Контракти.ua

417  —  01.03
"Вибори" Путіна 17 березня: як Росія скочується до сталінського ГУЛАГу та готується до ще більшої війни

У четвер, 29 лютого, за два тижні до своїх президентських "виборів" у Росії, Путін звернеться до Федеральних зборів.

Зазвичай такі щорічні звернення кремлівський "фюрер" використовує, для залякування світу ядерною війною. І навряд чи цей рік стане винятком. Особливо на тлі його "виборів" вже 17 березня. Хоча власне саме голосування відбуватиметься цілих три дні – від 15 до 17 березня. І, якщо Путін досидить у Кремлі свій п’ятий термін – до 2030 року – то сумарно правитиме Росією 31 рік, як і кривавий диктатор Сталін свого часу.

Про те, чим ці президентські "вибори" в Росії відрізняються від попередніх, як Путін гуртує населення навколо війни проти України, кого йому обрали в "опоненти" та що це за політики, читайте в статті експертів програми російських та білоруських студій Ради зовнішньої політики "Українська призма" Ярослава Чорногора та Антона Оксентюка спеціально для ТСН.ua.

Менш ніж за місяць, 17 березня, в Росії відбудуться президентські "вибори". І вже зараз відомо, хто переможе, як і всі 24 роки до цього. Путін правитиме п’ятий термін поспіль – до 2030 року. Це відбувається на тлі тотального знищення будь-яких небезпек для його влади. Найбільші несистемні представники від різних сторін політичного спектру – Олексій Навальний як "ліберальний" лідер російської опозиції та Євген Пригожин, войовничий праворадикальний ватажок колишньої ПВК "Вагнер", який влітку 2023 року дав надію на появу нових російських смутних часів, - вбиті. В Росії не залишилося жодної публічно відомої особи, яка б мала потенціал протиставити себе Путіну. Навіть одіозний критик Кремля та всієї влади, терорист Гіркін-Стрєлков (за збиття малайзійського Boeing рейсу MH17 Нідерландський суд засудив його до довічного ув’язнення – ред.), який повністю підтримував вторгнення до України, сидить у в’язниці.

Їхня значна публічність та наявний потенціал стати альтернативними лідерами, навколо яких росіяни могли б потенційно об’єднатися, були неприпустимою для Кремля ідеєю. Навіть приналежність Гіркіна-Стрєлкова до ФСБ, та Пригожина до окремих кремлівських високих чинів, не стали для Путіна аргументом щодо їхньої фізичної або політичної ліквідації. Не допомогло й те, що сам Навальний раніше міг використовуватися російськими силовиками для дискредитації їхніх конкурентів та мав потенціал робити це в майбутньому.

Всі ці вбивства та політичні рішення ухвалені з єдиною метою – запобігти будь-якій нестабільності та утворенню потенційних проблем напередодні президентських "виборів", які є найважливішими для Путіна чи не за весь період його правління та мають продемонструвати абсолютну підтримку з боку російського населення. Його "перемога" має прокласти єдиний шлях - російський люд повністю підтримує війну проти України й той курс, який Кремль для них підготував. Насамперед це потрібно для так званої російської еліти. Кремль хоче показати їм, що жодного повернення в минуле не буде, тому й протидіяти баченню Путіна неможливо.

Для цього до президентських "виборів" у Росії  17 березня Кремль зібрав найслабших кандидатів, на тлі яких навіть Путін в очах російського населення видаватиметься прийнятним.

Стратегія Путіна: продовження війни чи "мирні"переговори?

Для самого Путіна передвиборча агітація - процес, який він ніколи не вів. Зрозуміло, що для диктатора неприпустимо брати участь у дебатах, тим більше з кандидатами, які бояться сказати щось негативне про свого "президента". Незважаючи на це, на цих "виборах" перед Путіним стояли два шляхи: піти в соціальну риторику, почавши роздавати гроші населенню; або ж грати у "патріотизм", войовничість та захист сімейних цінностей. Останні місяці показали, що він обрав другий варіант. А якщо росіянам потрібні гроші, вони можуть піти на війну, де влада "щедро" даватиме їм тисячі доларів заробітної плати – величезну для бідного населення суму.

