Контракты.ua

224  —  10.01
Чого насправді більше прагне Захід: зміцнити Україну чи послабити Росію?
Чого насправді більше прагне Захід: зміцнити Україну чи послабити Росію?

Геннадій Друзенко: Я часто повторюю, що найкращий спосіб запобігти повномасштабному російському вторгненню – це не мантри про НАТО, а форсоване зміцнення військової потуги України. Причому від щедрого фінансування високотехнологічних сучасних озброєнь до створення справжніх сил територіальної оборони, що є по суті відродженням та розвитком багатих традицій української партизанки та повстанського руху. Si vis pacem, para bellum – прагнеш миру, готуйся до війни. Актуальнішого гасла для сучасної України немає.

Що б мали зробити наші щирі союзники у ситуації, коли вони не готові посилати своїх вояків захищати нашу землю? Всіляко зміцнювати військову потугу України! А це означає лише дві речі: 1) постачання України високоефективною сучасною зброєю та 2) зменшення боргового навантаження на український бюджет, аби Україна могла більше витрачати на оборону. Звичайно головна проблема України – це уразливість і неефективність української держави та брак справжніх державників у владі. Але Захід безсилий зарадити цій проблемі. Тому повернемось до окреслених двох тез і проаналізуємо, чого більше прагнуть наші партнери і союзники: підтримати Україну чи послабити Росію?

Відомо, що лінія розламу між демократичним світом під проводом США та все більш самопевними автократіями проходить через два епіцентри: Україну та Тайвань. Боротьба за майбутнє цих держав є ключовою для визначення результатів історичного герцю між умовним Заходом та умовним Сходом.

На відміну від України, Тайвань знаходиться під постійним тиском материкового Китаю, але зберігає свою територіальну цілісність та уникає прямого військового зіткнення з Пекіном. Тим не менш, постачання озброєннями Києва не витримує жодного порівняння із американською допомогою Тайбею. Кілька прикладів. Адміністрація Байдена минулого року поставила до Тайваню сорок артилерійських систем Paladin M109A6 на $750 млн. Адміністрація Трампа поставила цій острівній державі 108 танків Abrams M1A2T, 250 переносних зенітно-ракетних комплексів Stinger FIM-92F, 18 важких торпед великої дальності Mark-48 та 168 легких торпед Mark-54, 56 тактичних керованих авіаційних бомб AGM-154C JSOW та 50 високошвидкісних протирадіолокаційних ракет AGM-88B HARMs. І це далеко не повний перелік.

А що з летального озброєння отримали за той самий час ми? Десятки (точніше 47) пускових установок та сотні (360) снарядів до переносних протитанкових ракетних комплексів «Джавелін», а також снайперські гвинтівки Barrett M107A1. При тому, що за всіма авторитетними рейтингами армія Росії наразі є другою світі за своєю потугою, а Народно-визвольна армія Китаю посідає лише третє місце. За кількістю танків російські збройні сили загалом не мають рівних…

Так і хочеться закричати до американців: якщо ви не готові захищати нашу незалежність пліч-о-пліч з нами, як робите це в Південній Кореї чи в Японії, бодай дайте нам чим захищати власну землю. Чим ми гірші за Тайвань? Чому Україна, якій загрожує друга за потужністю армія світу, лише в п’ятому десятку імпортерів американської зброї? До речі, одразу після Демократичної республіки Конго. Може у цій сумнозвісній африканській республіці з демократією краще чи корупція менша чи уряд стабільніший?

А тепер перейдемо до українського боргу. Минулого року тільки відсотки за запозиченнями, які сплачували з державного бюджету України (162 млрд. грн.) були в 1,36 разів більшими за витрати на Збройні сили України (122 млрд. грн.). Сам валовий зовнішній борг України станом на 30.09.2021 складав трохи більше $125 млрд. або 3,25 трильйони грн. З них державний та гарантований державою борг – трохи більше $53 млрд. або 1,4 трлн. грн. Легко підрахувати, що державний та гарантований державою борг приблизно в 11,5 разів перевищує витрати на Збройні сили України.

А тепер давайте пригадаємо, що на початку 1990-х стало тригером польської історії успіху. Традиційна відповідь для України: радикальні реформи Бальцеровича. Вона не зовсім відповідає дійсності. На час краху комунізму (1989) зовнішній борг ПНР складав більше $40 млрд. і висів непідйомним тягарем на крилах новонароджуваної ліберальної економіки. ВВП Польщі на той час дорівнював $65 млрд. Навесні 1991 року на перемовинах в Парижі сімнадцять держав-кредиторів Польщі погодились списати не менше половини польського боргу та реструктурувати решту на безпрецедентно сприятливих для Польщі умовах. Це і стало основним тригером польського економічного дива.

