Контракти.ua

Світ спостерігає за унікальним прецедентом: країна, яка буквально пливе по нафті, опинилася в епіцентрі гуманітарної катастрофи, масштаб якої перевищує наслідки Великої депресії у США. Пише Мінфін. Про це повідомляють Контракти.UA.

Як вийшло так, що Венесуела, яка у 1950-х роках мала ВВП на душу населення вищий, ніж у Німеччині, а у 1970-х вважалася найбагатшою державою Латинської Америки, дійшла до жебрацтва? Чому наявність 303 мільярдів барелів «чорного золота» не врятувала, а, навпаки, погубила націю? Це історія про втрачені можливості, інституційне самогубство та те, як «ресурсне прокляття» перетворює дар природи на вирок.

Ілюзія багатства

Щоб зрозуміти глибину нинішньої прірви, потрібно повернутися до витоків. Історія сучасної Венесуели почалася не з революцій, а з геологічного відкриття.

На початку XX століття Венесуела була скромною аграрною республікою, що жила за рахунок експорту кави та какао. Все змінилося у 1914 році, коли запрацювала свердловина Zumaque-1. А справжній вибух стався у 1920-х: нафтовий фонтан у Лас-Росас (штат Сулія) показав світові, що під венесуельською землею ховаються океани енергії.

До 1929 року країна стала другим за величиною видобувачем нафти у світі та найбільшим експортером. Це був час шалених грошей. У 1970-х роках, на тлі глобальної енергетичної кризи та зростання цін на сировину, Венесуела отримала прізвисько «Саудівська Аравія Латинської Америки».

У той час ВВП Венесуели дозволяв їй зверхньо дивитися на сусідів. Каракас був містом хмарочосів, розкішних автострад та культури, куди європейці їздили на заробітки.

«Нафтова голка»

Вже тоді економісти помітили тривожну тенденцію, яку називають «голландською хворобою». Суть її проста і жорстока:

• · Потік доларів: У країну різко заходить багато валюти від продажу одного ресурсу (нафти).
• · Зміцнення валюти: Місцеві гроші (болівар) стають занадто дорогими.
• · Смерть інших галузей: Через дорогий болівар вирощувати каву чи виробляти взуття стає невигідно — їх ніхто не купує за кордоном, бо це дорого. А всередині країни дешевше купити імпортне.

Сільське господарство, яке давало 33% ВВП у 1920-х, скотилося до менш ніж 10% у 1950-х. Країна підсіла на «нафтову голку», імпортуючи все — від цвяхів до хліба.

Точка неповернення: Як Чавес і Мадуро зламали систему

Багато хто вважає, що націоналізація нафти — це корінь зла. Але це не зовсім так. У 1976 році Венесуела створила державну компанію PDVSA. І перші 25 років вона працювала блискуче. Це була «держава в державі», але у хорошому сенсі: професійна, технологічна, з кращими менеджерами, які навчалися у Гарварді та Оксфорді. До 1998 року PDVSA була другою за величиною нафтовою компанією світу.

Катастрофа почалася не з націоналізації, а з політизації.

Переломним моментом став прихід до влади Уго Чавеса та події 2002−2003 років. Чавес бачив у незалежній та професійній PDVSA загрозу своїй владі. Коли менеджери компанії вийшли на страйк, вимагаючи поваги до меритократії (принцип управління, де керівні посади займають найздібніші), Чавес вчинив акт економічного вандалізму.

У прямому ефірі, свистячи у свисток, він звільнив 18 000 співробітників компанії. Це були не просто робітники — це були геологи, інженери, топ-менеджери та науковці.

За одну ніч нафтова галузь втратила свій «мозок». На місце професіоналів прийшли лояльні до режиму люди, які часто не відрізняли бурову установку від водонапірної вежі.

Компанія перестала інвестувати у розвідку та ремонт обладнання. Натомість її доходи пустили на популістські соціальні програми, імпорт їжі та підтримку дружніх режимів (наприклад, Куби). Поки ціни на нафту були високими (до 2014 року), це працювало. Світ бачив фасад соціалізму, але фундамент вже згнив.

Епоха Мадуро: Хроніка вільного падіння

Ніколас Мадуро отримав владу у 2013 році, коли нафтовий бум закінчився. Те, що сталося далі, економісти називають найбільшим колапсом економіки у мирний час за останні 50 років.

Порівняймо, як змінився добробут венесуельців порівняно із сусідами. Це найкращий індикатор провалу політики «чавізму».

Економіка країни скоротилася на 80% за період 2013−2021 років. Уявіть, що зі 100 заводів у країні закрилося 80. Це рівень розрухи, який зазвичай приносять лише тотальні війни.

