Контракти.ua

Гарячий квітень холодної весни

22 квітня Україна, а з нею і світ, ніби полегшено зітхнули: міністр оборони РФ Сергій Шойгу заявив, що російські війська, що їх було накопичено біля наших кордонів від 80 до 110 тисяч, будуть відведені в місця постійної дислокації. Мовляв, «мета раптової перевірки повністю досягнута». Звернемо увагу на цю фразу – в контексті подальшого аналізу цілей РФ.

Й того ж самого дня у виступі перед Федеральними Зборами РФ Володимир Путін нічого не сказав про військову операцію в Україні, не дав команду йти у наступ, і взагалі, про дратівливий та агресивний Київ, який ось-ось має отримати «на горіхи», не згадав. Тільки гучно заявив про те, що нікому не дозволить перейти «червону лінію» по відношенню до Росії, і де пройде ця лінія, Росія визначатиме сама. Але, в цілому, його послання виглядало відверто блідим та нудним на фоні очікувань «великого вторгнення».

Путін виступає перед Федеральними Зборами РФ 22 квітня 2021 року. Фото - ТАСС

Невдовзі стало зрозуміло, що анонсоване Росією відведення військ відбувається або навмисне занадто повільно, або взагалі є фейком для замулення очей. Так, 27 квітня голова Державної прикордонної служби України Сергій Дейнеко заявив, що «Росія почала часткове виведення військ із півночі Криму», а ось у Воронезькій області польові табори як стояли, так і стоять. Тобто, про деескалацію біля наших кордонів говорити зарано. В окупованому ж Донбасі й поготів продовжується мілітаризація: за даними Головного управління розвідки (ГУР), Росія «продовжує посилювати позиції артилерійськими розрахунками, підрозділами спеціального призначення, розвідувальними групами і снайперськими парами».

Не особливо впав за тиждень, що минув по заяві Шойгу, і розжар мілітаристської інформаційної атаки на Україну в російських ЗМІ та в пулі тих медіа, які відносяться до проросійських в Україні. Хоча, за відсутністю в нашому телепросторі каналів Віктора Медведчука медійна істерика з приводу неминучого російського вторгнення та необхідних через це поступок з боку влади була не такою відчутною.

З іншого боку, ми досі знаходимося в парадигмі уявлень про війну, сформованих за зразками Другої Світової або ще більш ранніх війн. Але більшість збройних конфліктів нашого часу не починаються так просто та відверто – з офіційної заяви голови однієї з держав. Тим більше, що стиль спецслужб, категоріями яких мислить російське керівництво – це саме провокації, гібридні війни.

Скріншот Hromadske.ua

«Навіть той гібридний сценарій, за яким діє Росія, вже дуже дорогий, - зазначає політичний аналітик Олексій Голобуцький, - Аби починати повномасштабне вторгнення, або навіть «прикривати» наступальні операції від імені ОРДЛО в умовах 2021 року, треба прорахувати всі можливі наслідки. Чи були вони Росією враховані з самого початку? Не факт. Чи саме заради того, аби їх прорахувати, і було все це розпочато? Не виключено».

Причини квітневого загострення є комплексними, і пов’язані вони з глобальним протистоянням російсько-китайського геополітичного блоку та «колективного Заходу», з боротьбою цих надпотужних альянсів, для яких Україна є одним з найважливіших – а для Росії найважливішим – фронтом боротьби.

Кінець «Мінська» як наслідок прямої агресії

Отже, навіщо вторгатися в Україну з усіх боків, чи навіть на одному з напрямків, якщо можна наразитися у відповідь на максимально серйозний рівень санкцій, замість того, аби отримувати, наприклад, прибутки від майбутнього «Північного потоку-2», корумпувати й надалі політичну еліту Європи, намагатися просунути довгі руки в американську політику та сподіватися на чергове «перезавантаження» відносин з Вашингтоном? Може, усе квітневі події – просто велика московська «лякалка» для Києва та Брюсселя та чергова гучна заявка на пострадянський простір як на сферу свого монопольного впливу?

