Контракти.ua

470  —  13.02
Велике інтерв'ю нового командира "Вовків да Вінчі": "Мобілізувати 250 тисяч — мінімум, який нам потрібен"
Велике інтерв'ю нового командира

Військовий висловив свою думку про нового головнокомандувача ЗСУ Олександра Сирського.

Сергій Філімонов, більш відомий на позивний "Філя" — новий 29-річний командир батальйону "Вовки да Вінчі". Він розповів, чи реально домовитися про мир? Чи є в України вже зараз така зброя, яка може змінити хід війни?

А також що може стати альтернативою примусовій мобілізації? Якою довгою може бути війна і яким коротким буває життя? Що думають бійці про заміну Залужного на Сирського? Читайте ексклюзивне інтерв'ю журналістки ТСН Наталі Нагорної.

Далі — пряма мова.

Мене звати Сергій Філімонов, мені 29 років і я командир батальйону “Вовки Да Вінчі.

Ти собі своє життя, мабуть, уявляв якось не так?

Якщо чесно, від 2014 року, коли почалась війна з Росією, я своє життя навіть не уявляв по-іншому, ніж воювати, ніж захищати землю і робити все для того, щоб зберегти країну. І коли багато інформацій було про повномасштабне вторгнення, то я себе бачив тільки військовим.

За два з половиною місяці до початку повномасштабної війни, коли ти остаточно зрозумів, що буде вторгнення, у тебе була яка посада, яке звання?

В мене була вища освіта була, і в 2014 році я був звичайний солдат, служив у розвідці. У мене ніякої посади не було, я ж цивільна людина.

У нас є зброя, яка може змінити хід війни?

Я її не бачу, тому що нам би по зброї зараз мати баланс з росіянами. Спочатку в нас була перевага в дронах, у використанні, у технологічності, у тактиці застосування. Наразі цієї переваги немає. Проблема в тому, що Росія виробляє на місяць 100 ракет і 300 дронів типу “Шахед”. І нам потрібна така зброя. Якщо ми хочемо вигравати, якщо наші партнери хочуть, щоб ми вигравали, вони мають нас забезпечити ракетами великої дальності і дати нам змогу бити по території ворога, по військовим об'єктам, по логістичним шляхам і так далі.

Те, як ми топимо кораблі водними дронами, це взагалі для мене було немислимо. Якщо вони ракетами не можуть нам нанести більше ураження, ніж ми наносимо дронами, умовно не дуже дорогими. Те саме, коли наші дрони долітають до нафтопереробних фабрик, заводів, аеропортів. Це про багато що каже. Ми можемо дешевими засобами робити їм набагато болючіше, ніж вони роблять ракетами, які коштують мільйони.

Яка зараз війна?

Маленька радянська армія не може перемогти великою радянською армією. Є підрозділи, які дуже сильно бережуть особовий склад, є підрозділи, які його багато втрачають. Але, на щастя, поки що ми можемо робити так, щоб співвідношення на кожній ділянці фронту було три до одного, десять до одного. Десять вбитих росіян за одного нашого бійця. Вона м'ясна, вона стає технологічна. Дві сторони залучають БПЛА дуже ефективно. У росіян дуже багато артилерії і дуже-дуже багато м'яса, “зеків”, які не закінчуються.

Складно нести відповідальність за життя людей? У тебе була рота. Зараз буде батальйон. Це ж твоє рішення, хто сьогодні йде на штурм?

До певного моменту для того, щоб мені прийняти рішення, хто йде на штурм, я завжди робив так: я йду і ті, хто зі мною хоче. У мене там була така демократія. І, звичайно, хлопці при такій постановці питання відмовити не могли.

Це дуже важко, але колектив, підрозділ потребує того, щоб була людина, якій вони можуть довіритись і знати, що зроблено все по максимуму для того, щоб операція була успішна. Що за них справді переживають і зроблять все, щоб всі були цілі. А якщо, не дай Бог, щось трапиться, то його будуть рятувати до кінця.

Ви пішли з 67-ї бригади. Що сталося?

