Жінко, не плач: портрети українок на польському кордоні
Фотографи Жан-Марк Каймі та Валентина Піччінні задокументували кілька історій українок у школі польського Перемишля, яка стала притулком для біженців. Вони також попросили жінок показати символічну річ, яку ті встигли взяти з собою. Так з’явилася серія No Woman No Cry. Жан-Марк та Валентина — дует фотографів, які з 2013 року працюють над документальними і персональними проєктами. Роботи публікувалися у The Guardian, Die Zeit, Politico, Le Monde, Wired, GQ та Newsweek. Дует отримав кілька міжнародних премій, а також був фіналістом Bird in Flight Prize ‘2020 із проєктом Güle Güle. Протягом кількох років вони висвітлювали події в Україні, зокрема Революцію Гідності та війну на Донбасі. — За кілька місяців до вторгнення ми переїхали до Києва, у квартиру нашого друга на Оболоні. Ми документували життя країни, яка готувалася до війни. Усюди з’являлися майстер-класи з виживання, невідкладної медичної допомоги, поводження зі зброєю тощо. Ці курси були популярними серед звичайних людей. Коли почалася війна, ми поїхали до Львова, щоб зафіксувати масову втечу людей, якої не було з часів Другої світової. Зі Львова рушили до Польщі. Там у нас був доступ до школи у Перемишлі, яку перетворили на пункт збору біженців. Серія No Woman No Cry була створена саме там. Жінок ми фотографували майже одразу після прибуття до притулку, всі мали драматичну історію. Вони розповіли нам, як залишали в Україні своїх літніх батьків, друзів, домашніх тварин, будинок, роботу та все, що нажили протягом життя. Серія базується на концепції диптиху: інтимний портрет героїні великим планом поєднується з чимось важливим, що вона взяла з собою і що має велике символічне значення. Це можуть бути паспорт, фотографії, талісман на удачу, домашні тварини, дитячі іграшки, рятівні ліки та навіть кухонний ніж. Своєю серією ми хотіли озвучити окремі історії, уникаючи образу анонімної масової міграції. Це дозволяє глядачу зіткнутися віч-на-віч з героями історичної події та з впливом війни на людські життя.
Галина, 30 років, Київ. До війни була квіткаркою. До Перемишля приїхала сама, але дорогою подружилася з іншими жінками, з якими вони підтримували одна одну. Перед втечею до Польщі вона три дні провела в підвалі. У Києві залишилися мати і брат. Вона досі не знає, куди їй податися, і постійно запитує, у якій європейській країні найкраще оселитися. Вона обирала між Францією, Італією та Бельгією. «Я вже була біженкою. Вісім років тому мені довелося тікати з Луганська, тому що вони розбомбили наш будинок, а тепер я мушу тікати з Києва»
Лєра, 13 років, Бородянка, Київська область. Вона втекла разом із сестрою та матір’ю. Вони прямують до Берліна, хоча нікого там не знають. Дівчина планує негайно поновити навчання. Її мрія — стати психологом. Лєра каже нам, що її бабуся вирішила залишитися. Перед тим як піти, вона подарувала дівчині статуетку янгола-охоронця, яка була вдома. Це стане першим предметом у її новій кімнаті.
Марина, 34 роки, Київ. Вирішила виїхати з міста, хоча вся її родина залишилася в Києві. Розлучена, дітей не має. Марина подорожувала потягом разом зі своєю собакою Лолою за маршрутом Київ — Львів — Перемишль. «Я все ще не знаю, куди я хочу піти. Я просто хочу дістатися безпечного місця, де можу почати жити знову».
Марина, 43 роки, Київ. Вона глухоніма, працювала на фабриці. Втекла разом зі своєю 16-річною донькою Машею та подругою, яка також узяла своїх дітей. Коли вони прибули до польського пункту пропуску в Медиці, колишнього чоловіка її подруги, який їхав із ними, зупинили на українському кордоні, бо він не мав належних документів, аби покинути країну. Залишившись самі, вони вирушили до притулку в Перемишлі. Звідти до Кракова — на літак до Мілана, де на них чекають друзі. Вони з дочкою планують пробути в Італії максимум три місяці, а потім повернутися до Києва. Марина показує нам фото мами, яка лишилася в Києві, бо не хотіла кидати свій дім.
