Контракти.ua

Почали ми розмову з пошуку відповіді на питання, чому людину, яка є автором Акту проголошення України незалежною державою сьогодні викликають до ГПУ за святкування цієї самої незалежності не в тому місці і не в той час…

Левко Григоровичу, вас і ще 20-ьох депутатів викликають до ГПУ через мітинги 24 серпня – під час святкування Дня незалежності. Чим ви порушили закон?

Левко Лук’яненко: Я особисто не порушував ніякий український закон. Його порушила влада. 24 серпня я з 10 до 11 години ранку був на телебаченні, на Хрещатику. Потім я йшов на мітинг, до пам’ятника Тарасу Шевченку, призначений на 11 годину. Та мітинг не міг початися – влада не пропускала озвучувальну техніку. Володимирська вулиця була перегороджена залізними щитами. Я звісно пройшов збоку, та простих громадян не пропускали. Врешті, техніку вдалося доставити і мітинг розпочався. Я, як автор Акту проголошення України незалежною державою мав право виступити першим. Я звернувся до людей, їх зібралося більше 10 тисяч. Звернувся до них з привітанням з приводу річниці Незалежності. Сказав про те, що День проголошення незалежності – це найбільше свято в кожної нації. Отже, держава мала би поєднуватися з народом і святкувати разом. Після мене виступали інші політики. Аж раптом приходить міліція і оголошує, що в неї є рішення київського адмінсуду про заборону, деталей щоправда я не знаю. Але це всіх учасників мітингу обурило. Ніхто не розійшовся.

Чому рішення суду не зупинило мітингувальників? Чому все ж таки вирішили крокувати далі, на Банкову, попри заборону?

Левко Лук’яненко: Знаєте, верховним сувереном влади у демократичному суспільстві є народ. Тому рішення суду, яке обмежувало права громадян є незаконним. І коли громадяни зібралися з мирною метою – посвяткувати, то чому влада чинила перепони? Я розумію, що Партія регіонів прагне встановити однопартійну диктатуру. Ми бачимо лінію на звуження демократичних прав наших громадян на багатьох прикладах. Це, до речі, один з випадків. Але я думаю, що українська нація не дозволить, щоб у нас встановилася однопартійна диктатура. Тому цілком правильно, що проігнорували рішення суду, яке явно суперечить Конституції і Законам України про демократичний лад.

У своїй промові біля пам’ятнику Шевченку ви заявили про те, що опозиція в Україні роз’єднана. Чи вірите в те, що суд над Юлією Тимошенко об’єднає опозиціонерів?

Левко Лук’яненко: Я вірю в те, що демократичні і патріотичні сили об’єднаються. Але їх об’єднає не лише суд над Тимошенко, хоча безперечно, це суттєвий чинник і він зіграє у цьому велику роль. Але більше об’єднає протест проти діяльності партії влади, яка дихає не українським духом. І оця небезпека перетворення держави в авторитарну систему є найбільшим чинником, який штовхає до об’єднання демократичні сили. А що стосується долі Юлії Тимошенко – це просто один з яскравих прикладів, який демонструє, що влада вчиняє незаконно і робить політичну розправу над людиною, яка на минулих виборах набрала більше 11 млн голосів і має загальноукраїнський авторитет. Влада боїться її і хоче усунути з політичної сфери свого найбільшого конкурента.

Сьогодні Тимошенко у СІЗО. Ви, як політв’язень, відсиділи понад 25 років, тож розумієте її, як ніхто. Скажіть, що найстрашніше за гратами?

Левко Лук’яненко: Найстрашніше за гратами – відчувати несправедливість кари. Бо там, знаєте, погана їжа, відсутність нормальних умов для сну і відпочинку, погане світло – це дуже неприємно. Але найтяжче переноситься несправедливість кари. Я думаю, що Юлію Володимирівну це найбільше мучить морально. Вона відчуває, що їй юридично не висунули ні одного серйозного злочину, приміром, що вона щось вкрала, привласнила і так далі. Ця несправедливість найбільше гнітить людину.

Щоб ви побажали Тимошенко?

Левко Лук’яненко: Я побажав би їй вірити в те, що врешті решт Україна поступово іде до демократії, до зміцнення своєї державності. Нажаль, рух до справедливості і доброї, заможної України дуже повільний. Тому що Україною керують люди колишнього антиукраїнського, промосковського, проімперського виховання. І тому вони перетворили Україну у місце власного збагачення. І ця несправедливість і суперечність між владою і народом, коли суми прибутків найбіднішої і найбагатшої сім’ї відрізняються у 40 разів... Це страшна несправедливість, і вона небезпечна для самої влади. Бо чим більша ця різниця між найнижчими і найвищими прибутками, тим швидше країна рухається до революції. У нормальних державах ця різниця складає вісім-дев’ять разів. Думаю, такий лад довго тривати не буде. І хочу, щоб Юлія Володимирівна цю закономірність розуміла. І у цьому є джерело віри у те, що її несправедлива кара буде скасована і Україна врешті решт подолає несправедливу владу.

Що вдалося, а що не вдалося здобути Україні до 20-ї річниці незалежності?

Левко Лук’яненко: Ви знаєте, за 20 років в Україні здобули багато позитивного. Власне, це був період переучування нації, народу. Ми зараз зовсім не ті, якими були 20 років назад. Багато ілюзій втратили. Мали можливість порівняти себе із закордоном – і наші товари, і наших фахівців. Світ розкрився перед нами. Ми подивилися на себе, на інших, відійшли від фантастичних уявлень і наблизились до реального розуміння: що таке Захід, що таке інші країни. Ось цей досвід життєвий, який здобула нація через порівняння себе із закордоном, є страшенно важливим для подальшого розвитку. З формального боку, Україна постійно зміцнювала свою державність: запровадили Конституцію, гроші і так далі. Хоча процес творення державності ще не закінчився. Наприклад, у Конституції записано, що мають бути ухвалені закони про порядок використання гімну, державних символів. Таких законів ще не створено. Я будучи народним депутатом готував такі законопроекти, але до їх ухвалення справа так і не дійшла. Але тим не менш, зробили все одно дуже багато.

На цьому шляху Україна і втратила чимало. Власне, через те, що Україною 20 років керували не патріотичні сили, а люди, виховані в антиукраїнському, промосковському дусі, вони розікрали величезний промисловий потенціал, розтягнули його, знищили на догоду комусь, збільшили конкурентів української галузі. Але навіть попри те, що п’ять мільйонів українців змушені були покинути батьківщину і поїхати за кордон у пошуках куска хліба, у цьому є й позитивний момент. Бо всі ці люди тепер є так би мовити дипломатами від України, вони знайомлять світ з Україною, з їх уст і іспанці, і португальці, і мешканці інших країн дізнаються, що Україна – не Росія, що ми маємо окрему мову, окремі традиції. Україна спростовує московські брехні. Це так само важливо для утвердження української нації у світі.