Стабпункт - місце, де смерть посилають на... Два дні роботи військових медиків очима фотокора
Кореспондент Укрінформу мав нагоду спостерігати за життям стабілізаційного пункту медичної служби однієї з бригад, що воює на Півдні. Зараз, із повномасштабним вторгненням, багато топонімів втратили сенс, інші - не можна згадувати. Тому скажімо просто - «Запорізький напрямок», одне з багатьох убитих прифронтових селищ на півдні країни. Це були переддень Дня медика і, власне, професійне свято. Але ніхто не зважав на дати - рятували поранених так само, як і в інші дні війни з російським агресором. ...Завтра День медика, який, за минулорічним указом Володимира Зеленського, відзначається 27 липня. Про свято ніхто не знає, всі зайняті своїм цього спокійного полудня: хтось курить, хтось спить на розкладачці в коридорі за перегородкою, а здоровенна молода лайка Марися і двоє безіменних кошенят мчать за фельдшером Оксаною. Кошенята - чорне та біле, як Інь та Янь. Улюбленці всього персоналу стабпункту не злазять з рук медиків, але щойно побачать Оксану, летять до неї. Сідаємо з колегою біля стіни в коридорі, намагаємось нікому не заважати, проте втомлені працівники нас і так не помічають. Багато хто намагається подрімати - чи надолужують минулі «бадьорі» ночі, чи хочуть виспатися наперед. Головний, «Ромашка», з яким хотіли поговорити, сказав, що буде пізніше і приділить нам час... можливо. Думали, доведеться нудьгувати. Першим привозять водія: перекинувся у машині, майже відірвало вухо. Розрізають одяг, оглядають, обробляють садна, вухо пришивають, далі - шпиталь. Другий - боєць із осколковим пораненням правої кисті. Та сама доведена до автоматизма процедура: зрізають, оглядають, обробляють. - Стояв на бойовому чергуванні, вітер від нас, «виходу» не чув, та й не було його як такого. Жорсткий «прихід», гублюся, стрімголов лечу в окоп. Опам'ятався, озирнувся, бачу - на штанях кров. На ногу глянув - нічого, дивлюсь на руку, а тут ось це - шматок вирваний. Натягнув турнікет і дочекався евакуації. З чого прилетіло, незрозуміло, товариші кажуть - танк, я ж підозрюю, що міна 82-а була, - згадує Микола. Раптом уриває розповідь, хвилюється: з пораненої руки зникла обручка. Лікар заспокоює, каже, що зняв її і повісив на ланцюжок поруч із хрестиком. - Дружині не сподобалося б, - гордо жартує Коля. - Переживе, - відповідає лікар і шанобливо витирає велику каблучку від крові. Слідом четверо: два з осколковими у верхні кінцівки, два з контузією. З перших зрізають одяг, вкладають у спідньому на столи, ставлять катетери, міряють тиск, вливають потрібні препарати, якщо можна оперувати на місці, видаляють уламки. У лікарки, що відійшла від столу, запитую щодо її пацієнта. - Кидають всяку 120-міліметрову погань, і потім ось така х...ня залітає в організм, - перериває моє запитання усміхнений боєць із позивним «Кузя». Показує уламок розміром із середню сливу. Він радіє, розуміє, що пощастило: - Могло б залетіти і в груди. - Поступив із пораненням верхньої третини передпліччя, - додає лікарка. - Уламок знаходився досить поверхово, на щастя, не зачепив великих судин, розташованих поруч, кістки теж цілі. Уламок ми видалили, боєць почувається добре, отримав всю необхідну допомогу, дякую йому за роботу. Її звуть «Муза», хірург. Позивний подарував їй лікар у «Госпітальєрах», де вона починала. У нього був позивний «Данте». - Вийшло, що я Муза Данте, - посміхається бойовий медик. Вже рік, як вони із командою - хірург, бойовий медик, анестезіолог та водій - їздять лінією фронту. Пройшли Бахмут і Лиманський напрямок. «Музі» 29 років, до війни