Святогірськ — туристичне українське містечко, яке ще у 2014 році стало надійним прихистком для багатьох переселенців із Донецької та Луганської областей. Його називали маленькою Швейцарією у Донецькому регіоні. Місто радо приймало туристів з усієї України, але не цього року. З приходом російських військ життя тут змінилося… Святогірськ три місяці перебував під окупацією. 12 вересня стало відомо, що українські військові зайшли у місто. Наразі сили оборони проводять стабілізаційні заходи, працюють сапери, правоохоронці виловлюють колаборантів, а вулиці розчищають від розбитої техніки. Перше, що бачиш при в’їзді у місто — це Святогірська лавра. Це той самий монастир, який став прихистком для багатьох українців. Там перебували переселенці та місцеві жителі. Жили вони у страху, тому що ворог нищівно завдавав ударів по інфраструктурі. Заїхати у саме місто не так просто. Всі мости були зруйновані під час російської окупації, тому дорога пролягає через переправу. Про перебування тут російської армії нагадує все: вщент розбомблені будинки, зруйновані дороги, на яких валяються уламки від ракет, покинуті автівки та боєприпаси. У місті, де колись проживало понад чотири тисячі людей, тепер не нарахувати й сотні. Тут наразі відсутні газопостачання, електрика, вода. Місцевий житель Дмитро пережив тут всю окупацію, евакуюватися не збирався. Розповідає, що раніше тікав сюди від «русского міра» із Донецька. Почав нове життя, але і тут його наздогнала війна. — До початку війни тут було світло, газ та можна було купити все. Я працював на хлібзаводі й спокійно жив. А прийшли російські солдати і все розбомбили. Заходили у домівки й проводили обшуки на наявність зброї. З чоловіків знімали одяг та шукали татуювання з українською символікою, — розповідає Дмитро. Літня жінка, побачивши українських військових, кидається в обійми та плаче. Зі страхом згадує пережиті події.— росіяни прийшли сюди стріляти по людях і по хатах. У мене розбитий будинок, вікна всі повилітали, — говорить Ганна. — Сподіваюсь, що вони не повернуться. Ми — українці, самостійна нація й Україна у нас одна. Попри те, що місто понівечене росармією, місцеві вірять, що у них є майбутнє разом із Україною, а от у російських окупантів єдиний вихід — бігти… Як із Святогірська, покидаючи техніку, зброю, одяг, амуніцію і, звичайно ж, своїх. Військовослужбовець на позивний «Вуйко» жартує: «москалі тікали, ходаки губили». — Вони намагалися зберегти своє життя, тому що на той час їм було вже не дуже солодко. Ми ускладнювали їхнє пересування. Тепер ситуація у місті стабільна. Ми плануємо і надалі вибивати ворога із сусідніх населених пунктів, — говорить «Вуйко». Про те, що Святогірськ — українське місто, свідчать синьо-жовті прапори вздовж вулиці. Їх знімати окупанти не насмілилися, наче відчували, що наші військові прийдуть звільняти свої землі… — Святогірськ — курортне місто. Тут Лавра й сюди постійно приїжджали віряни. Тому тут багато готелів і приватних садиб. Це «Донецька Швейцарія», розташована в низині серед лісів із чудовим кліматом. Тепер тут зруйноване місто, понівечені людські життя, — розповів воїн ЗСУ на псевдо «Професор», який родом із цих країв. Звільненню та зачистці Святогірська передували важкі та тривалі бої, розповідають наші хлопці. — Два тижні тому заїхала якась «спецура». У них були дрони камікадзе, то вони ними «розносили» місця нашої дислокації, — каже «Професор». Однак мужність, стійкість, професіоналізм та шалена мотивація зробили своє — й українські воїни вибили ворога. — Вони втекли й залишили нам просто неймовірну кількість боєкомплекту. Таке враження, що вони просто покидали автомати й поїхали. З трофеїв залишили навіть такі рідкісні штуки, як кулемет «Печенєг» із нічником та відстанеміром. А цей набір коштує скажених грошей. Техніки практично не залишили, лише те, що ми спалили, але вони її й не особливо сюди заводили, бо ми їх артилерією били нещадно, — веде свою розповідь «Професор». Він