Ми батальйон “Вовки Да Вінчі”. Зараз ми будемо служити в 59-й бригаді. В 67-й бригаді лишається перший окремий штурмовий батальйон, який продовжує виконувати задачі. “Вовки Да Вінчі” — це колектив, який сформувався на базі першої окремої штурмової роти. Коли в квітні 2022 року долучилась туди рота “Гонор”, оці люди і створили батальйон “Вовки Да Вінчі”. Після цього ми набрали багато людей, серед яких і командир батальйону, який лишається в 67-ї бригаді, і група розвідки “Дике поле”, яка там лишається, і там є замкомандира батальйону “Танцор”, з яким ми з “Да Вінчі” познайомилися в Білогорівці, і вирішили взяти в батальйон. Тобто там багато людей лишається, тих, яких ми разом приймали, з якими починали працювати. І я можу сказати про цих хлопців тільки хороше. Вони фахівці, і я впевнений, що в них все буде добре.

Чому ми розійшлися? В першу чергу, хочу сказати, що всім воювати має бути комфортно, максимально, наскільки це можливо. Нам, “Вовкам Да Вінчі”, набагато комфортніше буде воювати в 59-й бригаді.

Ми бачимо дуже багато стрімкого кар'єрного зростання серед “вчорашніх цивільних”. Поруч з тобою командири батальйонів, які вчилися в академіях, проходили шлях від командира взводу чи відділення і до спочатку хоча б заступників батальйону. Як ти думаєш, наскільки теоретичних знань не вистачатиме?

Я пройшов шлях: був і солдатом, був командиром роти, далі працював в управлінні батальйону. Зараз я навіть сказав би, що теоретичні знання, які люди отримують в спеціальних закладах, можуть навіть бути, якщо ми кажемо про ворога, недоліками проти мого розуміння. І за два роки я дуже багато побачив, дуже багато знаю. Ми воювали на найскладніших напрямках, і в нас є своя тактика.

Те саме можу сказати про нашого командира “Да Вінчі”. Він став командиром батальйону на посаді молодшого сержанта. І скільки ми заїжджали і до полковників, і до генералів, вони з ним завжди розмовляли як з рівною людиною. Хоча він не закінчував ніякі університети.

Батальйон зараз повністю укомплектований? Наскільки в тебе є дефіцит людей?

Дефіцит справді є. Але для нас важливо, щоб ми цих людей набрали мотивованих. Тих, хто розуміє, в який підрозділ вони йдуть і навіщо. У батальйоні буде майже тисяча людей, ми зараз будемо активно набирати. Для цього відкриваємо рекрутингові центри і займаємось пошуком.

Як виглядає рекрутинговий центр? Що він має зробити?

Ти заповняєш анкету і повністю даєш ті дані, які нас цікавлять. Після цього з тобою зв'язуються, і якщо ти проходиш перший етап відбору, ти потрапляєш в центр. В центрі тобі розкажуть все про батальйон, які посади нам потрібні, подивляться на тебе, поспілкуються. І якщо сподобаєшся вдруге, то в тебе буде можливість почати підготовку і вступити в батальйон.

Ми бачимо ситуацію навпаки. Деякі люди місяцями з дому не виходять. Хтось боїться вийти на вулицю, щоб не запхали в буси, не відправили на війну. А ви чомусь сподіваєтесь, що до вас прийдуть в рекрутинговий центр?

У нашому батальйоні, звичайно, дуже важлива була постать “Да Вінчі” та командирів підрозділів. Люди йдуть до людей. Не в армію, люди йдуть до командирів. Якщо це добровольці, вони йдуть тільки до командирів.

Що тоді ТЦК робить не так?