працювала в перинатальному центрі, де настрій, зізнається, був зовсім іншим. - Звичайно, емоції різні, коли народжується нове життя і коли це життя у смерті буквально вириваєш. Ставлю їй банальні питання про жінок на війні, про найстрашніші та щасливі випадки. - Мова не про стать. Дійсно, є речі, які жінці складніше робити і у звичайному житті, а на війні виконувати ще важче, але коли йдеться про збереження людського життя, то це не питання статі, мова про ставлення до цієї війни, до батьківщини та життя. Я до ЗСУ не маю стосунку, ми носимо мультикам, а не піксель. Піксель – це гордість! Ми ж просто цивільні лікарі та допомагаємо медикам ЗСУ, які мобілізовані. Я точно не відношу себе до військових, але у своїй голові поділяю людей на цивільних і військових, відчуваю різницю між тими, хто не бачив війни, і тими, хто тут воює. Вони інші, і в них інші пріоритети. Найстрашніше, каже, було не на війні, найстрашніше - це крик матері, яка ховає свою дитину. Перед тим, як піти на фронт медиком , «Муза» дуже багато людей поховала саме через війну... - А найкраще, що зі мною тут трапилося, - це моя команда , - ділиться хірургиня. - Я б не зустрілася з ними в цивільному житті, вони неймовірні. Погано, що познайомилися за таких обставин, але, але… Медики теж закінчуються на війні, вони гинуть, хтось має тут виконувати цю роботу. Тому поки хтось за мене сидить в окопі, я допомагатиму їм тут, це точно. «Кот» із Запоріжжя цілує натільний хрест і притискає його до серця. Цьому бійцю пощастило більше за інших, він «лише» контужений. Контужені - це окрема категорія хворих. Вони як лунатики, пʼяні-непʼяні, втрачені й розгублені, крутять головою, часто кліпають або, навпаки, вирячують очі у спробі «намацати» звичний світ… Заважають їм усім біль у скронях, нудота, втрата слуху та зору. Вони найчастіші клієнти стабпункту. Прибувають і вдень, і вночі. атемна лікарі з червоними ліхтарями ходять коридором, відкидають чорні тіні на стіни, хукають червоним димом від цигарок, зрідка білими спалахами блимають на вени при ін’єкціях в операційній - стабпункт схожий на провінційний театр, у якому змінюють декорації під час вистави. З вулиці чути, як замість сільських собак гавкає артилерія – виходи зміняються приходами. Поранених привозять з «нуля», надають допомогу та евакуюють далі в тил. Уночі ми й запопали «Ромашку». Він сидів у кутку і набивав тютюном люльку. Під люльку й розповів про роботу стабпункту. Свої обов'язки він охарактеризував так: «координую події на цьому стабілізаційному пункті». - Функція стабпункту - перша медична допомога після отримання поранення, завдання - надання медичної допомоги протягом години після отримання поранення. Так звана «золота година» – натівський стандарт. Тому що шанси на виживання та подальшу реабілітацію просто в рази піднімаються, якщо поранений встигає опинитися в руках лікарів у цю «золоту годину». І вся логістика спрямована на те, щоб ми вклалися в цей час, тому й розміщуємося так близько до фронту, тому й ви так довго до нас добиралися. Медик зазначає, що за характером та кількістю поранень можна уявити, що зараз відбувається на фронті. Це не постійний конвеєр - хоча буває і таке. Коли йдуть наступальні дії, то дуже багато ампутацій нижніх кінцівок: Війна - це ж шахи: робиться хід, іде потік поранених, далі роздумують перед наступним ходом, перебудовуються, приймають рішення, в нас у цей час відносне затишшя. - Майже опівночі, напевно, вже можна святкувати День медика, - роблю спробу привітати «Ромашку». - Та ні, це не моє свято. До 2013-го я до медицини не мав жодного відношення, моя «медична освіта» – вісім сезонів «Доктора Хауса». Вже під час Революції Гідності долучився до подій і став парамедиком. - А яке ж твоє свято? - День добровольця. Я вважаю себе добровольцем, і більшу частину війни провів на ній саме добровольцем, а не кадровим військовим, як зараз. І ось ці волонтери, дивовижні хлопці, які нам допомагають, вони мої побратими, - закінчує розмову «Ромашка». У тиші затухає й люлька. Притарахтів евакуатор на базі гусеничного М-113. Доставив двохсотих. Загиблих потрібно впізнати, підписати та оформити папери. Їх залишать тут до ранку, поки за ними не приїде «холодильник», який відвезе до моргу. Ніби стихло, проте заснути заважає трупний запах. Задня стіна вигоріла від прильоту, її немає, лежиш наче на вулиці поряд з тілами. У вікні сіріє, провалююсь у сон. Але тупіт солдатських чобіт пробуджує мене у новому дні. Група бійців заносить пораненого на ношах. Іншого, з пов'язкою на очах, яка захоплює і каску, ведуть попід руки коридором. Відчиняю двері до операційної, допомагаю зайти. Третій заходить сам - у нього осколкове в спину. Медперсонал ніби й не лягав - все чітко, злагоджений механізм, надійний годинник. Ну так, у них же професійне свято… Все по новому колу, на трьох столах йде робота. Розрізають одяг, дістають уламок зі спини. Умивають і накладають пов'язку на поки що сліпі очі. Знімають турнікет: на правій нозі вище гомілки ззаду вирваний шматок тканини, - тампонують, накладають пов'язку на рану та лангет на ногу. Мирон, той, що з перев'язаними очима і каскою в руках, сидить тихенько осторонь - чекає на своїх, з ним упоралися швидше. Запитую, як отримав поранення. - Висунулися до їхніх позицій, стежкою йшли. З лівого боку був бліндаж, закидали гранатами, підійшли, простріляли. Метрів через п'ять побачив ще бліндаж, у який теж закинув гранати. Метрів за сім далі був ще бліндаж, з якого вівся кулеметний вогонь, довелось зістрибнути в окоп. Туди й прилетіла граната, за нею друга. Згрупувався у сидяче положення, після другої потекла кров і перестав бачити. Поруч сів бородатий добряк, він щойно закінчив зі спиною побратима Мирона. Роззнайомилися. Іван із Буковини, за освітою медик, судинний хірург. Більше року тому отримав повістку, і з того часу служить у медичній роті 36-ї окремої бригади морської піхоти. Запитую, з чого почався його день. - З Днем медика тебе, вас, ваш стабпункт. Хотів побажати, щоби цього дня не було роботи, але не склалося. - Дякую, але у війни свій календар, свої червоні дати, свої жертвопринесення. Ми тут вириваємо у смерті життя наших хлопців. Ви зараз там, де смерть посилають на хєр. Поранених вантажать у машину: спочатку ноші, потім акуратно саджають Мирона, останнім, докуривши сигарету, самостійно залізає поранений у спину боєць. Їх проводжає Оксана, довкола якої звично граються собаки. - Ти напиши там, якою ціною хлопці звільняють нашу землю, та напиши, що обов'язково звільнять. - Там тільки про це і пишуть, - відповідаю на прощання. Увечері того ж дня президент України Володимир Зеленський повідомив про звільнення Старомайорського. Автор: Дмитро Смольєнко, Запоріжжя. Фото автора
6 травня в київському Будинку Архітектора в рамках «Тижня дизайну» відбувся концерт цієї легендарної київської групи.
Колектив існує майже сорок років і став невід’ємною частиною самого Києва. Його склад змінюється, збільшується чи зменшується, якийсь час виступи можуть бути регулярними, раптом вони майже припиняються і пізніше виникають на новому місці. Концерти великим складом нечасті і збирають своєрідний клуб шанувальників, в якому всі знають один одного.