Вікторія, 38 років, Гостомель, Київська область. Колишня вчителька англійської мови, вона втекла разом із дітьми, 14-річною Сонею та 8-річним Іллею. Жінка розповіла про їхній важкий шлях. З Гостомеля до Василькова їх вивіз сусід, потім вони опинилися в Білій Церкві, далі була Житомирщина, Львів та потяг до Перемишля. Вони вирішили оселитися в Щецині, де живе хрещена мати Вікторії. Її колишній чоловік — тунісець, він виїхав на батьківщину 23 лютого. Її новий хлопець воює з 2014 року, зараз він на фронті. «Я встигла втекти вчасно. Зараз дуже складно звідти вибратися. Як повідомили сусіди, мій будинок зайнятий російськими солдатами. Я врятувалася під бомбами, тому навіть не змогла забрати жодних документів. Єдине, що я взяла з дому, — це ніж, щоб захистити себе та своїх дітей».
Кіра, 10 років, Київ. Вона прямує до Німеччини з матір’ю Аліною. Вони їхали разом потягом, щоб дістатися польського кордону. Кіра вчиться у середній школі. Її батько та дорослий брат залишилися у Києві в очікуванні призову до армії. Кіра показує нам ляльку, яку їй подарували волонтери, щойно вона перетнула кордон. Вона не встигла взяти свою іграшку з дому. «Я не знаю, що станеться, коли я приїду до Німеччини, чи зможу одразу піти до школи, але думаю, що це буде цікавий досвід».
Люба, 64 роки, Київ. Вона втекла разом із дочкою. У потязі зі Львова до Перемишля Люба втратила всі документи та багаж, де були її життєво необхідні ліки. Вона дуже боїться, що не зможе дістати їх, оскільки для цього потрібен рецепт лікаря. Єдині ліки, які вона мала при собі, були в кишенях. Уже чотири дні жінка з дочкою перебувають у приміщенні школи. Вони не знають, куди йти. У них немає друзів за кордоном. «Не знаю, що залишилося в Києві, чи стоїть мій будинок, тому що, коли я тікала, бомбардування було близько».
Оксана, 38 років, Одеса. Має ступінь психолога, але працює менеджеркою з логістики в міжнародній компанії з доставки вантажів. Кілька років розлучена, подорожувала разом із 6-річною дочкою Фейрузою та мамою Вікторією. Вони прямують до Чехії, оскільки не хочуть їхати надто далеко. Оксана планує шукати там роботу за фахом. Вона не боїться необхідності вивчати нову мову і розраховує зробити це за два-три місяці. Вікторія (зображена праворуч) виглядає дуже травмованою війною. Вона розповідає, як у бомбосховищі бачила вагітну жінку на останніх місяцях, яка робила аборт від сильного переляку, викликаного бомбардуванням. Жінка постійно плаче, налякана й розгублена.
Оля, 43 роки, Харків. Розлучена мати п’ятьох дітей їхала до Перемишля разом із ними та морською свинкою Пеппою. Оля працює в центрі допомоги покинутим тваринам. Вона була змушена залишити вдома собаку. Нею опікуються сусіди, які вирішили не евакуюватися. Для жінки першочерговим було врятувати своїх дітей, які є найголовнішим у її житті. Тому вона записала їхні імена в нашому щоденнику, щоб ми їх сфотографували.
Наталя, 69 років, Сміла, Черкаська область. Вона втекла разом зі своєю літньою матір’ю, 92-річною Ларисою. До війни була вихователькою в дитячому садку. Донька не хотіла їхати і залишилася у Смілі, бо її чоловік пішов до армії. У школі Перемишля Наталя і Лариса чекають уже чотири дні. Друга донька, Ольга, приїде за ними і відвезе до Німеччини, де вона живе кілька років.