Ну, що можуть пообіцяти ТЦК людям? Куди людей забирають? Люди ж не розуміють, до якої бригади вони потраплять. Чи зможуть вони обрати собі бригаду? Чи зможуть вони собі обрати батальйон? Чим буде займатися батальйон? А це дуже важливо. І якраз наші рекрутингові центри і наша мобілізація важлива тим, що в людей, які розуміють, що вони будуть воювати, є “золота” можливість обрати підрозділ, в якому тебе навчать, будуть про тебе піклуватися, і в якому ти зможеш знайти велику родину. Поки ти мобілізувався або не підписав контракт, завжди можна “дати задню”. Просто важливо, якщо ти людина з головою, якщо ти вмієш думати і хочеш бути корисною справді. Я, наприклад, ніколи б не відправив хорошого діловода чи фінансиста на позиції, бо він набагато корисніший буде в іншій справі.

Скільки років твоїм бійцям? Я розумію, що середній вік “занадто середній”, але в тебе більше молодих чи більше старших?

У нас в “Гонорі” були і старші, і молодші. Ми зробили дошку з загиблими, і майже 95% людей молодші за мене. Тобто там є і зовсім молоді хлопці, є трошки старші, але реально гинуть хлопці 2003-2002 років народження.

Чому?

Бо молоді намагаються проявити себе, у молодих завжди азарт, і вони намагаються бути в тих групах, де найнебезпечніше. Зараз багато дівчат хочуть тільки на бойову посаду. А хлопці, це часта історія, коли “ой, я хочу гранатомет, пару гранат, автомати, навчіть мене, як вбивати, я хочу танк підпалити”. Часто такі люди після першого, другого бойового кажуть “я б десь, може, подалі би сів, може, я снайпер, а потім вже, може, я аналітик хороший, а може, я й діловодом би був”. Але є люди, які в цивільному житті лікарі, вчителі фізкультури, ще хтось. Вони спочатку “ми боїмося штурмувати, боїмося стояти на позиціях”, а потім, коли спробували…

А як ти себе примушуєш не боятися?

Варіантів немає. Коли я сиджу біля монітора, і пацани ведуть бій, я дуже боюсь. Я зізнаюся чесно, я дуже боюся. Мене тільки стримує те, що я розумію, що якщо я зараз втрачу рівновагу, то я можу прийняти неправильне рішення. Тому я намагаюся тримати себе. Коли на бойовому, немає часу боятись. У мене була історія, що я змирився зі смертю. Ти виходиш, розумієш, що, скоріше за все, загинеш, але тобі треба зробити все, щоб не загинути, щоб не бути “подарунком”.

Що можна зробити для того, щоб втрат не було?

Треба все одно бути завжди готовим, що ти помреш. Тоді і помирати легше, мабуть. Точно легше виконувати завдачу. І навіть безпечніше, можна сказати.

Для того, щоб люди не помирали, треба відноситись дуже відповідально до планування, розвідки. Залучати всі засоби і не шкодувати, не думати, що буде, якщо ми ще один дрон загубимо, якщо нам машину підірвуть. Треба віддаватися повністю і пам'ятати, що людське життя набагато цінніше, ніж будь-який танк, гелікоптер, літак. Ти маєш спланувати, і в тебе мають бути наявні сили та засоби для того, щоб виконати це завдання. Якщо його виконати неможливо, по об'єктивним причинам, то ти маєш про це говорити. Є правила, за якими ти маєш воювати.

Можна від чогось відмовлятися?

Відмовлятися — це важка історія. Треба доводити, комунікувати, пояснювати і давати альтернативу, найголовніше. Тобто відмовлятися — ні. Але якщо в тебе є план і ти знаєш, що для плану потрібно, і якщо реально командиру, генералу, який тобі дає задачу, важливо, щоб вона була виконана. Не в плані того, що сказали піти на штурм — вони пішли, а як він закінчиться — неважливо. А якщо він хоче, щоб цей штурм був ефективний, і в тебе є пропозиція, як це зробити, він має прислухатись. Від командира багато залежить, чи він знайде засоби, чи він змотивує людей…

Наразі, на мою особисту думку, ми маємо ставати в активну оборону, готувати оборонні позиції, декілька ліній оборони і зустрічати ворога, бо зараз ініціатива на його боці. Ми зробили контрнаступ, наша черга зараз захищатися, їхня черга наступати. І тут важливо, щоб ми були готові до цього наступу.

