Стабпункт - місце, де смерть посилають на... Два дні роботи військових медиків очима фотокора
Кореспондент Укрінформу мав нагоду спостерігати за життям стабілізаційного пункту медичної служби однієї з бригад, що воює на Півдні. Зараз, із повномасштабним вторгненням, багато топонімів втратили сенс, інші - не можна згадувати. Тому скажімо просто - «Запорізький напрямок», одне з багатьох убитих прифронтових селищ на півдні країни. Це були переддень Дня медика і, власне, професійне свято. Але ніхто не зважав на дати - рятували поранених так само, як і в інші дні війни з російським агресором. ...Завтра День медика, який, за минулорічним указом Володимира Зеленського, відзначається 27 липня. Про свято ніхто не знає, всі зайняті своїм цього спокійного полудня: хтось курить, хтось спить на розкладачці в коридорі за перегородкою, а здоровенна молода лайка Марися і двоє безіменних кошенят мчать за фельдшером Оксаною. Кошенята - чорне та біле, як Інь та Янь. Улюбленці всього персоналу стабпункту не злазять з рук медиків, але щойно побачать Оксану, летять до неї. Сідаємо з колегою біля стіни в коридорі, намагаємось нікому не заважати, проте втомлені працівники нас і так не помічають. Багато хто намагається подрімати - чи надолужують минулі «бадьорі» ночі, чи хочуть виспатися наперед. Головний, «Ромашка», з яким хотіли поговорити, сказав, що буде пізніше і приділить нам час... можливо. Думали, доведеться нудьгувати. Першим привозять водія: перекинувся у машині, майже відірвало вухо. Розрізають одяг, оглядають, обробляють садна, вухо пришивають, далі - шпиталь. Другий - боєць із осколковим пораненням правої кисті. Та сама доведена до автоматизма процедура: зрізають, оглядають, обробляють. - Стояв на бойовому чергуванні, вітер від нас, «виходу» не чув, та й не було його як такого. Жорсткий «прихід», гублюся, стрімголов лечу в окоп. Опам'ятався, озирнувся, бачу - на штанях кров. На ногу глянув - нічого, дивлюсь на руку, а тут ось це - шматок вирваний. Натягнув турнікет і дочекався евакуації. З чого прилетіло, незрозуміло, товариші кажуть - танк, я ж підозрюю, що міна 82-а була, - згадує Микола. Раптом уриває розповідь, хвилюється: з пораненої руки зникла обручка. Лікар заспокоює, каже, що зняв її і повісив на ланцюжок поруч із хрестиком. - Дружині не сподобалося б, - гордо жартує Коля. - Переживе, - відповідає лікар і шанобливо витирає велику каблучку від крові. Слідом четверо: два з осколковими у верхні кінцівки, два з контузією. З перших зрізають одяг, вкладають у спідньому на столи, ставлять катетери, міряють тиск, вливають потрібні препарати, якщо можна оперувати на місці, видаляють уламки. У лікарки, що відійшла від столу, запитую щодо її пацієнта. - Кидають всяку 120-міліметрову погань, і потім ось така х...ня залітає в організм, - перериває моє запитання усміхнений боєць із позивним «Кузя». Показує уламок розміром із середню сливу. Він радіє, розуміє, що пощастило: - Могло б залетіти і в груди. - Поступив із пораненням верхньої третини передпліччя, - додає лікарка. - Уламок знаходився досить поверхово, на щастя, не зачепив великих судин, розташованих поруч, кістки теж цілі. Уламок ми видалили, боєць почувається добре, отримав всю необхідну допомогу, дякую йому за роботу. Її звуть «Муза», хірург. Позивний подарував їй лікар у «Госпітальєрах», де вона починала. У нього був позивний «Данте». - Вийшло, що я Муза Данте, - посміхається бойовий медик. Вже рік, як вони із командою - хірург, бойовий медик, анестезіолог та водій - їздять лінією фронту. Пройшли Бахмут і Лиманський напрямок. «Музі» 29 років, до війни працювала в перинатальному центрі, де настрій, зізнається, був зовсім іншим. - Звичайно, емоції різні, коли народжується нове життя і коли це життя у смерті буквально вириваєш. Ставлю їй банальні питання про жінок на війні, про найстрашніші та щасливі випадки. - Мова не про стать. Дійсно, є речі, які жінці складніше робити і у звичайному житті, а на війні виконувати ще важче, але коли йдеться про збереження людського життя, то це не питання статі, мова про ставлення до цієї війни, до батьківщини та життя. Я до ЗСУ не маю стосунку, ми носимо мультикам, а не піксель. Піксель – це гордість! Ми ж просто цивільні лікарі та допомагаємо медикам ЗСУ, які мобілізовані. Я точно не відношу себе до військових, але у своїй голові поділяю людей на цивільних і військових, відчуваю різницю між тими, хто не бачив війни, і тими, хто тут воює. Вони інші, і в них інші пріоритети. Найстрашніше, каже, було не на війні, найстрашніше - це крик матері, яка ховає свою дитину. Перед тим, як піти на фронт медиком , «Муза» дуже багато людей поховала саме через війну... - А найкраще, що зі мною тут трапилося, - це моя команда , - ділиться хірургиня. - Я б не зустрілася з ними в цивільному житті, вони неймовірні. Погано, що познайомилися за таких обставин, але, але… Медики теж закінчуються на війні, вони гинуть, хтось має тут виконувати цю роботу. Тому поки хтось за мене сидить в окопі, я допомагатиму їм тут, це точно. «Кот» із Запоріжжя цілує натільний хрест і притискає його до серця. Цьому бійцю пощастило більше за інших, він «лише» контужений. Контужені - це окрема категорія хворих. Вони як лунатики, пʼяні-непʼяні, втрачені й розгублені, крутять головою, часто кліпають або, навпаки, вирячують очі у спробі «намацати» звичний світ… Заважають їм усім біль у скронях, нудота, втрата слуху та зору. Вони найчастіші клієнти стабпункту. Прибувають і вдень, і вночі. атемна лікарі з червоними ліхтарями ходять коридором, відкидають чорні тіні на стіни, хукають червоним димом від цигарок, зрідка білими спалахами блимають на вени при ін’єкціях в операційній - стабпункт схожий на провінційний театр, у якому змінюють декорації під час вистави. З вулиці чути, як замість сільських собак гавкає артилерія – виходи зміняються приходами. Поранених привозять з «нуля», надають допомогу та евакуюють далі в тил. Уночі ми й запопали «Ромашку». Він сидів у кутку і набивав тютюном люльку. Під люльку й розповів про роботу стабпункту. Свої обов'язки він охарактеризував так: «координую події на цьому стабілізаційному пункті». - Функція стабпункту - перша медична допомога після отримання поранення, завдання - надання медичної допомоги протягом години після отримання поранення. Так звана «золота година» – натівський стандарт. Тому що шанси на виживання та подальшу реабілітацію просто в рази піднімаються, якщо поранений встигає опинитися в руках лікарів у цю «золоту годину». І вся логістика спрямована на те, щоб ми вклалися в цей час, тому й розміщуємося так близько до фронту, тому й ви так довго до нас добиралися. Медик зазначає, що за характером та кількістю поранень можна уявити, що зараз відбувається на фронті. Це не постійний конвеєр - хоча буває і таке. Коли йдуть наступальні дії, то дуже багато ампутацій нижніх кінцівок: Війна - це ж шахи: робиться хід, іде потік поранених, далі роздумують перед наступним ходом, перебудовуються, приймають рішення, в нас у цей час відносне затишшя. - Майже опівночі, напевно, вже можна святкувати День медика, - роблю спробу привітати «Ромашку». - Та ні, це не моє свято. До 2013-го я до медицини не мав жодного відношення, моя «медична освіта» – вісім сезонів «Доктора Хауса». Вже під час Революції Гідності долучився до подій і став парамедиком. - А яке ж твоє свято? - День добровольця. Я вважаю себе добровольцем, і більшу частину війни провів на ній саме добровольцем, а не кадровим військовим, як зараз. І ось ці волонтери, дивовижні хлопці, які нам допомагають, вони мої побратими, - закінчує розмову «Ромашка». У тиші затухає й люлька. Притарахтів евакуатор на базі гусеничного М-113. Доставив двохсотих. Загиблих потрібно впізнати, підписати та оформити папери. Їх залишать тут до ранку, поки за ними не приїде «холодильник», який відвезе до моргу. Ніби стихло, проте заснути заважає трупний запах. Задня стіна вигоріла від прильоту, її немає, лежиш наче на вулиці поряд з тілами. У вікні сіріє, провалююсь у сон. Але тупіт солдатських чобіт пробуджує мене у новому дні. Група бійців заносить пораненого на ношах. Іншого, з пов'язкою на очах, яка захоплює і каску, ведуть попід руки коридором. Відчиняю двері до операційної, допомагаю зайти. Третій заходить сам - у нього осколкове в спину. Медперсонал ніби й не лягав - все чітко, злагоджений механізм, надійний годинник. Ну так, у них же професійне свято… Все по новому колу, на трьох столах йде робота. Розрізають одяг, дістають уламок зі спини. Умивають і накладають пов'язку на поки що сліпі очі. Знімають турнікет: на правій нозі вище гомілки ззаду вирваний шматок тканини, - тампонують, накладають пов'язку на рану та лангет на ногу. Мирон, той, що з перев'язаними очима і каскою в руках, сидить тихенько осторонь - чекає на своїх, з ним упоралися швидше. Запитую, як отримав поранення. - Висунулися до їхніх позицій, стежкою йшли. З лівого боку був бліндаж, закидали гранатами, підійшли, простріляли. Метрів через п'ять побачив ще бліндаж, у який теж закинув гранати. Метрів за сім далі був ще бліндаж, з якого вівся кулеметний вогонь, довелось зістрибнути в окоп. Туди й прилетіла граната, за нею друга. Згрупувався у сидяче положення, після другої потекла кров і перестав бачити. Поруч сів бородатий добряк, він щойно закінчив зі спиною побратима Мирона. Роззнайомилися. Іван із Буковини, за освітою медик, судинний хірург. Більше року тому отримав повістку, і з того часу служить у медичній роті 36-ї окремої бригади морської піхоти. Запитую, з чого почався його день. - З Днем медика тебе, вас, ваш стабпункт. Хотів побажати, щоби цього дня не було роботи, але не склалося. - Дякую, але у війни свій календар, свої червоні дати, свої жертвопринесення. Ми тут вириваємо у смерті життя наших хлопців. Ви зараз там, де смерть посилають на хєр. Поранених вантажать у машину: спочатку ноші, потім акуратно саджають Мирона, останнім, докуривши сигарету, самостійно залізає поранений у спину боєць. Їх проводжає Оксана, довкола якої звично граються собаки. - Ти напиши там, якою ціною хлопці звільняють нашу землю, та напиши, що обов'язково звільнять. - Там тільки про це і пишуть, - відповідаю на прощання. Увечері того ж дня президент України Володимир Зеленський повідомив про звільнення Старомайорського. Автор: Дмитро Смольєнко, Запоріжжя. Фото автора
