Контракты.ua

Автор: Роман Романишин —  8338  —  15.06.13
Роман Романишин: «Читати і мандрувати»
Роман Романишин: «Читати і мандрувати»

Розмова на виставці «Хронометрія».

28 травня, за півгодини до відкриття, перші відвідувачі могли побачити людину, яка у роздумах стояла біля конструкції під назвою «Андалузький пес». Аж раптом вихопила у пса пару передніх лап і понесла їх геть. Крадія ніхто не зупиняв...

Невідомим вандалом був автор роботи, відомий художник Роман Романишин.

Від попередньої виставки Романишина в галереї Primus минуло лише два місяці. Тоді це була експозиція графіки. Нині – експозиція рухомих дерев’яних об’єктів «Хронометрія». На запитання Контрактів Роман відповідав наперед терпляче, долаючи хаос журналістських запитань.

РР: Я працюю над цим проектом шість чи сім років. Це такий своєрідний нотатник мандрівника. Є багато складних для мене питань, на які шукаю відповіді. Я намагаюсь зрозуміти, що я, як художник, являю собою в цьому конкретному часі і просторі. В такій дивній країні, що маємо нині. Що робити, щоб не впасти в гламурність, таку сьогодні агресивну і модну, не бути занадто в контексті, занадто локальним, і, разом з тим, не бути розпорошеним по всьому. Читати і мандрувати. Я сам собі не можу пояснити, як обирав об’єкти і теми. Те що чіпляє, тільки це. Ось в Японії два рази був - а не сталося, не наснилося. А це – наснилося. Може те просто ще чекає свого часу, не визріло. Не знаю, як це відбувається. Не задавав собі цього питання «чому?» Тут головне - почати йти, а дорога сама тебе виведе. Ось почав робити «Андалузького пса» після мандрівки до Іспанії. Зачепило. Певна алюзія на однойменний фільм Бунюеля. Де в назві пес є, а самому фільмі нема, тільки сюрреалістичне відчуття присутності. В голові щось крутиться: уривки фраз, кадри фільму, шматки мелодій, потихеньку-потихеньку щось тобі там малюється і потім - оцей момент я знаю абсолютно точно - коли робота вже набирається, насичується і починає жити своїм життям. І вже не ти ведеш, а тебе веде. Кіно так не знімається, музика можливо так пишеться, можливо, поезія. Відро слів висипав і збираєш-добираєш... Отак мені ліпиться чи малюється. А потім як постріл - це воно! - оцей момент я точно знаю, отоді залишається тільки довершити. А з передніми ногами в Андалузького пса все дуже просто – вони йому просто не потрібні, як виявилось. Без них він, як образ, більш виразний, цільний, переконливий. Хай вже вибачає. Але в студії цього я не помітив, а побачив це лишень в галереї. Ще один зайвий доказ того, що будь-який твір чи проект повинен пройти екзамен галерейного простору.

Отже десь сім років тому почала викристалізовуватися ідея дослідити, що я є, як художник, коли задана отака країна, отака культурна спадщина, отака школа. Такі традиції, за межі яких дуже хочеться вистрибнути. В мене нема самоцілі попасти в якийсь контекст - його немає, це, по-перше (з точки зору іншої людини - німця, скажімо, контекст буде зовсім інший, ніж у людини з нашим культурним багажем). Тому об’єктивної ситуації, як такої, мені здається взагалі немає. По-друге, те, що робиться в Лондоні, чи те, що робиться в Італії, або, скажімо, в Америці - дуже різні речі; здається ніби воно так, це - актуально, це - важливо, а насправді це – такий броунівський рух, постійний. До речі, щойно згадав Америку. Там в проекті в мене є один «мандр» на цей континент – композиція під назвою «Ацтек». Така 3D-композиція в чорно-біло-червоному. Воїн на коні як влитий, як одна істота, як одне ціле. Одне без одного ну ніяк. Іронія в тім, що вперше коня ацтеки побачили саме в момент початку краху їхньої цивілізації, з прибуттям європейців. Отака от трагічна парадигма. Щось подібне присутнє і в цьому проекті. Постійна дилема. Хочеться не згубити контекст, але, разом з тим, це так само небезпечно: можна себе згубити, біжачи за поїздом, який весь час віддаляється: тобі здається що краще бути у вагоні, а комусь - що треба бігти по перону, а третьому - що поїзд це вже взагалі не транспорт. Мені ж важливо відчути справжність і сутність, що є художник в даній ситуації. Бо ситуація є задана. Ідея цього проекту дала мені певні можливості поставити якісь віхи: за що можна зачепитися. Тому що отак носить-носить...а тут якісь константи, якісь виразні меридіани і паралелі, які ти сам собі виставляєш: мені дуже важливо не замкнутися на дуже вузькому клаптику землі… дуже вузькому…

