Контракти.ua

Про це йдеться у статті The Telegraph.

Для Путіна війна навколо Ірану має вигляд одночасно і як найкращих, і як найгірших часів.

Фінансовий виграш Росії від війни в Ірані

З одного боку, різкий стрибок цін на нафту тимчасово допомогій наповнити російський бюджет, який поступово скорочується. Базова світова ціна на нафту майже подвоїлася від початку року — приблизно від 60 дол. за барель до близько 110 дол., після чого знову почала знижуватися. Подальший розвиток ситуації залежить від того, чи триватиме конфлікт, і від того, чи залишатиметься відкритою Ормузька протока, через яку перевозиться третина світових обсягів нафти.

Попри встановлену Заходом цінову стелю на російську нафту на рівні 44 дол. за барель, це обмеження діє лише у випадку використання західних банківських, страхових і транспортних послуг. Щоб обійти ці правила, Путін активно застосовує так званий «тіньовий флот». Навіть продаючи нафту зі знижкою, Росія нині може отримувати близько 80 дол. за барель завдяки постачанням до Індії та Китаю. Додатково економія на страхуванні та технічному обслуговуванні часто небезпечних суден приносить ще приблизно 5 — 6 дол. із кожного бареля. У такій ситуації важлива кожна дрібниця.

Політичні втрати для Путіна через війну навколо Ірану

Втім, цей короткочасний фінансовий виграш значно менший порівняно з політичними втратами, які війна навколо Ірану створює для Путіна. Його задум створити альтернативну систему союзів для протистояння Заходу поступово руйнується — диктатура за диктатурою — під впливом політики президента США Дональда Трампа, який фактично поводиться так, ніби російський диктатор не має великої ваги, майже як прем’єр-міністр Великої Британії Кір Стармер.

Так, 9 березня Трамп і Путін обговорювали війну під час телефонної розмови. Це викликало певні побоювання, що Кремль знову може впливати на позицію американського президента. Проте робити поспішні висновки не варто. Одна дипломатична телефонна розмова не змінює головного: для Путіна проблема полягає не тільки у втраті союзників, а й у тому, що він не може їх захистити.

Геополітична система Путіна руйнується

Два важливі партнерські режими РФ — у Венесуелі та тепер в Ірані — вже втратили значну частину своєї влади. А падіння соціалістичного режиму на Кубі може стати лише питанням часу.

Водночас Путін фактично зв’язаний у своїх діях. Він настільки вклався у спроби впливати на Трампа та американську переговорну команду щодо України, що тепер не може дозволити собі відкриту конфронтацію зі США в інших регіонах. Кремль розглядав переговори між США та Україною як ще один інструмент для досягнення своїх цілей — отримати ті території, які російська армія не змогла захопити на полі бою. Путін сподівався, що його вплив змусить США тиснути на Україну та домогтися здавання міст і територій. Однак цього не сталося.

Натомість надмірна ставка на адміністрацію Трампа починає обертатися для російського диктатора проблемами в інших регіонах. Геополітична система Путіна поступово руйнується під діями тієї ж американської адміністрації, яку він намагався використати у власних інтересах. Випадково чи свідомо, але США фактично сприяють зменшенню російського впливу на Близькому Сході, тоді як Путін видається нездатним ефективно відповісти.

Путін нічого не зробив задля порятунку режиму Асада

Крім того, президент РФ майже не має реальних інструментів допомоги союзникам. Він, імовірно, усвідомлює, що статус Росії як «наддержави» значною мірою є умовним, і будь-яка спроба використати обмежені військові ресурси для підтримки Ірану швидко продемонструвала б це. Росія може передавати супутникові дані або надсилати символічні сигнали підтримки іранському керівництву, але, окрім гучних заяв про ядерну зброю, Путін, схоже, розуміє, що він — сучасний імператор без одягу.

