Чи впишеться Захід за Україну у разі початку великої війни?
Геннадій Друзенко; «Quarrel in a far away country, between people of whom we know nothing». Ця сумнозвісна фраза належить 60-му прем’єр-міністру Великої Британії Невіллу Чемберлену. Перекласти її можна наступним чином: «Суперечка у далекій країні, між людьми, про яких ми нічого не знаємо».
Прозвучала вона в ефірі ВВС 27 вересня 1938 року. Йшлося про виправдання британським прем’єром Мюнхенської угоди, яка відкрила перед Гітлером двері до окупації нацистською Німеччиною чехословацьких Судет і за великим рахунком засвідчила, що тогочасна європейська система колективної безпеки не варта того паперу, на якому були написані договори про її створення.
Відтоді минуло більше 80 років. Агресивний Третій Райх був розгромлений, і на його руїнах постала одна з миролюбніших держав світу – сучасна Німеччина. США посіли місце світової потуги № 1 замість Британської імперії. СРСР та Чехословаччина зникли з політичної мапи світу. Втім анексія Криму 2014-го у багатьох аналітиків (і не тільки) викликала цілком слушні асоціації з окупацією Судет 1938-го. А «глибоке занепокоєння» західних націй російським реваншизмом – логіку Чемберлена, яка робила ставку на замирення агресора, а не його покарання.
Врешті-решт Велика Британія, як і решта Західного світу заплатила велику ціну за свій «чемберленізм», а історія довела правоту головного опонента Чемберлена (і його наступника в кріслі прем’єра) Вінстона Черчилля: «Примиритель – це той, хто годує крокодила в надії, що крокодил з’їсть його останнім». Коли Путін знову брязкає своїми дивізіями біля українських кордонів, а ми за сім років війни так і не спромоглися створити в Україні аналог ізраїльського ЦАХАЛу (як не прикро це визнавати), давайте спробуємо тверезо подивитись на наших західних партнерів і спробувати зрозуміти, чиїм духовним спадкоємцем є Джо Байден: Невілла Чемберлена чи Вінстона Черчилля.
В Україні невимовну радість викликав той факт, що Президент США у своєму інтерв’ю назвав Путіна «кіллером». Захват був настільки сильним, що чимало українців проігнорували не менш важливу формулу американо-російських взаємин, яку Джо Байден сформулював у тому самому інтерв’ю: можна одночасно йти і жувати гумку. Тобто там, де національні інтереси (увага: не цінності, а саме інтереси!) США спонукатимуть Білий дім до співпраці з Кремлем, нинішня адміністрація готова до колаборації із «вбивцею». Привід продемонструвати як це працює на практиці не забарився: Джо Байден запросив Владіміра Путіна узяти участь у віртуальному кліматичному саміті, що відбудеться 22-23 квітня. «Кіллер» Путін погодився.
Причому спілкування відбувається не тільки на рівні глав держав. Джейк Салліван, радник президента США з національної безпеки, вже двічі спілкувався зі своїм московським візаві – секретарем російського Радбезу Ніколаєм Патрушевим. Для порівняння: поспілкуватись зі своїм українським візаві Олександром Даніловим, який останній час став головним антиросійським яструбом в адміністрації Володимира Зеленського, Салліван наразі не знайшов чи то часу, чи то потреби.
Можливо Америка радикально збільшила обсяг військової допомоги Україні в зв’язку з концентрацією російських військ на українських кордонах? На жаль, ні. Якщо порівняно спокійного 2019 року ми отримали від США майже пів мільярда доларів за всіма програмами міжнародної допомоги, з яких $303 млн. були по лінії Міністерства оборони США, то цього року Department of Defense планує надати Україні $125 мільйонів в рамках Ініціативи по підтримці української безпеки (Ukraine Security Assistance Initiative) і ще $150 – якщо ми будемо себе добре поводити і виконувати вимоги, прописані у Законі США про бюджетні асигнування на національну оборону (National Defense Authorization Act). Тобто навіть якщо ми все виконаємо, то цього року отримаємо військову допомогу меншу, аніж у 2019-му. Для порівняння, Єгипет, який ні з ким не воює, отримав 2019 по лінії Міністерства оборони США допомогу у розмірі $1,3 млрд., Філіппіни (які також ні з ким не воюють) – $ 223 млн., а союзники США, які воюють, отримали допомогу на порядок (не в рази, а на порядок!) більшу: Ізраїль – $3,3 млрд., Афганістан – $3,4 млрд.. Це за рік! За весь час війни з Росією (7 років) Україна отримала від США по лінії американського Міноборони трохи більше $2 млрд.