«Слід розуміти, що нова війна, й навіть будь-яке серйозне загострення у вигляді наступальної операції, анулювали б Мінські домовленості для обох сторін, - зазначає Олексій Голобуцький, - Будемо відверті: ці домовленості були наслідком нашої військової поразки. Росія, звичайно хотіла б влаштувати й «Мінськ-3» за вже апробованим сценарієм, оточивши якесь угруповання ЗСУ та тим самим примусивши Україну до миру на своїх умовах. Але з моменту початку нової агресії Україна так само мала б вважати себе вільною від будь-яких угод - і це дало б право вже нам змінювати правила «Мінську», які  для Україні відверто шкідливі».

«Втілення Мінських угод в такому вигляді, як вони прописані, вигідні для Росії. Тому «руйнування Мінських переговорів» позбавляє росіян певного елементу тиску та можливості домогтися своїх тактичних цілей, - підкреслює й політичний експерт Ярослав Макитра - Але стратегічна мета РФ очевидна – контролювати Україну, не дати можливостей Києву вийти повністю з під-контролю. Якщо не вдасться це робити через виконання Мінських угод, то можуть бути й інші варіанти, аж до прямого вторгнення».

П’ять головних цілей ескалації з боку РФ

Подібного розмаху операції ніколи не мають єдиного пояснення та однієї мети. У випадку з квітневим загостренням можна виділити, принаймні, п’ять головних та декілька додаткових цілей, які переслідувала Москва. Причому, що характерно, усі ці цілі російська влада тим чи іншим чином відверто озвучувала – як безпосередньо, так і через своїх медіа-спікерів, а також через агентів впливу в Україні.

Перша мета – це, як не банально, самі військові навчання. Навчання заради навчань. Усім військовим відома аксіома, що армія, яка не воює або не вчиться воювати, починає деградувати та розкладатися. Тим більше, якщо друга за чисельністю армія світу, тим більше - в державі з імперською ідеологією та постімперською психологічною травмою. Росія недарма провела реформу оборонного комплексу та вкладає шалені гроші у переснащення та переозброєння своїх військових сил. Вони дійсно хочуть воювати, та впевнені, що непереможні. Імперія не може інакше. А Україна – чи не головний ворог на даному етапі, і вже офіційно проголошена недружньою для РФ країною. Тому провести максимально реалістичну підготовку для вторгнення в Україну – це ледь не головний нині спосіб тримати російську армію в відповідному тонусі.

Російські війська йдуть через Воронізьку область до українських кордонів. Фото - Conflict Intillegence Team

Друга мета – комплексний тиск на українську владу через невиконання останньою Мінських угод, переходу політики Володимира Зеленського в річище, як говорять в Москві, «агресивних та недружніх дій попередників», загального зменшення інформаційного та політичного впливу РФ і орієнтованих на неї сил в Україні, а також через відверту кризу з водою у Криму. Тобто, з точки зору Москви, влада Зеленського не робить дій та поступок такого масштабу, які могли б вдовольнити Кремль. А там діють за принципом «все, або нічого». Їх не влаштовує, за великим рахунком, жодний український керівник, крім такого, який погодиться добровільно та остаточно «скласти булаву до ніг царя московського».

Навіть до лідерів ОПЗЖ в Москві нема особливої довіри, а їхні шанси перебрати до себе усю повноту влади в усій Україні, та розвернути київський корабель курсом на північний захід оцінюються як слабкі. Ставка ж на Медведчука, якщо її дійсно знову – в другий раз за останні 20 років – вирішили зробити у Москві, не спрацювала. І це - дійсно прикре фіаско для Кремля.

«В Москві хочуть примусити українську владу лише до одного - добровільного курсу на самоліквідацію української держави, а також, бажано, ще й до згоди на зачистку значної частини українського етносу», - вважає політичний експерт Ігор Скрипник.

Третя мета квітневої ескалації – та сама «раптова перевірка» реакції в Україні на такий надвисокий рівень ескалації. Вона напряму пов’язана з попередньою метою – тиском на українську владу. Москва перевірила стан готовності наших військових сил, оборонний потенціал, відслідковувала їхнє переміщення, а водночас, що не менш важливо - психологічний стан суспільства та наявність та готовність внутрішніх проросійських сил повторити «у разі чого» досвід регіональних путчів 2014 року. Висновки, судячи з усього, були зроблені невтішні. Час швидких та легких перемог для Росії втрачений, хоча сама по собі перемога, принаймні тактична, за рахунок численної переваги російської армії та домінування флоту РФ в північній акваторії Чорного моря, залишається дуже вірогідною. Але і такої тактичної перемоги буде набагато важче досягти, ніж 6-7 років тому.

