Контракти.ua

Боярка: залишки дачної романтики

Це передмістя стало першою суто дачною місцевістю для мешканців Києва – ще з початку 1870-х, коли тут виникла залізнична станція. Сюди щорічно приїздило на відпочинок до 10 тисяч киян.

Тут винаймали або будували власні дачі родини Грушевських, Кістяківських, Старицьких, Грінченків, Коцюбинських, Булгакових (брат Михайла, Іван, який став болгарським футболістом, народився та був хрещений у Боярці). Тут мешкали письменники Олександр Кониський, Василь Стефаник, Володимир Самійленко, композитор Микола Лисенко (який написав тут одну з частин опери «Тарас Бульба»), акторка Марія Заньковецька. Тут відпочивали та лікувалися також і Олександр Купрін, й популярний в 1880-х роках російський поет Семен Надсон (1862-1887), й дуже цікавий російськомовний поет-авангардист, пам’ять про якого відновлюється тільки в наші часи, Ігор Юрков (1902-1929; похований в Боярці), і єврейський драматург та письменник Шолом-Алейхем (дача, яку він винаймав, зберіглася).

Такою Боярку бачили дачники понад століття тому

Зараз дачних будинків минувшини, особливо дерев’яних, залишилось дуже небагато – здебільшого, ставши частинами санаторіїв та інших рекреаційних об’єктів, вони поступово замінювалися на нові безликі споруди ще в радянські часи, а ті, що пережили радянщину, зносилися вже новими власниками. Інші досі стоять у занедбаному стані. В принципі, така ситуація знайома киянам по Пущі-Водиці. При цьому в Боярці зберіглася більша, ніж в Пущі, кількість кам’яних дачних та просто приватних будинків царської доби. Є й цікаві зразки індивідуальної забудови, які відносяться до 1930-50-х років.

Головною вулицею Боярки є Хрещатик – третій з трьох українських вулиць з такою назвою (друга - у Черкасах). На ньому можна ще відшукати декілька зразків дерев’яної архітектури – наприклад, під №№  20, 64 (тут мешкав Шолом-Алейхем), 83, 103 тощо.

Взагалі, курортного-дачний характер Боярки досі відчувається, незважаючи на численні втрати останніх 100 років. Поціновувачі старовини можуть знайти багато цікавих деталей – веранд, ганків, дахів – на багатьох спорудах, як на Хрещатику, так і на вулиці Вокзальній й інших.

Одна з небагатьох збережених дерев'яних дач на боярському Хрещатику (сучасний № 20). Фото - А. Короб

Окрім старовинних дач, найбільш цікавими об’єктами Боярки є будівля школи № 2 (колишнього сиротинцю для дітей залізничників, 1911 р.) та Михайлівська церква.

Пофарбована в червоний з білими деталями школа – імпозантна споруда, що репрезентує одну з варіацій російського стилю. Існує припущення, що архітектором був Олександр Кобелєв (1860-1942), який збудував схожу за призначенням споруду в Києві, в районі т.зв. Залізничної колонії за сучасним Південним вокзалом. Будівля школи зараз є, фактично, чи не головною візитівкою Боярки, її найбільш помітною архітектурною спорудою. 1918 року в ній розміщувалися частини Січових Стрільців на чолі з легендарним полковником Євгеном Коновальцем, про що сповіщає меморіальна дошка.

Школа № 2 - окраса Боярки. На стіні ліворуч - меморіальна дошка на честь Євгена Коновальця. Фото - Р. Маленков

Дерев’яна Михайлівська церква (на фото нижче) стоїть в тій частині Боярки, яка раніше була окремим селом Будаївка, а ще раніше саме на цьому місці знаходилось давньоруське городище. Храм збудував архітектор Микола Гарденін 1901 року. Навколо неї знаходяться рештки цвинтаря, на якому поховані, зокрема, згаданий вище письменник Володимир Самійленко, київський меценат Флавіан Василевський, московський купець Фома Осипов (його дача зберіглася, її фото буде наведено далі) тощо.

