Радіво-2
Отож, значить, працював я на тому районному радіо, і іногда їздив в командіровки, бо це поощрялось. Але труситься по всьому району на старих ПАЗах, які були виготовлені ще тоді, коли Роксолану навіть в плєн не взяли - я манав...
В мене була машина, ну проблєма заключалася в тому, що вона була не в мене, а в батька. Він мені її давав, ну рідко і злобно. Він з опита прекрасно понімав, що од мого пользованія машиною нічого приятного не буде, і він був правий (ну, це отдєльна тема, потом якось). Машина називалася «Москвич 412» Іжевського автомобільного заводу. Вона була оранжевого цвєту з разводами сіро-коричнєвого, ну, в общим, - цвета гавна, якшо хто не пойняв. По своїй суті, кстаті, - тоже...
«Москвич» - це вообше тема окремого разговора. Якось мого батька, після 12-річного користування «Москвичем», угоразділо заїхать на станцію тєхобслуживанія, і там його спитали, коли він останній раз міняв масло. На що батько відповів, що він його вообще ніколи не міняв і даже не собірався. Вони сначала не повірили, але потім подивились - і повірили... «Москвич» - це машина такої конструкції, шо він, може, й хотів би поламаться і трохи отдихнуть на больнічному, але ламаться там особо не було чому (тіки «пальці» цокали - це для знатоків) і тому він їздив собі обрічьонний... І вообще він («Москвич») вів себе як старий колгоспний кінь, лучші годи якого давно позаді. Хотя і понятно, шо ніяких «лучших годів» у нього не було у принципі, ніколи.
Але у машини був свій характер, і, даже, не побоюсь етого слова, - норов. Якось ми з батьком поїхали в поле косить траву для кролів. Кролі сиділи дома і ждали їди. Вони не знали, шо траву треба косить, а може даже про це не задумувались ніколи.
Потом, трохи пізніше, вони, до речі, наїлись якоїсь ядовитої хрєні і передохли всі до одного. Жодного крєпкого парня на всю клітку не найшлося, так сказать... Слабаки... На що батько справедливо зауважив: «Щоб ви здохли, тварі неблагодарні»... Ну це було бессмислєнно, бо вони були абсолютно мертві ще задовго до оглашенія даного проклятія...
І вообще, раз уж на то пошло, то я вам скажу, що кріль - це така твар, шо якщо його воврем»я не вбить, то він об’язатєльно здохне. От така подла натура і отвратітєльний характер... Кстаті, при чому тут кролі? - Шось я увльокся... Ну, ладно...
Отож, значить, косили ми ту траву (ми тоді ше не знали, що кролі збираються накласти на себе руки. А якби знали, то, мабуть би не косили; а може й косили б всьо равно, хрен його зна, сєльське животноводство - воно достаточно бессмислєнне й безпощадне).
І, значить, батько на косьбу рішив взять льогкий аперитів у виді трьохлітрової банки води з колодязя. Банку ми поставили в багажник на мішки, а багажник оставили одкритий. Банка побачила сонце і створила «ефект лінзи», через шо мішки загорілися... Ми з батьком смішно і заразітєльно бігли по степу, шоб ліквідіровать пожар і це нам таки удалося. Я думаю, «Москвич» подумки сміявся. Йому було не больно...Його внутріннє духовне нутро було вижжене за багато років до того...
Віталій Чепінога
блогер
Значно пізніше я купив модний чорний Мерседес і дав батькові проїхаться за рульом. Він проїхався і провірив тормозну сістєму... Дєло в том, шо на «Москвичі» треба було начинать підтормажувать десь за три з половиною кілометра до целі. Мерседес цього не знав, бо родився в Германії. В общим, батько доволі громко ударився головою об лобове стікло і сильно пом»яв новий зелений картуз, який я йому купив, по случаю, на Монмартрі в Парижі, в гламурному магазіні «Таті» за 1 євро... Потім, виліз з Мерседесу й сказав: «Ну, - таке, хай буде...» Мені здалося, що йому стало обідно за «Москвич»...