Марина, 48 років, Стрілкове, Херсонська область. Вона дуже любить свою роботу готельного менеджера та місця біля Азовського моря, де живе. Жінка була у відпустці, коли почалася війна, і її сусіди повідомляли їй про ситуацію вдома. Цілими днями вони казали їй, що немає ні води, ні світла і що росіяни наступають. Далі лаконічне останнє повідомлення: «Усе добре». Незважаючи на спроби щось з’ясувати, відповіді вона не отримала. Марина вважає, що телефон її сусідів забрали росіяни. Вона перестала щось запитувати, побоюючись за них. Жінка приїхала до Польщі сама, тепер прямує до Італії, у провінцію Болонья, де живе її друг. На фото вона показує маленьку Біблію, єдиний особистий предмет, який взяла з собою у відпустку. «Коли я відпочивала з друзями в Центральній Україні, зі зворотним квитком на руках, почалася війна. Моє село поряд із Кримом одразу захопили росіяни. Я не могла повернутися додому».
Світлана, 17 років, Бородянка, Київська область. Втекла разом із сестрою та матір’ю. Вони прямують до Берліна, хоча нікого там не знають. Світлана захоплюється малюванням і хоче стати тату-майстром. Вона вважає, що Берлін може бути цікавим містом, де вона навчиться цього мистецтва. Дівчина показала нам свій альбом для малювання і сказала, що ніколи не поїде без нього.
Леся, 27 років, Житомир. Уже три дні перебуває у притулку Перемишля. Вона вирішила тікати з України, бо бачила, як над її головою проносяться ракети та літаки. Її мати не хотіла виїжджати, незважаючи на обстріли зовсім близько. Дорога була дуже важкою, потяг із Житомира до Львова був набитий людьми. У Львові вона кілька годин чекала пересадки на потяг до Перемишля. Леся показує нам свою фотографію в її рідному місті перед меморіалом Другої світової війни. «Я хотіла б оселитися у Варшаві, навіть якщо я сама і нікого не знаю. Сподіваюся, що волонтери допоможуть знайти житло».
Іванка, 39 років, Кременчук. Вона їхала потягом до Перемишля з двома дітьми, 8-річним Валентином і 2-річною Маргаритою. Жінка не знає, куди податися, але чула про велику українську громаду в Італії, і це її заспокоює. Іванка незаміжня, її мати залишилася в Карпатах. Вона взяла з собою дуже мало, але поклала в сумку маленьку іграшку доньки. Для неї це символ їхньої сім’ї. «Єдине, що мене турбує, — це зробити правильний вибір для своїх дітей, для їхнього майбутнього».
Леся, 26 років, жила в селі під Ірпенем, Київська область. Вона з 3-річною донькою Катею їхала потягом Київ — Львів — Перемишль. З ними також були її свекруха та невістка. Два дні вона перебувала у притулку в Перемишлі, далі поїде до Німеччини. Її чоловік залишився в Києві підтримувати армію. Дідусь і бабуся чоловіка ще в Гостомелі й не хочуть їхати. По телефону бабуся плаче. Вони намагаються підтримувати спілкування, але не завжди можуть робити це через поганий зв’язок. «У мене немає друзів у Німеччині, тільки далекі знайомі та друзі друзів. Я не знаю, що з нами там буде. Кожного дня я думаю про свого чоловіка і боюся, що більше його не побачу».
Найкоротший парад у житті Путіна: без військового пафосу, з відключеннями Інтернету та в ізоляції
Президент Росії Володимир Путін провів парад на Красній площі у меншому масштабі, без демонстрації військової техніки через «поточну оперативну ситуацію».
У Москві у суботу, 9 травня, минув парад на честь російського Дня перемоги, який вперше провели без військової техніки. Парад тривав всього 45 хвилин, що зробило його найкоротшим у сучасній історії. Цього року Кремль, схоже, надав пріоритет безпеці над традиційною демонстрацією сили. Пише ТСН. Про це повідомляють Контракти.UA.
ТСН.ua зібрав всі деталі.
Трамп оголосив про перемир’я між Україною та Росією
Президент США Дональд Трамп оголосив про триденне перемирʼя у війні між Росією та Україною на три дні, починаючи від 9 травня. З його слів, для Росії — це важливо для святкування Дня Перемоги, але для України це теж важливо.
