Битий проти небитих: із ким та проти кого дружить Юрій Луценко
Помилуваний президентом 7 квітня колишній міністр внутрішніх справ Юрій Луценко вже заявив, що готовий стати «польовим командиром опозиції», створити громадський рух «Третя республіка» та представити «нове бачення розвитку держави».
Ці його ініціативи породили безліч запитань і домислів: а чи не працює він на Банкову? Він хоче стати другом і помічником Тягнибоку, Яценюку і Кличку чи все ж — конкурентом і розкольником опозиції? І за які-такі заслуги його випустили? Контракти проаналізували перші кроки політв'язня № 2 на волі.
Ні вашим, ні нашим
Відчувається, як багато Юрію Віталійовичу хочеться сказати народу. І як він себе осмикує, щоб не сказати зайвого. Ще б пак: ані письмові інтерв'ю, в яких він дистанційно відповідав на запитання журналістів протягом двох років, ані рідкісні зустрічі через скло із родичами та друзями, ані розмови із соратниками з-за ґрат клітки на суді не змогли вгамувати дефіцит спілкування, який Луценко відчував у колонії. Але, вийшовши на волю, він не поспішає підігравати тим чи іншим політичним гравцям. З лідерами «Батьківщини» — Арсенієм Яценюком і Олександром Турчиновим — він разом з'їздив до Харкова, на зустріч з ув'язненою Юлією Тимошенко, але від участі в акції «Вставай, Україно» утримався, пославшись на здоров'я. Здоров'я, звісно, у Юрія Віталійовича після двох років ув'язнення — не богатирське, але чи лише в ньому справа? У день, коли Луценка випустили на волю, його друг і соратник Володимир Філенко в коментарях Контрактам ніби ненароком зазначив, що Юрію Віталійовичу «не треба поспішати» з виходом на ті чи інші акції. І це при тому, що за нинішніх умов поява на публіці «політв'язня» автоматично збільшила б кількість присутніх на опозиційних мітингах у десятки, а то й сотні разів.
За ґратами Луценка, крім рідних і захисників, найчастіше провідували вірні соратники — Володимир Філенко, Тарас Стецьків, Юрій Гримчак і Роман Безсмертний. Вони ж серед перших дізналися про його помилування, сіли в машини та поїхали зустрічати товариша. Примітно, що деякі з них ще до виходу Луценка натякали на очікування «третьої сили», в якій робитиметься наголос на громадянських активістів, а не на діючих політиків. Неначе описували ту саму «Третю республіку», про створення якої, не встигнувши вийти на волю, заявив Луценко. Нагадаємо, що всі вище згадані політики — поза парламентом. І не тому, що самі так захотіли. Багатьох просто не взяли на прохідні місця списку ті самі Яценюк і Турчинов. Юрій Луценко, який формально у списку був, не критикує останніх, але й не хвалить. Він вичікує.
Політичний авторитет
А поки що Луценко вирішив почати із «простого» — «змінити країну»
Безумовно, Луценко має політичні амбіції. А як без них? І нехай судимість поки що не дозволяє йому офіційно займати вищі державні пости, він хоче впливати. Навряд чи він бачить себе в ролі консультанта опозиції, так би мовити, «політтехнолога» Яценюка і Ко. Як заявив сам Юрій Віталійович, він хотів би бути «польовим командиром опозиції» (щось подібне до раніше займаної ним посади «польового командира Майдану»). Сподівається, що лідери опозиційних парламентських партій довірять йому координацію польової роботи, і готовий запропонувати їм свій багатий досвід — інтелектуальний та організаторський. Цю посаду він вигадав сам. У ній є слово «командир», і це поки що максимум, на що він формально може розраховувати — адже реальних посад опозиція йому запропонувати не може. Так, він хоче впливати і може. Як каже його соратник Олесь Доній, після виходу з колонії Луценко став безумовним «політичним авторитетом». Так уже повелося, в нашій країні політиків з судимістю поважають, а не засуджують. Взяти хоча б того ж Павла Лазаренка, якому Дніпропетровськ заочно пробачив усі гріхи і з нетерпінням чекає його з американської в'язниці як національного героя. А поки що Луценко вирішив почати із «простого» — «змінити країну». А саме: написати «нове бачення української держави, в якій за щастя народитися, комфортно жити і за яку в разі необхідності можна віддати життя».
«Проект Банкової»
Луценко не створюватиме партію, «щоб не шкодити опозиції», а його рух «Третя республіка», за його ж словами, лише є способом об'єднати, мобілізувати суспільство. Водночас він заявляє, що вважає одним зі своїх пріоритетних завдань роботу над висуненням «єдиного кандидата від опозиції на президентських виборах 2015 року» (на які сам іти не планує). Але ці дві тези самі по собі — взаємовиключні. Чи не всі лідери великих і малих опозиційних сил прямо чи опосередковано вже заявили про намір балотуватися у президенти. Вибір на користь будь-якого з них автоматично зруйнує хиткий мир між усіма. Саме тому Луценко й запідозрили в роботі на Банкову: мовляв, не встиг вийти, як уже почав перетягувати на себе ковдру і командувати — кого висувати в президенти, кого ні. І взагалі, чи не для того його президент помилував, щоб «розділяти і володарювати»?
Хочеться вірити, що Луценко свідомо підігравати владі наміру не має. Принаймні, жодних підстав так думати не давав. Нагадаємо, ув’язнений до останнього дотримувався принципу: просити про помилування президента не буде, але й за в'язницю не тримається. Ці два роки запекло критикував владу та особисто президента. А його вихід на свободу, за словами соратників, — лише збіг обставин. Мовляв, Європа притиснула Януковича, йому не було куди подітися. Та й усередині країни ситуація була напружена, треба було пар випустити...
Але те, що вільного Юрія Луценка влада має намір використовувати у своїх інтересах (навіть без його на те згоди), теж не викликає сумнівів.