З цікавих споруд Боярки слід також виділити будівлю поштової станції, яка діяла з травня 1894 до березня 2020 року. Це була найстаріша поштова станція України, яка незмінно функціонувала в одній й тій самій будівлі весь час існування. Але споруда не мала статусу історичної пам’ятки, тому краєзнавча громадськість та небайдужі мешканці міста хвилюються за її долю після закриття.

Михайлівська церква. Фото - IgorTurzh

Особливо слід сказати про Боярський музей. Він – прямий нащадок літературно-меморіальний музею письменника Миколи Островського – однієї з численних «ікон» радянського режиму.

Цікаві факти:

В радянські часи вперто стверджувалося, що Островський наприкінці 1921 року приймав участь у будівництві вузькоколійки, яка мала врятувати Київ від паливної кризи суворої зими того року, і саме тут він захворів на тиф, що в подальшому, через низку хвороб, спричинило його повну інвалідність. Але зараз виявляється, що, згідно ним же складеної біографії, він не міг в цей час працювати в Боярці. Більше того – ще в радянські часи не були знайдено навіть решток нібито насипу самої вузькоколійки, а описані в романі характеристики ґрунту не відповідають ґрунтам в лісах під Бояркою. Тобто, маємо чергову легенду, роздуту в радянські часи за усіма канонами тодішньої пропаганди – легенду, яка отримала власне, автономне, життя.

Будівля краєзнавчого музею. На постаменті ліворуч колись стояв бюст М. Островського. Фото - зі сторінки музею в Фейсбук

Музей Островського в Боярці, відкритий 1974-го, був одним з двох головних музеїв СРСР, присвячених йому – другий, цікавої модерністичної архітектури, спорудили 1979 року в Шепетівці. При цьому саме в Боярці було створено цілий меморіальний комплекс, куди входили пам’ятник як Островському, так і його літературному героєві Корчагіну, паровоз «Кукушка» початку 1920-х, встановлений біля вокзалу тощо.

Коли 1992 року музей перепрофілювали на краєзнавчий, в ньому стали більше приділяти увагу саме дачному періоду історії Боярки та видатним людям, які тут мешкали. Зараз цей відділ музею – один з двох в області (другий – відповідна кімната музею у Ворзелі - про нього буде мова далі), який розповідає про історію дачних околиць Києва. 

Колишня дача московського купця Фоми Осипова на Хрещатику, 83. Фото - А. Короб

Цікаві факти:

Особливо цікаво буде дізнатися про міцно пов’язану з Бояркою родину Кістяківських, яка дала світу і політичних діячів, і вчених у декількох галузях – від соціології до орнітології. Правознавець та історик Олександр Кістяківський (1833-1885) побудував тут собі власну дачу, будівля якої простояла до 2017 року, коли була розібрана (хоча серед краєзнавців є певні суперечки щодо нумерації старих ділянок, й, відповідно, належності знесеної споруди Кістяківським).

На цій дачі народився Георгій (Джордж, 1900-1982) Кістяківський – фізик та хімік, учасник Манхетенського проекту по створенню американської ядерної бомби, радник президента Ейзенхауера (1950-ті роки) з питань науки та техніки, доктор Оксфордського університету. Пізніше дача належала подружжю Василенків – історику, одному з президентів Української Академії Наук Миколі Василенку та його дружині, також історикіні, Наталі Полонській-Василенко.

Георгій (Джордж) Кістяківський, світлина 1950-х років, коли він радником президента США

В музеї також розповідається про долю відомих мешканців Боярки, постраждалих від радянської влади - вчителя-дисидента Івана Коваленка (1919-2001) та письменника, краєзнавця, в’язня сталінських таборів, автора пронизливого роману «Колима» Івана Іванова (1911-1989).

Адреса: вул. Грушевського, 49. Часи роботи: 9:00-17:00, субота – до 16:00, крім неділі та понеділка. Телефони: 04598-35577, 063-243-50-31, 096-726-76-92.