Гіперінфляція: Гроші як сміття

Коли нафтові доходи впали, Мадуро вирішив проблему «геніально» — просто наказав друкувати гроші. Це призвело до гіперінфляції, яка у 2018 році перевищила 130 000%.

Ціни в магазинах змінювалися щогодини. Люди носили гроші рюкзаками, щоб купити курку. В результаті національна валюта померла. Уряд провів три деномінації, закресливши сумарно 14 нулів на купюрах. Економіка стихійно перейшла на долар США. Сьогодні навіть вуличний торгівець приймає оплату в доларах або через цифрові додатки.

Чому нафту не можна просто «викачати»?

Багато хто думає: «Якщо у них так багато нафти, чому вони не продають її більше, щоб перекрити борги?»

Тут криється диявол у деталях. За інформацією Yahoo Finance, володіти найбільшими запасами у світі — це одне, а зробити їх видобуток життєздатним — зовсім інше.

• · Якість нафти: Більшість венесуельської нафти (пояс Оріноко) — це так звана екстра-важка нафта. За консистенцією вона нагадує асфальт. Вона не тече трубами сама по собі.
• · Технологічна пастка: Щоб транспортувати таку нафту, її потрібно розбавляти легшою нафтою (розчинниками) або переробляти на спеціальних заводах.
• · Руйнація: Апгрейдери, побудовані американськими компаніями у 90-х, роками не ремонтувалися і вийшли з ладу. Розчинники раніше купували у США, але санкції це заборонили.

Без технологій та інвестицій нафта Венесуели — це просто бруд під ногами, який неможливо продати. Видобуток впав з 3,5 млн барелів на добу у 1998 році до менш ніж 1 млн у 2025-му.

Наркотики як ідея держави

Коли легальна економіка рухнула, режим Мадуро знайшов нові джерела фінансування, перетворивши державний апарат на кримінальну структуру.

«Картель Сонця» (Cartel de los Soles) — це не звичайна банда. Це мережа вищих офіцерів армії та чиновників, які використовують державні літаки, аеропорти та порти для транзиту кокаїну з Колумбії до США та Європи. Назва походить від золотих зірок (сонць) на генеральських погонах.

• · Через Венесуелу проходить чверть світового трафіку кокаїну.
• · У 2024 році цей «бізнес» приніс близько 8,2 млрд доларів. Саме ці гроші дозволяли Мадуро купувати лояльність військових, коли в бюджеті не було коштів на зарплати.

Криваве золото

Втративши нафтові доходи, у 2016 році Мадуро відкрив для видобутку величезну територію — «Гірничу арку Оріноко».

• · Золото видобувають варварськими методами, використовуючи ртуть, яка отруює річки та джунглі.
• · Шахти контролюють не державні компанії, а кримінальні синдикати та колумбійські партизани, які діляться прибутком з владою.
• · Золото нелегально вивозять на приватних літаках на острови Карибського басейну або до Туреччини та ОАЕ, обходячи санкції.

Життя після Мадуро. Світло в кінці тунелю чи новий морок?

Після захоплення Мадуро 3 січня 2026 року влада формально перейшла до віце-президента Делсі Родрігес.

США та міжнародна спільнота не пішли на повномасштабне вторгнення, обравши шлях фінансового тиску. План стабілізації виглядає так:

• · Вводиться механізм, за яким нафта продається за ринковими цінами (без дисконтів Китаю), але гроші йдуть не уряду Родрігес, а на спецрахунки для закупівлі гуманітарної допомоги та відновлення інфраструктури.
• · Західні компанії (Chevron, Eni, Repsol) отримують гарантії безпеки для відновлення видобутку.
• · Зовнішній борг Венесуели оцінюється у фантастичні $150−170 млрд. Це вдвічі більше, ніж весь ВВП країни. Без списання більшої частини цих боргів економіка не зможе дихати.

Аналітики попереджають: швидкого дива не буде. Інфраструктура настільки зруйнована, що для повернення до показників 2000-х років знадобиться 10−15 років та понад 180 мільярдів доларів інвестицій.

Країна поступово повертається до ринкових відносин. Навіть в агросекторі почалося пожвавлення: приватні фермери, звільнені від державного тиску, у 2025 році змогли наростити експорт кави та какао. Це «зелені паростки» на випаленій землі.

Трагедія Венесуели — це жорсткий урок для усього світу. Вона довела, що багатство нації — це не те, що лежить у надрах, а те, як працюють державні інститути. Популізм, зневага до професіоналізму та тотальна корупція здатні знищити економіку навіть тієї країни, яка, здавалося б, приречена на успіх.

Арешт диктатора — це лише початок. Попереду у Венесуели довгий і болісний шлях детоксикації від кримінальної держави до нормального життя. Але вперше за десятиліття у венесуельців з'явився найцінніший ресурс, якого не виміряєш барелями, — надія.