Здесь было море: как живут на берегах высохшего Арала
Аральское море — соленое озеро, которое находилось на границе Казахстана и Узбекистана и входило в тройку самых больших озер планеты. Неразумно высокое потребление его воды для орошения хлопковых полей привело к тому, что Аральское море стало высыхать. За последние сорок лет площадь озера сократилась в десять раз. Из-за снижения уровня воды погибла рыба. Высыхание моря не только лишило людей работы, но и сказалось на экологии: Арал был огромным терморегулятором, поэтому, когда вода ушла, максимальная температура в окрестностях стала достигать 60°C.Документальный фотограф и журналист Юлия Галушина путешествовала по Приаралью, снимая жизнь людей, которые верят, что Аральское море возродится. — В бассейне Аральского моря проживает 40 миллионов человек, из них 4 миллиона — в зоне экологического бедствия. Все, кто мог, давно уехали отсюда. Остались пенсионеры и те, кто присматривает за пожилыми родителями. Местные работают в госучреждениях, в поселках люди зарабатывают на жизнь разводя овец, лошадей и верблюдов. Молодежь при первой возможности уезжает на заработки в большие города России и Казахстана. Еще в окрестностях Арала живут романтики, которые верят, что море возродится. Меня впечатлила история одной семьи из села Акеспе. Когда море ушло, песок завалил его по самые крыши. Местные жители построили аул в трех километрах от старого селения и перебрались туда. В поселке осталось десять семей. Одну из жительниц Акеспе зовут Турсун. Ее муж несет вахту на Урале, четверо детей каждый день ездят в школу в соседнее село. Несмотря на то что в Акеспе нет ни магазинов, ни канализации, Турсун не хочет бросать свой дом. В поселке Шеге я познакомилась с художником. Он видел Аральское море в детстве, но до сих пор продолжает рисовать его. Еще есть ученый, который собирает у себя дома документы о катастрофе на Арале. Однажды во время аэросъемки он увидел на дне огромные рисунки и вот уже двадцать пять лет пытается разгадать их значение. Все эти люди заботятся об Аральском море, как о больном ребенке, и ждут его выздоровления. Люди на Арале живут воспоминаниями. После их историй я невольно представляла, как здесь было раньше: море, корабли, обжитые дома на берегу. Я снимала в Узбекистане и Казахстане. Начала в Аральске — бывшем порту Аральского моря, — потом побывала в рыбацких поселках Акеспе, Тастубек, Жаксыкылыш, Шеге, и Муйнаке — узбекском городе, в котором тоже когда-то был порт. Сюда приезжает так много журналистов, киношников и блогеров, что местные шутят: если бы каждый из них привозил с собой ведро воды, Аральское море удалось бы спасти. За снимок некоторые местные жители просят деньги — люди слишком устали от внимания фотографов. Туристы — один из основных источников дохода для местных, которые селят их у себя дома и проводят для них экскурсии. Особо предприимчивые открывают заправки и гостиницы. Кроме сумок с национальной вышивкой, других сувениров здесь нет. Но путешественники из Европы, США и Японии едут сюда не за ними, а чтобы увидеть сюрреалистические пейзажи в духе Сальвадора Дали и ржавые суда в песчаных дюнах. До недавнего времени на Арале было два кладбища кораблей — в Муйнаке и Жаланаше. Но пять лет назад местные жители растащили двенадцать кораблей в Жаланаше на металлолом. Туристы, которые сегодня приезжают в Жаланаш ради селфи на фоне ненужных судов, находят только длинные ржавые пятна на земле. Дно высохшего моря покрылось слоем соли; местами почва поросла саксаулом и желтым камышом. Внедорожники, на которых ездят путешественники и местные жители, отполировали землю до блеска. Поблескивающие на солнце солончаки издалека напоминают водную гладь. В Приаралье регулярно случаются бури. Ветер поднимает со дна пыль, соль и химикаты, которые оседают в селах Каракалпакстана и Туркменистана. Песком покрыты дороги, площади, тротуары; чтобы защитить свои дома, местные жители наглухо закрывают окна. Когда ходишь по здешним местам, каждый шаг поднимает облако пыли. Из-за сухого воздуха все время кашляешь, поэтому некоторые люди здесь ходят в защитных масках. Осолонение Арала привело к тому, что подземные воды тоже стали солеными, поэтому пить воду из-под крана нельзя (но люди все равно ее используют). В Казахстане большие природные запасы соли, в Приаралье она считается природным богатством. По иронии судьбы, соль убила все живое в районе Арала. Правительство СССР знало, что Аральское море исчезнет, но продолжало выкачивать из него воду. Арал «выпивали» пять республик: Таджикистан, Кыргызстан, Казахстан, Туркменистан и Узбекистан. Они и должны были его спасать. Первые