Володарка: парк сакур та музей української звитяги

Районний центр на півдні області ще нещодавно не відрізнявся особливими пам’ятками. Хіба що Хрестовоздвиженська церква (1730 р.) - колишній костел – могла привернути побіжну увагу проїжджаючих. Все змінилося протягом 2017-2019 років, коли в місті появилися два цікавих об’єкти – спочатку музей, а потім парк.

Музей звитяги та трагедії України відкрився на Покрова 2017 року. Його заснував Олександр Ушинський - колишній боєць Добровольчого Українського корпусу «Правий сектор», згодом офіцер 131-го окремого розвідувального батальйону, голова Громадської спілки «Спілка ветеранів», один з найстарших добровольців АТО – коли він пішов на війну, то мав вже 58 років. Обороняв Донецький аеропорт, був контужений під Пісками, побував у полоні. А по поверненні започаткував музейно-патріотичну справу у Володарці.

Олександр Ушинський веде екскурсію по своєму музею. Фото - Д. Юрченко

Власне, це три експозиції під однією назвою, присвячені, відповідно, подіям війни в Донбасі, Майдану та Голодомору. Кожна зала насичена експонатами, які Ушинський збирав власноруч – від предметів селянського побуту 1910-30-х років до кулемета «Максим» часів Другої Світової, який «приймав участь» в АТО, й відтвореного бліндажа зразку кампанії 2014-15 років: з працюючою буржуйкою, стінами з товстих колод та нехитрим солдатським посудом.

Адреса музею: вул. Коцюбинського, 44.

Парк «Острів Сакури» - атракція зовсім нова. Його відкрили у травні 2019 року на штучному острові площею 1,6 га. Меценатом проекту став генеральний директор компанії «ФК ЛТД» Микола Каплун. Тут можна побачити не тільки споруди в японському стилі та, відповідно, елементи японського саду, а й велику кількість інших скульптур та мальовничих панорам, «птахопарк» з більш ніж 30-ма видами птахів, і окремий куточок, де пасуться косулі та олені. Усього в парку, окрім сакур, висаджено понад 3500 тисяч рослин та кущів, сотні дерев. Увагу дітей обов’язково приверне велика модель піратського корабля. Є тут і ще один дитячий майданчик.

Парк Сакур у Володарці. Фото - В. Карімов

Парк розташований на вул. Луговій. Часи роботи: 12:00-20:00, крім понеділка.

Ворзель: композиторська Мекка та «найбільш дачний» музей

Незважаючи на те, що будівельна лихоманка поступово дістається усіх київських передмість, саме Ворзель – тихий та напрочуд затишний сусід Бучі та Ірпеня – ще тримається, зберігаючи атмосферу справжньої курортної місцевості. Це дійсно перлина серед соснових лісів північно-західних київських дачних місцевостей, які витягнулися уздовж залізничної лінії на Тетерів. Не буде перебільшенням стверджувати, що саме у Ворзелі можна іноді опинитися ледве не в машині часу, та зрозуміти, яким було справжнє неквапливе, бадьоре та здорове дачне буття минулого століття – як царської, так і радянської діб.

Тут ми можемо побачити найбільшу в області кількість збережених дерев’яних дач – більшу, ніж у Пущі-Водиці та Боярці, узятих разом (не говорячи вже про інші пригороди, де таких будинків практично не зберіглося взагалі), та ще більшу кількість дач кам’яних. Звичайно ж, багато з них перебудовані, надбудовані або вже закинуті, але саме цей пригород ми можемо вважати справжнім музеєм дачної культури під відкритим небом.

Перша аптека у Ворзелі понад 100 років працює в тій самій будівлі. Фото - А. Короб

Власне, музей у Ворзелі також є. Він знаходиться в елегантному особняку (його фото винесене як заглавне до статті), який належав графині Наталії Уваровій (в дівоцтві - Терещенко; 1890-1987). Власне, будували його не подружжя Терещенко-Уварова, а родина відомих київських купців німецького походження Септерів. Будинок стоїть неподалік залізничної станції, та є центром культурного життя селища – біля нього відбуваються усі масові заходи.