Ну, в общим, соррі за таке вступлєніє. Отож, я їздив по колгоспам і шукав інтерв»ю. А колгоспники - люди скромні і замкнуті (по утрам) і інтерв’юірованію практично не піддаються. Вони тікали й ховалися від мене від мене, як хтиві й преступні бугхалтери від налогового інспектора.
Одного разу я обманним путьом увірвався в красний уголок на ферму до доярок. Вони сиділи за столом, пили горілку, їли сало з молодою картоплею і готовились к єжеднєвному трудовому подвигу... Разговорить їх не удалось, бо вони скромно тупили очі долу, м»яли передніки і казали: «та, ми просто работаєм, та й усьо»... Потом мені предложили випить, і я согласився. Через час я доїв корову «Зорьку». Вона, судя по всьому, страдала, ну мовчала... Хотя і вздихала...
В слєдующий раз мені удалось поймать комбайнера-героя. Він намолотив десять норм за день і йому за це дали орден... Я його захватив коло ферми, коли він ішов у контору і курив папіросу... -Як трудові успєхи? - поінтересувався я в нього... -Та які там, нахер, успєхи, процідив він мрачно крізь зуби, і ударив чоботом нахальну чорню свиню, яка прямо посеред дороги приймала спа-процедури в калюжі п’ятилєтньої видержки... Свиня не отреагірувала ніяк. Вона була худа, грязна і улибчива...
Потім, в столовій, коли він (комбайнер) трохи розслабився, то признався мені, що орден - це бонус. А на 10-ть норм за смєну він поспорив з головою колгоспу на три літри самогонки... Голови колгоспів були тонкі психологи і знали як мотівірувать подчіньонних. Після трудового подвига комбайнер-герой сидів з орденом в президіях, страдав від сушняку і нудних промов, понімав, що трудовий подвиг був ошибкою, і вообше, все - тлєн і суєта... Потом його якось піймали в нерест на Дніпрі з дінамітом і хотіли судить за убійство риб, ну передумали, бо ударники труда мають право на опредєльонне безрассудство...
А напередодні 9 мая і, соотвєтственно, Дня побєди, я поїхав на інтерв»ю до ветерана войни, інваліда і майже героя Совєцького Союза (два Ордена Слави, і «За отвагу»)... Це оказався доволі симпатичний і приятний в общенії дід...Коли я зайшов в город, то дід проворно стрибав по городу на одній нозі і заглядав в усі закутки. Оказалось, він шукав свою другу дерев’яну ногу, яку спеціально заховала баба, по причині того, щоб дід часом не пішов в магазін... В магазіні продавалися три вешчі: красіві ситцеві плаття, хліб і горілка. І було абсолютно понятно, що діда той хліб абсолютно не інтересує, вже не кажучи про ситцеві плаття...
Отчаявшись знайти протез, дід громко але безнадьожно заявив: «Ну, я їй, блядюзі, покажу»... Ця угроза була явно розщитана на публіку... Публікою був я, а дідові було стидно, що він не найшов ногу... Покорившись судьбі, він присів на присьбу і розказав мені як він брав Берлін і Рейхстаг, в якому жив не хто небудь, а сам Гітлєр... Ну, було понятно, що баба, в даний конкретний отрєзок істоичного врємєні, - сильніша і вліятєльніша ніж Гітлєр... І це було грусно і безісходно...
Я пішов в магазін і купив бутилку горілки. Ми випили з дідом за Побєду... Під деревом гніздилися хрущі, і дід про їх сказав: «Ич, які...»
Ще я спитав його, де він втратив ногу, ну дід відповів уклончиво: «Всякого бува...»... Пізніше я дізнався, що ногу дід втратив уже в относітєльно мирне врем’я, коли через употріблєніє алкоголя попав під красний комбайн «Нива»... Я думаю, що він і сам уже про це не помнив... Тому, це не важно... В общим, в СССР битва за врожай іногда була не менше опасна, чим битва за Берлін...