шаги были сделаны в девяностых: страны Центральной Азии подписали соглашение о спасении водоема и создали Международный Фонд спасения Арала. Вода из Арала шла на снабжение городов, орошение хлопковых полей, а также использовалась на заводах, которые находятся в бассейнах рек Амударьи и Сырдарьи. Чтобы спасти море, пришлось бы остановить промышленность на сорок лет. Чиновники бы на это никогда не пошли, поэтому многие проекты по восстановлению умирающего Арала остались на бумаге. Четырнадцать лет назад власти Казахстана построили Кокаральскую плотину, которая спасла Малый Арал от пересыхания. После того как в водоеме появилась рыба, сюда на двухнедельную вахту начали приезжать молодые люди из Кызылорды и Аральска. Живут они в землянках по несколько человек, пойманную рыбу сдают на предприятия. Если повезет, одна лодка с несколькими рыбаками может заработать за день около $200. Больше всего платят за сазана и судака. Власти Казахстана и Узбекистана пытаются смягчить последствия катастрофы. На дне высохшего моря высаживают кустарник. По расчетам чиновников, через десять лет растения покроют всю площадь и остановят эрозию грунта. На берегу высаживают фруктовые деревья. Но пока эффект едва заметен. Я продолжаю снимать на берегах Арала. Чтобы найти явления, скрытые от туристов, специально отхожу от популярных маршрутов. В моих планах издать фотокнигу под названием «Почти море». Я посвящу ее людям, которые потеряли море и привыкают жить без него.
6 травня в київському Будинку Архітектора в рамках «Тижня дизайну» відбувся концерт цієї легендарної київської групи.
Колектив існує майже сорок років і став невід’ємною частиною самого Києва. Його склад змінюється, збільшується чи зменшується, якийсь час виступи можуть бути регулярними, раптом вони майже припиняються і пізніше виникають на новому місці. Концерти великим складом нечасті і збирають своєрідний клуб шанувальників, в якому всі знають один одного.
Участь в Ukrainian Design & Innovation Week не є випадковою, тому що від перших днів колектив активно співпрацює з художниками: колись це виставки, що поєднані з концертами, колись — художньо-музичні перформенси. Цього разу глядачів зустрічали експонати виставок, що проходять в рамках вже шостого «Тижня дизайну», який триває в Києві з 4 по 10 травня. Він складається з експозицій, майстер-класів, лекцій та воркшопів, екскурсій до майстерень, кінопоказів та іншого. З 2023 року Ukrainian Design & Innovation Week доєднався до World Design Weeks, куди на сьогодні входять сорок чотири країни. Події відбуваються на кількох майданчиках, повна програма є на сайті фестивалю.
Er. J. Orchestra:Олексій Александров — блокфлейти, перкусіяВіктор Крисько — електроскрипка, клавішіВолодимир Сороченко — гітараОлексій Колесніченко — клавішіОльга Прудей — вокалКатерина Александрова — флейтиЯрослав Бендерук — перкусія, вокал
Текст та фото — Олександр Зубко. 07.05.2026 — 16 — 1254
Призначити 30 квітня кожного року як дату, присвячену цьому музичному жанру — таке рішення було оголошено ЮНЕСКО ще у 2011 році, а перші події відбулися вже наступного року.
Вони включають великі та малі концерти, освітні події та інші заходи, які відбуваються безпосередньо або віддалено. Більшість з них припадають на останній день квітня, але значна частина відбувається раніше. Організатором є неурядова організація Інститут джазу Хербі Хенкока (Herbie Hancock Institute of Jazz) (США) та дирекція ЮНЕСКО. В новині сайту Міжнародного дня джазу від 2 травня сказано, що цього року заходи відбулися більше, ніж в 190 країнах та на всіх континентах. Так, включно з Антарктидою.
Звісно, відзначають це свято і в Україні. Якщо скласти афішу джазових подій, стане очевидно, що 30 квітня їх більше, ніж в будь-який інший день року. Більшість концертів офіційно оголошують себе причетними до свята, проте не всі здогадуються зареєструвати свої заходи на офіційному веб-сайті Міжнародного дня джазу. Проте деякі з джазових діячів таке зробили, їх можна знайти у відповідній вкладці.
Ми пропонуємо вашій увазі репортажі з двох концертів, що відбулися в Києві 30 квітня. Перший — звітний концерт кафедри джазу Київської муніципальної академії музики ім. Р.М. Глієра, він пройшов в одному з концертних залів цього навчального закладу і відомий як 43JazzClub. Цей концерт був підтверджений як подія в рамках Дня джазу. Другий — виступ вокалісти Аніко Долідзе з її біг-бендом. Він також присвячений святу джазу, про що було вказано на афіші. Цікаво, що перший концерт цього колективу також відбувся саме 30 квітня, але дев’ять років тому, і так само був присвячений Дню джазу, і на цій же сцені — у Caribbean Club.