Окрім зупинки усіх обстрілів відбудеться обмін полоненими тисяча на тисячу.
Трамп запевнив, що це він попросив про цей крок і на нього погодились Путін та Зеленський. Він сподівається, що це стане початком для закінчення великої війни і перемовини щодо миру триватимуть.
Зеленський відреагував на заяву. «Цими днями було багато звернень та сигналів щодо конфігурації завтрашнього дня в Москві у звʼязку з нашими українськими далекобійними санкціями», — прокоментував заяву Трампа президент Володимир Зеленський.
«Красна площа для нас менш важлива, ніж життя українських полонених, яких можна повернути додому», — пояснив він у своєму зверненні, подякувавши Трампу та його команді.
Зазначимо, протягом 8 травня напруга навколо параду в Москві набирала обертів — Кремль розгорнув додаткову протиповітряну оборону та продовжував погрожувати Києву відповідю у разі атаки під час святкування Дня перемоги.
Володимир Зеленський відреагував на нові погрози з боку Москви.
«Багато зараз нових погроз від Росії. Хоча ми дали цілком логічну та зрозумілу для них позицію — будемо діяти абсолютно дзеркально», — сказав Зеленський у зверненні, яке він записав з південного напрямку фронту після зустрічі з бойовими бригадами.
Зеленський окремим указом дозволив Росії провести парад
Україна офіційно дозволила Росії провести на Красній площі у Москві парад до 9 травня в рамках триденного перемир’я, яке анонсував президент США Дональд Трамп.
Відповідний указ президента Володимира Зеленського опублікували на сайті ОП в п’ятницю, 8 травня.
«Враховуючи численні прохання, з гуманітарною метою, окресленою в перемовинах з американською стороною 8 травня 2026 року, постановляю: дозволити 9 травня 2026 року провести парад в м. Москві (Російська Федерація). На час параду (від 10 години ранку за київським часом 9 травня 2026 року) територіальний квадрат Красної площі виключити з плану застосування українського озброєння», — йдеться в указі.
Реакція Кремля
Прессекретар президента Росії Дмитро Пєсков, коментуючи указ Зеленського, заявив: «Нам не потрібен нічий дозвіл. Напевно, горе тому, хто намагається над Днем Перемоги кепкувати і такі дурні жарти робити. Це, напевно, скоріше, його велика біда».
Указ Зеленського про проведення параду в Москві також викликав істерику серед російських воєнкорів. В своїх постах вони назвають документ «приниженням» та «інформаційною спецоперацією».
Зокрема, пропагандист Олександр Коц поскаржився, що указ Зеленського обговорюють активніше, ніж саму підготовку до 9 травня, та назвав це «інформаційною спецоперацією».
Пропагандистський канал «Старше Эдды» заявив про «психологічний тиск» на російську ППО та учасників параду: «Зверніть увагу на координати. Вони не просто вказали площу, вони окреслили периметр. Це натяк: „Ми знаємо, де ви будете стояти“. Суто психологічний тиск на розрахунки ППО та учасників параду. Завтрашнє небо над Москвою буде найнапруженішим за всю історію».
Парад Перемоги: утиснута версія
Святкування Дня перемоги скоротили майже вдвічі, порівняно з ювілейним парадом 2025 року, який тривав 1,5 години.
Одні з найкоротших парадів відбулися 2024 року, коли процесія тривала понад 50 хвилин, та 2023 року — близько 47 хвилин.
Вперше за 19 років парад у Москві провели без військової техніки: замість ракетних установок і танків по Красній площі пройшли лише колони солдатів. Демонстрацію зброї замінили відеокадрами з БпЛА та ядерним озброєнням. На відеозаписах також показали «зразки новітньої російської техніки», зокрема безпілотники, а також атомні підводні човни «Архангельск» і «Князь Владимир».
Парад супроводжувався масштабними відключеннями Інтернету у центрі Москви. Він також минув з обмеженою кількість закордонних гостей.
Головною площею Москви промарширували військовослужбовці вищих військових навчальних закладів, учасники війни проти України, а також солдати Північної Кореї, які воювали в Курській області.
