Маршрутки як храм Божий
З нами в автобусі – Бог і Україна
Так сталося, що зараз я живу у Варшаві (столиця Польщі, див. атлас). І в силу різних причин мені доводиться виходити з дому: до театру, бару, магазину, пошти і так далі. Словом, пересуватися містом. Робити це можна пішки, але часом доводилося б іти цілий день, або й добу. Можна їздити на таксі, але навколо жодної доньки мільярдера нема. Весною я куплю собі велосипед і почну їздити на ньому (думаю, почну з якогось понеділка) – так я собі щозими обіцяю. Можна користуватися метро, але воно досить далеко від мене. До речі, про метро: найпопулярніший польський жарт про Євро-2012 звучить так: «Найкращим товаром для туристів у Варшаві є карта метро, котра зручно нанесена на сувенірну ручку». Мені теж спочатку не було смішно – аж поки я не пригадав, що у Варшаві тільки одна лінія метро. Так ось, з усіх перерахованих вище причин я їжджу переважно міськими автобусами. І зовсім це не задоволення, чесно кажучи.
Чому? – поцікавитеся ви. Відповідаю: їду ото я позавчора автобусом, за вікном -10, в салоні тепло, людей небагато, крісла зручні, по центру салону чоловік на інвалідному візку (ну бо в автобусі є автоматична сходинка-ліфт для неповносправних людей), на електронному табло з точністю до хвилини вказано коли ми прибудемо на потрібну мені зупинку, ну жах, словом. А, забув сказати – не грає жодної музики (от уже ці капіталістичні країни, у всіх меломанів є свої навушники – не колонки! – кожен слухає своє). Щоб не вдаватися в подробиці, скажу загально: нудьга повна, жодної тобі сварки, з’ясовування стосунків, побиття жінки, роздирання й викидання водієм через вікно чийогось пенсійного посвідчення, нудьга, нудьга.
український поет, перекладач і есеїст.
Автор збірок поезій «Вісім місяців шизофренії» (2007) та «ТЕРОРИЗМ» (2008). Лауреат літературних премій «Дебют» (2007) та «Київські лаври» (2011). Учасник багатьох українських та європейських літературних акцій та фестивалів. Окремі твори перекладені угорською, чеською, португальською, німецькою, англійською, російською та польською мовами.
Скажу правду: не їду я, а мучуся. А тут ще оголошення мені на очі потрапило: «Шановне панство! (Уже на цих словах мною почали тіпати, клята оця капіталістична нещира ввічливість!). З огляду на сильні морози (хе-хех, -10 це їм сильно, слабаки!) Автобус пришвидшеної лінії N116 буде зупинятися на всіх зупинках по трасі курсування». Угу, роблять вони оце, значить, вигляд, що про людей піклуються, щоб довго не стояли на зупинках, не мерзли. Нема дурних, нас так легко не проведеш, ми то собі знаємо, що за цим піклуванням стоїть Америка, Сорос, а вночі автобуси перетворюються на танки НАТО і ціляться в нашу сторону!
Втім, з оголошення можна зробити кілька висновків, як мінімум два: у Варшаві міські автобуси є пришвидшені і звичайні. Від себе додам, що є ще й нічні. Звичайні їздять весь день і зупиняються на всіх визначених зупинках вулиці (кожні 500-700 метрів). Пришвидшені їздять в години пік, і зупиняться не на всіх зупинках, а тільки на найважливіших розв’язках (приблизно раз на 2 кілометри), тому й їздити в них трохи швидше. Нічні автобуси їздять всією Варшавою, зрозуміло, вночі – тож з концерту ви можете поїхати не на таксі, а автобусом (вночі вони їздять тільки раз на годину). Кажу ж вам, ці капіталісти знущаються над людьми! І автобуси ці такі нецікаві, однакові, нові, жовті, ще й мають пріоритетне право проїзду на виділених смугах, тож у заторах не стоять. Не буду вам брехати: іноді мені жаль поляків, таке в них нецікаве, без перчинки, життя.
Не те що в нас, на рідній стороні. Як то кажуть, любов до прекрасного і до дармової гречки у нас у крові. Ми любимо все красиве, акуратне, високе! Наші маршрутки, як храм Божий: барокова розкіш, ліпнина, пишнота інтер’єру, свічки, іконостаси. Зайдеш у нашу маршрутку (впізнати зовні її важко, всі вони різні, часто може бути закамуфльована під вантажну «Газель»), а там – як в найкращих салонах Єнакієва: водій у фраку-уніформі, ввічлива стюардеса (бортпровідниця) з золотим зубом і діамантовою рукою, крісла вкриті вишуканою запиленою тканиною (під тигра), в салоні легко вловлюється ненав’язливий аромат бензину і шпротів, на вікнах – штори й фіранки, з огляду на погоду звучить «Зима» Вівальді. Ми – нація набожна, тому в кожному можливому місці громадського транспорту має бути ікона, хрестик, кадило, свічка (вирізки з «Плейбою» між іконами вішають провокатори). Хоч, може, я й помиляюся, а водії насправді витворюють ці іконостаси навколо себе, бо бояться, що інші водії теж, як і вони самі, водійські права собі купили. Хай Бог боронить, як то кажуть.
Коли моя дівчина дзвонить до мене ввечері в скайпі, то ніби між іншим питає: «Ти сам?». «Ні», - відповідаю я. Вона насторожується, немов напружується перед стрибком. «Зі мною Бог і Україна», - додаю. Здається, так само у нас з громадським транспортом: зайдеш всередину і з першого погляду видно, що там Бог і Україна.