В музеї ви дізнаєтеся практично об усіх відомих мешканцях Ворзеля. Так, видатний український письменник один провідних майстрів Розстріляного Відродження Валер'ян Підмогильний (1901-1937) вчителював прямо в цьому будинку, де після націоналізації розмістили школу. У Ворзелі мали дачі відомий композитор Борис Лятошинський (1894-1968), нащадки якого і досі живуть тут, одні з перших авіаторів Російської Імперії Михайло Єфімов (1881-1919) та Георгій Горшков (1881-1919) – пізніше командувач військової авіації УНР та Гетьманату, а також політик-монархіст, розвідник та журналіст, один з найвідоміших діячів свого часу Василь Шульгін (1878-1976), актор Іван Мар’яненко, актриса Віра Юренєва тощо.

Адреса: вул. Курортна, 37а. Телефони: 04597-481-14, 093-248-41-29. Графік роботи: 8:00-17:00, в суботу та неділю - з 10:00 до 17:00. Сайт - http://uvarovsky.wordpress.com

В музеї душевно відтворено затишний дачний побут минулого. Фото - С. Шпіга

Цікавий факт:

Ворзель «долучився» і до створення «одеського літературного міфу» - адже саме тут, в серпні 1926 року, Ісак Бабель написав свої п’єси «Закат» та «Марія».

Після Другої Світової Ворзель зробили центром відпочинку композиторів – тут відкрили будинок творчості, який зараз, на жаль, перебуває у ганебному запустінні. Але протягом більш ніж півсторіччя тут відпочивала та творила уся музична еліта України.

Про історію Будинку творчості композиторів, та взагалі музичну історію Ворзеля, розповідає приватний музей музичної історії, створений колишньою директоркою закладу Оленою Куц. Він працює за домовленістю. Телефон: 067-243-7812.

Цікавий факт:

Такі відомі пісні, як «Два кольори», «Рушники», «Як тебе не любити, Києві мій», були написані саме у Ворзельському будинку творчості.

Іншим, окрім будинку Уварових, символом Ворзеля є сторічне тюльпанове дерево, висаджене 1914 року на території однієї з садиб. Шукати його слід на вул. Тюльпановій (Червоноармійській), 8.

Квітне тюльпанове дерево. Фото - М. Павленко

А на території церкви Преображення (збудована 2010 року, парафія належить до ПЦУ), що стоїть на розі вулиць Березової та Котляревського, знаходиться міні-зоопарк.

Городище-Пустоварівське: найбільші старовинні водяні млини в області

Якщо ви вирішите відвідати Володарку, то не варто оминати дуже цікавий об’єкт в районі – комплекс величезних водяних млинів на річці Рось в селі Городище-Пустоварівське. Його мальовничість захоплює. Цей комплексний пам’ятник промислової архітектури, найбільший такого роду на Київщині, включає два млини - кам’яний триповерховий на правому березі та цегляний чотириповерховий на лівому, греблю зі шлюзами, та три великі комори на схилі пагорбу, укріпленого масивними кам’яними підпірними стінами. 1970-го року цей ансамбль доповнив ажурний підвісний пішохідний міст.

Підпірні стіни та будівля одного із складів збудовані ще в 1850-х роках, власне гребля - 1870-го, головні ж споруди належать до 1890-х. Все це було зведено для обслуговування місцевого цукрового заводу.

Частина комплексу млинів в Городищі-Пустоварівському. Фото - Р. Маленков

Правобережний млин частково зруйнований, а частково перебудований у житловий будинок. Його мешканці, як і наглядач лівобережного млина (той працює вже на електриці), потроху звикають до уваги туристів. З ним можна домовитись зайти всередину та побачити роботу деяких механізмів, яким по 110-120 років. Непрацюючі ж механізми та їхні частини зібрані в окремому приміщенні.