Дебальцеве, лютий 2015 року... Фото - АрміяІnform

«Україна битиметься. Нехай ми і далекі від того, щоб залякати РФ своєї наступальною силою, але те, що захищатимемося жорстко - це очевидно. І це означає значні втрати у сторони, що наступає. Тим більше, українська влада продемонструвала, що всі дії узгоджує із Заходом і не боїться тепер заявляти про вступ в НАТО та піднімати інші теми, які раніше були табу», - зазначає Ярослав Макитра.

«Росія оцінила не тільки ризики нового рівня санкцій після вторгнення, але й перевірила рівень боєздатності ЗСУ та стан українського суспільства. В Москві побачили, що загальної паніки немає, створити її штучно за рахунок «голосів з Росії» та місцевих панікерів не вдається, а кількість каналів впливу на мозки українців скоротилася у прямому сенсі, бо телевізійному пулу Медведчука прийшов кінець, - впевнений Олексій Голобуцький, - Тож, твердження Медведчука про те, що тут усі чекають з квітами, окрім щопти бандерівців, не відповідають дійсності. Зрозумівши, що легкої прогулянки Україною не буде, Росія «включила задню».

Сюди ж, як допоміжну мету, можна віднести і тестування реакції на можливе офіційне введення військ на територію ОРДЛО, якщо буде прийняте рішення про приєднання цих територій до Росії, або ж як «попередження Києву» - аби навіть не думав відвоювати ці території за «карабаським сценарієм». В цьому аспекті слід наголосити, що в Москві, схоже, почалися явні ознаки процесу, який зветься «хвіст виляє собакою».

«Не виключено, що Росія так довго переконувала себе в кровожерливих планах Зеленського, що сама повірила у власну пропаганду, у власні «лякалки» про те, що Україна хоче чомусь саме зараз напасти на «вільний народ Донбасу» та відвоювати території за карабаським сценарієм, - зазначає Олексій Голобуцький, - Якщо так, то російська верхівка знаходиться у стадії дійсно глибокої параної та самонавіювання».

Фото - Фото - АрміяІnform

Зрештою, п’ята мета російських дій – така сама перевірка реакції на ескалацію, але в площині протистояння «Росія-Захід», як в ЄС, так і в США. Це тестування реакцій Вашингтону, Брюсселю, НАТО та окремих європейських столиць на такий розвиток подій.

Знов-таки, поточні результати Москву не мають дуже втішати. Консолідована співпраця декількох західних спецслужб призвела до зустрічного «асиметричного» удару в класичному стилі шпигунських війн – знешкодженню або нейтралізації російської розвідувальної мережі в низці країн - від США до Чехії, причому в останній був таким чином нанесений удар і по проросійській позиції тамтешніх президента та прем’єр-міністра. Як наслідок, в Чехії, а також в Італії (там так само мав місце шпигунський скандал з російською агентурою), де значна частина еліт налаштована, м'яко кажучи, дружно до Москви, громадська думка вже повертається у інший бік.

Що ж стосується відносин з США у світі української кризи, то окремою, і можливо, однією з головних мотивацій Путіна є «примус Байдена до переговорів». Він, як відомо, гучно назвав Путіна «вбивцею», ніби унеможлививши, тим самим, подальші переговори з настільки нехорошою людиною. Ясна річ, що така особиста образа не пройшла непоміченою в Москві – і тепер, після згоди Байдена на зустріч, Путін може вважати, що «взув старого Джо» та отримав проміжну перемогу: його, так би мовити, обвинувач, готовий з ним зустрітися та навіть, хоча б за протоколом, має потиснути йому руку. В світі великих гравців та володарів це дуже важливі символи. Так, Байден погодився зустрітися з людиною, яку затаврував як злочинця. Маємо задатися одним з довічних українських питань – це зрада чи перемога?

Путін та Байден у Москві, березень 2011 року. Фото - ТАСС

«Якщо тиск на Україну – це «примус Байдена» до переговорів, то такі переговори потрібні саме Путіну. Він нічого більше не може, як «торгувати нестабільністю», створюючи та розпалюючи вогнища небезпеки в Україні, Сирії, Лівії – аби шантажувати тим самим «колективний Захід» та особливо США, - вважає Голобуцький, - В Вашингтоні знають справжню ціну таким «тілорухам»: Путін діє в стилі підстаркуватого гопника, який намагається довести за рахунок створення образу дуже страшного та впливового бандита, що з ним неодмінно треба домовлятися, бо інакше він «усіх порве». Україну та Україною лякати легше та простіше за усе".