каже, що це було ще те видовище, бо українська артилерія безперестану знищувала ворога, який, не шкодуючи життя та машин, тривалий час намагався перехопити ініціативу і продовжував свій наступ. — Вони намагалися завести у Святогірськ техніку через Ярову по прямій дорозі. Там наша арта їх зустрічала й працювала чергою по три снаряди в квадрат 2 на 2 метри. Горіло там усе: танки, «бехи», бронетранспортери. Другого вересня, коли звільняли Святогірськ, наші артилеристи працювали з восьмої ранку до другої ночі, палили все, працювали каскадом і навіть били їм у тили. А вони перли лавиною, у наших хлопців стволи перегрівалися. Здихали окупанти, як таргани, але й плодилися так само, — пригадує «Професор». — Орки, щоби ви розуміли, коли чують за собою силу — «друга армія світу», а коли тікають — то сиплються, як доміно. Коли відступали, то була в них паніка. У перехопленнях їхніх розмов ми чули лише лайку. Звучали накази не відступати, інакше буде розстріл, — розповідає воїн ЗСУ на псевдо «Мисливець», який працює в підрозділі радіо- та аеророзвідки. — Гадаю, там дійсно розстрілювали, але вони себе й самі калічать. «Мисливець» стверджує, що окупанти відстрілюють собі пальці, аби не потрапити в поліетиленовий мішок.— Вони там нікому не потрібні. У їхніх переговорах чути, що є поранені, а вони відходять на марші та їх залишають. Насамперед киває п’ятами керівництво. Вони виїжджають і лише за кілька годин доводять наказ організовано відходити. Але й це в них не виходить, одна з їхніх колон відступила і досі в цих краях кружляє, то наша артилерія вже третій день їх довбе, — каже «Мисливець». Дії окупантів не перестають дивувати українських воїнів. Одним із прикладів стали четверо російських полонених, які під час наступу українців купували горілку в місцевому магазині.— Чуваки вирішили поїхати за горілкою в магазин, коли ми вже були на вулицях Святогірська. Були в цивільному, але це їх не врятувало, біля прилавка і взяли, — розповідає «Професор». Та не всім щастить, як згаданим окупантам, які вирішили випити горілки під час українського наступу.— Чули в переговорах навіть таке: орк у рацію кричить про трьох «трьохсотих» і просить про евакуацію, а йому у відповідь — «та ні, укропи дають „тягла“, ми зараз не можемо, давай вечора почекаємо». За кілька годин знову виходять на зв’язок, і питає, чи буде евакуація, бо вже не три «трьохсотих», а півтора «двохсотих». У відповідь лунає: «як півтора?». То він каже, що снаряд попав, то, може, півтора нашкребуть… Це їхнє ставлення до людей, які, як розхідний матеріал. Тільки в голові не вкладається, чого вони настільки тупі, що самі цього не розуміють, — розмірковує «Мисливець».Його слова доповнює напарник на псевдо «Грізлі», що є інформація, начебто росіяни застосовують загороджувальні загони, тож, мовляв, ніде діватися, але однаково дурні, були б розумні, то в полон здавалися б.Окупанти кажуть, що наші хлопці вже оговталися, підтягнули резерви й почали обстріли з артилерії та реактивних систем залпового вогню.Воїни ЗСУ повні сил та оптимізму й ні на секунду не сумніваються в перемозі.
«Мисливець»
«Професор»
«Грізлі»
російські солдати заходили у домівки й проводили обшуки на наявність зброї. З чоловіків знімали одяг — шукали татуювання.
Святогірська лавра — це той самий монастир, який став прихистком для багатьох українців. Там перебували переселенці та місцеві жителі.
Попри те, що місто понівечене росармією, місцеві вірять, що у них є майбутнє разом із Україною, а от у російських окупантів єдиний вихід — бігти…
Про те, що Святогірськ — це українське місто, свідчать синьо-жовті прапори вздовж вулиці. Їх знімати окупанти не насмілилися…
Святогірська лавра — це той самий монастир, який став прихистком для багатьох українців. Там перебували переселенці та місцеві жителі.
Наразі сили оборони проводять стабілізаційні заходи, працюють сапери, правоохоронці виловлюють колаборантів, а вулиці розчищають від розбитої техніки.