Диктатор Володимир Путін, виступаючи з промовою на Красній площі, заявив про «перемоги» на війні в Україні, попри успішні українські атаки по тилу РФ та сповільнення просування окупантів на фронті.
Хто приїхав до Путіна
У заході взяли участь лише кілька закордонних гостей — зокрема, самопроголошений президент Білорусі Олександр Лукашенко, король Малайзії Султан Ібрагім та президент Лаосу Тонглун Сісуліт.
«Цьогорічний парад відбувається на тлі хвилі занепокоєння в Москві щодо остаточного результату війни в Україні, яка забрала життя сотень тисяч людей, виснажила економіку Росії та зруйнувала відносини Кремля з Європою», — пише Reuters.
Українські дрони змушують Путіна ховатися у бункерах
Розширення її ударів за допомогою безпілотників та ракет по всій Росії буквально заганяє головнокомандувача Кремля Володимира Путіна під землю, і є ще одним свідченням зростання військової могутності України, пише Politico у статті, опублікованій 9 травня, коли в Росії традиційним парадом святкують День перемоги.
Через чотири роки після початку вторгнення до України, коли її столиця Київ та президент Зеленський мали бути захоплені за кілька днів, тепер саме Путін, схоже, тікає, переходячи з одного підземного укриття в інше, зазначає видання.
Forbes також порівнює, як український президент від початку війни з’являвся на числених відео на вулиці, відкрито заявляючи про опір російській агресії, і як російський лідер «неухильно відступає, ізолюючись всередині архіпелагу масивних підземних бункерів». 09.05.2026 — 5 — 19
6 травня в київському Будинку Архітектора в рамках «Тижня дизайну» відбувся концерт цієї легендарної київської групи.
Колектив існує майже сорок років і став невід’ємною частиною самого Києва. Його склад змінюється, збільшується чи зменшується, якийсь час виступи можуть бути регулярними, раптом вони майже припиняються і пізніше виникають на новому місці. Концерти великим складом нечасті і збирають своєрідний клуб шанувальників, в якому всі знають один одного.
Участь в Ukrainian Design & Innovation Week не є випадковою, тому що від перших днів колектив активно співпрацює з художниками: колись це виставки, що поєднані з концертами, колись — художньо-музичні перформенси. Цього разу глядачів зустрічали експонати виставок, що проходять в рамках вже шостого «Тижня дизайну», який триває в Києві з 4 по 10 травня. Він складається з експозицій, майстер-класів, лекцій та воркшопів, екскурсій до майстерень, кінопоказів та іншого. З 2023 року Ukrainian Design & Innovation Week доєднався до World Design Weeks, куди на сьогодні входять сорок чотири країни. Події відбуваються на кількох майданчиках, повна програма є на сайті фестивалю.
Er. J. Orchestra:Олексій Александров — блокфлейти, перкусіяВіктор Крисько — електроскрипка, клавішіВолодимир Сороченко — гітараОлексій Колесніченко — клавішіОльга Прудей — вокалКатерина Александрова — флейтиЯрослав Бендерук — перкусія, вокал
Текст та фото — Олександр Зубко. 07.05.2026 — 16 — 1376
Призначити 30 квітня кожного року як дату, присвячену цьому музичному жанру — таке рішення було оголошено ЮНЕСКО ще у 2011 році, а перші події відбулися вже наступного року.
Вони включають великі та малі концерти, освітні події та інші заходи, які відбуваються безпосередньо або віддалено. Більшість з них припадають на останній день квітня, але значна частина відбувається раніше. Організатором є неурядова організація Інститут джазу Хербі Хенкока (Herbie Hancock Institute of Jazz) (США) та дирекція ЮНЕСКО. В новині сайту Міжнародного дня джазу від 2 травня сказано, що цього року заходи відбулися більше, ніж в 190 країнах та на всіх континентах. Так, включно з Антарктидою.
Звісно, відзначають це свято і в Україні. Якщо скласти афішу джазових подій, стане очевидно, що 30 квітня їх більше, ніж в будь-який інший день року. Більшість концертів офіційно оголошують себе причетними до свята, проте не всі здогадуються зареєструвати свої заходи на офіційному веб-сайті Міжнародного дня джазу. Проте деякі з джазових діячів таке зробили, їх можна знайти у відповідній вкладці.
