Вони сподіваються, що все обійдеться
До піврічного рубежа великої війни Росія підходить без скільки-небудь значних перемог. Останнє скільки-небудь гучне територіальне надбання – Лисичанськ, який українські війська залишили 3 липня. Щоправда, за кілька днів до цього, 30 червня, жестом «доброї волі» окупанти пішли з острова Зміїний, тож півтора місяця тому росіянам теж не було чого особливо святкувати.
До серпня у них з'явилися нові приводи для занепокоєння. Регулярні удари стали завдаватися по вузьким місцям на шляху постачання угруповання, розташованого на західному березі Дніпра. Пішли розмови про проблему взагалі втриматись на тому березі і, відповідно, у Херсоні також. 9 серпня серйозні неприємності трапилися на Новофедорівській військовій базі в Криму, а через тиждень – під Джанкоєм і Сімферополем. Зрозуміло, «спецоперація» йде за планом, але план виглядає дедалі кучерявіше.
Можливо, серпневі опитування і вловлять зміну настроїв росіян під враженням від того, що відбувається, і, всупереч очікуванням, того, що не відбувається. Хоча літо налаштовує на безтурботний лад, і прозріння будуть, швидше за все, відкладені до осені, коли доведеться повертатися до звичайної рутини, а звичайність вислизатиме.
У липні, як з'ясували в «Левада-Центрі», піддані великого Путіна відчували приплив стриманого оптимізму. 47% очікували через рік на деяке покращення політичної ситуації, 13% вірили у значне поліпшення. В економіці покращення через рік мали намір побачити ще більше – 55% опитаних. Загалом 40% були переконані, що життя в Росії через рік буде кращим, ніж зараз, 27% розраховували, що залишиться таким самим, і лише 18% злочинно чекали погіршення. Соціологи кажуть, що до війни росіяни були налаштовані набагато песимістичніше щодо свого майбутнього. А ось війна, виходить, на п'ятому місяці трохи підбадьорила населення, вселяла впевненість у завтрашньому дні.
Це найдивовижніше: звідки вони беруть надію у ситуації не просто безнадійній, а унікально безнадійній? Війна перетворилася на нескінченний та провальний захід. Якщо навіть якимось магічним чином вдасться зафіксувати нинішні територіальні надбання, наростити їх до адміністративних кордонів Донецької, Запорізької та Херсонської областей та закріпитися на східному березі Сіверського Дінця у Харківській, то зовсім незрозуміло, яким чином їх утримувати і чого таке утримання коштуватиме. Найменшого просвіту в санкційному режимі не проглядається на багато років уперед, навпаки, цей зашморг ще тугіше затягуватиметься. Попереду безпросвітний морок, але росіяни якимось чином переконують себе, що хмари розсіються і стане навіть краще. Не прям здорово, але краще. Путін повирішує, він фартовий.
Дивуватися з того, що більшість росіян вважають за краще не помічати, що залишилися без майбутнього, не доводиться. Величезний народ живе в ілюзорній переконаності, що йому нічого не буде за те, що він влаштував бійню в Європі, а, навпаки, відтепер усі почнуть боятись та поважати. Втрата поваги, яка проглядається в обговоренні візових заборон на відвідування Європи, зачепила навіть тих громадян РФ, хто сам свою батьківщину у її нинішньому стані не шанує. Так, механізми стурбованості зовнішньою повагою тут ті ж, що й у п'яниці, що опустився, пристає до оточуючих з відповідним питанням: обманюватися щодо власних достоїнств стає все складніше.
Приведення «великого народу» до тями і повернення до реальності може зайняти чимало часу і дати результат, не виключено, лише на поколінні їхніх онуків. А ось наочне переміщення Путіна до розряду лузерів – завдання не на роки, а на місяці. Росія ніби втягується в ущелину, де на неї чекають великі неприємності, пританцьовуючи і співаючи. Їхній безглуздий самообман нам на руку. Слава невблаганним законам глобального економічного розвитку та ще більш невблаганним ЗСУ.
Леонід Швець, спеціально для «Слово і діло»