Участь в Ukrainian Design & Innovation Week не є випадковою, тому що від перших днів колектив активно співпрацює з художниками: колись це виставки, що поєднані з концертами, колись — художньо-музичні перформенси. Цього разу глядачів зустрічали експонати виставок, що проходять в рамках вже шостого «Тижня дизайну», який триває в Києві з 4 по 10 травня. Він складається з експозицій, майстер-класів, лекцій та воркшопів, екскурсій до майстерень, кінопоказів та іншого. З 2023 року Ukrainian Design & Innovation Week доєднався до World Design Weeks, куди на сьогодні входять сорок чотири країни. Події відбуваються на кількох майданчиках, повна програма є на сайті фестивалю.
Er. J. Orchestra:Олексій Александров — блокфлейти, перкусіяВіктор Крисько — електроскрипка, клавішіВолодимир Сороченко — гітараОлексій Колесніченко — клавішіОльга Прудей — вокалКатерина Александрова — флейтиЯрослав Бендерук — перкусія, вокал
Текст та фото — Олександр Зубко. 07.05.2026 — 16 — 1274
Призначити 30 квітня кожного року як дату, присвячену цьому музичному жанру — таке рішення було оголошено ЮНЕСКО ще у 2011 році, а перші події відбулися вже наступного року.
Вони включають великі та малі концерти, освітні події та інші заходи, які відбуваються безпосередньо або віддалено. Більшість з них припадають на останній день квітня, але значна частина відбувається раніше. Організатором є неурядова організація Інститут джазу Хербі Хенкока (Herbie Hancock Institute of Jazz) (США) та дирекція ЮНЕСКО. В новині сайту Міжнародного дня джазу від 2 травня сказано, що цього року заходи відбулися більше, ніж в 190 країнах та на всіх континентах. Так, включно з Антарктидою.
Звісно, відзначають це свято і в Україні. Якщо скласти афішу джазових подій, стане очевидно, що 30 квітня їх більше, ніж в будь-який інший день року. Більшість концертів офіційно оголошують себе причетними до свята, проте не всі здогадуються зареєструвати свої заходи на офіційному веб-сайті Міжнародного дня джазу. Проте деякі з джазових діячів таке зробили, їх можна знайти у відповідній вкладці.
Ми пропонуємо вашій увазі репортажі з двох концертів, що відбулися в Києві 30 квітня. Перший — звітний концерт кафедри джазу Київської муніципальної академії музики ім. Р.М. Глієра, він пройшов в одному з концертних залів цього навчального закладу і відомий як 43JazzClub. Цей концерт був підтверджений як подія в рамках Дня джазу. Другий — виступ вокалісти Аніко Долідзе з її біг-бендом. Він також присвячений святу джазу, про що було вказано на афіші. Цікаво, що перший концерт цього колективу також відбувся саме 30 квітня, але дев’ять років тому, і так само був присвячений Дню джазу, і на цій же сцені — у Caribbean Club.
А головною подією свята традиційно є Зірковий глобальний концерт (All-Star Global Concert), який вже давно транслюється у прямому ефірі на Youtube. Цього року він відбувся у Ліричній опері Чикаго (Lyric Opera of Chicago) — одному з найбільших оперних залів США.
Текст та фото — Олександр Зубко.
03.05.2026 — 23 — 3476
6 квітня в одному з залів готелю «Хілтон» відбувся конкурс, який вже майже два десятиріччя щорічно проводить Асоціація сомельє України — член Міжнародної асоціації сомельє (Association de la Sommellerie Internationale, ASI). Із зрозумілих причин переривався він у 2020, 2022, 2023 та 2024 роках.
З дванадцятьох півфіналістів до фіналу вийшли Євген Олійник, Дмитро Лазорка та Богдан Павлюх. За збігом обставин, всі мешкають у Львові та працюють тут сомельє.
Частина завдань були традиційними: подача напоїв, пошук помилок у винній карті, дегустація наосліп міцного алкоголю. А були і незвичні. Так, треба було за слайдами на екрані визначити регіон походження напою. Або ж дати вичерпну характеристику єдиному зразку вина у келиху та поради щодо страв до нього. Чи навпаки: отримавши тарілку з їжею підібрати напої до неї.