Додаткові мотиви Росії в квітневій кризі - наскільки вони є значущими?

Як вже говорилося на початку статті, відключення каналів Медведчука значно знизило градус антиукраїнської пропаганди в інформаційному просторі України, та тим самим послабило, в цілому, вплив ОПЗЖ та її сателита - партії Шарія. Через це і посіяти паніку в нашому суспільстві було набагато важче, адже саме така паніка і була одним з важелів тиску Кремля на українські владу та населення. Але відключення каналів - лише мала частина претензій РФ до України, і ніяк не може вважатися визначальним фактором, що обумовив ескалацію.

Так само і вимога гарантій, що Україна не увійде в НАТО, яку ряд експертів та пропагандистів з усіх боків вважали дуже важливою в аналізі агресивних мотивацій Росії, й поготів не може вважатися окремою причиною. Не варто надавати великої уваги нещодавнім висловлюванням деяких європейських політиків на кшталт того, що «кроки до членства в НАТО заздалегідь нереальні» (цю фразу промовила, до прикладу, Анналена Бербок, кандидатка на посаду федерального канцлера Німеччини від Партії Зелених - й дуже вірогідна наступниця Ангели Меркель). В подібних словах та настроях європейської еліти нема нічого нового, і до Альянсу нас в найближчій історичній перспективі ніхто прймати й не збирався. Навіть по наданню ПДЧ питання, де-факто, «заморожене». Тому заявами такого штибу хай собі тішяться у Москві, підносячи це як якусь «перемогу».

Проте, говорячи про міжнародний контекст подій, можна відзначити ще один фактор, який неявно, але впливав на квітневе загострення – це будівництво «Північного потоку-2», яке вийшло на фінішу пряму, та, судячи з усього, таки буде завершено в першій половині літа. На жаль, Байден фактично призупинив трампівські санкції, які мали б завадити будівництву «Потоку» на фінальній стадії. Тобто, після того, як цей газогон запрацює, українська «труба» почне стрімко втрачати своє значення, та загроза її пошкодження під час бойових дій буде не так хвилювати Москву, як в 2014-15 роках.

«Байден розуміє, що Німеччина таки добудує «Північний потік». Тягнути, як Трамп, до 2023 року, коли будуть збудовані нові термінали для американського скрапленого газу, він не збирається, бо комерційного інтересу босів Демпартії в цьому немає. І тому псувати відносини з Берліном він не має наміру. До того ж, в Німеччині невдовзі зміниться канцлер, і тоді, у випадку приходу до влади Партії Зелених, які мають жорстку позиції по відношенню до «Потоку», ситуація може змінитися сама собою», - зазначає Олексій Голобуцький. 

На ще один фактор, який впливав на весняну ескалацію – фактор внутрішньоросійський – вказує Ярослав Макитра. «Це була, у тому числі, демонстрація сили для власних виборців Путіна. Електоральні показники у нього не такі, як були, і ситуація з Навальним може мати дійсні електоральні загрози. Вибори ж в Держдуму в РФ вже восени. А так, через роздмухування українського питання, змінюється політичний порядок денний», - вважає він. 

Тобто, квітневу ескалацію можна охарактеризувати як комплексну військово-розвідувально-інформаційну операцію, усі три компоненти якої були однаково важливі – й принесли результати, позитивні чи негативні, усім сторонам цього протистояння.

Путін та Байден: зрада неминуча?

Отже, що ж може бути далі? Які сценарії розвитку подій можна накреслити, виходячи з досвіду квітневого «великого протистояння»?

По-перше, маємо зазначити, що на майбутній хід кризи матимуть певний вплив дві зустрічі – Путіна з Байденом, та менш вірогідна зустріч Путіна з Зеленським. Однак не слід думати, що вони стануть якимись «вікопомними» (пам’ятаємо, які надії та побоювання були пов’язані з зустріччю українського та російського президентів в Парижі у грудні 2019-го). Жодних ілюзій про те, що конфлікт припиниться, і сторони таки зійдуться десь «посередині», мати не варто.

