Контракти.ua

Цікаво спостерігати, як з Сергія намагаються зробити «політв‘язня». Політичними (справді політичними) стають у зовсім інший спосіб. Українцям, серед яких ще живуть Мирослав Маринович та Семен Глузман, це належало б пам'ятати. Хоча з іншого боку нам не звикати: колись діаспора доклала надзвичайних зусиль, аби визволити з радянської в’язниці Валентина Мороза (якого за своєю радикальністю та недалекоглядністю так нагадує Сергій Стерненко), залишивши помирати у таборах геніального Стуса... Хоча покоління Стерненка навряд чи щось знає про Валентина Мороза...

Справу по суті не коментую. Було б дивно – бодай до оприлюднення вироку суду. Тотальна недовіра до судової – і ширше правоохоронної – системи (на яку вона цілковито заслужила) фактично унеможливлює зважений та тверезий погляд на цю справу Стерненка. На жаль, суспільство вчергове поділилось за ознакою «свій»/«чужий», а не за ставленням до конкретної справи (та конкретних вчинків конкретної особи) як таких.

Втім я точно знаю, що не хотів би жити в країні, де у влади будуть стерненки та його група підтримки. Надто він мені нагадує Валентина Мороза...

До речі, у справі про самозахист, яку розглядає Шевченківський суд м. Києва, я твердо переконаний, що Стерненко має бути виправданий. Тому неодноразово особисто приходив на суд – підтримати людину, яка в мене особисто викликає природну емпатію, але аж ніяк не симпатію...

Чи є Стерненко політичним ув'язненим? Для мене – однозначно ні. За всього бажання політизувати свої кримінальні провадження (і певного медійного успіху в цьому) , Стерненко не є ані сучасним Бандерою, ані сучасним Ганді, ані сучасним Манделою, ані сучасним Кастро, ані сучасним Гавелом, ані сучасним Валенсою, ані сучасним Чорноволом, Лупиносом чи Лук'яненком, ані навіть Тимошенко, Луценком чи Навальним... Для мене це очевидно.

Чи є він жертвою судового свавілля – для мене питання відкрите. Особистість та бекграунд судді, брак переконливих доказів та їхнього належного розслідування, заангажованість до справи Портнова, незрозуміла поведінка потерпілого, «рекет» на 300 грн. – залишають безліч запитань до адекватності судового процесу. Але, на превеликий жаль, саме в цьому справа Стерненка нагадує тисячі інших вироків у кримінальних справах, які залишають безліч обґрунтованих сумнівів у їхній справедливості та законності.

Чи готовий я запропонувати суду відсидіти замість Стерненка, як запропонував це зробити замість Антоненка у справі Шеремета? Ні. Чому? Бо ознайомлення з біографією Сергія, матеріалами справами, доступними у відкритому доступі, та присутність на кількох судових засіданнях, де розглядають його справу про самозахист (вбивство Кузнєцова), я побачив насамперед перспективну, розумну, амбітну та цинічну political animal, яка доволі вдало капіталізує свій політичний капітал через неоднозначну кримінальну справу, а не безпорадну жертву кривосуддя. Він – точно не мій герой (що аж ніяк не свідчить про винуватість чи невинність його у конкретній справі).

Чи був Стерненко пов'язаний з українськими спецслужбами, зокрема з СБУ? Мої джерела у «конторі» говорять, що однозначно так. Чи має це значення для вироку у справі? Однозначно – ні. Хоча і може доволі переконливо пояснити деякі цікаві моменти у біографії Сергія, а також особливості процесів над ним.

Що ж так збурило суспільство, що Україною прокотились масштабні протести проти вироку Стерненку, які точно матимуть продовження? Хоча репресивна машина проїхалась по багато більш значущих персонажах для майданно-ветерансько-патріотичної спільноти: генерал Дмитро Марченко, Микола Коханівський, той же Антоненко-RiffMaster. На відміну від них, Стерненко потрапив у фокус суспільної уваги лише на останній стадії Майдану, нічим особливим на ньому не відзначився, до фронту не доїхав, натомість запам'ятався активною участю у «сміттєвій люстрації» та перманентним конфліктом з одеською владою та поліцією.

І тут ми доходимо до самої суті суспільного конфлікту, який збурив вирок Стерненку – критична недовіра громадян до власної держави та її інституцій. Насамперед до судової влади, баланс довіри-недовіри до якої сягнув за свіжими опитуваннями мінус(!!!) 65% (не довіряє судовій системі в цілому 40,6% громадян і радше не довіряє – 37,4%, повністю довіряє лише 1,7%). Зрозуміло, що за відсутності в суспільстві поважного арбітра, кожна спільнота, кожна суспільна страта почувається загроженою, якщо репресивний апарат держави починає працювати проти її представника. Коли немає довіри до судів як до неупередженого арбітра, починає домінувати логіка: або вони нас або ми їх, яка вмикає вуличне протистояння як єдиний ефективний (насправді не дуже) засіб самозахисту суспільної групи.

Вирок Стерненку дозволив умовно патріотичній спільноті зітхнути з полегшенням: в їхній свідомості Зеленський – попри закриття проросійського пропагандистського ТВ-пулу та накладення санкцій на родини Козака та Медведчука – так і не став справжнім патріотом. Усталена картинка світу, яка так старанно була вибудувана в їхніх головах і яка пережила справжній землетрус за останні тижні, знайшла рятівний човник. «Наших б'ють» (хоча повторюсь знову: Стерненко вельми умовно свій для патріотично-ветеранської спільноти) дозволяє повернутись до знайомої та комфортної парадигми поділу світу на своїх та чужих.