Це реакція на певний самоаналіз, ти відчуваєш це як загрозу?

РР: Таки так. Можна попастися на те, про що Сковорода говорив: «світ ловив мене». От світ тебе ловить, і можеш бути пійманим. І тут я не говорю про гроші, відзнаки, славу, і так далі - це банально і само собою. Але навіть в тому, що ти робиш, він може тебе спіймати - ти від цього свідомо відмовляєшся, уникаєш, а він тебе ловить. Не дає утекти. А хоча б навіть через телевізор. Тому мені книжка ближче: книжку я сам обираю...

Важлива теза: книжка, театр для мене важливіші, ніж телевізія, чи інше джерело інформації, бо книжку ти вибираєш і це все ж таки співрозмовник. А там в тебе ілюзія, що ти вибираєш, клацаєш по каналах - це ілюзія вибору... Ти не вибираєш, ти вже там, спійманий. І тому цей проект побудований на інших скрижалях: це мандри...мандри і читання.

Свобода подорожувати?

РР: Так, але не тільки. З нашим вихованням, з нашим культурологічним вихованням дуже важливим є етнічний момент, він так страшно превалює, я тут за собою вперто відстоюю свободу вибору вжитися в інший етнос, іншу культуру. І зробити свою рефлексію.

Йдеться про право бути космополітом?

РР: В певному сенсі так. Але ... Не конче про бути, а про мати право бути. Бо це розширює мій досвід, я відстоюю своє право бути в контексті абсолютно іншого культурного середовища, і право розчинитися навіть в ньому. І я не вважаю, що я цим загублю щось. Розумієте, це як в музиці: любов до флейти не заперечує, що повинні бути литаври... До певної міри я обстоюю своє право вирішувати бути мені таким чи таким, слухати флейту чи слухати литаври...

Отже, це боротьба двох Романишиних, один з яких...

РР: (сміється) Я не думаю, що двох, я думаю трьох-чотирьох, більше, але є певний момент, який я відчуваю інтуїтивно, тут не сфальшивиш: є певна межа, за якою буде недобре... Один з тих Романишиних є найважливішим і він часом обстоює такі, можливо крамольні, права.

Подорож художника в пошуках свободи, це ж нескінченна річ…

РР: Нескінченна…

Тобто цей проект...

РР: Це так, як один з об’єктів проекту «Вавилонська вежа»: вона росте десь звідти, а ти не знаєш звідки... Без двох дзеркал вона мала б початок і кінець. Суть задуму вавилонян: досягнути божественного. Вони нічого мудрішого не придумали, ніж будувати високу вежу. Але якщо вежа створювалася для того, щоб зрозуміти вічність і безконечність, вона сама мала би бути вічною і безконечною… проект урвався...

Проект урвався тому, що був занадто космополітичним...

РР: (сміється) Можливо. Мені дуже цікавий цей момент гри: попасти в паралель, в якісь алюзії, зрозуміти, що взагалі ці люди хотіли. От стоять двоє вавилонян. Вже самі вежоподібні - так довго переймалися цією ідеєю, що самі вже нагадують вежу.... Цю композицію «Вавилоняни» я майстрував в своїй майстерні на селі. Так от, там вони здавалися мені такими великими, а тут, в галереї вони так приземлилися, а ще й Вежа стала безкінечною - додалися дзеркала. Тож вони змаліли зовсім і зовсім.