Що стосується зустрічі Путіна та Байдена, то, як тільки останній висловив намір зустрітися з «вбивцею», в Україні здійнялася певна чергова хвиля «зрадофільства»: мовляв, чи не почне він домовлятися з Путіним про нашу долю віч-на-віч?

Фото - Gage Skidmore

Такі побоювання можна зрозуміти, враховуючи сумнозвісне «перезавантаження» відносин з РФ того ж Барака Обами, при якому Байден був віце-президентом. Вони також в черговий раз підкреслюють, на жаль, нашу геополітичну суб’єктність та залежність від великих гравців.

«Звичайно, Путін та Байден будуть вести переговори про нас за нашою спиною. Ілюзій тут бути не може, як і не варто думати, що Байден на тих перемовинах гримне кулаком і заборонить «вбивці» навіть думати про військове вирішення українського питання, - зазначає Олексій Голобуцький, - Але й треба панікувати та вважати, що на цій зустрічі буде здійснено якесь «остаточне рішення українського питання».

Побоювання щодо таємного змісту переговорів Путіна та Байдена одночасно підсвітлюють і позицію української влади, в якій знов почали лунати заклики до зустрічі з тим самим «вбивцею» - нібито той не озвучив і особисто, і через своїх міністрів, що не збирається говорити, яка вже зазначалося, ані про Донбас, ані про Крим.

«Ми маємо бути готові до того, що нашу долю спробують вирішити за нашими спинами, - вказує Ярослав Макитра, - І маємо бути готовими до крайніх варіантів запобігання домовленостям, які точно нам не вигідні. Але щоб про нас без нас не вирішили по Криму чи, особливо, по Донбасу, законодавчо багато речей втілювати маємо ми – парламент, президент тощо. І в такому випадку, якщо буде консолідована позиція проукраїнських політичних сил та більшості суспільства, будь-які невигідні нам домовленості не можуть бути втілені. Це і є тим інструментом, яким завжди може користуватися президент, не виконуючи такі рішення. Очевидно, це вже розуміють і на Заході за стільки років «затягування Мінська» - і в т.ч. і з нашого боку. Тому, думаю, у будь-яких переговорах про Україну без України ці фактори нашими західними союзниками враховуватимуться».

У грудні 2019 року під час зустрічі Зеленського та Путіна в Парижі в Україні пройшли попереджувальні протести проти можливої здачі національних інтересів. Фото - "Високий Замок"

По-друге, дуже повільне відведення Росією військ від українських кордонів (якщо воно взагалі має та матиме місце) зайвий раз підтверджує, що Москва діятиме тільки з позиції сили, та особливо і не бажає виглядати миролюбно ні у відношенні України, ні в очах Заходу.

Відкладена війна

Тож, варто міркувати, коли почнеться нова серія загострення: одразу після знакової дати 9 травня, після іншої знакової дати – 22 червня (а цього року виповнюється 80 років німецького вторгнення в СРСР), або ще далі за календарем – наприклад, до 30-річчя незалежності України, чи вже в рамках осінніх навчань російської армії.

Ці «датські» міркування можуть вважтися неважливими чи конспірологічними, але, виходячи з того, що культ «Великої Вітчизняної» став в Росії основою для повноцінної «цивільної релігії», а будь-яка релігійна та ідеологічна практика потребують символічних дат та відповідних асоціацій з цими датами, то слід врахувати й такий фактор, як «магічне мислення», яке відверто панує у сучасній кремлівській ідеології та керує навіть тими, хто цю ідеологію створює та впроваджує.

«Росіяни якось «проспали» й десятиріччя, й двадцятиріччя відновлення нашої державності, й тому, не зважаючи на те, що буде коїться, наприколад, з тими самими газогонами в обхід України, наші збройні сили та наші спецслужби мають бути максимально готовими до неприємних сюрпризів у серпні цьогоріч. Бо 30 років «петлюрівської оперетки» - це занадто багато для росіян», - афорістично застерігає Ігор Скрипник.

