Контракти.ua

І, схоже, що польські політики ладні знову спекулювати на темі спільної історичної пам’яті напередодні своїх президентських виборів 2025 року. Пише ТСН. Про це повідомляють Контракти.UA.

Приводом для чергової хвилі непорозумінь між Києвом і Варшавою стала відповідь міністра закордонних справ України Дмитра Кулеби на молодіжному форумі в Ольштині на запитання "про зняття Україною заборони на ексгумаційно-пошукові роботи щодо пошуку поляків, які загинули від рук українців на Волині під час Другої світової". Хоча жодних заборон немає. Дослівно український міністр сказав наступне:

"Чи знаєте ви, що всі ці українці були примусово переселені з українських територій на проживання до різних місць Польщі, в тому числі й до Ольштина? Якби ми, політики, почали копатися в історії, якість розмови була б зовсім іншою. Ми могли б повернутися вглиб історії і почати згадувати все те погане, що поляки робили українцям, а українці – полякам. Тому давайте залишимо ці речі історикам".

Проте, спочатку польські опозиційні політики з "Права і справедливості" (ПіС), зокрема й колишня прем’єрка Беата Шидло, розповсюдили відверту брехню, приписавши Кулебі слова, що він начебто назвав якісь польські території українськими. Інші ж почали розкручувати хвилю обурення, що український міністр закордонних справ фактично прирівняв Волинську трагедію до операції "Вісла" 1947 року. Хоча й це маніпуляція, бо український міністр закордонних справ цього не робив.

Одразу ж після цього від польського премʼєра Дональда Туска ми почули, що Україна не стане членом ЄС до врегулювання проблемних історичних питань. До речі, він повторив аналогічну заяву віцепрем’єра, міністра нацоборони Владислава Косіняка-Камиша, яку той зробив за кілька тижнів до висловлювань Кулеби, одразу після ухвалення польським Сеймом постанови з нагоди 81-ї річниці Волинської трагедії, де мовиться про "злочин геноциду, вчинений проти поляків українськими націоналістами", хоча міжнародна спільнота "геноцидом" це не називає.

І все відбувається на тлі досить неоднозначних заяв спікера Сейму Шимона Головні, який поставив під сумнів заяви польських військових очільників, що 26 серпня, під час найбільшої російської атаки по Україні, на 25 км вглиб території Польщі міг залетіти російський дрон, заявивши, що "це могла бути атмосферна аномалія на радарах". А потім заступник міністра оборони Павел Залевський додав, що Україна повинна мати чим себе захищати і що країни НАТО і ЄС не є сторонами війни: "Ми не розглядаємо в жодному форматі те, що є одним з українських очікувань, а саме можливість збивати ракети чи безпілотники з польської території. Радикальне посилення Заходом ППО України має бути достатнім і не потребує такої підтримки з боку польських ВПС".

Це негативно позначається на іміджі Польщі як всередині України, так і в ЄС, ставлячи під сумнів спроможність польської ППО дійсно збивати ворожі цілі. До того ж свіже опитування SW Reaserch для Rzeczpospolita свідчить, що 58,5% поляків "за" збиття російських ракет і дронів, які залітають на територію країни, навіть якщо немає певності, що це за об'єкти.

Про подробиці чергової кризи між Україною та Польщею, чи вдасться її подолати, та як уникнути подібних непорозумінь у майбутньому — читайте в статті кандидата політичних наук, експерта-міжнародника Станіслава Желіховського.

Чергова суперечка: справа не лише у виборах

Не пройшло багато часу після відносної нормалізації відносин між Україною та Польщею, як обидві країни постали перед черговим випробуванням. Цього разу вони ризикують стати жертвою дипломатичної війни, інсценованої вмілими маніпуляціями на болючі для обох народів теми історичного минулого.

Коріння проблеми тягнеться ще з часів перебування у владі консервативного уряду ПіС, коли відносини з Україною стали об’єктом численних політичних спекуляцій на історичному підґрунті. Це, зокрема, торкнулося важливих та чутливих подій, таких як Волинська трагедія 1943 року, яка стала одним із найгостріших моментів в українсько-польських відносинах. ПіС використовувала цю тему, щоб закріпити свої позиції на націоналістичних настроях у Польщі. Вони підкреслювали трагедію польського народу, що часто мало на меті знизити симпатії до України, яка намагається дистанціюватися від історичних конфліктів і побудувати нові партнерські відносини з Польщею.