6 травня в київському Будинку Архітектора в рамках «Тижня дизайну» відбувся концерт цієї легендарної київської групи.
Колектив існує майже сорок років і став невід’ємною частиною самого Києва. Його склад змінюється, збільшується чи зменшується, якийсь час виступи можуть бути регулярними, раптом вони майже припиняються і пізніше виникають на новому місці. Концерти великим складом нечасті і збирають своєрідний клуб шанувальників, в якому всі знають один одного.
Участь в Ukrainian Design & Innovation Week не є випадковою, тому що від перших днів колектив активно співпрацює з художниками: колись це виставки, що поєднані з концертами, колись — художньо-музичні перформенси. Цього разу глядачів зустрічали експонати виставок, що проходять в рамках вже шостого «Тижня дизайну», який триває в Києві з 4 по 10 травня. Він складається з експозицій, майстер-класів, лекцій та воркшопів, екскурсій до майстерень, кінопоказів та іншого. З 2023 року Ukrainian Design & Innovation Week доєднався до World Design Weeks, куди на сьогодні входять сорок чотири країни. Події відбуваються на кількох майданчиках, повна програма є на сайті фестивалю.
Er. J. Orchestra:Олексій Александров — блокфлейти, перкусіяВіктор Крисько — електроскрипка, клавішіВолодимир Сороченко — гітараОлексій Колесніченко — клавішіОльга Прудей — вокалКатерина Александрова — флейтиЯрослав Бендерук — перкусія, вокал
Текст та фото — Олександр Зубко. 07.05.2026 — 16 — 1275
Призначити 30 квітня кожного року як дату, присвячену цьому музичному жанру — таке рішення було оголошено ЮНЕСКО ще у 2011 році, а перші події відбулися вже наступного року.
Вони включають великі та малі концерти, освітні події та інші заходи, які відбуваються безпосередньо або віддалено. Більшість з них припадають на останній день квітня, але значна частина відбувається раніше. Організатором є неурядова організація Інститут джазу Хербі Хенкока (Herbie Hancock Institute of Jazz) (США) та дирекція ЮНЕСКО. В новині сайту Міжнародного дня джазу від 2 травня сказано, що цього року заходи відбулися більше, ніж в 190 країнах та на всіх континентах. Так, включно з Антарктидою.
Звісно, відзначають це свято і в Україні. Якщо скласти афішу джазових подій, стане очевидно, що 30 квітня їх більше, ніж в будь-який інший день року. Більшість концертів офіційно оголошують себе причетними до свята, проте не всі здогадуються зареєструвати свої заходи на офіційному веб-сайті Міжнародного дня джазу. Проте деякі з джазових діячів таке зробили, їх можна знайти у відповідній вкладці.
Ми пропонуємо вашій увазі репортажі з двох концертів, що відбулися в Києві 30 квітня. Перший — звітний концерт кафедри джазу Київської муніципальної академії музики ім. Р.М. Глієра, він пройшов в одному з концертних залів цього навчального закладу і відомий як 43JazzClub. Цей концерт був підтверджений як подія в рамках Дня джазу. Другий — виступ вокалісти Аніко Долідзе з її біг-бендом. Він також присвячений святу джазу, про що було вказано на афіші. Цікаво, що перший концерт цього колективу також відбувся саме 30 квітня, але дев’ять років тому, і так само був присвячений Дню джазу, і на цій же сцені — у Caribbean Club.
А головною подією свята традиційно є Зірковий глобальний концерт (All-Star Global Concert), який вже давно транслюється у прямому ефірі на Youtube. Цього року він відбувся у Ліричній опері Чикаго (Lyric Opera of Chicago) — одному з найбільших оперних залів США.
Текст та фото — Олександр Зубко.
03.05.2026 — 23 — 3478
6 квітня в одному з залів готелю «Хілтон» відбувся конкурс, який вже майже два десятиріччя щорічно проводить Асоціація сомельє України — член Міжнародної асоціації сомельє (Association de la Sommellerie Internationale, ASI). Із зрозумілих причин переривався він у 2020, 2022, 2023 та 2024 роках.
