Контракти.ua

15 місяців в російському полоні провів сержант 36-ї окремої бригади морської піхоти, захисник Маріуполя Олександр Дідур. Пише ТСН. 

Про умови в полоні і тортури, які застосовували до українських військових, про теракт в Оленівці, а також про те, що не давало зламатися весь цей час, він розповів в ексклюзивному інтерв’ю для ТСН.ua.

Оленівка: в яких умовах тримали полонених

Олександр опинився в Оленівці ще до теракту. Він розповів, що окремо сиділи тільки “азовці”: “У них були перший, другий, дев’ятий і десятий бараки. “Азовців” тримали окремо. А всі інші сиділи в бараках навмання — хто з ким”.

Військовий згадує, що умови були погані: “Якщо у мене, як у 300-го, було щось типу ліжка, то хлопці, які не були поранені, а просто були в полоні, спали на підлозі. Їжа була дуже погана. Нас, як 300-их, годували так: сніданок у нас був приблизно о 10:30, обід о 17:30, вечеря приблизно о 23:30”.

“У нас був перший поверх. Там ще були кімнатки. У нас в кімнаті було шість чоловік. Але у нас умови ще були “круті”, оскільки ми були тяжкі 300-ті — це ті, хто не міг сам пересуватися. Тому нас селили в такі кімнатки. А так хлопці жили 200 чоловік в бараці всі разом”, — зазначив морпіх.

Він додав, що українські медики також були в полоні у них в бараці і надавали хлопцям медичну допомогу.

“Вбили, бо не сподобалось обличчя”

“Охороняли нас дуже різні люди, тому що в них також відбуваються ротації. Там кілька тижнів або місяць — одні, потім приїздять інші. Вони міняли один одного. І “денеерівці” були. До речі, вони були дуже жорсткі”, — зазначив Олександр.

Він пригадав: “Коли хлопці заїхали в Оленівку, то там чотирьох вбили ці “денеерівці”, коли вони нас охороняли. Одного знайомого просто вбили в бараці, тому що вони п’яні зайшли в барак, щось почали розповідати і їм не сподобалося його обличчя. Вони просто хлопця вбили. А оскільки у нього було поранення і в нього був осколок біля серця, то осколок проник в серце і він загинув на місці. Потім їх, я так розумію, поміняли російська охорона, потім чеченці. Тобто у них також ротації”.

Теракт в Оленівці

“Вся зона не така велика, бараки розташовані близько один до одного. Теракт відбувся недалеко. Всі, хто був там, розуміли, що це звичайний підрив. Тому що все було так банально. Людей кожного дня забирали на роботи. От забрали людей на роботи і спочатку це був один із цехів. Вони десь два дні наводили лад у тому цеху: виносили станки, ремонтували підлогу. Тому що хлопці розуміли, що це буде ще один барак, бо людей дуже багато”, — розповів військовий.

“Коли вони закінчили через кілька днів виносити станки, ремонтувати барак трохи, щоб він був жилий, хлопців припинили забирати на роботу на той барак. Більше того — не підпускали туди близько. Там було закрита територія і не було видно, що там відбувається. Кілька днів туди нікого не пускали”, — продовжив він.

Олександр пригадує, як одного дня до першого, другого, дев’ятого і десятого бараків, де жили “азовці”, прийшли росіяни зі списками і почали називати прізвища: “Звідки ті списки, чому самі ті прізвища, ніхто не знав. Назвали прізвища, тих людей заселили в цей барак і в той самий день вночі стався підрив. Ми чули крики. Ми думали, що де прильот на зону по росіянам”.

“Наші медики там були. Наступного дня, коли ми дізналися, що це був підрив, що там багато загиблих і поранених, тоді стало страшно, стало дуже шкода хлопців. Навіщо, для чого вони так зробили?”, — такі питання ставив собі морпіх.

“Я думаю, що вони хотіли, аби на них звернули увагу, що типу Україна по своїх б’є. Але було зрозуміло, що це підрив. Особливо хлопцям, які збирали те… збирали те, що залишилось від людей. Їм було зрозуміло, що був підрив зсередини. Тому що дах розвернуло назовні”, — вважає військовий.

Калінінська виправна колонія

“Після підриву через кілька днів я поїхав у Калінінську виправну колонію. В бараках було все перемішано, всі підряд там сиділи. Годували на тій зоні набагато краще, ніж в Оленівці”, — розповів Олександр.

“Так, там вертухаї жорстокі. В перший день, коли ти приїздиш, тебе б’ють — рукам, ногами, дубинками. Це називається “прийомка”. Ця “прийомка” в колонії була показова, тому що туди постійно якісь комісії з Росії приїздили”, — додав він.

Що давало надію

Олександр має дружину і двох дітей. “Я хотів до них повернутися. Тому я себе тримав”, — говорить він.

“Мені подобалося допомагати хлопцям — підтримувати морально-психологічний стан. Десь жартами, десь просто книги читали, хтось співав, малював. Кожен знаходив щось своє. Ділились на невеликі групки. І хоча б так підтримували морально-психологічний стан один одного”, — розповідає військовий.

“Розмовляли про все, що можна, але тільки не про війну, не про те, хто і де служить. Бо це були заборонені теми для нас. Не можна було розмовляти ні про Україну, ні про українську мову”, — зауважив він.

“Ще ми сміялася з анекдотів з “денеерівської” газети, яку вони нам приносили. Ми сприймали це як анекдоти. Бо в тих газетах вони постійно писали, що 100 танків — “Тигрів”, “Леопардів” — знищили, назви їхні плутали, писали, що 2000 бійців українських убили”, — пригадує морпіх.

“Хоча коли я сюди приїхав, то розумів, що таких танків на той момент не було ще, а вони вже їх знищують. Воно настільки все однакове, що є люди недалекі (так ми називали таких хлопців), і вони просто не вміють складати пазли. Тому що газети ті приносять нам, а вони вірять у все те, що вони пишуть”, — додав він.

“Ми розуміли — якщо б щось масштабне зробила Росія або України вже б не було, то нас би там або розстріляли, або випустили б кудись. Тому поки вони нас там тримають, значить війна триває, але в Україні все добре”, — каже Олександр.

“Ми ще знайшли такий плюс, що коли охорона міняється (вони працювали доба через дві), вони приходять на роботу злі як собаки і б’ють нас просто так. Це значить, що відбулося щось дуже хороше для України”, — додає він.

Військовий зазначив, що розмовляли хлопці там виключно російською, бо якщо росіяни чули українську мову, то могли за це побити.

Тривожна сумка

“В мене була тривожна сумка з речами для того, щоб коли називають твоє прізвище, можна було її схопити і бігти — неважливо коли. Бувало таке, що хлопцям казали, що вони їдуть додому і перевозили їх на іншу зону. Або могли повезти в Донецьк на слідчий комітет. А через два дні вони поверталися”, — розповів морпіх.

Били струмом і зв’язували в позі “лотоса”: тортури і допити

“На допитах вони питали про те, що було їм потрібно. У них була вся інформація. Вони запитували, знаєш ти того чи того. До деяких хлопців дуже жорстоко ставились. Я розумію, що я був 300-ий, тому до мене ставилися більш м’яко. Били рідко. Були хлопці, яких забирали на допити, а потім вони ледве приходили назад, тому що з них дуже знущалися, зокрема били струмом”, — каже Олександр.

“Коли їм набридало людей бити, тому що полонених багато, а всіх треба допитати, вони просто хлопця в позі “лотоса” зв’язували і залишали на кілька годин. Люди стогнали і просили, щоб їх краще вбили. Різні моменти були”, — ділиться він.