І в цьому найбільша загроза для української державності у стратегічній перспективі. Бо які наслідки матиме суспільне збурення після вироку Стерненку? Пустившись космополітично-проросійського електорального берега Зеленський так і не пристав до радикально-патріотичного. Це означає, що його суспільна легітимність буде і надалі танути, наче сніг за вікном. Це означає своєю чергою, що знову основною опорою режиму буде Аваков, який має достатньо сил і засобів, аби стримувати вулицю (а за потреби – і організувати потрібні вуличні акції). Це означає далі, що державники та патріоти знову опиняться по різні сторони барикад. Бо держава – це про думання в довгу та побудову тривких ефективних інституції, а патріотизм – наразі про емоції, спровоковані відчуттям належності до загроженої спільноти та недовіри до державних інституцій.

На жаль, забагато гравців зараз зацікавлені в остаточній делегітимізації решток української державності. Насамперед це Росія. Кремль спить і бачить продемонструвати світові слушність свого переконання, що Україна – це штучне державне утворення, мертвонароджена політія, сумнозвісна failed state. Олігархи, які відчули що санкційний механізм може перетворити владу на «божевільного з бритвою в руці» (пам'ятаєте у Тарковського-старшого: «Когда судьба по следу шла за нами, как сумасшедший с бритвою в руке»?), точно гратимуть на те, аби Зеленський перетворився на Станіслава-Августа Понятовського, а не на українського Наполеона. Порошенко робитиме все, аби нагадати-переконати усіх, що Україна без нього приречена (хіба вас не попереджали: або він або Путін?). Захід? А коли і де Захід спромігся збудувати ефективну модерну державу для туземців ЗАМІСТЬ них?

Зеленський опинився між електоральними Сциллою та Харибдою. Ставка на формальну легітимність (каденція наразі навіть не перевалила за екватор) та силовиків, за умови коли суспільна легітимність стискається наче шагренева шкіра – це шлях Януковича. Єдина можливість вискочити з цієї пастки для нього – це запропонувати країні новий суспільний договір і отримати на референдумі мандат на його імплементацію. Перегорнути сторінку перехідної епохи в історії української державності. Ризикнути перетворити державу-рекетира на ефективну, модерну Республіку, запропонувавши суспільству зрозумілі та справедливі нові правила гри. Чесно домовитись з народом, чого ми можемо і маємо очікувати від держави, а де маємо вигрібати самі. Але вигрібати з певністю, що завтра держава не прийде і не рейдерне врожай з нашого городу, на який ми перетворимо занедбаний пустир біля наших хат. І під цю домовленість повністю перезавантажити владні інституції.

З усіх боків наростає рецидив відчуття семирічної давнини: так далі жити не можна! Залишається відкритим лише запитання: а як можна? Група підтримки Стерненка, вважає, що на «проросійський реванш» ми маємо відповісти контрмобілізацією і примусити державу відступити, а якщо вона не випустить Сергія на свободу – спробувати вчергове скинути «режим внутрішньої окупації».

Я певен, що це не вихід. Від 2004 року країну лихоманить: то вони нас, то ми їх. Причому держава замість встановити межі та диктувати правила політичної конкуренції (яка природня у демократичному суспільстві) залишається головним інструментом перерозподілу активів та ресурсів між переможцями та переможеними на користь перших. Ресурси вичерпуються, інфраструктура занепадає, посполиті виїжджають з країни та зубожіють...

Кожний вирок судів, яким тотально не довіряє суспільство, у контроверсійних справах, де судове рішення проектує на себе та чи інша пасіонарна суспільна група, може стати іскрою, через яку вибухне українська діжка. Надто багато зацікавлених потужних та ресурсних гравців, аби перетворити Україну на територію хаосу. Вони сподіваються, що хаос буде керованим, але він легко може вийти з-під контролю.

У влади ще є час і шанс, аби замість грати м'язами, продемонструвати суспільству, що справа Стерненка – це не «проросійський реванш» і не «репресії проти патріотів», а початок нової сторінки в українській історії, де закон один для всіх. В якій ані проросійська, ані патріотична риторика не дають індульгенції на порушення правил гри, прийнятих у нашому суспільстві. Де судам довіряють, навіть розуміючи що судді – живі істоти з плоті і крові, зі своїм життєвим досвідом, симпатіями та антипатіями, своїми «тарганами в голові» (але не пам'ятниками Леніну та Сталіну на подвір'ї), які накладають свій відбиток на рішення, які вони виносять. Бо без авторитетних арбітрів залишається тільки «стінка на стінку». Де також довіряють правоохоронцям, і не тільки тим силовикам, які тримають периметр держави в АТО/ООС чи рятують нас у разі виникнення надзвичайних ситуацій. Де держава – партнер громадян, вкрай потрібний для розв'язання проблем, що не вирішуються самотужки чи на рівні громади, а не можновладний господар і не рекетир своїх посполитих.

Але для цього Україні потрібно таки наважитись на свою вічно відстрочену (і не раз прострочену) революцію. Тільки не утопічну революцію в стилі Робесп'єра, Леніна чи Мао, а на бажано мирну та співмірну людським можливостям революцію за лекалами Франкліна Делано Рузвельта, Шарля де Голля чи Нельсона Мандели. Конституційну революцію, що призведе до нової парадигми взаємин між державою та суспільством, а не до нового (завжди відносно) угрупування у владного корита.

Автор: Геннадій Друзенко, правник, публіцист та громадський активіст