З дванадцятьох півфіналістів до фіналу вийшли Євген Олійник, Дмитро Лазорка та Богдан Павлюх. За збігом обставин, всі мешкають у Львові та працюють тут сомельє.
Частина завдань були традиційними: подача напоїв, пошук помилок у винній карті, дегустація наосліп міцного алкоголю. А були і незвичні. Так, треба було за слайдами на екрані визначити регіон походження напою. Або ж дати вичерпну характеристику єдиному зразку вина у келиху та поради щодо страв до нього. Чи навпаки: отримавши тарілку з їжею підібрати напої до неї.
Переможцем було оголошено Богдана Павлюха. З усіх трьох конкурсантів він єдиний вже потрапляв у фінал, причому чотири рази: у 2014 та 2015 роках посів третє місце, у 2017 та 2020 роках — друге.
На нашому сайті є фоторепортажі про конкурс 2016, 2017, 2018, 2019 років. А також про перший міжнародний жіночий кубок.
Текст та фото — Олександр Зубко
01.05.2026 — 30 — 3542
Ціна помилки та сила природи: подорож у Чорнобильську зону, яка назавжди змінила хід історії.
Виповнюється 40 років з дня аварії на Чорнобильській АЕС. Катастрофа 1986 року не лише змінила хід історії, а й створила унікальну зону відчуження, де час фактично зупинився. ЧАЕС залишається об’єктом уваги людей з усього світу, а покинуті міста Прип’ять та Чорнобиль поступово переходять під контроль природи.
Фотограф Дмитро Дятлов відвідав Зону і зафіксував, як виглядає епіцентр катастрофи. Як працює станція, чому дика природа витісняє залишки цивілізації та як виглядають покинуті локації – у фоторепортажі та тексті Дмитра для РБК-Україна. Публікуємо пряму мову автора. Більшість кадрів публікується в медіа вперше. Про це повідомляють Контракти.UA.
Чорнобиль: катастрофа, яка так і не закінчилась
Я народився у 1986 році – рівно через п’ять місяців після аварії на Чорнобильській АЕС. У Києві – за дві години їзди від місця, яке назавжди змінило хід історії. Чорнобиль весь час був поруч – як точка на мапі і як нав’язливий образ у підсвідомості.
Чорнобиль – це не лише минуле. Це місце, де можна побачити майбутнє без людини. З дитинства мене тягнуло туди майже фізично. Зовсім поруч – епіцентр однієї з найбільших техногенних катастроф. Хотілося пізнати це місце не з чужих розповідей, а самому.
Потрапити в Зону вдалося лише багато років потому – вже з камерою, у складі знімальної групи. Це було кілька років тому, ще до війни. Але навряд чи там щось могло кардинально змінитися. Час тут не рухається – він накопичується.
Зона: територія зупиненого часу
Дорога до Зони – це перехід. Перехід із звичної реальності у простір, де минуле не пішло, а залишилося.
Ми їхали мовчки. Говорити не хотілося. Хотілося слухати тишу. Обабіч дороги – покинуті села. Хати з перекошеними дахами, вибитими вікнами, облупленою фарбою. Колись тут топили печі, пахло хлібом, звучали голоси. Тепер – лише вітер у порожніх рамах і гілки, що тягнуться всередину, ніби ліс повільно, але невідворотно освоює чужий простір.
Люди виїжджали "на три дні". Незаперті двері. Недопитий чай. Покинуті іграшки. Але ніхто так і не повернувся. З часом розумієш: для цих місць аварія була не просто катастрофою. Це був розрив часу – миттєвий і незворотний. І водночас – початок іншого процесу.
Природа: життя після людини
Людина пішла – і природа повернулася. Стіни заростають мохом молодою порослю, стежки розчиняються в траві. Усе, що колись утримувалося зусиллям людини, поступово, подвір’я зникають під відпускається.
Якщо відволіктися від попереджувальних знаків про радіацію, помічаєш інше. Це територія, де відбувся один із найрідкісніших експериментів в історії – без участі вчених. У якийсь момент розумієш, що Зона стала притулком – саме тому, що людина пішла.