Навіть висока ймовірність смерті не лякає росіян, адже вдома їхня сім’я отримає мільйонні компенсації – непогана перспектива для середньостатистичної дружини російського військового. Кремль навмисно створив таку фінансову ситуацію, за якої піти на війну вже не є страшною перспективою. А економічні проблеми, які час від часу спливають в Росії, як наприклад відомий "яєчний дефіцит", лише підігріває цю риторику.

Кожен його виступ, коментар або промова насичені подібною риторикою. Заяви про перемогу над Україною, протистояння Заходу та велич російського народу – ось те, що Путін представляє як власну передвиборчу програму. І це не дивно. Будь-який диктатор після стількох років при владі не має вибору, як йти в зовнішньополітичне протистояння та демонстрацію минулої слави своєї держави. Але разом із цим простота та зрозумілість путінської стратегії не повинна вводити в оману.

Під час одіозного інтерв’ю американському журналісту Такеру Карлсону Путін намагався ввести в оману західну аудиторію, розповідаючи свою "версію" історії України як аргумент, чому Росія має право її захопити. Одночасно він натякав на можливі "мирні переговори". Певною мірою це все є частиною передвиборчої кампанії Путіна: гра на дві сторони російського електорату – тих хто хоче завершення війни, та тих, хто бажає цілковитого підкорення України. Те ж саме стосується й інших представників російської влади.

Таким чином виникає парадоксальна ситуація:

  • самопроголошений білоруський президент Лукашенко підтверджує кремлівську стратегію та знову заявляє про необхідність швидко розпочати "переговори";
  • а потім російська влада випускає одіозного Медведєва, який погрожує ядерними ударами по Україні та Заходу.

Путін одночасно просуває продовження війни та її закінчення, граючи на обох емоціях росіян. І будь-який результат він матиме можливість представити як свою перемогу.

Гра в демократію: навіщо Кремль створив Надєждіна?

Ситуація всередині російського політичного "опозиційного" середовища за останні кілька попередніх виборів була дещо парадоксальною.

З одного боку, всі її представники публічно декларують протистояння путінському режиму та боротьбу за демократичну Росію.

З іншого боку, другою найбільшою роботою російської опозиції є протистояння одне одному, створення постійних медійних конфліктів та чвар.

Не дивно, що ми не побачили їхнього об’єднання для висунення єдиної кандидатури на майбутніх виборах. Ймовірно, саме на це й розраховував Кремль, коли погоджував кандидатуру раніше невідомого широкій публіці політика Бориса Надєждіна. Будучи колишнім депутатом Держдуми, він часто з’являвся на російських пропагандистських політичних ток-шоу як "ліберальний" опонент (влади – ред.) та створював картинку "дискусії". Бажання Надєждіна взяти участь у президентських виборах спочатку мало характер власного піару. Він був абсолютно непопулярним та ледь набирав навіть кілька відсотків голосів.

Як відомо, російський ліберал закінчується на українському питанні. Хоча, з одного боку, можна вважати, що Надєждін виступає проти війни, детальне ознайомлення з його виступами дає нам зрозуміти, що він і Україну не підтримує. У своїх заявах Надєждін прямо говорив, що "не буде давати наказу відступати". Тобто ні про повернення окупованих територій, ні про репарації навіть не йдеться. Замість цього він наголошує на необхідності вести "переговори", не деталізуючи їхньої суті. Фактично він повторював кремлівський наратив.

Рішення Кремля дозволити йому збирати підписи за висування на президентських "виборах" у такій ситуації є зрозумілим. Це б показало видимість політичних процесів у Росії та можливість для будь-кого взяти участь у президентських виборах. Чого влада не могла передбачити, так це подальшої консолідації опозиційного електорату навколо фігури Надєждіна. Ймовірно, він сам цього не очікував. В результаті Кремль отримав політика, який вів антивоєнну агітацію, публічно демонстрував підтримку населення та мав потенціал отримати високий рейтинг. Для Путіна це було неприпустимим. Як результат, за допомогою бюрократичних махінацій влада знайшла велику кількість бракованих підписів у списках за висування кандидатури Надєждіна та заборонила йому участь у виборах. Таким чином Кремль, намагаючись показати "демократичність" процесу, сам його й провалив.

Результат відомий: хто ще буде в бюлетенях, крім Путіна?