Ми пропонуємо вашій увазі репортажі з двох концертів, що відбулися в Києві 30 квітня. Перший — звітний концерт кафедри джазу Київської муніципальної академії музики ім. Р.М. Глієра, він пройшов в одному з концертних залів цього навчального закладу і відомий як 43JazzClub. Цей концерт був підтверджений як подія в рамках Дня джазу. Другий — виступ вокалісти Аніко Долідзе з її біг-бендом. Він також присвячений святу джазу, про що було вказано на афіші. Цікаво, що перший концерт цього колективу також відбувся саме 30 квітня, але дев’ять років тому, і так само був присвячений Дню джазу, і на цій же сцені — у Caribbean Club.
А головною подією свята традиційно є Зірковий глобальний концерт (All-Star Global Concert), який вже давно транслюється у прямому ефірі на Youtube. Цього року він відбувся у Ліричній опері Чикаго (Lyric Opera of Chicago) — одному з найбільших оперних залів США.
Текст та фото — Олександр Зубко.
03.05.2026 — 23 — 3546
6 квітня в одному з залів готелю «Хілтон» відбувся конкурс, який вже майже два десятиріччя щорічно проводить Асоціація сомельє України — член Міжнародної асоціації сомельє (Association de la Sommellerie Internationale, ASI). Із зрозумілих причин переривався він у 2020, 2022, 2023 та 2024 роках.
З дванадцятьох півфіналістів до фіналу вийшли Євген Олійник, Дмитро Лазорка та Богдан Павлюх. За збігом обставин, всі мешкають у Львові та працюють тут сомельє.
Частина завдань були традиційними: подача напоїв, пошук помилок у винній карті, дегустація наосліп міцного алкоголю. А були і незвичні. Так, треба було за слайдами на екрані визначити регіон походження напою. Або ж дати вичерпну характеристику єдиному зразку вина у келиху та поради щодо страв до нього. Чи навпаки: отримавши тарілку з їжею підібрати напої до неї.
Переможцем було оголошено Богдана Павлюха. З усіх трьох конкурсантів він єдиний вже потрапляв у фінал, причому чотири рази: у 2014 та 2015 роках посів третє місце, у 2017 та 2020 роках — друге.
На нашому сайті є фоторепортажі про конкурс 2016, 2017, 2018, 2019 років. А також про перший міжнародний жіночий кубок.
Текст та фото — Олександр Зубко
01.05.2026 — 30 — 3604
Ціна помилки та сила природи: подорож у Чорнобильську зону, яка назавжди змінила хід історії.
Виповнюється 40 років з дня аварії на Чорнобильській АЕС. Катастрофа 1986 року не лише змінила хід історії, а й створила унікальну зону відчуження, де час фактично зупинився. ЧАЕС залишається об’єктом уваги людей з усього світу, а покинуті міста Прип’ять та Чорнобиль поступово переходять під контроль природи.
Фотограф Дмитро Дятлов відвідав Зону і зафіксував, як виглядає епіцентр катастрофи. Як працює станція, чому дика природа витісняє залишки цивілізації та як виглядають покинуті локації – у фоторепортажі та тексті Дмитра для РБК-Україна. Публікуємо пряму мову автора. Більшість кадрів публікується в медіа вперше. Про це повідомляють Контракти.UA.
Чорнобиль: катастрофа, яка так і не закінчилась
Я народився у 1986 році – рівно через п’ять місяців після аварії на Чорнобильській АЕС. У Києві – за дві години їзди від місця, яке назавжди змінило хід історії. Чорнобиль весь час був поруч – як точка на мапі і як нав’язливий образ у підсвідомості.
Чорнобиль – це не лише минуле. Це місце, де можна побачити майбутнє без людини. З дитинства мене тягнуло туди майже фізично. Зовсім поруч – епіцентр однієї з найбільших техногенних катастроф. Хотілося пізнати це місце не з чужих розповідей, а самому.