Наскільки людям треба говорити і знати про війну? От в нас зараз постійно говорять, що ви не розповідаєте про війну, люди не знають, що там насправді відбувається. А люди цивільні здатні зрозуміти взагалі обсяг всього, що відбувається на війні? Що нам треба зробити, військовому командуванню? Це точно не справа людей тут цивільних.

Я навіть скажу більше. Зараз було змінено головнокомандуючого. Валерій Федорович Залужний — це дуже велика людина. Для нашого батальйону він взагалі як батько. Це людина, яку дуже поважав “Да Вінчі” — людина, яку дуже поважаємо ми. І я вважаю, що завдяки йому якраз ми і маємо країну зараз. Бо якщо б не він, я не знаю, хто впорався в той момент з тими викликами, які були. Але зараз головнокомандуючим став Сирський. І цивільні, в основному цивільні, починають критикувати якось, розганяти нездорові історії. Це не їхня справа, я скажу так. Тому що ті люди, які воюють, якщо вони самі вирішать, а серед військових досить багато громадянського суспільства, досить багато людей, які можуть говорити і мають право говорити про це. Якщо там будуть великі проблеми, нехай ці люди говорять, а не цивільні. Самі знаємо, про що йде мова.

Про Сирського те, що хотів сказати. Коли почалося повномасштабне вторгнення, в перші дні мене набрали з Сухопутних військ. При тому, що підрозділ “Гонор” не відносився ні до кого. Мене запросили на зустріч, я тоді приїхав, і в мене була зустріч з Сирським. Зрозуміло, що в мене є фідбек деякий, але по факту я звичайний хлопець, в якого 150 людей, трошки зброю десь взяли, трошки вдягнулися. Він зі мною поспілкувався, сказав, чи можете ви взяти цей напрямок, чи можемо ми на вас розраховувати, що вам для цього треба. Для мене тоді було здивування, що командувач Сухопутних військ зустрічається з групами, розглядає їх, дивиться на досвід, спілкується і дає конкретні задачі. І я думаю, що це дуже повпливало на оборону Києва.

Я тоді дуже заповажав Сирського. А далі наш батальйон довгий час перебував в особистому резерві Сирського. І ті задачі, які ми виконували, виконували по його наказу. І тому нас переміщали по фронту, там, де було найважче. Тому я скажу, що точно не треба зараз дуже хвилюватися і казати, що “ми програли, нас всіх вб'ють”. В першу чергу треба йти до ТЦК, або краще “Вовки Да Вінчі”, і готуватися воювати.

Багато людей говорять про те, що вони не йдуть до ТЦК, тому що військова служба абсолютно не передбачає планування свого життя. Ти не розумієш, на який термін ти йдеш в армію. Скажіть, коли буде демобілізація. Тебе дружина запитує, коли в тебе буде демобілізація?

Коли я приїхав до “Да Вінчі” знайомитись, це наша перша зустріч була, я кажу: “Ну дивись, контракт жорсткий, ти ж сам доброволець, ти ж мене розумієш”. Він каже, що треба обов'язково мобілізуватися, зброя буде і те, і те. Я кажу: “Окей, що вони нам обіцяють?” А вони обіцяють, що рік-півтора і можна буде демобілізуватись. Потім, коли вже рік цей минув, я зрозумів, що ніхто нікого не демобілізує. І що ми тут будемо до кінця. І якщо ми говоримо про те, скільки нам доведеться воювати…

Все життя?

Дай Бог, що ні. Хоча дуже можливо, що так. Все життя, якщо воно буде не дуже коротке, не дуже довге.

В перші місяці війни всі говорили, що тільки перемога, тільки перемога.

В перші тижні війни я бачив тільки смерть. Тобто неминучу смерть, тільки питання — де. Потім, після Харківського контрнаступу, я бачив чітку перемогу, після того, як ми Херсон звільнили. Думав, о, зараз піде. Звичайно, як і всі українці, ми мали велику надію на контрнаступ, який відбувався в минулому році. Зараз ситуація справді важка.