Рослинність тут буйна, комах стільки, що повітря здається густим, птахів чути всюди. Вода в каналах і озерах повна життя. Дикі тварини почуваються впевнено – їх ніхто не витісняє і не переслідує.
Тут живуть рисі, кабани, козулі, олені. Щільність вовків – вища, ніж у багатьох європейських заповідниках. У лісах зустрічаються навіть ведмеді та зубри. Коні Пржевальського, завезені у 1990-х, прижилися і утворили стійку популяцію. Радіація залишилася. Людина – ні. І саме це виявилося вирішальним фактором.
Для мене Чорнобиль – це не лише місце катастрофи. Це ще й наочна відповідь на питання, якою могла б бути наша земля без постійного втручання людини.
ЧАЕС: станція, яка не може померти
Сама станція – місце парадоксальне. Це не руїна – це працюючий механізм, просто з іншою функцією. Територія контрольованої небезпеки. Після аварії вийшов з ладу лише четвертий енергоблок. Інші ще довго працювали. Остаточно станцію зупинили лише у 2020 році.
На момент зйомки над зруйнованим блоком уже височіла нова захисна арка – "Укриття-2". Гігантська конструкція, що мала ізолювати реактор і зробити можливою подальшу роботу з нейтралізації наслідків вибуху.
Територією ми пересувалися лише з провідником і за суворо визначеними маршрутами. Фон змінюється: десь майже спокійно, десь дозиметр починає нервово потріскувати.
Усередині адміністративних будівель – те саме відчуття застиглого часу. Радянські таблички, схеми, плакати. Назад у СРСР. Особливе враження справляють вітражі художника Миколи Лінника, завершені буквально напередодні аварії. На них – історія освоєння «мирного атома»: від Прометея до підкорення космосу.
І ще один майже сюрреалістичний образ – ставок-охолоджувач. Вода буквально "кипить" від руху величезних сомів. Ловити їх, звісно, заборонено. Це радіоактивний "заповідник", де екосистема десятиліттями живе в особливих умовах.
Сьогодні ЧАЕС не виробляє електроенергію. Вона перебуває у стадії виведення з експлуатації. Але це не "мертве" місце – тут постійно працює персонал, підтримуючи складну й вразливу систему.
Пропонуємо почитати ексклюзивний матеріал РБК-Україна про ліквідаторів та про те, як у 2022 році працівники ЧАЕС добровільно йшли в окупацію.
Також ми підготували підбірку книг, яку варто прочитати про трагедію Чорнобиля та її наслідки.
фото: Дмитро Дятлов 26.04.2026 — 17 — 3623
Дрони прилетіли по трьох резервуарах з нафтою.
В ніч на четвер, 23 квітня, безпілотники Центру спецоперацій "Альфа" СБУ уразили нафтоперекачувальну станцію "Горький" у Нижньогородській області РФ.
Про це РБК-Україна повідомили джерела в СБУ. Про це повідомляють Контракти.UA.
НПС "Горький" є важливою ланкою нафтотранспортної системи Росії та входить до структури АТ "Транснефть - Верхняя Волга".
Станція транспортує нафту магістральними трубопроводами, зокрема за напрямком Сургут - Горький - Полоцьк. Вона забезпечує перекачування сировини на внутрішні маршрути, зокрема до НПЗ "Лукойл" у місті Кстово.
Згідно з попередніми даними, внаслідок удару було пошкоджено три резервувари з нафтою. Виникла масштабна пожежа площею 20 тисяч метрів квадратних.
"Ураження таких системоутворюючих станцій створює серйозні перебої в логістиці постачання нафти всередині РФ. Порушується робота магістральних трубопроводів, знижується ефективність переробки на НПЗ та зростають витрати на транспортування", - наголосило джерело.
Воно зазначило, що у підсумку це безпосередньо впливає на доходи російського бюджету, які використовуються для фінансування війни проти України.
Нагадаємо, у країні-агресорці після атаки безпілотників зупинили роботу одразу два нафтопереробні заводи, що належать компанії "Роснефть". Йдеться про Туапсинський та Новокуйбишевський НПЗ.
Крім того, в ніч на 22 квітня безпілотники атакували російське місто Сизрань у Самарській області. На місцевому НПЗ пролунали вибухи. 23.04.2026 — 4 — 3935