Такі акценти на минулому спричинили напруження між країнами, хоча офіційні Київ та Варшава продовжили працювати над зміцненням двосторонніх відносин. Тому попри те, що такий підхід Польщі до історії в певні моменти провокував суперечності, які ускладнювали українсько-польський діалог, обидві країни намагалися уникнути довготривалого погіршення відносин, зосереджуючись на спільних інтересах у сучасній геополітичній ситуації.

По-справжньому партнерські й добросусідські відносини між країнами набули найбільшого розквіту після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну 2022 року. Протягом кількох місяців Україна та Польща перебували в своєрідному "медовому місяці", й вже здавалося, що непроста історія взаємин між народами на тлі спільної загрози відійшла у минуле. Принаймні в оглядному вимірі. Втім, 2023 рік став новим випробуванням. Через так звану зернову кризу, а згодом і ситуацію з автоперевізниками, Україну та Польщу знову поглинув вир непорозумінь і взаємних докорів. Саме тоді з уст президента Польщі Анджея Дуди на полях 78-ї сесії Генасамблеї ООН у Нью-Йорку було почуто порівняння України з "потопельником", а міністра с/г Роберта Телуса — що Варшава може заблокувати вступ України до ЄС, якщо не вирішиться питання щодо заборони імпорту збіжжя.

Варто зазначити, що недружнього характеру заяви та дії польської сторони були, перш за все, пов’язані з виборчими кампаніями, які мали місце у 2023-2024 роках, а саме парламентськими, місцевими та виборами до Європарламенту. Оскільки політики всіх мастей у Польщі воліли будь-що або отримати, або зберегти електоральні позиції, Україна стала такою собі розмінною монетою у внутрішньополітичних баталіях. Після завершення виборчих процесів ситуація стабілізувалася. Україна та Польща знову почали вибудовувати якісну співпрацю та добросусідський діалог. На початку липня цього року це увінчалося  підписанням Володимиром Зеленським та Дональдом Туском Угоди про співробітництво в сфері безпеки між обома державами.

Втім, липень виявився не лише новою сторінкою у відносинах між народами, а й черговим серйозним випробуванням. Адже саме на цей місяць припадають роковини Волинської трагедії, політизація якої вже псувала, як було сказано вище,  відносини між Україною та Польщею. Та, якщо ця тема педалювалася за урядування ПіС (навіть за "медового місяця" її політики у внутрішньопольському дискурсі привертали увагу до тих подій, називаючи їх актом "геноциду" — навіть попри те, що міжнародна спільнота не оперує таким поняттям щодо Волинської трагедії), нова влада Польщі не була спершу помічена на акцентуванні уваги на історичній політиці так, як це робили попередники.

Вступ України до ЄС: Польща проти

Проте липень вніс свої корективи. Адже саме тоді віцепрем’єр, міністр нацоборони та лідер Польської селянської партії (ПСП) Владислав Косіняк-Камиш заявив, що Україні мають висунути ультиматум, який полягав би в тому, щоб наша держава не розраховувала на жодний вступ до ЄС без вирішення історичної суперечки навколо Волинської трагедії. І це попри те, що згідно з положеннями Угоди про співробітництво у сфері безпеки, Польща чітко підтверджує свою підтримку членства України в ЄС і НАТО. Київ не давав приводів для подібних спекуляцій. Отже, знову не обійшлося без політики. І дійсно, вищезазначена заява Косіняка-Камиша виникла на тлі важливих політичних аспектів у Польщі.

По-перше, в період підваження подальшого існування керівної коаліції, зокрема, через питання декриміналізації абортів, що викликало великі розбіжності, особливо між "Громадянською платформою" Дональда Туска, "Лівицею" та, власне, ПСП. Саме Косіняк-Камиш виступив проти проєкту "Лівиці", що й викликало обурення серед прихильників абортів, який зазначив, що коаліція має зосередитись насамперед на економіці, зниженні внесків на медичне страхування та підприємцях. Бо, якщо вона цього не зробить, то втратить виборців.

З останньої тези можна зрозуміти другий аспект. А саме — наближення чергової виборчої компанії, цього разу президентської, яка відбудеться 2025 року. Тож, схоже, боротьба за електорат, зокрема консервативний, вже розпочалася. А відтак гра на болючих історичних темах вчергове стала можливістю для політиків і партій набути популярності та підвищити свій рейтинг.