Як перемогти? Зрозуміло, що в цьому році нам не потрібно активних наступальних дій. Тобто ми маємо, знову ж таки, повторююсь, вибудовувати оборону, маємо вести цю оборону, нарощувати озброєння, готувати особовий склад, мобілізувати людей. Нам треба мобілізувати мінімум 250 тисяч. Ми без цього просто воювати не зможемо.

А політики бояться називати такі конкретні цифри?

250 тисяч — це мінімум, який нам потрібен. Залужний, якщо я не помиляюсь, казав 500 тисяч. І всі мають розуміти, що зараз є ще підготовлені бійці, є ще люди з досвідом, які воюють, які втомилися, яким важко, але вони є. І якщо люди зараз підуть мобілізуватися, то їм є кого вчити. До них можна зараз попасти в підрозділ і вони можуть передати ці знання. Якщо вони загинуть або будуть поранені або повністю “зітруться”, психологічно я маю на увазі, то потім тим людям, яким доведеться йти через рік, умовно, воювати, буде набагато важче.

Як ти думаєш, буде битва за Київ?

Я дуже сподіваюся, що ні, але я не знаю. Я вірю, що військово-політичне командування робить все, щоб цього не допустити. Я вірю, що там є план, я сподіваюся на це. І в свою чергу, на своєму рівні ми робимо все можливе, щоб цього не трапилось. Але якщо це трапиться, я не буду мега-мега здивований. Питання, в якому році. В цьому році, я думаю, що точно ні.

Багато людей ставить питання, так що, перемоги в цьому році не буде?

Перемога… я думаю, що в найближчі роки. Нам треба готуватися до дуже затяжної, важкої війни. І ми маємо розуміти, що Путін і Росія розраховують на наше виснаження, на виснаження наших партнерів. Постійний цей наратив, що ось-ось, їх вже майже перестають підтримувати, їм вже майже не дають нічого, в них майже там нічого немає. Тобто вони реально готують людей, що вони воюють на виснаження, і вони реально це роблять. І знову повторюсь: маленька радянська армія ніколи не переможе велику радянську армію. Якщо чисто по ресурсу людському, фінансовому і так далі, в них він набагато більший.

То їм вигідніше війна вдовгу?

Сто відсотків їм вигідніше. Для них дуже важливо мати умовно якийсь мир з нами або перемир'я зараз. Для того, щоб підготуватися, виправити помилки, підготувати особовий склад, озброїтись і напасти з новими силами.

Нас влаштовує мир чи перемир'я?

Ні, ні в якому разі. Той, хто каже про мир, про зупинку війни, зупинку бойових дій — це зрадники. Я кажу відразу, бо в нас одна дорога — це вбивати їх. І нам треба вбивати їх хоча б десять тисяч на місяць.
Якщо менше, то будуть проблеми.

Звідки така цифра? Коли ми вбиваємо підготовлених бійців і мотивованих, вони змушені відправляти на фронт непідготовлених. І це впливає і на деморалізацію, і на багато іншого. Тому нам треба їх постійно вбивати. Весь час, що ми їх перестанемо вбивати, поставимо на паузу, вони навчаться, перегрупуються, озброються, полагодяться, відпочинуть і почнуться по-новому.

А ми?

А ми ні. Тут важливий момент, що вони нападають. Відпочити — це нормально, перед тим, як нападати далі. А якщо, скажімо, все, війна закінчилася. Люди скажуть, навіщо мобілізуватись? Там же війна вже закінчилася, бо вона позиційна, взагалі не цікава, по три постріли. Як це було з мінськими домовленнями. Люди починають розслаблятись, розбігатись, а в нас справді люди втомлені. Для нас це негатив. Нам потрібні бойові дії, щоб нам допомагали партнери.

Тобто нам вигідно, щоб Росія продовжувала нас атакувати?

Нам вигідно, щоб Росія покинула нашу територію, але вона не покине. Якщо Росія не буде наступати, то наступати доведеться нам. Якщо Росія буде наступати, то, я вважаю, нам буде ефективніше тримати активну оборону і знищити якомога більше росіян, а потім знову ж таки наступати.