******* 

Молодий хлопець намагається утрьох - разом із своєю подругою та фотоапаратом - зазирнути в безкінечні підвалини «Вавилонської вежі», яка - на відміну від відомого прототипу - не тільки сягала неба, але й за допомогою нижнього дзеркала пірнала в тартарари.

*******

Вам цікаво як глядач контактує, взаємодіє з вашими речами?

РР: Не тільки цікаво, для мене це дуже-дужа важливо. Важлива реакція, резонанс, вібрація...

Для того щоб зробити певну, річ, яка пов’язана зі, скажімо, кельтами, кельтською етнографією довелося багато вивчати?

РР: Копав. Я люблю копати. Це захопило найбільше, коли з'явилася така можливість, років 5-6 останніх, «лазити в Вікіпедії». Тому що раніше потрібно було ходити по бібліотеках, вичитувати в журналах. Слава Інтернету, все спростилося...

Здається, що до кожного об’єкту можна додати, видати путівник, прикласти перелік використаної літератури...

РР: Вчасно перестати говорити не менш важливо, ніж щось сказати...Загалом мені подобається цей проект в тому сенсі, що при певній доробці будь-якого об’єкту, його можна не те що впихнути, але вмонтувати в цей проект. І він є настільки flexible, настільки ємкий, що навіть мою попередню графічну виставку можна вживити в цей проект, тільки він тоді стане перевантаженим. Мені здається, добре, що я зупинився на певній кількості матеріалів, якась своя пластика, своя мова виробилися, її можна продовжувати...

*******

«Конфуцій», який за задумом автора мав обернутися навколо своєї вісі за сім діб, стояв, як і належало сьогодні, у положенні «вівторок».

Незабаром черговий відвідувач трансформував його чомусь в проміжне, не передбачене автором, положення «ніч з п’ятниці на суботу» і надовго завмер біля накоєного.

«Кельти», які спочатку мали називатися «галичанами», були перейменовані для запобігання етнічному травматизмові.

«Лемки» – дошка, вирізана в такий спосіб, нібито робилася прадавніми, карпатськими чи то сучасниками, чи то співрозмовниками Рембранта.

*******

Видається, що кожен об’єкт є універсальнім, інтернаціональним, можна розгледіти козацькі вуса чи оселедець замість місяця у «Конфуція». До того ж експонується поруч з «Лемками». Кельти, які нагадують галичан…

РР: А-а, так, він у деяких положеннях так прочитується, я це сам бачив вже на початковій стадії, тому що на стадії завершення взагалі ніякого мистецтва немає - ти вже зупинився.
І те, що цей місяць, який у положенні «вівторка» (об'єкт за задумом автора є тижневим календарем – ред.), прочитується як оселедець. Навіть спочатку хотів це забрати, але я полазив по енциклопедіях-вікіпедіях і в зображеннях китайських мандаринів на давніх порцелянах побачив щось дуже подібне. Просто це не є не тільки козацький винахід. Щось дуже подібне ви знайдете і в турків, бо це чисто практична річ. А от голова Конфуція з цією азійською потилицею, тут я попав - і я залишив все на місці…Принаймні так каже мені моя інтуїція.

Я маю на увазі враження, нібито самі речі мандрували і в своїх подорожах набували риси, притаманні зовсім іншим місцям і країнам…

РР: Знаєш, скажу, що я досить часто стикаюся з отакими речами. Часом десь на глибокому інтуїтивному рівні виходить дещо нібито випадково, але придивишся, а воно має під собою підстави. Чи це пам'ять кутовим зором щось пам'ятає, чи це якісь метафізичні речі - пам'ять метафізичного досвіду. Не знаю… Але щось таке та є…

А якщо хтось придбає окрему річ з проекту, як вона буде сприйматися?