Кремль знайшов для Путіна трьох інших кандидатів, які мають створювати маскарад "конкуренції". Всі вони представники трьох політичних партій, які є у Держдумі. Їх можна назвати системними кандидатами, тобто легальними та погодженими представниками російської політичної системи. Хто ті "найкращі" політики, готові протиставити себе Путіну?

Микола Харитонов – депутат Держдуми, партія КПРФ. Його можна назвати найслабшим політиком цього виборчого списку. Він вже брав участь у президентських виборах 2004 року. Цікаво те, що між тими виборами та цьогорічними є одна спільна особливість – Кремлю необхідно продемонструвати надзвичайно високу підтримку Путіна серед населення. Тоді це був вихід на його другий термін, потреба показати, що росіяни задоволені першими чотирма роками путінського правління. Не дивно, що тоді обидва інші найпопулярніші російські політики, Зюганов та покійний Жириновський, не брали участь у виборах. Замість них були Харитонов від КПРФ та колишній охоронець Жириновського, Олег Малишкін, від ЛДПР. Те саме ми спостерігаємо й сьогодні. Останній відносно популярний російський політик, лідер комуністів Зюганов, знову не бере участь у виборах. Все для того, щоб Путін 17 березня отримав максимально можливий результат.

Леонід Слуцький – віцеспікер Держдуми, партія ЛДПР, який став лідером цієї політсили після смерті Жириновського 2022 рокеу. ЛДПР завжди була суто персоналістською партією, рейтинг якої будувався на рейтингу її покійного лідера. Слуцький, на відміну від Жириновського, не є відомим для росіян політиком, тому погодження його кандидатури Кремлем є зрозумілим. Він аналогічно не стане проблемою для рейтингів Путіна.

Владислав Даванков – депутат Держдуми, партія "Нові люди". Його партію можна лаконічно назвати кишеньковими лібералами. Ця політсила створювалася для контролю за ліберально налаштованою частиною російського населення. У соціальних питаннях вони відіграють роль "опозиції". Але те, що стосується війни з Україною, тобто важливих для Путіна рішень, має їхню підтримку. За аналогією із Харитоновим, Даванков не є лідером "Нових людей". Її лідеру, Олексію Нечаєву, який є частково відомим для російського електорату, ймовірно, не дали дозвіл на участь у виборах через його впізнаваність.

Всі троє кандидатів у найкращому випадку є посередніми політиками. Їхнє висування – найкраща демонстрація, що в Росії відсутня внутрішньополітична конкуренція.

Голосування на окупованих територіях: невизнання "виборів" Путіна

Російська влада наголошує, що проведе президентські "вибори" на тимчасово окупованих територіях України. Цілком зрозуміло, що подібний крок ще раз підтверджує неготовність Кремля закінчувати війну й навіть йти на компроміси, про що вони активно говорять останнім часом.

Ба більше, російська ЦВК повідомляє, що ці "вибори" відбуватимуться без публікацій списків членів виборчих комісій. А сама зйомка на виборчих дільницях буде заборонена. Все це підкреслюється "дозволом" голосувати на цих "виборах" за українським паспортом. Росіяни прагнуть намалювати максимальні цифри, на рівні "чеченських" 93% за Путіна під час виборів 2018 року та 99,8% – 2012-го. Як наслідок, вони публічно оголосять про "абсолютну підтримку" місцевим населенням Росії та особисто Путіна.

Всі чудово розуміють, що Путін "переможе" в результаті цього фарсу та знаходитиметься при владі як мінімум до 2030 року. Хоча слід не забувати, що за результатами «поправок до конституції РФ» 2020 року російський диктатор має змогу без проблем перебувати на посаді президента до 2036 року. Саме російське суспільство та зміни, які ми можемо в ньому спостерігати, починаючи від абсолютної мілітаризації, радикалізму та архаїзації демократичних понять, дають Україні та усьому світу зрозуміти, що Путін має на меті не тільки продовжувати свою війну проти України, але й далі йти на конфронтацію із західним світом. Нашою проблемою є не лише сам російський диктатор. Наша проблема – вся Росія та наслідки тих змін, які Путін запровадив за майже 25 років та які він продовжить впроваджувати.

Єдина мета Путіна – вирішення того, що він називає "найбільшою геополітичною катастрофою 20 століття", відновлення імперії. І ця мета має потенціал перетворитись на ідею не лише особисто Путіна, але й цілого покоління росіян, яких він зростив.