Потрапити в Зону вдалося лише багато років потому – вже з камерою, у складі знімальної групи. Це було кілька років тому, ще до війни. Але навряд чи там щось могло кардинально змінитися. Час тут не рухається – він накопичується.
Зона: територія зупиненого часу
Дорога до Зони – це перехід. Перехід із звичної реальності у простір, де минуле не пішло, а залишилося.
Ми їхали мовчки. Говорити не хотілося. Хотілося слухати тишу. Обабіч дороги – покинуті села. Хати з перекошеними дахами, вибитими вікнами, облупленою фарбою. Колись тут топили печі, пахло хлібом, звучали голоси. Тепер – лише вітер у порожніх рамах і гілки, що тягнуться всередину, ніби ліс повільно, але невідворотно освоює чужий простір.
Люди виїжджали "на три дні". Незаперті двері. Недопитий чай. Покинуті іграшки. Але ніхто так і не повернувся. З часом розумієш: для цих місць аварія була не просто катастрофою. Це був розрив часу – миттєвий і незворотний. І водночас – початок іншого процесу.
Природа: життя після людини
Людина пішла – і природа повернулася. Стіни заростають мохом молодою порослю, стежки розчиняються в траві. Усе, що колись утримувалося зусиллям людини, поступово, подвір’я зникають під відпускається.
Якщо відволіктися від попереджувальних знаків про радіацію, помічаєш інше. Це територія, де відбувся один із найрідкісніших експериментів в історії – без участі вчених. У якийсь момент розумієш, що Зона стала притулком – саме тому, що людина пішла.
Рослинність тут буйна, комах стільки, що повітря здається густим, птахів чути всюди. Вода в каналах і озерах повна життя. Дикі тварини почуваються впевнено – їх ніхто не витісняє і не переслідує.
Тут живуть рисі, кабани, козулі, олені. Щільність вовків – вища, ніж у багатьох європейських заповідниках. У лісах зустрічаються навіть ведмеді та зубри. Коні Пржевальського, завезені у 1990-х, прижилися і утворили стійку популяцію. Радіація залишилася. Людина – ні. І саме це виявилося вирішальним фактором.
Для мене Чорнобиль – це не лише місце катастрофи. Це ще й наочна відповідь на питання, якою могла б бути наша земля без постійного втручання людини.
ЧАЕС: станція, яка не може померти
Сама станція – місце парадоксальне. Це не руїна – це працюючий механізм, просто з іншою функцією. Територія контрольованої небезпеки. Після аварії вийшов з ладу лише четвертий енергоблок. Інші ще довго працювали. Остаточно станцію зупинили лише у 2020 році.
На момент зйомки над зруйнованим блоком уже височіла нова захисна арка – "Укриття-2". Гігантська конструкція, що мала ізолювати реактор і зробити можливою подальшу роботу з нейтралізації наслідків вибуху.
Територією ми пересувалися лише з провідником і за суворо визначеними маршрутами. Фон змінюється: десь майже спокійно, десь дозиметр починає нервово потріскувати.
Усередині адміністративних будівель – те саме відчуття застиглого часу. Радянські таблички, схеми, плакати. Назад у СРСР. Особливе враження справляють вітражі художника Миколи Лінника, завершені буквально напередодні аварії. На них – історія освоєння «мирного атома»: від Прометея до підкорення космосу.
І ще один майже сюрреалістичний образ – ставок-охолоджувач. Вода буквально "кипить" від руху величезних сомів. Ловити їх, звісно, заборонено. Це радіоактивний "заповідник", де екосистема десятиліттями живе в особливих умовах.
Сьогодні ЧАЕС не виробляє електроенергію. Вона перебуває у стадії виведення з експлуатації. Але це не "мертве" місце – тут постійно працює персонал, підтримуючи складну й вразливу систему.
Пропонуємо почитати ексклюзивний матеріал РБК-Україна про ліквідаторів та про те, як у 2022 році працівники ЧАЕС добровільно йшли в окупацію.
Також ми підготували підбірку книг, яку варто прочитати про трагедію Чорнобиля та її наслідки.
фото: Дмитро Дятлов 26.04.2026 — 17 — 3672
