаних гайок, розповів один зі свідків у відео Бучанської міської ради. 23.03.2026 — 4 — 440
Філарета поховають у Володимирському кафедральному соборі.
Прощання зі святійшим патріархом Філаретом, який помер 20 березня, триватиме до ранку неділі, 22 березня, у Свято-Михайлівському Золотоверхому соборі Києва. Пише ТСН.Про це повідомляють Контракти.UA.
Про це сказано на сайті Православної церкви України.
Церемонія прощання
Церемонія прощання з Філаретом розпочалася о 20:00 20 березня. Вранці у суботу, 21 березня, над гробом з тілом патріарха проведуть заупокійну Божественну літургію і панахиду.
Прощання триватиме протягом сьогоднішнього дня. У ПЦУ зазначили, що доступ загалом буде вільним, але «може на деякий час обмежуватися з поважних причин».
Поховання
Приблизно об 11:00 від Михайлівського монастиря через Софіївську площу до Володимирського кафедрального собору вирушить жалобна процесія з тілом Філарета. У Володимирському соборі буде довершене відспівування та відбудеться поховання патріарха.
Помер патріарх Філарет
20 березня у Києві на 98-му році життя помер колишній предстоятель Української православної церкви Київського патріархату Філарет. Причиною смерті стали наслідки загострення хронічних хвороб.
9 березня в УПЦ (КП) опублікували повідомлення про те, що Філарета госпіталізували у зв’язку з погіршенням стану здоров’я.
Президент України Володимир Зеленський повідомив, що говорив із митрополитом ПЦУ Епіфанієм і висловив співчуття йому та всім вірянам у зв’язку зі смертю патріарха Філарета.
«Велика втрата для українців. Він був сильною особистістю та одним із найбільш міцних захисників української церкви, самостійності та державності. Український народ завжди шануватиме його внесок у розбудову помісної церкви. І без енергії, характеру та сміливості патріарха Філарета просто не було би багатьох здобутків України», — наголосив президент. 21.03.2026 — 4 — 749
У водах поблизу української станції в Антарктиді кит влаштував серію з понад 50 стрибків.
Поблизу української антарктичної станції «Академік Вернадський» горбатий кит вразив учасників 30-ї Української антарктичної експедиції серією з понад 50 стрибків поспіль. Пише ТСН. Про це повідомляють Контракти.UA.
Про це повідомив Національний антарктичний науковий центр.
Зустріч сталася під час фінальних виходів полярників в океан — команда 30-ї УАЕ завершує свою роботу на станції.
Того дня дослідники вирушили двома човнами на південь від острова Галіндез. Один екіпаж працював у районі островів Берселот і Дарбу, де вченим вдалося зафіксувати групу горбатих китів та відібрати біопсію для досліджень.
На зворотному шляху полярники помітили ще двох китів. Поки біологи готувалися до роботи, один із них почав активно вистрибувати з води та виконав десятки стрибків різних типів — повних, часткових і бокових.
За словами біологині Зої Швидкої, таке видовище стало унікальним навіть для досвідчених дослідників. Протягом зимівлі команда регулярно спостерігала китоподібних, однак настільки тривалої та інтенсивної активності раніше не фіксували.
Спостереження тривали близько години. За цей час науковці встигли зробити фото і відео, зокрема з дрона, а також задокументувати хвіст кита для подальшої ідентифікації у світовій базі даних.
У Національному антарктичному науковому центрі зазначають, що невдовзі оприлюднять відео цієї зустрічі та пояснять, чому горбаті кити здійснюють такі стрибки.
Нагадаємо, раніше вчені розкрили, як одна тварина живе більше двох століть і майже не старіє. «Ген довголіття» виявили у гренландських китів. 17.03.2026 — 4 — 1580
Дві з них — персональні, і, за збігом, присвячені художникам з однаковими прізвищами: Анатолію Марчуку та Івану Марчуку.
Обидва мають звання спочатку Залуженого, а згодом і Народного художника України. Обидва є членами Національної спілки художників України. Обидва експериментували з техніками та стилями. В обох виставки приурочені до їх ювілеїв — 70-тиріччю першого та 90-торіччю другого. Можливо через більш тривалу практику Іван Марчук є лауреатом Шевченківської премії. А можливо тому, що створив унікальну техніку пльонтанізму, це коли зображення складається ніби з численних кольорових ниток.
Виставка Анатолія Марчука «Земне у сув'язі з небесним» відкрилася 9 березня у Національному музеї Тараса Шевченка і займає хол та зали правого крила першого поверху. Виставка Івана Марчука «Я сколихнув цей світ» відкрилася 12 березня в Музейно-виставковому центрі «Музей історії міста Києва» та займає майже всі виставкові приміщення його чотирьох поверхів.
А з 7 березня в Національному музеї «Київська картинна галерея» працює виставка «Карпати. Ці гори не знають покори». Її презентація відбулася 10 березня. Складається вона з творів українських художників, що присвячені цим горам та які створені переважно у період з п’ятдесятих по сімдесяті роки минулого сторіччя. Це майже п’ятдесят імен різних шкіл та різних регіонів країни.
Текст та фото — Олександр Зубко 15.03.2026 — 18 — 2935
Так називається виставка, що проходить в Національному центрі «Український Дім» з 5 березня по 12 квітня. Це друга масштабна експозиція творів цього стилю, перша відбувалася взимку 2017–2018 років, про неї теж був наш фоторепортаж.
Організатори розказують, що не старалися потрапити на свято 8 березня, це випадковість, а хотіли вони окремо розказати про жінок українського монументалізму, тому що їм слави дісталося ще менше, ніж чоловікам — майже всі представники школи або загинули, або опинилися в таборах, а твори їх планомірно знищувалися.
Тим не менш, для виставки вдалося зібрати не лише живописні та графічні твори, а також скульптури, книжки з ілюстраціями бойчукістів, фотографії мозаїк, фресок і самих художників.
Текст та фото — Олександр Зубко 14.03.2026 — 21 — 2932