"Це схоже на подружжя перед розлученням": чому заміна головкому майже неминуча
Олександр Кочетков: Відставка воєнного високопосадовця під час війни – хоч головнокомандувача, хоч Верховного Головнокомандувача – не є чимось обов’язково катастрофічним. Все залежить від контексту подій. І від того, хто приходить на заміну.
Так, я в курсі, що відставки не було. Але після того, як передчасна новина прокотилася інформпростором, і зараз навіть пересічні громадяни знають, що В.Зеленський і В.Залужний ведуть розмови про відставку, то вона лише питання часу. Західні партнери можуть тільки відтермінувати рішення. Бо нормальної співпраці між головкомом і президентом нема і вже не буде. І відставка стає кращім з поганих варіантів.
Стосовно контексту. Зрозуміло, що у неуспішному наступі ЗСУ має бути винній. Президент і його оточення винними себе не вважають. І активно не хочуть, щоб їх такими вважало українське суспільство.
Але якби відставка відбулася восени і була б наслідком невдалого наступу, то більшість суспільства це зрозуміла і сприйняла. Або зараз, але тоді публічною причиною може бути загадкове збиття російського Іл-76, на якому чи то були, чи не були українські військовополонені.
Ми ж, на жаль, маємо закриту, суто апаратну ситуацію, яку підживлюють чисельні плітки і витоки інфи. Тому у суспільства складається непереборне враження, що справа в особистих відносинах між головкомом і президентом. Але ж тоді це дитячий садок, а не війна за існування України. І така кулуарна відставка гарантовано викличе напруження і в ЗСУ, і в країні загалом. Це як раз те, чого ОП хотіло б уникнути.
Насправді між Залужним і Зеленським існує серйозний конфлікт у професійній сфери. В баченні, як далі вести війну.
Головкому потрібно, щоб до лав ЗСУ якомога швидше прийшли 300-500 тисяч боєздатних новобранців, бо інакше нема, ким воювати. Я не перебільшую: якщо завдання мобілізації і поповнення ЗСУ не буде виконане до літа, в нас величезні проблеми. Майже фатальні. При цьому Залужний переконаний, що армія має навчити новобранців і повести у бій, але знайти і залучити їх до війська – це завдання політичної влади.
Зеленський частково згоден. Свідченням того спроба внести до Верховної Ради вкрай недолугий, каральний за суттю законопроект про мобілізацію, від якого у частини «Слуг» навіть пішли розмови про вихід з фракції. Президент потенційно готовий задля мобілізації втрачати свій суспільний рейтинг, але він вимагає від головкома гарантій, що складна мобілізація призведе до переламу у ході бойових дій. Не хвацьких обіцянок, як з літним наступом – прорвемо ворожу оборону, переріжемо коридор по суходолу і п’ємо каву у Криму, а чогось більш вагомого.
Залужний таких гарантій дати не може, і справа з мобілізацією зависла. А час працює не на нас, бо недоімперія проблему з поповненням орди загарбників вирішила. І не примусом, а заохоченням.
До майже інституційної проблеми розбіжностей між воєнною та політичною владою відразу додаються інші. Політики справедливо звинувачують військових у невиправданих втратах на полі бою. Натомість воєнні не задоволені, що мобілізації успішно уникають представники нашої так званої еліти. Все загострює корупція, яка, на жаль продовжується як серед цивільних, так і серед воєнних. І так далі, включно з дурнуватими наїздами на командування ЗСУ з боку окремих депутатів від влади.
Це схоже на подружжя перед розлученням: їм не вистачає грошей на те, чого вони бажають, але сварки виникають із-за крана, який тече, борщу, який пересолений, дітей, які погано вчаться... І це, на моє переконання, вже не склеїти жодним "сімейним психологам" з наших партнерів, навіть Борису Джонсону.
Тепер про те, хто може прийти замість Залужного. Більшість джерел називають Кирила Буданова. І він давно цього прагне. Постійні читачі мого блогу знають, що я інформаційно підтримую чисельні успішні спецоперації ГУРівців. Але критично відношуся до схильності пана Буданова до зайвого самопіару.
Так, Буданов для Зеленського є значно комфортнішим у спілкуванні за Залужного. Проте комфортність – не завжди продуктивність. Але головне не в цьому.
Цікаво, хтось у нашій політичній владі замислювався, чому у світі майже нема успішних прикладів, коли армію очолює колишній спецслужбовець? А тому, що спецслужбовці і загальновійськовики мають принципово різні алгоритми дій.
Специ налаштовані на блискавичні операції. Наприклад, неочікувано висадитися у Криму, підірвати радіолокаційну станцію або інший важливий об’єкт ворога, нагнати жаху, зробити кілька фото з українським прапором і з мінімальними втратами відійти на висхідні позиції. І це має як практичний, так і деморалізуючий вплив на агресора.
Армія ж діє інакше. Вона звільнює населений пункт і повинна не відходити, а закріплятися, накопичувати силі і продовжувати наступ. Або тримати тривалу оборону, виснажуючи ворога, а потім все одно наступати. Інакше деокупації не домогтися.
Спецпризначенці оперують добре вмотивованими, найкраще підготованими, чудово екіпірованими професіоналами. В армії ж все вирішує закон великих чисел: чисельність особового складу, кількість боєприпасів, бронетехніки, авіації та ППО-ПРО, налагодженість логістики і всього іншого.
Налаштованість на швидкі ризиковані дії, що є профілем спецслужб, може загріти поганий жарт з потенційним головнокомандувачем. Звісно, я про загальні тенденції, а не про беззаперечний перебіг подій.
Замість висновків. Замість, тому що остаточні підсумки дає виключно фронт.
Так, призначення на головну посаду у ЗСУ серйозно впливає на хід бойових дій. Але не це є визначальним. Без вирішення принципових проблем, які я позначив штрих-пунктирно, в першу чергу, без ефективної мобілізації та інтенсифікації нашого ВПК, без приборкання корупції і непрофесіоналізму, перемоги не буде. А поразка виявиться спільною – і для військових, і для політиків, і для пересічних українців.
Автор: Олександр Кочетков, політтехнолог
