Контракти.ua

Мар’яно, ви співаєте народні пісні у власній обробці. Збираєте їх у експедиціях, їздите селами, слухаєте. Є таке правило, що розмовляти треба зі старими людьми. Молодь могла чути від бабусі легенду, але переказати вже зможе хіба тільки зміст. Натомість старші люди легенду розповідають так, немов це твір мистецтва. Як вважаєте – світ, український світ уже змінився настільки, що між цими поколіннями вже є певна, скажімо, цивілізаційна прірва? Як ви цю зміну відчуваєте – і між поколіннями, і між Українами?

Мар’яна Садовська: Так. Коли я шукала пісні, то знайти їх можна було переважно у старших людей, і так, десь перервалася безпосередність переказу з покоління в покоління. І можливо, тому під час експедицій нас так щедро обдаровували, бо так довго чекалося, щоб було для кого заспівати, щоб хтось слухав...

Я намагаюся на ці зміни дивитися, як на природні процеси. Щось відходить, з’являється щось нове. Колись я з певним розчуленням пережила зупинку в листуванні (в підвалі досі зберігаються коробки з написаними на папері листами). Якийсь час, пробувала видруковувати важливіші е-мейли.

А потім піддалася... думаю, відбувається зміна, перетворення, метаморфоза. Невипадково ж я підкреслюю, що мої найновіші пісні я навчилася не від бабусь у селах, а від молодих учасників колективів Кросна, Божичі, Древо, Ойра. Які живуть і працюють у містах. З появою кіно не зник добрий театр, від якого кам'яніє на серці.... Так і з появою Фейсбуку і масової культури – не зникне пісня... поки хтось буде співати. Поки у мене буде бажання і потреба співати моїм дітям...

А спів під час прийнять, застілля, зустрічей – це одна з найпрекрасніших форм комунікації, коли словами вже не передати все, що на душі.

Ці зміни – ознаки того, що ми нарешті «цивілізуємося», відтак випираємо з свідомості й культурної традиції якісь живі народні елементи? Але ж у всьому світі зараз протилежна тенденція – так зване повернення до джерел, реконструкція, увага до народної творчості, до фольклорного колориту?

Мар’яна Садовська: Мені часом здається, що в Україні на разі співіснують дві крайності – з одного боку, якесь романтично-сентиментальне задивлення в традицію, в народність, яке небезпечно межує з дуже вузьким світоглядом, гомофобією, невизнанням нічого «не автентичного», іншого, не-«нашого». Такий собі етнофундаменталізм. А з другого боку – радикальне відмежовування, брак коштів на некомерційні проекти і водночас аншлаги на Кіркорова! Але чи за отим «браком коштів» часом не ховається просто інерція?... Знаєте, для справжнього мистецтва у всьому світі щоразу бракує коштів... Ось кілька днів тому знайомий режисер і актор зі Швеції з жахом розповідав, що їхній міністр культури пропонує перейменувати своє міністерство – в міністерство розваги! Еntertainment!

Правду кажучи, я не дуже бачу, щоб у всьому світі просто квітнуло повернення до джерел, просто тут всього наче більше: і розважального більше, і справжнього більше, і тих, які готові заробляти на інших роботах, «джобах», щоб могти творити щось справжнє, важливе, те, що називаємо мистецтвом і культурою – також більше.

Розкажіть, будь ласка, як ви відчуваєте різницю між піснями Полісся, Закарпаття, Полтавщини, Лемківщини. Ми, слухачі, знаємо якісь елементарні й спрощені істини про різницю між цими пісенними ареалами, але хотілося б почути ваше внутрішнє відчуття, з внутрішньої сторони музики, так би мовити.

Мар’яна Садовська: Я буду говорити про мої дуже особисті відчування, а не про наукові різниці... Полісся для мене – криниця, глибочезна і темна, древня. Там, коли Уляна Кузло співала свої «прості пісні», то це були наче якісь свердловини в міфічні часи. Полтавщина – кучеряве і багатогранне сплетіння голосів, як калейдоскоп (у дитинстві моя улюблена іграшка), маленький порух – і вже новий візерунок. Лемки десь навдихалися циганської щемливості, яка в поєднанні з синкопованими ритмами, визволяє таку відчайдушність, таку напругу, що аж на межі з шаленством. Але, правду кажучи, так узагальнювати дуже важко.