Тепер щодо НАТО, яке в Україні чомусь вважають панацеєю від російської агресії. По-перше, те як незатишно наразі почуваються балтійські держави – члени Північноатлантичного альянсу свідчить, що сам факт членства в НАТО не є гарантією територіальної цілісності та незалежності для держави. За всього бажання, не можу собі уявити німецьких чи французьких солдат, що зійшлись у смертельному герці з росіянами за Вільнюс, Ригу чи Таллінн. Італійців, греків, румунів чи болгар – тим паче. Залишається сподіватись на американців та британців. Але для того, аби американці захищали Україну, не потрібний вступ до НАТО – достатньо статусу головного союзника поза НАТО (major non-NATO ally), який на сьогодні мають не тільки розвинуті та демократичні Японія, Тайвань, Південна Корея, Сінгапур, Австралія, Нова Зеландія чи Ізраїль, але також вкрай корумповані (і набагато менш демократичні) Філіппіни, Таїланд, Афганістан, Пакистан, Єгипет, Бразилія, Аргентина, Марокко та Туніс. Пам’ятаєте з попереднього абзацу, хто саме отримає найбільшу військову допомогу від США? Так, це не держави-члени НАТО – це major non-NATO ally!
Врешті-решт, яку з воєн колективний Захід (як у форматі НАТО, так і в інших форматах) виграв за останні 20 років? Freedom House у цьогорічному звіті з сумом констатує, що ліберальні демократії відступають під натиском сучасних автократій 15-й рік поспіль. Після перемог (вельми сумнівних з точки зору міжнародного права і простої людяності) в Югославії в другій половині 1990-х, західні демократії зазнали принизливих поразок (якщо вважати поразкою разючу невідповідність цілей операції поставленим задачам) у Афганістані, Іраку, Сирії, Лівії, а останнім часом також в Україні, Білорусі, Гонконзі та М’янмі. Впродовж десятиліть ліберали не могли розв’язати гордіїв вузол Карабаху – минулого року його розрубали два автократа, Алієв та Ердоган.
Звідки в українців така певність, що саме в Україні колективний Захід після двох декад відступу по всіх фронтах нарешті перейде в успішний контрнаступ проти «суверенних демократій» на кшталт русского мира – для мене нерозв’язна загадка, на яку я маю лише одну відповідь з російського класика:
Тмы низких истин нам дороже
Нас возвышающий обман…
Але Пушкін наразі в Україні не в моді…
Чи означає все написане вище, що спротив позбавлений сенсу, і ми приречені на повернення в русский мир? Аж ніяк. Колись маленька Фінляндія під проводом Маннергейма змогла зупинити наступ сталінських армад. Якщо б 1938-го Чехословаччина не капітулювала, а чинила спротив нацистській Німеччині (кількість вояків та ефективність озброєнь у обох країн була на той час приблизно рівною), можливо світ уникнув би Другої світової війни. Врешті-решт, з біблійних часів Давид має шанс у двобої з Голіафом.
От тільки для того, аби не програти свій герець, потрібно не сподіватись, що «заграница нам поможет», а вдень і вночі зміцнювати свою військову спроможність. Повиганяти (потенційних) зрадників з найближчого оточення Верховного головнокомандувача. Повернути до вищого військового командування найбільш мотивованих, фахових та патріотичних офіцерів. Очистити від заробітчан та агентів ФСБ українські спецслужби. Повернути контроль над стратегічними підприємствами. Одне слово – протиставити сучасним західним чемберленам українських черчиллів, які наважаться повторити услід за великим британським прем’єром (перефразовуючи відповідно до українських реалій): «Ми підемо до кінця, ми будемо битися в Криму, на Донбасі та в Придністров’ї, ми будемо боротися на морі, ми будемо битися зі зростаючою впевненістю і зростаючою силою в повітрі, ми будемо захищати нашу землю, якою б не була ціна, ми будемо битися в степах, ми будемо битися в лісах і в горах, ми будемо битися в полях і на вулицях, ми будемо битися на пагорбах».
І якщо ці слова звучатимуть так само переконливо, як слова Черчиля чи уродженки Києва Ґолди Меїр: «Якщо я вважала, що правда по нашому боці, я ніколи не сумнівалась йти вперед, не вагаючись про можливі наслідки», тоді будьте певні: Путін побрязкає зброєю біля наших кордонів і відійде. Бо за всього пієтету перед Сталіним, він – це точно не «дядечка Джо», а сучасна Росія – не сталінський СРСР.
Автор: Геннадій Друзенко, правник, публіцист та громадський активіст