Характерним прикладом є Сирія — союзник Москви ще від кінця 1950-х років. Менш ніж 10 років тому російські війська допомогли тамтешньому диктатору Башару Асаду втриматися при владі під час громадянської війни, випередивши нерішучий Захід завдяки поєднанню жорсткого застосування обмеженої військової сили та швидких дипломатичних дій. Це був пік міжнародного впливу Росії, який переконав Путіна, що країна знову стала великою силою. Коли британська делегація відвідала Москву напередодні війни проти України, начальник російського Генштабу заявив їй, що командує другою за силою армією у світі.

Однак від вершини до занепаду шлях може бути дуже коротким. У грудні 2024 року, коли режим Асада почав падати, Путін фактично нічого не зробив. Росія вже не мала військових ресурсів навіть для захисту одного зі своїх ключових союзників.

Росія втрачає свій вплив у світі

Надмірні амбіції у війні проти України серйозно підірвали глобальний військовий і дипломатичний вплив Росії. Хоча Москва й надалі може становити загрозу для Східної Європи, її здатність проводити операції на великих відстанях значно зменшилася — за винятком окремих напівнайманських операцій в Африці.

Крім того, Росія втратила значну частину свого впливу в регіоні Кавказу — у Вірменії та Азербайджані, де дедалі більшу роль відіграють США і Туреччина. Нещодавні іранські удари по Азербайджану лише ускладнили стратегічні розрахунки Путіна в цьому регіоні. Кремль не підтримав свого союзника — Вірменію — у протистоянні з Баку і вже заплатив за це політичну ціну. Це також може бути уроком для Британії щодо підтримки своїх союзників у Перській затоці.

Китай витісняє Росію у Центральній Азії

У Центральній Азії, яка ще відносно недавно фактично перебувала під контролем Москви, Росію поступово витісняє Китай. Москва не здатна конкурувати з економічними можливостями Пекіна, особливо зважаючи на те, що Путін не може відкрито конфліктувати з Китаєм, поки залежить від нього як від заміни втрачених західних ринків. У результаті ставки російського диктатора на ці відносини лише послаблюють вплив його держави.

Росія перетворюється на сировинну базу Китаю

До кінця десятиліття Путін ризикує зіткнутися зі стратегічними поразками на кількох напрямках — в Україні, у Центральній Азії та на Кавказі, а також у Венесуелі, Сирії та Ірані. Він часто заявляв, що Росія є однією з небагатьох справді «суверенних» держав у світі. Насправді ж вона дедалі більше перетворюється на сировинну базу Китаю. Водночас Росія залишається агресивною й архаїчною загрозою для України та Європи, але поступово стає малозначущим гравцем в інших частинах світу.

На початку XXI століття Путін мав масштабні плани відродження своєї країни. Він розробив нову концепцію ведення війни, у якій усі інструменти держави — військові та невійськові — мали діяти комплексно у протистоянні із Заходом. Це була стратегічно креативна спроба максимально використати обмежені ресурси Росії. Певні успіхи справді були. Але масштаб амбіцій господаря Кремля виявився занадто великим для держави з економікою приблизно рівня Іспанії.

Водночас було б помилкою повністю списувати Путіна з рахунків. Він і досі становить небезпеку та має значний руйнівний потенціал. Це безжальний маніпулятор, але його мрії про глобальний статус на рівні Китаю та США — своєрідної «супердержави зі знижкового магазину» — дедалі більше хитаються і можуть остаточно зруйнуватися.

Путін залишається політиком із сильним тактичним чуттям і здатністю користуватися можливостями, однак для Російської держави він уже давно перетворився на стратегічну катастрофу.

До слова, видання The Washington Post пише, що головними бенефіціарами конфлікту між США та Іраном стають Росія та Китай. Попри те, що США від часів доктрини Картера 1980 року звикли захищати Перську затоку військовою силою, сьогоднішня війна виснажує їхні ресурси. Росія отримує економічну вигоду від стрибка цін на нафту та послаблення санкцій. Водночас США стрімко вичерпують запаси ракет-перехоплювачів (зокрема Patriot), які критично необхідні Україні. Поки Вашингтон відволікається на Близький Схід, Китай випереджає США у 66 із 74 ключових технологічних напрямів, домінує на ринку електроніки і дронів та активно готує армію до можливого конфлікту навколо Тайваню до 2027 року.