Ви збираєте автентичні народні пісні, їздите в експедиції, граєте на старих інструментах, але ось, наприклад, співпрацювали з гуртом Gogol Bordello, які дуже сильно заграють із масовою культурою. Мені досить важко це уявити: як можна любити водночас полтавський сільський колектив «Древо» і американський глянцевий Gogol Bordello. Розкажете про цю співпрацю?

Мар’яна Садовська: Власне, чи можна захоплюватися автентичним співом і Емі Вайнхауз? Чи якщо ти любиш співати поліські обрядові пісні, то можна любити пісні, написані Шубертом? А чому б ні? Це такі особисті і делікатні справи.

Так склалося, що ми починали в Нью-Йорку фактично одночасно – і я, і Євген Гудзь, лідер Гоголь Борделло. І обох нас «звела», підтримала Вірляна Ткач, яка, як і належить до типово Нью-Йоркської традиції, дуже легко і вміло зводить людей.

Євген – надзвичайно харизматична і енергійна постать. Під час його концертів та в Балкан Клубі, де він був тоді ді-джеєм, це були феєрверки енергії. При цьому він оперує ними свідомо, опираючись на театральні і не тільки пошуки.

На «сцені» ми зустрілися під час театральної вистави, на мотивах новорічних обрядів.Я була «КОЗОЮ», а Євген «ДІДОМ». Після репетицій ми волочилися по Брайтон Біч, слухали Аркадія Сєвєрного (так, я люблю «Древо», і люблю Аркадія Сєвєрного), передивлялися Барона Мюнхаузена і сперечалися про Гротовського і про поп-культуру. Під час концерту, коли я була гостем виступу Гоголь Борделло, з партнерством було важче, бо Євген все таки залишався фронтменом. Закони фронтменства в панк-році і партнерства в театрі просто «трішки» різні. Це Євген познайомив мене з співачкою Вікторією Ханою, з Ізраїлю. Потім-кожний з нас полетів у свій бік, але ми намагаємося не втратити контакту, час від часу переписуємося, при нагоді відвідуємо концерти один одного, як пощастить і дороги перетнуться, то просто зустрічаємося і «згадуємо» минуле....

Я також не думаю, що якщо ти йдеш дорогою масової культури, то це автоматично означає, що робиш щось погане і погано, а якщо працюєш в вузькому елітарному колі, для 5 родичів і ще 3 знайомих, то це означає, що ти напевно робиш прекрасне і високе мистецтво.

Для мене важливо, чи я за артистом бачу людину, яка має чим поділитися, чи бачу чесність праці і майстерність. І якщо хтось працює в стилістиці поп, але робить це добре, то я не маю причини не цінувати цього.

Знаю, що у творчості вам допомагає багатий театральний досвід, тож на ваших концертах на сцені все продумано, все на своїх місцях, а сукні для виступів спеціально шиє мама. Привертають до себе увагу й старі музичні інструменти, як і де ви їх шукаєте, обираєте?

Мар’яна Садовська: Театральність моїх виступів – це моє одвічне балансування між музикою і театром. Всі мої концерти я «репетирую» зі своїм чоловіком, режисером Андре Ерленом, котрий допомагає мені «сформулювати» теми й відпрацювати форму передачі.

Так, перші сукні для мене шила і моделювала моя мама, художник Катерина Немира. І я була горда, коли в Нью-Йорку мене питалися про прізвище модельєра. Пізніше я співпрацювала з модельєрами з Кельна, сестрами Бєркіцкіми. Сукня для виступу з Кронос Квартетом виконана і спонсорована мені молодими дизайнерами з Києва Kamenskakononova.

Щодо інструменту, то моя індійська гармонія не стара, вона лиш так виглядає екзотично. Купила я її з Кабулі, куди індійська гармонія примандрувала разом з впливами індійської музики. Цікаво, що тоді фундація Aga Khan Foundation намагалася відродити і підтримати заборонену Таллібаном музику, допомагаючи відновити вулицю, на якій живуть в основному музиканти та майстри інструментів, виплачуючи гроші для дітей, щоб вони не мусили йти на заробітки, а могли вчитися музики.

Розкажіть трохи більше про свою викладацьку діяльність – знаю, що ви викладали в Прінстоні, співпрацюєте з університетом Пенсільванії, але було в біографії й щось таке екзотичне, як університет у афганському Кабулі. Що це за проекти?