РР: Як коротенький кліп з фільму, або як кадр з фільму. Воно буде існувати як уламок, частка великого проекту, залишиться пам’ять про нього. В кусочках воно теж буде добре. Він може висковзнути з проекту, це я розумію. Однак це не є фільм з початком, кульмінацією і кінцівкою. Це проект який буде збільшуватись, розвиватись і змінюватись.

Це так, як ріка тече: вона зміліла, потім знову тече, так і я буду набирати і відсівати. Це річ яка залежить навіть від простору, в якому вона виставлена. Зал буде диктувати закони побудови експозиції.

Так само диктує матеріал. До прикладу, річ під назвою «Лемківський мотив». На самому початку я мав просто велику липову дошку. Але вона мала певні, як в нас кажуть, ганджі. Їх, хочеш не хочеш, а треба було позбутись. Отож я почав відрізати, відрізати, відрізати… а воно само намалювалося. Так буває не завжди, але інколи, як кажуть, везе.

Тобто повідомлення самого дерева?

РР: Мабуть так! Ти береш кусок глини, чи дерева і в тебе одне просте бажання - зробити з цього щось… Ти шукав-шукав, ти не мав жодної ідеї, лише одну: зробити з цього щось. Найвищий кайф, кульмінаційний момент співпраці з матеріалом, коли ти налагодив діалог, почав говорити на зрозумілій йому мові, і він відповідає… І воно тобі часом настільки допоможе, що потім навіть якось соромно називати це своєю річчю. Хоча тут я показую речі, які я вважаю своїм успіхом, ну - так (посміхається), самонадіяно.

А що з ногами «Андалузького пса»?

РР: «Історія з андалузьким псом і його ногами». Гарний заголовок! «… і його передніми ногами, що виявилися зайвими» (сміється). Вони робили - як кажуть музиканти – «слишком много нот».

Ця виставка є для мене важливою ще тому, що як проект я її ще не показував. Важливо побачити проект в галерейному просторі. Я тільки вчора її змонтував, а мені вже стільки нових ідей намалювалось. В майстерні ти цього не побачиш, контексту бракує...

А каталог проекту буде?

РР: Буду робити. Зараз, власне, готуємо, в вересні будемо друкувати. Але там будуть просто рубрики: графіка, живопис, скульптура, об’єкти. Можливо восени я покажу новий варіант «Хронометрії» в Києві.

Тоді восени ще раз поговоримо…

Статьи по теме
Дмитрий Наздрин: Tabletki.ua – это айсберг. Мы работаем «под водой», чтобы потребитель получил то, что ему нужно
Дмитрий Наздрин: Tabletki.ua – это айсберг. Мы работаем «под водой», чтобы потребитель получил то, что ему нужно

Маркетплейс Tabletki.ua существует уже 12 лет и является одним из самых посещаемых онлайн-сервисов Украины. О принципах успешности бизнеса, особенностях работы с офлайн и онлайн и влиянии карантина на аптечный рынок Контракти.ua поговорили с Дмитрием Наздриным, операционным директором Tabletki.ua.
29.10.20 — 6719

Юрий Гаткин: Я 25 лет танцую вокруг клиента
Юрий Гаткин: Я 25 лет танцую вокруг клиента

Как переживает карантин самый крупный ритейлер парфюмерии и косметики, почему нельзя верить в грандиозные распродажи в интернете и есть ли смысл покупать ароматы в duty-free, рассказал управляющий бизнесом сети BROCARD Юрий Гаткин.
25.09.20 — 3270

Wanted: Человек способный решить проблему
Wanted: Человек способный решить проблему

Процесс поиска руководителей высшего звена можно сравнить с детективным расследованием и полагаться только на интуицию при принятии решения несколько недальновидно, уверен Виестурс Лиегис, управляющий партнер компании Amrop в Украине. Эксперт рассказал Контрактам.ua, где искать и как выбрать правильного топ-менеджера, способного быть капитаном, а не балластом.
12.03.16 — 17141