Згурівка: романтика парку Кочубеїв

В цьому районному центрі на лівому березі Дніпра колись стояла одна з найрозкішніших садиб початку ХІХ сторіччя. Належала вона Кочубеям – спочатку Аркадію (1790-1878), а потім його синові Петру (1825-1898). Останній значно розширив парк, закладений батьком, облаштувавши його за останніми трендами ландшафтної моди. Кочубею явно не давали спокою успіхи Івана Скоропадського, який в цій ж часи працював над парком в Тростянці (Чернігівська губернія). Конкуренція двох аристократів явно йшла на користь обом паркам.

Озеро, яке зветься Хиврине море, в Згурівському парку. Фото - Л. Щербінко

Зокрема, в Згурівці Кочубей облаштував ставки, насипав декілька штучних пагорбів, один з яких гучно назвавши Араратом. На кінець позаминулого століття в парку зростало 382 види дерев і кущів, серед яких переважали дуби, липи, в'язи, клени, явори, ясені, акації тощо. Обов’язково знайдіть найбільше дерево парку – величезний дуб Кочубея з діаметром стовбура в 172 см.

З паркових споруд (палац був спалений більшовиками) зберіглася романтична альтанка в мисливському стилі, яка знаходиться на штучному острові посередині озера. Вона є символом парку. В цій романтичній споруді зараз розташовано кафе, до неї проведено місток.

Павільйон на острові в парку. Фото - Р. Маленков

Петро Кочубей, як і його вічний суперник Іван Скоропадський, заповів поховати себе в парку. Пізніше поруч була похована його дружина. Могили подружжя зберіглися.

В самій Згурівці можна побачити деякі службові будівлі цукрового заводу, хоча і у перебудованому вигляді.

Кагарлик: найстаріший парк Київщини

Ще один маловідомий, але дуже гідний відвідування, садибний парк знаходиться у райцентрі Кагарлик. Закладено його було наприкінці XVIII ст. Дмитром Трощинським (1749-1829) – видатним представником українського шляхетства, нащадком Івана Мазепи (його прадід був племінником гетьмана). Трощинський уславився як меценат та колекціонер, також він вважається одним з тих, хто в епоху наступу на українські традиції, релігійну, політичну та культурну самостійність в часи Катерини ІІ почав, під виглядом колекціонування, збирати раритети, пов’язані з козацькою епохою, у т.ч. з забороненою постаттю Мазепи. Власне, завдяки Трощинському багато речей та документів, дотичних до великого гетьмана, не були вивезені до Петербургу або знищені.

В'їздні ворота, що зберіглися з часів Трощинського. Фото - І. Биков

Трощинський облаштовував парк площею більше 35 га, зробивши його одним з найрозкішніших на той час. Він насадив тут 113 видів дерев, наситив парк чисельними «забавами» (як це тоді називалося) – парковими павільйонами, гротам, лабіринтами тощо. З цього усього зберіглися елегантна альтанка-ротонда на пагорбі та ажурна в’їзна брама.

Другий розквіт парку стався через сторіччя, коли він належав вже іншому господареві – Михайлу Чорткову (1829-1905), генерал-губернатору одразу декількох губерній (тоді це було можливо), у т.ч. Київської. А ось купувати собі маєтки в губерніях, якими той чи інший можновладець керував, було не дозволено. Тому Чорткова звільнили з посади за придбання маєтку в Кагарлику. Після цього він вирішив, що, раз вже так сталося, то має присвятити цій садибі подальше життя – й почав облаштовувати його на свій смак.

Цікавий факт:

Чортков встановив у парку аж 748 різних статуй і бюстів - копій відомих римських і грецьких шедеврів. У 1918 році частина їх була вивезена в Німеччину, а частина знищена разом з палацом під час подальшого розграбування садиби. Хоча одна із скульптур, причому в дуже доброму стані, й досі стоїть біля альтанки (а якщо це і сучасна копія копії, то все одно вона вдало пасує пейзажу).

Альтанка-ротонда. Фото - сайт Кагарлицької міськради

В місті зверніть увагу на дуже оригінальну дзвінницю новозбудованої 2016 року Преображенської церкви, схожу на мінарет. Насправді це - колишня... водонапірна вежа радянських часів. Такого оригінального рішення нема більше в жодному місті України.