А головною подією свята традиційно є Зірковий глобальний концерт (All-Star Global Concert), який вже давно транслюється у прямому ефірі на Youtube. Цього року він відбувся у Ліричній опері Чикаго (Lyric Opera of Chicago) — одному з найбільших оперних залів США.
Текст та фото — Олександр Зубко.
03.05.2026 — 23 — 3463
6 квітня в одному з залів готелю «Хілтон» відбувся конкурс, який вже майже два десятиріччя щорічно проводить Асоціація сомельє України — член Міжнародної асоціації сомельє (Association de la Sommellerie Internationale, ASI). Із зрозумілих причин переривався він у 2020, 2022, 2023 та 2024 роках.
З дванадцятьох півфіналістів до фіналу вийшли Євген Олійник, Дмитро Лазорка та Богдан Павлюх. За збігом обставин, всі мешкають у Львові та працюють тут сомельє.
Частина завдань були традиційними: подача напоїв, пошук помилок у винній карті, дегустація наосліп міцного алкоголю. А були і незвичні. Так, треба було за слайдами на екрані визначити регіон походження напою. Або ж дати вичерпну характеристику єдиному зразку вина у келиху та поради щодо страв до нього. Чи навпаки: отримавши тарілку з їжею підібрати напої до неї.
Переможцем було оголошено Богдана Павлюха. З усіх трьох конкурсантів він єдиний вже потрапляв у фінал, причому чотири рази: у 2014 та 2015 роках посів третє місце, у 2017 та 2020 роках — друге.
На нашому сайті є фоторепортажі про конкурс 2016, 2017, 2018, 2019 років. А також про перший міжнародний жіночий кубок.
Текст та фото — Олександр Зубко
01.05.2026 — 30 — 3532
Ціна помилки та сила природи: подорож у Чорнобильську зону, яка назавжди змінила хід історії.
Виповнюється 40 років з дня аварії на Чорнобильській АЕС. Катастрофа 1986 року не лише змінила хід історії, а й створила унікальну зону відчуження, де час фактично зупинився. ЧАЕС залишається об’єктом уваги людей з усього світу, а покинуті міста Прип’ять та Чорнобиль поступово переходять під контроль природи.
Фотограф Дмитро Дятлов відвідав Зону і зафіксував, як виглядає епіцентр катастрофи. Як працює станція, чому дика природа витісняє залишки цивілізації та як виглядають покинуті локації – у фоторепортажі та тексті Дмитра для РБК-Україна. Публікуємо пряму мову автора. Більшість кадрів публікується в медіа вперше. Про це повідомляють Контракти.UA.
Чорнобиль: катастрофа, яка так і не закінчилась
Я народився у 1986 році – рівно через п’ять місяців після аварії на Чорнобильській АЕС. У Києві – за дві години їзди від місця, яке назавжди змінило хід історії. Чорнобиль весь час був поруч – як точка на мапі і як нав’язливий образ у підсвідомості.
Чорнобиль – це не лише минуле. Це місце, де можна побачити майбутнє без людини. З дитинства мене тягнуло туди майже фізично. Зовсім поруч – епіцентр однієї з найбільших техногенних катастроф. Хотілося пізнати це місце не з чужих розповідей, а самому.
Потрапити в Зону вдалося лише багато років потому – вже з камерою, у складі знімальної групи. Це було кілька років тому, ще до війни. Але навряд чи там щось могло кардинально змінитися. Час тут не рухається – він накопичується.
Зона: територія зупиненого часу
Дорога до Зони – це перехід. Перехід із звичної реальності у простір, де минуле не пішло, а залишилося.
Ми їхали мовчки. Говорити не хотілося. Хотілося слухати тишу. Обабіч дороги – покинуті села. Хати з перекошеними дахами, вибитими вікнами, облупленою фарбою. Колись тут топили печі, пахло хлібом, звучали голоси. Тепер – лише вітер у порожніх рамах і гілки, що тягнуться всередину, ніби ліс повільно, але невідворотно освоює чужий простір.
Люди виїжджали "на три дні". Незаперті двері. Недопитий чай. Покинуті іграшки. Але ніхто так і не повернувся. З часом розумієш: для цих місць аварія була не просто катастрофою. Це був розрив часу – миттєвий і незворотний. І водночас – початок іншого процесу.