Переможцем було оголошено Богдана Павлюха. З усіх трьох конкурсантів він єдиний вже потрапляв у фінал, причому чотири рази: у 2014 та 2015 роках посів третє місце, у 2017 та 2020 роках — друге.
На нашому сайті є фоторепортажі про конкурс 2016, 2017, 2018, 2019 років. А також про перший міжнародний жіночий кубок.
Текст та фото — Олександр Зубко
01.05.2026 — 30 — 3540
Ціна помилки та сила природи: подорож у Чорнобильську зону, яка назавжди змінила хід історії.
Виповнюється 40 років з дня аварії на Чорнобильській АЕС. Катастрофа 1986 року не лише змінила хід історії, а й створила унікальну зону відчуження, де час фактично зупинився. ЧАЕС залишається об’єктом уваги людей з усього світу, а покинуті міста Прип’ять та Чорнобиль поступово переходять під контроль природи.
Фотограф Дмитро Дятлов відвідав Зону і зафіксував, як виглядає епіцентр катастрофи. Як працює станція, чому дика природа витісняє залишки цивілізації та як виглядають покинуті локації – у фоторепортажі та тексті Дмитра для РБК-Україна. Публікуємо пряму мову автора. Більшість кадрів публікується в медіа вперше. Про це повідомляють Контракти.UA.
Чорнобиль: катастрофа, яка так і не закінчилась
Я народився у 1986 році – рівно через п’ять місяців після аварії на Чорнобильській АЕС. У Києві – за дві години їзди від місця, яке назавжди змінило хід історії. Чорнобиль весь час був поруч – як точка на мапі і як нав’язливий образ у підсвідомості.
Чорнобиль – це не лише минуле. Це місце, де можна побачити майбутнє без людини. З дитинства мене тягнуло туди майже фізично. Зовсім поруч – епіцентр однієї з найбільших техногенних катастроф. Хотілося пізнати це місце не з чужих розповідей, а самому.
Потрапити в Зону вдалося лише багато років потому – вже з камерою, у складі знімальної групи. Це було кілька років тому, ще до війни. Але навряд чи там щось могло кардинально змінитися. Час тут не рухається – він накопичується.
Зона: територія зупиненого часу
Дорога до Зони – це перехід. Перехід із звичної реальності у простір, де минуле не пішло, а залишилося.
Ми їхали мовчки. Говорити не хотілося. Хотілося слухати тишу. Обабіч дороги – покинуті села. Хати з перекошеними дахами, вибитими вікнами, облупленою фарбою. Колись тут топили печі, пахло хлібом, звучали голоси. Тепер – лише вітер у порожніх рамах і гілки, що тягнуться всередину, ніби ліс повільно, але невідворотно освоює чужий простір.
Люди виїжджали "на три дні". Незаперті двері. Недопитий чай. Покинуті іграшки. Але ніхто так і не повернувся. З часом розумієш: для цих місць аварія була не просто катастрофою. Це був розрив часу – миттєвий і незворотний. І водночас – початок іншого процесу.
Природа: життя після людини
Людина пішла – і природа повернулася. Стіни заростають мохом молодою порослю, стежки розчиняються в траві. Усе, що колись утримувалося зусиллям людини, поступово, подвір’я зникають під відпускається.
Якщо відволіктися від попереджувальних знаків про радіацію, помічаєш інше. Це територія, де відбувся один із найрідкісніших експериментів в історії – без участі вчених. У якийсь момент розумієш, що Зона стала притулком – саме тому, що людина пішла.
Рослинність тут буйна, комах стільки, що повітря здається густим, птахів чути всюди. Вода в каналах і озерах повна життя. Дикі тварини почуваються впевнено – їх ніхто не витісняє і не переслідує.