В Кагарлику є і краєзнавчий музей: вул. Кооперативна, 2. Телефони: 04573-51276. Закритий по неділях.

Коленця: найоригінальніша дерев’яна церква Київщини

Фахівці з історії архітектури дружно вважають, що подібного за плануванням та архітектурою храму в області більше нема. На півночі Київщини (село знаходиться в Іванківському районі) ця церква, присвячена Козьмі та Даміану, точно є найбільш цікавою. Архітектор цієї непересічної споруди залишається невідомим, хоча будували церкву не аби коли, а 1874 року. Вона вдало стилізована під старовинні храми, через що досі у дослідників прокидаються сумніви – а чи не побудовано споруду в ХVІІІ столітті? Дійсно, вона виглядає давнішою – її старять свідома архаїка форм та колір й фактура дерева.

Храм Козьми та Даміана. Фото - І. Биков

Оригінальність архітектурного планування храму полягає в тому, що барабан верхньої, підбанної частини, спирається зсередини на вісім колон з хвилястими винцями зверху, які утворюють своєрідне «шатро». Такого рішення в жодній іншій церкві нема.

Ще більш цікавим є інтер’єр та начиння храму, в якому зібрані різностильові та різночасові ікони, що оперізують стіни, рушники та предмети культу, у т.ч. з інших, розібраних храмів округи. Справжній музей церковної старовини! Храм належить до ПЦУ.

Липовий Скиток: найстарша дерев’яна церква області

У Васильківському районі розташоване село, назване на честь монастиря, який колись був в цій місцині. Експерти називають його тричі самобутнім – і мають рацію. По-перше, він присвячений Св. Онуфрію – а така присвята в Україні зустрічається дуже не часто, і більш характерна для заходу країни. По-друге, цей храм є найстаршою з дерев’яних церков Київщини, яка стоїть на своєму первісному місці.

Цікавий факт:

Давнішими за Онуфріївський храм в Київській області є церкви з сіл Дорогинка (1528 р.), Острійки (1606 р.) та Піщики (1651 р.) Але усі вони перевезені у скансени – церква з Дорогинки зараз стоїть у Пироговому, а дві інші – у Переяславі.

Церква Св. Онуфрія. Фото - І. Биков

Третьою особливістю храму вважають, власне, його архітектуру. Дерев’яних храмів часів козацького бароко в Україні взагалі зберіглося мало, тому цей може вважатися чи не раритетом свого роду. Високий, «прозорий», інтер’єр, як і в Коленцях, наповнений церковними скарбами: тут є царські врата, розписні шафи, ікони народного малярства, деякі з яких можуть походити з XVII століття. А ось розписи відносяться вже до нашого часу.

Нещодавно храм був пофарбований наново. Парафія також належить до ПЦУ.

Сулимівка: старосвітська резиденція та храм часів Мазепи

В Бориспільскому районі знаходиться село Сулимівка, назване так за родом, резиденцію якого було 300 років. Сулими були одними з найвідоміших фамілій серед козацької старшини. Легендарний запорізький отаман Іван Сулима (страчений 1635 поляками за зруйнування фортеці Кодак, яка заважала козакам вільно пересуватися Дніпром) отримав ці місця у володіння ще в першій половині XVII століття.

Від багатовікової резиденції зберіглися Покровська церква (належить до ПЦУ) та патріархальний будиночок, який є доволі цікавим зразком провінційної поміщицької архітектури.

Покровська церква в Сулимівці. Фото - Ю. Слюсар

Цікавий факт:

Церква довгий час вважалася найстарішою кам’яною культовою спорудою в області: роками її побудови називали 1621-29. Але зараз встановлено, що храм збудували в останній рік мазепинської доби, 1708 року.

Дуже цінну престольну ікону Покрови з церкви вдалося свого часу врятувати - вона експонується в Національному Художньому музеї. Там само знаходяться і портрети роду Сулим, які колись висіли у церкві. А ось решткам власників Сулимовки не пощастило – усипальня під церквою була сплюндрована.

