18.07.2022
— Краматорськ, Донецька обл., Україна, — Associated Press — 8085
война, дети, Краматорск, Донбасс
война, дети, Краматорск, Донбасс
«Бац-бац». Як діти живуть і граються біля лінії фронту
Краматорськ. Діти мерехтять, як привиди, на порожніх дитячих майданчиках у зарослих бур’янами дворах у глибині міста, жителям якого сказали негайно виїхати. У шестирічної Тані більше не залишилося товаришів по іграх на її вулиці в місті Краматорськ на сході України. Вона сидить на лавці всього за кілька кроків від міського залізничного вокзалу, на який у квітні напала Росія, убивши понад 50 людей, які зібралися там, щоб евакуюватися. На залишках ракети від того обстрілу був напис російською мовою: «Детям». Таня та її батьки не бояться залишитися. У тіні біля нині закритої станції вони насолоджуються тишею між пострілами артилерії, яка утримує російські війська. «Бомби падають по всій країні. Втікати немає сенсу», – розповів батько Тані Олександр Рокитянський. Розмовляючи сама з собою, розташувавшись із розкішною коробкою кольорових фломастерів, Таня додала: «Бац, бац!». Незвичайним є те, що літні жителі східної України відмовляються слухати заклики евакуюватися в безпечніші місця в інших частинах країни. Однак що приголомшує, так це бачити дітей — навіть дитячу коляску — біля лінії фронту. Невідомо, скільки залишилося, оскільки росіяни продовжують наступ у регіоні.Діти не можуть уникнути війни навіть у містах, які вважаються безпечними. Російська ракета вдарила по Вінниці, далеко від фронту в центральній Україні, убивши 23 людини, включаючи трьох дітей — 4-річну дівчинку на ім’я Ліза Дмитрієва та двох хлопчиків 7 і 8 років. Доля дітей, які залишаються поблизу бойових дій, пов’язана з долею їхніх батьків, і небезпека може бути несподіваною. Біля лікарні 18-річний Саша сидить і курить із 15-річним другом. У Сашка забинтована права рука, він дивиться на світ почорнілими очима. Він має подряпини на всьому тілі після того, як його вдарила одна з військових машин, що гуркотіли регіоном, коли переходив вулицю. Українські військові допомогли знайти йому швидку допомогу, за його словами, через поранення у нього була порушена мова. Чому він досі тут живе, Сашко не знає. Мати вирішила, що сім’я не розлучатиметься. Як і дехто зі Східної України, він не називав свого прізвища, турбуючись про свою безпеку. «Я б краще залишився, тому що у мене тут є друзі», — сказав він, але якби у нього були маленькі діти, він би їх вивіз. У чотиримісній лікарняній палаті, яку Саша ділить з іншими пацієнтами, старший чоловік на ім’я Володимир має товсту бинтовану праву руку. За його словами, він був у своєму саду в селі поблизу Бахмута, коли вибухнули касетні бомби. Його родина, в тому числі 15-річна дитина, планує залишитися. Але «маленьких треба евакуювати», – сказав Володимир. «Малі, вони багато чого в житті не бачили». Погодився і поранений військовий Максим, який відновлюється після струсу мозку під час обстрілу. Вперше з моменту вторгнення Росії 24 лютого він залишив лісові траншеї та може поговорити по телефону зі своєю донькою-підлітком, яка перебуває у відносній безпеці в місті Запоріжжя, за кілька годин їзди звідси. Це також перша нагода Максима побачити, як виглядає нормальне життя в Україні майже за півроку, і він здивований, коли бачить дітей так близько до бойових дій. «Вони діти», — сказав він з тією ж грубістю, з якою називає всю війну «нісенітницею». Доктор Віталій Маланчук зазначив, що у лікарні «досить велика» кількість дітей. Йому незручно, що деякі люди, які мали б евакуюватися, сприймають його присутність як обнадійливу причину залишитися. Коли на дитячому майданчику в Краматорську завиває сирена останньої авіаційної тривоги та артилерійські стріли, дівчинка з косичками, пищаючи, біжить від рішучої погоні за маленьким хлопчиком. Крутиться маленька карусель. Дмитро та Карина Пономаренко чекають на доньку, майже 5-річну Ангеліну, разом із рожевим велосипедом із тренувальними колесами. Безпечних місць, мовляв, немає, а Краматорськ – це дім. Вони вважають, що важко піти звідти, а почати заново в іншому місці – дорого. Деякі жителі, які виїхали, тепер повертаються, кажуть вони, воліючи скористатися своїм шансом. Вони залишатимуться стільки, скільки зможуть, навіть коли росіяни підуть ближче. «Вона звикла до сирен, але вибухи їй все одно заважають», — сказав Дмитро про Ангеліну. Їй кажуть, що це грім, але вона якось навчилася боятися літаків, навіть українських. З кожним днем стає менше дітей, з якими можна гратися, але Ангеліна розважається сама, сказав її батько. «Гіперактивна», — додав він із стомленою любов’ю. З настанням вечора сім’я йде, проходячи біля пам’ятника танку. Тіні скраяють потрісканий бетонний квадрат. Сирена повітряної тривоги все ще лунає.
Фоторепортажі