Тут живуть рисі, кабани, козулі, олені. Щільність вовків – вища, ніж у багатьох європейських заповідниках. У лісах зустрічаються навіть ведмеді та зубри. Коні Пржевальського, завезені у 1990-х, прижилися і утворили стійку популяцію. Радіація залишилася. Людина – ні. І саме це виявилося вирішальним фактором.
Для мене Чорнобиль – це не лише місце катастрофи. Це ще й наочна відповідь на питання, якою могла б бути наша земля без постійного втручання людини.
ЧАЕС: станція, яка не може померти
Сама станція – місце парадоксальне. Це не руїна – це працюючий механізм, просто з іншою функцією. Територія контрольованої небезпеки. Після аварії вийшов з ладу лише четвертий енергоблок. Інші ще довго працювали. Остаточно станцію зупинили лише у 2020 році.
На момент зйомки над зруйнованим блоком уже височіла нова захисна арка – "Укриття-2". Гігантська конструкція, що мала ізолювати реактор і зробити можливою подальшу роботу з нейтралізації наслідків вибуху.
Територією ми пересувалися лише з провідником і за суворо визначеними маршрутами. Фон змінюється: десь майже спокійно, десь дозиметр починає нервово потріскувати.
Усередині адміністративних будівель – те саме відчуття застиглого часу. Радянські таблички, схеми, плакати. Назад у СРСР. Особливе враження справляють вітражі художника Миколи Лінника, завершені буквально напередодні аварії. На них – історія освоєння «мирного атома»: від Прометея до підкорення космосу.
І ще один майже сюрреалістичний образ – ставок-охолоджувач. Вода буквально "кипить" від руху величезних сомів. Ловити їх, звісно, заборонено. Це радіоактивний "заповідник", де екосистема десятиліттями живе в особливих умовах.
Сьогодні ЧАЕС не виробляє електроенергію. Вона перебуває у стадії виведення з експлуатації. Але це не "мертве" місце – тут постійно працює персонал, підтримуючи складну й вразливу систему.
Пропонуємо почитати ексклюзивний матеріал РБК-Україна про ліквідаторів та про те, як у 2022 році працівники ЧАЕС добровільно йшли в окупацію.
Також ми підготували підбірку книг, яку варто прочитати про трагедію Чорнобиля та її наслідки.
фото: Дмитро Дятлов 26.04.2026 — 17 — 3623
Дрони прилетіли по трьох резервуарах з нафтою.
В ніч на четвер, 23 квітня, безпілотники Центру спецоперацій "Альфа" СБУ уразили нафтоперекачувальну станцію "Горький" у Нижньогородській області РФ.
Про це РБК-Україна повідомили джерела в СБУ. Про це повідомляють Контракти.UA.
НПС "Горький" є важливою ланкою нафтотранспортної системи Росії та входить до структури АТ "Транснефть - Верхняя Волга".
Станція транспортує нафту магістральними трубопроводами, зокрема за напрямком Сургут - Горький - Полоцьк. Вона забезпечує перекачування сировини на внутрішні маршрути, зокрема до НПЗ "Лукойл" у місті Кстово.
Згідно з попередніми даними, внаслідок удару було пошкоджено три резервувари з нафтою. Виникла масштабна пожежа площею 20 тисяч метрів квадратних.
"Ураження таких системоутворюючих станцій створює серйозні перебої в логістиці постачання нафти всередині РФ. Порушується робота магістральних трубопроводів, знижується ефективність переробки на НПЗ та зростають витрати на транспортування", - наголосило джерело.
Воно зазначило, що у підсумку це безпосередньо впливає на доходи російського бюджету, які використовуються для фінансування війни проти України.
Нагадаємо, у країні-агресорці після атаки безпілотників зупинили роботу одразу два нафтопереробні заводи, що належать компанії "Роснефть". Йдеться про Туапсинський та Новокуйбишевський НПЗ.
Крім того, в ніч на 22 квітня безпілотники атакували російське місто Сизрань у Самарській області. На місцевому НПЗ пролунали вибухи. 23.04.2026 — 4 — 3935