Цікаві факти:

Біля храму в 1886 р. був похований грузинський князь Петро Багратіон – небіж відомого полководця часів наполеонівських війн. Князь був у родинних зв’язках з Войцеховичами – спадкоємцями Сулим. Войцеховичі володіли маєтком у другій половині ХІХ сторіччя. Понівечений надгробок багато років був підставкою під корито для свиней...

На стіні церкви встановлено сучасну дошку з іменами усіх похованих тут представників роду Сулим-Войцеховичів.

Милий патріархальний садибний будиночок Сулим. Фото - Nin gen

Великий садибний будинок, в якій мешкали декілька останніх поколінь господарів маєтку, не зберігся, а ось його непоказний, на перший погляд, попередник, вцілів, та є дуже цінним архітектурно-історичним об’єктом. В радянські часи ньому розміщувалися школа, а пізніше – фельдшерський пункт. Поруч – старий зарослий парк.

Тараща: атмосфера колишнього повітового центру

Колись повітовий, тепер райцентр, Тараща геть випадає з усіх туристичних маршрутів Київщиною. А вона цікава збереженістю архітектурного ансамблю міста: за виключенням розібраних в 1930-тих трьох православних храмів, місто й досі зберігає усі видатні будівлі царської доби.

Найбільш фотогенічними з них є костел та пожежна каланча. Костел Марії Магдалини знаходиться на вул. Шевченка, 68. Він збудований 1896 р.

Цікаві факти:

1942 року німці передали споруду православним, бо в громади не було власного приміщення, а католиків в місці не лишилося. В 1960-х його знову закрили, та влаштували тут музичну школу.

Костел в Таращі. Фото - Р. Маленков

Пожежне депо на вул. Шевченка, 3, поблизу центральної площі міста, також зведено наприкінці ХІХ сторіччя, а його башта за формою є унікальною, ніби іграшковою – іншої такої за сілуетом нема в Україні. Як і костел, вона стала одним з символів Таращі.

Інші видатні пам’ятки відносяться до більш ранніх часів – а саме до періоду, коли місто зробили повітовим центром (1801 рік). Ансамбль необхідних адміністративних споруд був зведений у 1803-17 роках за проектом видатного архітектора епохи ампіру, професора Академії мистецтв Андріяна Захарова (1761-1811; саме він проектував Круглу площу в Полтаві та Преображенський собор в Дніпрі). Окрім власне Присутніх місць – головної бюрократичної установи, сюди входять будівлі казначейства, земського суду, земської управи (усі – на вул. Хмельницького, навпроти автостанції), та в’язниці (теж вул. Хмельницького, 3). Щодо останньої, то навіть дивно, що в радянські часи споруду не використовували за призначенням, а перепрофілювали під сільськогосподарський технікум (зараз – агротехнічний коледж). Бокові та задній фасад будівлі дають можливість уявити, яким був задум Захарова (передню частину реконструювали в сталінську добу).

Пожежне депо зі стрункою баштою. Фото - І. Биков

Щодо житлової забудови, то фактично увесь центр міста, аж до околиць, рясніє різноманітними особняками царського періоду, серед яких є навіть зразки скромного провінційного модерну. Здебільшого, ці будинки належали негоціантам єврейського походження.

Неможливо не помітити старий млин – свого часу найпотужніше підприємство Таращі, який в радянські часи став цехом заводу «Мотор» (вул. Сікевича, 37а).

Відзначимо і таку сумну пам’ятку, як великий кам’яний хрест, встановлений 2003 року на околиці Таращанського лісу, в якому було знайдено обезголовлене тіло журналіста Георгія Гонгадзе.

Ось такою була наша сьогоднішня мандрівка Київщиною. Тож, починаємо відкривати для себе нові міста та місця на мапі столичної області, та готуємося до нових подорожей – вже і інші українські регіони. До нових зустрічей!

Також дивиться фоторепортаж "Київська область: маловідомі пам'ятки та цікаві місця"

Павло Ковальов