Ситуація, пов’язана з атакою на міністра закордонних справ України Дмитра Кулебу за його висловлювання щодо відносин України та Польщі у 1930-1940-х роках на представницькому громадському форумі в Ольштині щодо візій майбутнього Польщі, може бути елементом великої політичної гри. І, що важливо, за участі як представників ПіС, які першими накинулися на українського високопосадовця-дипломата, так і чинної коаліції, зокрема прем’єра Туска.

Адже очільник польського уряду підтвердив слова Косіняка-Камиша, що без згоди Польщі Україна не стане членом ЄС, якщо не відповідатиме стандартам, зокрема культурно-політичним. Після багатьох запевнень Туска у підтримці євроінтеграційного курсу Києва та ще й за мінімальної історичної риторики "Платформи", це було доволі неочікувано. Цікаву позицію зайняв маршалок польського Сейму Шимон Головня, рух якого "Польща-2050" утворює із ПСП політичний альянс "Третій шлях" в межах чинної парламентської коаліції. За його словами на полях безпекової конференції GLOBSEC у Празі, Україна попри ті чи інші речі має бути членом ЄС. Однак, на його переконання, розбіжності між поляками і українцями "щодо Волині, щодо нашої історії" надалі матимуть місце.

До речі, нерідко саме Головні пророкують кандидатство у президенти від "Третього шляху". Однак, поки незрозуміло, як це можна поєднати з можливими прагненнями партнера по коаліції Косіняка-Камиша, який також балотувався в президенти на попередніх виборах. Хай там як, окрім політичних мотивів, цілком імовірно, що гра навколо виступу Кулеби набуває відтінків спровокованої ззовні дипломатичної війни. Адже російська пропаганда від локальних операцій з дискредитації українських і польських політиків та окремих аспектів відносин перейшла до повноцінної війни з використанням ментальних кодів, історичних стереотипів й упереджень, а також вміло зрежисованих амбіцій політиків.

Вищезазначені аспекти стали причинами того, що польський політикум та суспільство непомітно для себе втягуються у різноманітні внутрішні суперечки, у яких питання поділу Речі Посполитої чи Волинської трагедії стають маркерами приналежності до тієї чи іншої політсили. Й на тлі складних взаємовідносин між різними гілками влади цього більш ніж достатньо для формування потужної парламентської чи урядової кризи.

Ба більше, активне згадування історичних травм може привести Варшаву на шлях угорського прем’єра Віктора Орбана, який періодично піддає сумніву положення Тріанонського мирного договору 1920 року, за якого Угорщина втратила 40% території та вихід до морів. А неоднозначна реакція польської політичної спільноти свідчить, що польська політика й суспільне життя відкрите для кремлівських технологій, які вже багато років впливають на Угорщину, використовуючи її для геополітичних інтересів Москви.

В інтересах Польщі зупинити антиукраїнську істерію. Офіційна Варшава сама впускає безпекові кризи на свою територію, відкриває інфопростір для кремлівських наративів, що підривають як її власну безпеку, так і сусідніх держав, зокрема України. Прикладом цього може слугувати заява заступника міністра нацоборони Польщі Павела Залевського, що Польща не збиватиме російські безпілотники чи ракети над Україною, а також не тренуватиме українських солдатів на нашій території. Що, вочевидь, неабияк влаштувало би Кремль.

На щастя, в контексті зазначеного є тверезі погляди на регіональну безпеку. Наприклад, у міністра закордонних справ Польщі Радослава Сікорського, який наголосив, що Польща та інші країни, які межують з Україною, мають "обов’язок" збивати російські ракети, що наближаються до їхнього повітряного простору.

Вся ця ситуація є свідченням того, що у Польщі не повною мірою розуміють весь масштаб й ступень ризику такої вигідної для Росії кризи, яка в прямому сенсі створює штучну дипломатичну й культурну війну. Такі напруження Москва зазвичай розглядає як значний успіх, супроводжуючи масштабною дестабілізацією, зокрема у сфері безпеки. Саме тому не потрібно йти на чергове загострення. А, навпаки, робити все можливе, щоби український, польський та інші народи Центрально-Східної Європи, попри певні розбіжності чи політичні мотиви, надалі вибудовували міцну й союзницьку співпрацю. Адже спільний ворог, Росія, пильно стежить за регіональними та глобальними процесами й вичікує найбільш зручної нагоди, щоби завдати вирішального удару.