А тепер порівняємо польський кейс з реструктуризацію українського боргу, який провела тодішня міністерка фінансів Наталля Яресько 2015 року. Тоді «списання» 20% державного боргу виявилось по суті податком на економічне зростання в майбутньому. Чому український уряд, який опинився у набагато складнішій ситуації, аніж польський на початку 1990-х, не вимагав від західних кредиторів застосувати аналогічні підходи, питання відкрите. Залишається лише нагадати, що 1991-го долар США коштував приблизно вдвічі дорожче, аніж зараз, а отже в постійних цінах державний борг України наразі є меншим за борг Польщі 30-річної давнини.

Виходячи навіть з цього побіжного аналізу я ставлю собі тривожне запитання, чого насправді більше прагне Захід: зміцнити Україну чи послабити Росію. Ці цілі аж ніяк не є тотожними. Я б радо відмовився від будь-якого санкційного тиску на Москву, якщо б гроші, які втрачає Захід через санкції, були надані Україні як безповоротна фінансова допомога. Ба більше, серйозна криза, а тим паче розпад Росії, якої так сподіваються деякі українські радикали, аж ніяк не є благом для України. Некерований хаос на величезній території на схід від наших кордонів створить для України набагато серйозніші виклики та ризики навіть ніж путінський режим. Достатньо пригадати історію 100-річної давнини…

І от чого я найбільше боюсь напередодні перемовин, які пройдуть наступного тижня у Женеві, Брюсселі та Відні. Що Захід повторить трюк центральних держав, який німецький генерал Макс Гофман, основний представник командування Східного фронту на переговорах у Бересті, та міністр закордонних справ Австро-Угорщини граф Оттокар Чернін провернули з наївними УНР-івцями в січні 1918-го року. Саме вони наполегливо квапили українців чимшвидше проголосити незалежну українську державу та остаточно розірвати будь-які зв’язки із Росією. Навіщо? Аби руками українців послабити більшовиків! А руками більшовиків поставити молоду республіку в становище, коли вона буде вимушена запросити австро-німецькі війська захистити її від червоноармійців, а в обмін буквально годуватиме чужі армії (і не тільки в Україні).

Надто спокусливо для американських стратегів перетворити Україну на «європейський Афганістан» для путінської Росії. Значно послабити, маргіналізувати та економічно підірвати путінський режим ціною життів десятків, а може й сотень тисяч українців. Спровокувати його зав’язнути в Україні – так, як колись США зав’язли у В’єтнамі, а СРСР (а згодом знову ж таки США) – у Афганістані. Як колись Гітлер та Сталін спокушали мільйони українців примарою української держави, а насправді використовували їх як гарматне м‘ясо у своєму кривавому герці за світове панування. Україна має зробити усе можливе і неможливе аби запобігти такому сценарію!

Я хочу аби Захід бачив в нас «європейський Тайвань», а не «український Талібан». Щоб українцями не користались для послаблення Росії, як скористались курдами у війні проти Ісламської держави, кинувши їх напризволяще щойно вони зробили всю брудну роботу в боях з ісламськими радикалами. Аби замість мантри про «прочинені двері» до НАТО (які відчинить для України невідомо хто і невідомо коли) нам допомогали сучасною високотехнологічною зброєю тут і зараз. Щоби наші партнери-кредитори не так шляхетно, як далекоглядно погодились списати бодай частину українського боргу, що дозволить нам краще підготуватись до можливої війни. Щоб наші західні союзники (якщо вони справді союзники) воювали проти Росії з нами, а не нами…

Автор: Геннадій Друзенко, правник, публіцист та громадський активіст

Статьи по теме
Окупація: що ми робитимемо, якщо апокаліптичний сценарій стане реальністю?
Окупація: що ми робитимемо, якщо апокаліптичний сценарій стане реальністю?

Євген Якунов: За горизонт подій зазирати страшно. Чорна діра може поглинути все. І все ж іноді варто замислитися: що буде і як ти діятимеш за найгіршого сценарію розвитку подій? Наприклад, якщо раптом Росія таки нападе і окупує Україну так, як вона мріє – по Дніпру, але з Києвом включно? Про це не хочеться думати й у це не хочеться вірити. Але треба погодитися, що ймовірність такого сценарію існує.
14.01 — 747

Финал казахской постановки: останутся ли русские войска и получила ли РФ своё?
Финал казахской постановки: останутся ли русские войска и получила ли РФ своё?

Игорь Тышкевич: И да, и нет. Войска ОДКБ начали выходить из Казахстана. Несмотря на то, что ещё несколько дней назад такая вероятность отметалась. Россия была уверена, что «пришла надолго». ВС РФ несомненно усилит своё присутствие на Байконуре, который она арендует. Больше войск, активное использование. О прекращении аренды (такие тезисы звучали в 2021) речи уже не идёт.
13.01 — 795

"Принуждение к миру". Ультиматум Кремля – сейчас или никогда

Вадим Фульмахт, блогер: Попробую максимально коротко описать свое понимание "ультиматума Кремля Западному миру". Я не эксперт и даже не претендую. Но, возможно, кому-то интересно мое мнение.
12.01 — 495