Природа: життя після людини
Людина пішла – і природа повернулася. Стіни заростають мохом молодою порослю, стежки розчиняються в траві. Усе, що колись утримувалося зусиллям людини, поступово, подвір’я зникають під відпускається.
Якщо відволіктися від попереджувальних знаків про радіацію, помічаєш інше. Це територія, де відбувся один із найрідкісніших експериментів в історії – без участі вчених. У якийсь момент розумієш, що Зона стала притулком – саме тому, що людина пішла.
Рослинність тут буйна, комах стільки, що повітря здається густим, птахів чути всюди. Вода в каналах і озерах повна життя. Дикі тварини почуваються впевнено – їх ніхто не витісняє і не переслідує.
Тут живуть рисі, кабани, козулі, олені. Щільність вовків – вища, ніж у багатьох європейських заповідниках. У лісах зустрічаються навіть ведмеді та зубри. Коні Пржевальського, завезені у 1990-х, прижилися і утворили стійку популяцію. Радіація залишилася. Людина – ні. І саме це виявилося вирішальним фактором.
Для мене Чорнобиль – це не лише місце катастрофи. Це ще й наочна відповідь на питання, якою могла б бути наша земля без постійного втручання людини.
ЧАЕС: станція, яка не може померти
Сама станція – місце парадоксальне. Це не руїна – це працюючий механізм, просто з іншою функцією. Територія контрольованої небезпеки. Після аварії вийшов з ладу лише четвертий енергоблок. Інші ще довго працювали. Остаточно станцію зупинили лише у 2020 році.
На момент зйомки над зруйнованим блоком уже височіла нова захисна арка – "Укриття-2". Гігантська конструкція, що мала ізолювати реактор і зробити можливою подальшу роботу з нейтралізації наслідків вибуху.
Територією ми пересувалися лише з провідником і за суворо визначеними маршрутами. Фон змінюється: десь майже спокійно, десь дозиметр починає нервово потріскувати.
Усередині адміністративних будівель – те саме відчуття застиглого часу. Радянські таблички, схеми, плакати. Назад у СРСР. Особливе враження справляють вітражі художника Миколи Лінника, завершені буквально напередодні аварії. На них – історія освоєння «мирного атома»: від Прометея до підкорення космосу.
І ще один майже сюрреалістичний образ – ставок-охолоджувач. Вода буквально "кипить" від руху величезних сомів. Ловити їх, звісно, заборонено. Це радіоактивний "заповідник", де екосистема десятиліттями живе в особливих умовах.
Сьогодні ЧАЕС не виробляє електроенергію. Вона перебуває у стадії виведення з експлуатації. Але це не "мертве" місце – тут постійно працює персонал, підтримуючи складну й вразливу систему.
Пропонуємо почитати ексклюзивний матеріал РБК-Україна про ліквідаторів та про те, як у 2022 році працівники ЧАЕС добровільно йшли в окупацію.
Також ми підготували підбірку книг, яку варто прочитати про трагедію Чорнобиля та її наслідки.
фото: Дмитро Дятлов 26.04.2026 — 17 — 3613
Дрони прилетіли по трьох резервуарах з нафтою.
В ніч на четвер, 23 квітня, безпілотники Центру спецоперацій "Альфа" СБУ уразили нафтоперекачувальну станцію "Горький" у Нижньогородській області РФ.
Про це РБК-Україна повідомили джерела в СБУ. Про це повідомляють Контракти.UA.
НПС "Горький" є важливою ланкою нафтотранспортної системи Росії та входить до структури АТ "Транснефть - Верхняя Волга".
Станція транспортує нафту магістральними трубопроводами, зокрема за напрямком Сургут - Горький - Полоцьк. Вона забезпечує перекачування сировини на внутрішні маршрути, зокрема до НПЗ "Лукойл" у місті Кстово.
Згідно з попередніми даними, внаслідок удару було пошкоджено три резервувари з нафтою. Виникла масштабна пожежа площею 20 тисяч метрів квадратних.
"Ураження таких системоутворюючих станцій створює серйозні перебої в логістиці постачання нафти всередині РФ. Порушується робота магістральних трубопроводів, знижується ефективність переробки на НПЗ та зростають витрати на транспортування", - наголосило джерело.
Воно зазначило, що у підсумку це безпосередньо впливає на доходи російського бюджету, які використовуються для фінансування війни проти України.
Нагадаємо, у країні-агресорці після атаки безпілотників зупинили роботу одразу два нафтопереробні заводи, що належать компанії "Роснефть". Йдеться про Туапсинський та Новокуйбишевський НПЗ.
Крім того, в ніч на 22 квітня безпілотники атакували російське місто Сизрань у Самарській області. На місцевому НПЗ пролунали вибухи. 23.04.2026 — 4 — 3927