Парад на День Незалежності 2014 року був найтрагічнішим в історії України: цього дня почалося російське вторгення в Донбас. Багато військових прямо з парада відправилися на війну. Фото - з сайту Міноборони України

Водночас Ярослав Макитра вважає, що не треба «прив’язуватися» в такого роду прогнозах до конкретних дат. «Важливим є сам процес: Росія взяла у вжиток «погрожування зброєю» - і якщо це даватиме ефект, то така політика буде продовжуватися. А якщо буде ухвалено рішення провести наступальну операцію, то вона почнеться не в якусь очевидну сакральну дату чи час, а тоді, коли будуть сприятливі умови. Адже ефект несподіваності ніхто не відміняв».

Тож, сценарії наступних загострень можуть та будуть знову коливатися від чергових «повномасштабних перевірок» з максимальною підготовкою до наступу, до локальних, але повноцінних військових операцій, які будуть проводитися, в першу чергу, силами ОРДЛО або тими російськими підрозділами, які діятимуть від імені ОРДЛО. Одночасно буде проходити безперервний шантаж та тиск як на українську владу, так і на «колективний Захід» в згадуваному стилі «торгівлі нестабільністю».

Що стосується повномасштабного вторгнення, то важливими є критерії такого вторгнення. Чи може, наприклад, операція по захвату плацдарму на Херсонщині з метою забезпечення Криму водою вважатися повномасштабною агресією – адже вона буде явно здійснюватися не «ополченцями», а силами регулярної армії РФ? То ж бо і воно: навіть подобна акція вже буде повноцінною війною Росії з Україною по факту. З усіх можливих сценаріїв прямого вторгнення під прапорами РФ саме таврійська операція може вважатися найбільш вірогідною. І вона, судячи з усього, якщо станеться, то буде проходити на фоні спроб прорвати фронт у Донбасі - а чи будуть і там прапори РФ, чи тільки ОРДЛО - це вже вторинно.

Територія, яка знаходиться під загрозою у випадку російського вторгення з Криму заради забезпечення Крима водою. Скріншот Каналу 24 з Youtube

«Схоже, йдеться про відтворення байки про нерозумного хлопця, який постійно кричав про вовків. У ролі цього хлопця маємо бути ми. Коли нам перестануть вірити, коли вторгнення видаватиметься й непотрібним й неможливим - ось саме тоді воно й почнеться», - вважає Ігор Скрипник.

Аналогічну думку висловлює і Олексій Голобуцький. «Ми маємо постійно нагадувати світу, що Путін – таки вбивця. Ми маємо бути напоготові, розуміючи, що воювати за нас ніхто не буде, хоча на певний рівень підтримки ми можемо розраховувати, що й показала ця криза», - зазначає він.

Будь-які конфлікти такого масштабу, як україно-російський, не можуть перебувати в замороженому стані вічно. В ситуації, коли Москві муляє око саме існування нашої держави з хоча б якимось чином незалежним від Кремля курсом, очікувати милосердя та розуміння звідти неможливо. Очікувати можна тільки чергових спецоперацій – інформаційних, розвідувальних, провокаційних, а там – і військових.

«Звичайно, хотілося би вірити, що це були тактичні маневри перед неминучою поразкою Росії через відсутність адекватної стратегії. Але краще готуватися до гірших сценаріїв, і намагатися запобігати їм усіма доступними засобами», - зазначає Ярослав Макитра.

«Маємо зрозуміти невтішну для нас істину: українська та російські держави можуть перебувати або в стані тієї чи іншої конфедеративно-унійної угоди, або у стані того чи іншого ступеню конфронтації. Третього, на жаль чи на щастя, не дано», - підсумовує Ігор Скрипник.

Звичайно, велика війна не є абсолютно невідворотною. Можлива і така собі «кореїзація» донбасько-кримського питання, коли на території колись однієї держави внаслідок довготривалого існування в окремий спосіб, формуються, фактично, дві цивілізації - кожна з прямою підтримкою однієї зі сторін глобального світового протистояння та зі своєю ідеологією, яка сформує вже в другому-третьому поколінні різні типи менталітету, та робить реінтеграцію «двох систем» дуже важкою, якщо взагалі можливою. І це – поки кращий сценарій для України, з точки зору уникнення нової великої війни.

Але не факт, що наша історія піде саме таким шляхом. Бо світове протистояння розвивається, загострюється, а ми – на його вістрі, принаймні, на одному з них. Це сумна новина для усіх тих, хто хоче вірити, що в осяжному майбутньому «все це» закінчиться, і Україну якось залишать у спокої. На жаль, спокійні часи до нас точно не повернуться.

Павло Ковальов