Мар’яна Садовська: Паралельно до моєї творчої роботи я багато викладаю. Часто для студентів музичних і театральних факультетів, але також для просто любителів співу, поліфонічного співу.

В університеті в Прінстоні таке викладання розрослося в проект у співпраці з молодим режисером Ларсом Жаном. Він походить з Афганістану. З ним ми подорожували Україною, записуючи та знімаючи матеріал, котрий потім послужив базою для театрально-музичної вистави зі студентами. Це був проект Мистецького Ательє, яким багато років опікувалася письменниця Тоні Моррісон. Тоді вона сказала мені дуже важливі слова: «Я не розумію про що ти співаєш, але я це розпізнаю» (I don`t understand it, but I recognize it). До речі, я була свідком, як Тоні Моррісон переконує місцевих олігархів Rockefeller та інших підтримати фінансово Мистецьке Ательє і пояснює їм, чому культурне виховання важливе!

Ларс Жан запросив мене взяти участь в наступному проекті, це були майстер-класи в Кабульському університеті для щойно відродженої трупи Кабульського театру, а також експедицію в гірський регіон Афганістану – Бадахшан.

Але про це, мабуть, треба зробити окреме інтерв'ю. Похвалюся тільки, що студенти в Кабулі – за винятком однієї дівчини – молоді хлопці, тепер вміють співати пісню про Довбуша.

Ви народилися у Львові, жили в Польщі, часто й надовго буваєте в США, на щодень живете в німецькому Кельні. А де ваше місце сили? І яке місто вважатимуть рідним ваші діти?

Мар’яна Садовська: Мої діти належать до отого нового покоління, якому, на щастя, буде складніше однозначно поділити світ на своїх і чужих, наших і не-наших, однодумців і «ворогів». Тобто я вірю, дуже вірю, що цьому наступному поколінню буде важко нав'язати націоналізм, гомофобізм та й будь-який інший ІЗМ. Дуже в це вірю!

Ми з чоловіком намагаємося виховати дітей так, щоб і українська, і німецька культури були їм рідними, були для них джерелом сил. Ясно, що живучи в Німеччині, їм на разі набагато легше послуговуватися німецькою мовою, а мені набагато важче залишатися послідовною і далі вперто настоювати на українській. Допомагають подорожі в Україну і, найбільше, моя мама . А ще – мій чоловік також вчить українську мову. Своє ж місце сили не можу назвати. Насправді у мене їх багато.

Кого з українських гуртів зараз слухаєте, кого б хотіли підбадьорити похвалою? А кого з зарубіжних виконавців радите слухати українцям? Які альбоми зараз у вашому плеєрі?

Мар’яна Садовська: Ах, я ще не в цьому віці, щоб «підбадьорювати» похвалою (сміється). Слухаю Lhasu de Sela, Einstürzende Neubauten , Diamandu Gallas, останнім часом багато слухаю Валентина Сильвестрова.

Є дві протилежні думки про сценічні виступи: одна стверджує, що світло сцени надихає й надає сил, інша ж – що виступ спустошує, бо викладаєшся на повну, тому часто концерти проводити неможливо. Як це у вас – сцена спустошує чи наснажує?

Мар’яна Садовська: Якщо вдається бути провідником на всі 100 процентів, тобто, якщо концерт був вдалим, не заважали ані техніка, ані еґо, з його надмірним страхом чи хвалькуватістю, якщо був контакт з глядачем, відбулася зустріч, розмова – то це свято, почуваєшся втомленим, але щасливим!

6 грудня у Львові відбудеться світова прем’єра вашого нового проекту, розкажіть про нього, будь ласка.

Так, 6 грудня у Львові я зможу поділитися своєю найновішою програмою Cut the Cord, дуетом із музикантом з Кельна Крістіяном Томе. Це новий крок для мене, новий виклик, нова територія. Під час концерту ми поєднуємо звучання «живих» інструментів з комп'ютерним звучанням, аналогове і цифрове, щось, що твориться тут і зараз з тим, що було записано і випродуковано раніше. Вже не буду додавати, що працюємо з давніми і традиційними піснями й мотивами, з ритмами й темами сьогодення. Запрошую!

Текст: Андрій Любка. Фото: Олександр Зубко